Галицьке самостійництво: передумови та сучасність

Стаття написана спільно з Червоним Русином, який написав розділ про XIX-XX ст. та допоміг з розділом про сучасний стан проблеми.

Галичина — регіон, який в історичній пам’яті та політичному дискурсі часто маркується як «український П’ємонт», осередок національного відродження та хранитель української традиції в Україні, зокрема у мовному плані. Однак, парадоксальним чином, саме цей регіон періодично ставав і стає об’єктом звинувачень у «сепаратизмі».

Що гріха таїти. І справді, після здобуття незалежности , чимало галичан розчарувалися в Україні, що не виправдала їхніх сподівань. Україна не українізувалась так, вірніше не настільки, як вони хотіли. До чого додалась її блокова невизначеність, беззаконня і злиденна економічна ситуація, вкупі стимулювало автономістські і навіть сецесіоністські тенденції від решти України у частини місцевої інтелігенції.

Хоча більшість прихильників «галицтва» діють з мотивів зберження тієї самої «справжньої України», її частина пішла далі і розчарувалась у самій ідеї «українського П’ємонту» — вона звернула очі на місцеву галицьку спадщину. Одним з, та все ж найпоказовішим наслідком цього стала чудернацька тенденція частини інтелігентського андеграунду Галичини розглядати галичан як історично окремий народ, що був завойований Києвом у X ст. (білі хорвати), і весь цей час ним пригнічується.

Отже, основними питаннями, які розглядатимуться у цій статті, є такі:

• чи мають тенденції відрубності Галичини від решти України історичну тяглість, як от у карпаторусинів, чи вони з’явились лише у незалежній Україні.

• висвітлення історії розвитку галицької сепаратистської думки вже у незалежній Україні.

Щоб уникнути примордіалістської пастки, розглядаючи питання розвитку окремої ідентичности в Галичині варто сказати, що до подій 1919 року (якщо не до 1939 року або взагалі 1991 року) називати ідею галицької самобутності «сепаратистською» є неправильно. Сепаратизм є закликом до відокремлення від держави, а в ті часи української держави, яка б охоплювала землі від Сяну по Савур-Могилу, власне, і не існувало, як і не було ще сформованої національної свідомости ані в населення, ані в місцевої еліти чи інтеліґенції.

А чи був окремий «галицький народ» із Середньовіччя?

Києворуська доба

Згідно з матеріалами монографії Сергія Плохія «Походження слов'янських націй: Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі», усталена традиція розглядати східнослов'янські народи як наперед визначені, «предковічні» утворення, що нібито існували з часів Київської Русі, не відповідає історичній дійсності. Натомість, дослідження пропонує розглядати ідентичність як динамічний «проєкт», що завжди перебуває у русі, постійно змінюючись під впливом політичних, релігійних та культурних чинників.

Всім відомим є розрізнення двох значень терміна «Руська земля»: широкого та вузького. У широкому сенсі, який часто використовувався у зовнішньополітичному контексті та церковній риториці, «Русь» охоплювала всі території, підвладні династії Рюриковичів та підпорядковані Київській митрополії.

Однак у внутрішньому вжитку, який відображав ментальну географію літописців та еліт, існувало «вузьке» розуміння Руської землі, що обмежувалося середнім Подніпров'ям і включало лише Київську, Чернігівську та Переяславську землі. Саме цей трикутник міст сприймався як власне Русь, як домен, спільна спадщина роду Рюриковичів, право на володіння якою давало статус старшинства. Усі інші землі, включаючи Новгород на півночі, