І. Могильницький народився 1778 р. в Улючі, помер у 1831 р. у Перемишлі. У 1800 р. був висвячений А. Ангеловичем на священника, а згодом став ректором Дяко-вчительського інституту в Перемишлі та верховним наглядачем руських народних шкіл Перемишльської єпархії. [1, с. 238] Його діяльність була спрямована на розвиток народної освіти [2].
У 1816 р. очолює перемишильське «Галицьке товариство священиків греко-католицького обряду» для поширення письма, просвіти і культури серед вірних на основі християнської релігії [2]. «Перемишльський гурток» у своїй діяльності зіткнувся з опором галицької адміністрації, де мова галицьких русинів позиціонувалася, як варіант російської, але у 1818 р. було допущено руську як мову викладання у початкових школах поряд з польською і право Греко-Католицької Церкви здійснювати контроль над школами з греко-католицькою більшістю. Допоміг схилити Цісаря на цей дозвіл не в останню чергу меморіал в оборону руської мови та її історії, укладений, за твердженням М. Возняка, без сумніву Могильницьким. [3, с. 54-56]
І. Могильницький займався написанням підручників, букварів й катехизмів для русинів, зокрема рукописну (опублікує лише в 1910 р. М. Возняк) «Грамматику ѧзыка славено-рускаго» (1823 р.) та передмовою до нього науковий трактат «Вѣдомѣсть о рускомъ языцѣ», що з 1829 р. вийшов у перекладах у польсько- й російськомовних журналах [1, с. 238] (надалі тут використовуватиметься зведений М. Возняком у 1910 р. опублікований варіант), а його основою послужили попередні напрацювання І. Могильницького у відстоюванні освіти руською мовою (як той же вищезгаданий меморіал). [3, с. 56-57]
Також важливо розуміти, що І. Могильницький був в контексті слов’янофільства в Австрії (наприклад, його бібліотека мала «Збірку народних пісень» В. Караджича) і підтримував зв’язки з іншими слов’янськими ученими: В. Копітаром (якого переконав в окремішності руської мови від російської), П. Шафариком і М. Чопом, які високо цінували його дослідження [5, с. 93].
Як зазначає дослідник М. Мозер про «Вѣдомѣсть»:
«Могильницький був першим авторитетом, який науково обґрунтував незалежність руської мови від польської, російської та церковнослов'янської. Його аргументація базується здебільшого на історичних прикладах, які підтверджують, що ці мови вважалися різними принаймні з початку раннього Нового часу». [1, c. 173]
Праця розпочинається із констатації І. Могильницьким наявності «каламутні понятій» (зокрема в термінології) щодо понять «народу руського» і «мови руської» навіть для самих галицьких русинів в час написання (1820-ті). Після цього він перелічує відомі йому тенденції розуміння цього питання у тогочасних відомих дослідників та письменників (в дужках автори, на яких він посилається):
плутання руської мови з церковнослов’янською (Т. Чацький, Й. Рорер);
руська мова як просторіччя російської (Й. Добровський);
руська мова, як мішанка церковнослов’янської, польської та російської (С. Лінде);
руська мова як варварська мова (М. Карамзін);
руська мова як рід, до якого належать діалекти (велико)російський, малоруський та білоруський (І. Раковецький);
руська мова як повітовщина польська (С. Лінде);
руська мова як саме малоруська (Є. С. Бандтке);
просто руська мова «без придумку» (в деяких місцях С. Лінде). [4. с. 25-26]
А ще скаржиться на вжиток поняття «Russnaken» замість «Ruthener» щодо русинів Австрії у деяких німецьких авторів (Краттер, Рорер, Чаплович, Кеплен), оскільки це створює враження у незнайомих з контекстом людей, що окрім русинів є ще якийсь новий народ на ім’я «руснаки». [4, с. 99-101]
На противагу всім вищеназваним твердженням (у т.ч. про «руську мову» як тотожну до сучасних меж української, що І. Могильницький заперечував, але йому це часто необґрунтовано приписують) він бачить своїм завданням пояснити свою позицію, для нього єдиноправильну, «што чрезъ назвиско народь рускій, мова руска розумѣти належить» [4, с. 26].
