Політичний портрет Романа Дмовського для українців

Роман Дмовський (1864—1939) — одна з найзначніших постатей у історії польського націоналізму кінця XIX — початку XX століття, та загалом історії Польщі першої першої половини XX століття, відомий як політик, дипломат, ідеолог і письменник.

Його впливова роль під час боротьби за відновлення незалежності Польщі на початку XX ст. (та його прибічників, так званої «ендеції»), а також його погляди на національну ідентичність поляків (як гомогенну польськомовну римо-католицьку спільноту, що мала поглинути меншини у своїх кордонах), міжнародну політику та взаємовідносини з сусідніми країнами, такими як Німеччина, Україна (чию самостійність він не вважав чимось серйозним) та Росія, роблять його фігурою, яка продовжує викликати інтерес істориків, політиків і польських націоналістичних рухів до сьогодні, а деякі моменти, як от українофобні та антисемітські позиції Дмовського, викликають суперечки.

Його (та загалом «ендеків») погляд на те, як має виглядати відроджена польська держава, і визначила міжвоєнну Польщу, її кордони (що майже повністю, у трохи урізаному вигляді, відповідали так званій «лінії Дмовського») та її національну політику всередині. Тим не менш, цей модерно-націоналістичний погляд на Польщу не був єдиним, і перебував у тривалій конкурентній боротьбі з польськими федералістами та їх уособленням «кресов’яком»/«литвином» Юзефом Пілсудським, які прагнули відродити старий простір Речі Посполитої у новому, федеративному форматі.

Біографія

Роман Дмовський народився 9 серпня 1864 у маленькому селі Каміонек, що у Мазовії, Варшави, будучи сином каменяра із центральнопольської глубинки.

Будучи студентом у Варшаві, Дмовський долучився до польського визвольного руху і перебував у кількох підпільних організаціях, захоплюючись соціалістичними ідеями. Та згодом одну з цих організацій, Лігу польську, Дмовський перевів з соціалістичних на націоналістичні рейки (Лігу народову), де від соціалізму згодом мало що залишилось. Після масових арештів молодих ідеологів ліги, які взяли участь у варшавській маніфестації з нагоди 100-річчя повстання Т. Костюшка, переніс діяльність до австрійської Галичини.  У 1895 році допоміг заснувати впливовий «Всепольський огляд» у Львові.

Ліга народова стала основою формування польської правиці — націонал-демократичного табору (ендеки, ендеція). Дмовський наполягав на існуванні єдиної польської етнонаціональної ідентичності, відповідно до якої існує польська етнічна нація у жорсткій конкуренції «з хитрими євреями та дисциплінованими німцям» (за вдалим висловом Т. Снайдера) і виводив критерії, за якими поляків можна було б відрізнити від інших: польська мова і римо-католицьке віросповідання, ця ж концепція також виключала меншини, такі як не-асимільовані українці, литовці, чи, як вже можна було зрозуміти, взагалі всі євреї, яких він вважав паразитами на тілі народів,, з його проектованої польської нації. Дмовський додав до цього ж модні соціал-дарвіністські аргументи, чому такі групи повинні консолідуватися навколо цих ознак і захищати себе від інших. Відповідно, Польщі і не потрібні були вже аж всі кордони 1772 року, а лише ті, які Польща зможе асимілювати, і водночас достатні для регіонального лідерства.

У 1902 році Р. Дмовський у своїй роботі «Myśli nowoczesnego Polaka» («Думки сучасного поляка») сформулював доктрину новітнього польського націоналізму, яка базувалася на принципах «націоналістичного егоїзму», основним принципом якого є «немає справедливості й кривди, але є тільки сила і слабкість», а до націй застосовується гегельянський принцип історичних і неісторичних. Відповідно, для Дмовського українці, литовці та інші меншини довкола є зоною польської експансії, бо є слабкими і неісторичними народами.

Він став лідером Національно-демократичної партії з моменту її заснування (1897), Дмовський виступав проти революційних методів створення незалежної Польщі та за прагматичне автономістське вирішення національних прагнень у межах Російської імперії, бачучи у Росії меншу загрозу ніж від германського світу. Це вилилось у те, що під час російсько-японської війни (1904-05) він активно боровся з планами польських революціонерів, особливо Юзефа Пілсудського, досягти порозуміння з Японією як прелюдії до національного повстання.

Пізніше він відзначився у другій і третій російських Думах як головний речник польської співпраці з Росією. У книжці «Niemcy, Rosja i kwestia Polska» (1908) намагався довести, що полякам потрібно об’єднатися з Росією у протистоянні німецькій експансії; Росія, у свою чергу, також повинна була б усвідомити німецьку небезпеку й піти на певні поступки полякам для створення «слов’янської єдності». Дмовський та його прихильники вважали, що у конфлікті Росії з Німеччиною та Австро-Угорщиною польські, етнічно та «культурно», землі мали би воз’єднатися у єдине утворення складі Росії, де вже мали би досягати більшої автономії, і так захистити себе від німців. Однак, до 1912 року його політика була значною мірою дискредитована, і в жовтні того ж року він не був обраний до четвертої Думи.

У перші місяці Першої світової війни Дмовський привітав заклик Росії до возз’єднання поляків усіх частин колишньої Речі Посполитої «…воєдино під скіпетром російського царя» і допоміг сформувати «Національний комітет», який прагнув досягти польських національних цілей через співпрацю з Росією та її західними союзниками. Однак з літа 1915 року він покладав надії на порятунок виключно на західні держави і відкинув свою автономістську програму на користь програми, що вимагала повного національного суверенітету для Польщі. У серпні 1917 року він сформував Національний комітет у Лозанні, Швейцарія, який згодом був визнаний союзниками як офіційний представник польських інтересів.

Після війни Дмовський представляв новий польський національний уряд на Паризькій мирній конференції, де представив свою «лінію Дмовського», як територіальні претензії ширші за етнографічні, але «культурно польські» і придатні до асиміляції», тобто Волинь, Галичина, Поділля, частини Литви і Білорусі, південь Східної Пруссії і т.д., що було наслідком вищезгаданих ідей відходу від «кордонів 1772 року». В червні 1919 року підписав Версальський мирний договір. Саме «ендеки» були основними ініціаторами і підписантами Ризького миру 1921 року, завдяки яким були утворені кордони майже за «лінією Дмовського».

Згодом він засідав в установчому Сеймі до 1922 року і недовго був міністром закордонних справ протягом 1923 року, але після цього він в основному відійшов від активної політики. У 1920-30-х прагнув залучити молодь до національної політики, у результаті «нова ендеція» пішла у розкол і утворила свої правонаціоналістичні організації.

Дмовський та Пілсудський: дві різні Польщі

Тим часом, як на околицях колишньої Речі Посполитої, зокрема колишній ВКЛ, серед місцевих представників польської культури домінували федералістські тенденції, у центральній частині Польщі домінував націоналізм. Тут польськомовні еліти стикалися не з селянами, які розмовляли іншою мовою, а з селянами, які розмовляли польською та інородними елементами на кшталт євреїв чи російської/австрійської/німецької бюрократії, до того ж деякі етнічні землі у Німеччині «вилізали» за кордони 1772 року, що сприяло не історичному уявленню про польську націю а етнічному. У той час як польський патріотизм Вільна був зосереджений у місцевій шляхті, що горювала за ВКЛ, польський націоналізм центральної Польщі, що знайшов своїх представників у «ендеції», був стурбований тим, щоб підготувати польських селян і робітників до сучасної національної держави.

Дмовський і Пілсудський представляли дві різні Польщі і два варіанти «польськості». Федералізм, представлений Пілсудським, був зразком східнопольської політичної традиції. Він ґрунтувався на спадщині Речі Посполитої (зокрема Великого князівства Литовського у його складі) у форматі адаптації до модерної політики через соціалістичний федералізм,  водночас акцентував роль еліт у керуванні нацією та зосереджувався на створенні федеративної Польщі з визнанням культурного розмаїття без насильницької асиміляції, але з домінуванням польської культури. На противагу цьому, націонал-демократія Дмовського була спрямована на створення гомогенної польської національної держави (за допомогою Росії і черещ конфронтацію з Німеччиною), орієнтованої на асиміляцію (чи депортацію) етнічних меншин, як вже зазначалося вище.

Ці дві течії відрізнялися трьома основними аспектами:

• спадкоємність «реальних» традицій (у Пілсудського) проти «винайденої» історії (у Дмовського);

• акцент на конспірації і елітарному керівництві (у федералістів) проти освітньої роботи серед мас (у націоналістів);

• і уявлення про націю як статусну групу (у федералістів) проти мовно-культурної гомогенності (у ендеції).

Але у ендеків була перевага. Поки Пілсудський жив мріями про відродження ВКЛ і Речі Посполитої, Дмовський вважав себе «модерним поляком», а відповідно замість ідеї-фікс «кордони 1772 року» пропонував realpolitik з динамічними кордонами і експансивним націоналізмом, і більше займався соціальними змінами і масовою політикою за соціаліста-Пілсудського. Тим паче, що зробити вибір на користь націоналізму зробити легше, ніж за якийсь примарний федеративний проєкт нащадків шляхти, і тут що ендеки, що литовські націоналісти не прагнули йти за Пілсудським у його мріях про умовне «нове ВКЛ».

Після Ризького миру відбувся тріумф ендеції — проєкти відродження Речі Посполитої були намертво поховані, залишившись як відбитки у вигляді «прометеїзму», «ягеллонської ідеї», «Міжмор’я» та інших так і не реалізованих задумів. Польща вийшла з радянсько-польської війни з багажем територій завеликим для повноцінно моноетнічної держави, але замалим для якоїсь федерації. Тепер за задумом ендеків ці території вартувало асимілювати, але, як буде видно з майбутніх подій, це створить величезну напругу і опір з боку «неісторичних» і «слабких меншин» (що призведе після падіння Польщі у 40-х до ідеї серед Дмовського і ендеків при відновленні довоєнний кордонів депортації 5 млн українців і заселення натомість поляками з СРСР), і тут матиме рацію скоріше Пілсудський, який вважав Польщу у таких кордонах нежиттєздатною. Тим не менш, теперішня Польща це справді етнічно гомогенна держава (не без заслуг лоббізму ендека Ґрабського перед Сталіним, до речі), хоч і без експансії за Дмовським.

Погляди Дмовського на українське питання

Український приклад дуже зручний для ілюстрації «національного егоїзму», що його проповідував Дмовський. Він розглядав українців як «неісторичну націю», що не змогла створити власної держави через брак політичної енергії, і що їхня доля — перебувати у орбіті сильніших держав. Водночас у своїх працях він стверджував, що для Польщі українізація «східних кресів» є не просто культурною втратою, а й національною катастрофою. Він вважав українські землы «історичним полем нашої національної експансії, де польська культура кількох віків осягнула великі здобутки».

Загалом для українців у «Думках сучасного поляка» (1902) він давав два варіанти:

Але водночас український самостійницький рух він вважає антипольською німецько-австрійською інтригою.

Згодом Дмовський, все більше прагматичнно ставлячись до Росії як потенційного союзника у боротьбі з Німеччиною, взагалі не згадував у творі 1908 року про Україну чи якісь українські землі, зосередившись на ролі Росії у «визволенні» решти польських земель і ролі майбутньої автономної Польщі у стримуванні німців.

На початку Першої світової війни Дмовський підтримує створення Польського національного комітету, який співпрацював із Росією. Він вважав, що якщо Росія програє, то Польща втратить шанс на відновлення, оскільки сильна Німеччина стане нездоланним ворогом. Однак, після поразок російської армії він переорієнтовується на Антанту, зокрема на Францію та Велику Британію, намагаючись відстояти польські інтереси на міжнародній арені, де закликає не стільки до «кордонів 1772 року», скільки до вже описаної «лінії Дмовського».

Як керівник польської делегації, Дмовський домагається визнання Східної Галичини частиною Польщі. Він аргументує це загрозою незалежної України для стабільності Європи. Він вважав, що якщо і існує для Польщі якась загроза зі сходу, то не від Росії (заклопотаної внутрішніми проблемами), а від України, яка у союзі з Німеччиною становитиме загрозу, тому необхідно анексувати Східну Галичину як, на його думку, місце найбільшого розвитку українського руху. А поки Росія зайнята внутрішніми справами, Польща асимілює західних українців (що не справдилось) і між Польщею та Росією встановляться відносини подібні до пруссько-російських після поділів Речі Посполитої, об’єднаних спільним інтересом не дати волі українському руху.

Вільсону Дмовський заявив, що українці перебувають ще у «ембріональному стані» і не здатні сформувати сучасний уряд, тому, на його думку, Східна Галичина має бути під польською владою. Водночас йому ж Дмовський, зазначаючи неможливість до повернення кордонів Речі Посполитої, зазначає:

Як бачимо, Дмовський неодноразово повторює ідею, що утворення незалежної України означало б або анархію, або контроль Німеччини над цими землями. Натомість Польща в уяві Дмовського мала би стати єдиним захисником Європи на Сході.

У 1925 році, коли проявились складнощі навіть у тодішніх інкорпорованих східних територій, Дмовський публікує працю «Polityka polska i odbudowanie panstwa», де повторює свої ідеї, що Польща має право на землі поза етнографічними межами, якщо це відповідає її історичній вартості. У 1930 році в праці «Kwestia ukrainska» він підкреслює, що існування незалежної України є загрозою, що ослабить Польщу і створить простір для німецької експансії​. Дмовський стверджував, що в майбутньому «українське питання» стане основною проблемою Східної Європи. Він закликав до жорсткої полонізації українських територій, підкреслюючи, що існування сильної України суперечить польським інтересам. На думку Дмовського, усі країни, до складу яких увійшли українські землі, насамперед Польща, Румунія та СРСР повинні бути заінтересовані у тому, щоб самостійна Україна не постала (знову ж відсилка до російсько-пруссько-австрійського поділу Польщі).

Цікаво, що в цьому творі Дмовський іде повністю у форваторі російськоімперської історіографії, вважаючи українську мову «малоруським наріччям», одним з наріч східнослов’янської мови на рівні з білоруським і великоруським. Більше того, тиражує погодінську теорію про походження малорусів з Прикарпаття, як прибульців на Дніпрі.

Висновки

Роман Дмовський залишив значний слід в історії польського націоналізму та державотворення. Його концепція етноцентричної польської нації, заснованої на принципах мовної, релігійної та культурної однорідності, визначила ідеологічну основу для формування міжвоєнної Польщі. Політична стратегія Дмовського, зокрема ідея «лінії Дмовського» як територіального компромісу для Польщі, вплинула на формування її міжвоєнних державних кордонів.

Водночас його суперечливі погляди, зокрема українофобія та сприйняття загалом народів колишньої Речі Посполитої як нездатних до державного життя і розмінної монети у прагматичних стосунках з Росією, антисемітизм і прагнення тотально асимілювати національні меншини, викликають дискусії серед істориків та дослідників. Протистояння Дмовського з Юзефом Пілсудським символізує розкол між двома баченнями майбутнього Польщі — унітарної національної держави та багатонаціональної федерації.

Спадщина Дмовського, хоч і сприяла формуванню польської національної самосвідомості, залишає неоднозначний слід, оскільки його ідеї національної інтеграції часто реалізовувалися через конфлікти з іншими народами та внутрішню напругу. Багато у чому саме через вплив його ідей українсько-польські стосунки загострилися до жахливої кривавої стадії під час Другої світової.

Для української історії постать Дмовського є повчальною ілюстрацією того, як шовінізм і недооцінка сусідів ведуть до катастрофи. Вважаючи український рух «німецькою інтригою» або «анархією», Дмовський відкинув шанс на стратегічний союз проти Москви. Історична іронія полягає в тому, що омріяна ним етнічно гомогенна Польща таки постала після Другої світової війни, але не завдяки його дипломатії, а волею Сталіна, на кістках мільйонів людей і з повною втратою тих самих «Кресів», які Дмовський вважав польськими. Після поділу України згодом завжди ділять саму Польщу.

Протистояння «національного егоїзму» Дмовського та романтичного федералізму Пілсудського завершилося поразкою обох концепцій у 1939 році. Зрештою, сучасна Польща змогла вирватися з цього зачарованого кола лише завдяки Єжи Ґедройцю та колу «Культури», які, переосмисливши помилки ендеків, визнали: без незалежної України не може бути безпечної Польщі. Це стало остаточним демонтажем геополітичної спадщини Романа Дмовського, принаймні донедавна.

Список використаної літератури

1.    Снайдер Т. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569—1999. / Пер. З англ. — Вид. 5-е — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2024 —464 с.

2.    Кобильник Р. В. Українське питання в політичних поглядах Романа Дмовського кінця 20 — середини 30-х рр. ХХ ст. / Р. Кобильник. // Галичина: науковий і культурно-просвітний краєзнавчий часопис. — Івано-Франківськ, 2001. — № 7. — С. 154 -158.

3.    Зелінський М. В. Еволюція політичних поглядів Р. Дмовського щодо вирішення "українського питання" / М. В. Зелінський // Чорноморський літопис. . — 2011. . — Вип. 4. — С. 15-21. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chl_2011_4_4.

4.    Зелінський М. В. "Українське питання" у політичній діяльності Р. Дмовського у роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) / М. В. Зелінський // Історичний архів. — 2013. — Вип. 10 — С. 45-51. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ians_2013_10_8.

5.    Дмовський Роман / М. Р. Литвин // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. – Режим доступу : https://esu.com.ua/article-22145

6.    Tokarz G. Ukraina w myśli geopolitycznej Romana Dmowskiego. Wschodnioznawstwo. 2007. №. 1. P. 447–456.