Перш за все він термінологічно розмежовує плутані «російську» та «руську» мови, пропонуючи «правильні» терміни та їх відповідники у інших мовах: 1) «языкъ рускій» (російською теж, але «малорускій» і «бѣлорускій» – відкидає, як «невластиві»), пол. «ięzyk ruski» («białoruski» і «małoruski» – відкидає, як «невластиві, лат. «lingua Ruthena», нім. «Ruthenische Sprache» (поняття «Russniakische Sprache» – теж «невластиве»; 2) «языкъ россійскій», пол. «ięzyk rossyiski», нім. «Russische Sprache», лат. «lingua Russica».
Поняття мови і діалекту він вживає в одних і тих самих значеннях у тих же значеннях, що і «инные писатели» (у другому випадку це як руський, польський, чеський і т.д. діалекти слов’янської «корінної» мови) [4, с. 27].
«Народъ рускій» є слов'янським народом на рівні з польським, «іллірійським», «карніольським», російським, чеським та іншими. Що важливо, для І. Могильницького існування народу не залежить від його політичного становища: «може народъ якій пострадати политичное значеня и самостояніе, но племя и мова осгаются власностями народовыми змѣнѣ не подпадаючими», і проводить аналогію з «чехами, уграми, карніолцами», що підлеглі «славнои имперіи Австріацкои», але не перестали з того бути народами. «Руська мова» залишилась в «племені руському» з часів «монархії Руської» Володимира Великого [4, с 28].
Для І. Могильницького «Во всѣхъ земляхъ рускихъ, негдысь подъ именами: Малои, Бѣлои, Червонои Руси знаныхъ, єденъ и тотъ самъ былъ діалектъ рускій» [4 с. 58]. Тобто, сучасні українську та білоруську мови він розумів єдиною руською мовою. Він розділяє руську мову на дві частини: книжну та усну. Якщо з першим у нього немає жодного сумніву, що книжний «діалект» «от XIII столѣтія ажь до теперъ праве єднаковый» на всіх цих землях, то в просторіччі все ж є відмінності. Але він і їх знецінює, як вельми незначні: «смѣло твердити можна, яко на Бѣлой и Малой Руси єднако и тымъ самымъ діалектомъ говорятъ. Хтося єно добрѣ прислухавъ Русинови от Кієва, Чернигова, Брацлава (Малороссія), Лвова, Перемышля (Червона Русь), Берестя Литовского, Смоленска, Полоцка (Бѣла Русь), тотъ правду тоту вызнати муситъ» [4 с. 60].
Він у ході тексту регулярно заперечуватиме сильні відмінності між білоруськими та українськими діалектами і використовуватиме цікаву аргументацію, порівнюючи цю ситуацію з польською («єстли ту причина діалектъ полскій на мазурско-краковскогорал'ско-пол'скій дѣлити?» [4, с. 60-61]) та німецькою мовами («вь земляхъ тыхь, народами єдного племене (нѣмецкого) замешкалихь, далеко барзѣй, нежели діалектъ устний русиновь […] различаеся. Нихто єднакъ нѣмецкои мови австрійсконѣмецковъ, виртемберсконѣмецковъ, саксонѣмецковъ > < не называлъ» [4, с. 73].
М. Мозер вельми резонно відзначав, що пишучи про русинів, І. Могильницький розумів не сучасне значення, географічно тотожне з українцями, а ще річпосполитських русинів. Це, на думку вченого, також має пояснювати, чому у тексті мова йде про Білу Русь, а про Закарпаття чи Слобожанщину, що не входили у Річ Посполиту, ні [1, с. 174].
Тут можна згадати С. Плохія, що писав про «руську» спільноту, що сформувалася наприкінці XVI — на початку XVII ст. на українських і білоруських землях Речі Посполитої під впливом ідей Відродження та полеміки довкола Берестейської унії. Ця руська ідентичність (у тому розумінні, яке вкладала в поняття руської нації православна церква, до її складу зараховували не тільки князів і шляхту, а й козаків, містян та інколи селян), постала як надрегіональна «нація» православних русинів. Згодом на руських землях, що лишились у Речі Посполитій після Хмельниччини, тобто Правобережжя, Волинь та Червона Русь, ця світоглядна система збереглась (на відміну від подальшої еволюції ідентичностей на землях, які втримали козаки, до малоросійської та української), проте православ’я в цій системі поступово замінилось на уніатство [6, с. 344-349, 391-392].
Цьому підтвердженням може слугувати і те, що II розділ, де йдеться про історію русинів, він розпочинає з твердження, що «Рускій народь складаль знакомиту часть бывшого Королевства Полского», а «Королевство Полское» складали три народи: польський, литовський і руський. Середньовічна Русь була поділена на північну та південну частини, або ж на Велику і Малу. «Знакомита частина» Малої, або ж Червона Русь, залишилась під владою галицьких князів до завоювання поляками. Проте це не всі південноруські землі. Згодом до Польщі разом з Литвою увійшли Україна, Поділля, Волинь, а також Біла і Чорна Русі, завойовані литовцями. У подальшому він наводить чимало привілеїв польсько-литовської доби [4, с. 30-32].
З цієї ж доби походить абсолютна більшість документів, які він наводить на доказ окремішності руської мови і водночас того, що вона охоплює і Білу і Малу і Червону Русь. Проте в сучасності, відомій І. Могильницькому, «языкъ рускій съ общого уживаня вышолъ» і «єсть тылко просторѣчіемь меншои селскои шляхты, священиковъ, гре(чесво) кав(олического), и народа посполитого по мѣстахъ и селахь мешкаючого», оскільки «доля языка руского подь панованемь полскимь амсь до упадку Королевства Полского нераздѣлна была от народа руского». З часів Сигізмунда III почалося гноблення, «пришло было до того, же родовитые Русины власного племене запиратися и мовы отцей своихъ встыдатися почали». Від польського гноблення (яке, цитуючи Й. Енгеля, виводить з боку віри, неприятеля і можновладців) галицьких русинів врятувала Австрійська монархія, якій руський народ буде за це завжди вдячний [4, с. 42-43].
Наостанок, посилаючись на М. Смотрицького, у примітках, де він перелічує чимало «спольщених» руських шляхетських родин, стверджує, що від зміни обряду на римський вони «руского рода и племене быти не перестали», протестує проти називання римського обряду польським, повторює аналогії М. Смотрицького про французів, англійців, німців, які не по вірі визначають свій народ. Його бачення народу етнічне, а не, як було прийнято загалом в тогочасній Галичині, обрядове: «
Рода и племене нихто собѣ самь не дае, ни теж отяти може. Не може нѣмецъ на своей земли перемѣнитися въ француза, не може чехъ въ чехахъ статися россіяниномь або полякомь. Якже жъ моглъ родовитый русинъ на земли руской въ поляка перемѣнитися? Сь того теды наступуе, же хотя помянутые фаміліи перестали вѣру восточним обрядомъ вызнавать, що до роду, племене и походженя русинами быти неперестали» [4, с. 102-107].
Список джерел та літератури
Moser M. New Contributions to the History of the Ukrainian Language. Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2016. 680 p.
Білий Б.М. Могильницький Іван. Енциклопедія історії України. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Mohylnytskyj_I
Возняк М. Галицькі граматики української мови першої половини ХІХ ст. Львів : Накладом НТШ, 1911. 340 с.
Могильницький І. Відомість о Руском Язиці / Підготов. до друку, вступна ст. і прим. В. Грещука. Івано-Франківськ: Плай, 2003. 132 с.
Оленич Я. Формування дослідницького інтересу в української громадськості Східної Галичини до слов'янознавства (кінець XVIII ст. – 1830-ті рр.). Україна–Європа–Світ : міжнародний збірник наукових праць. 2015. Вип. 16 : у 2 ч., ч. 1. С. 90–97.
Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії. К.: Критика, 2015. 456 с.
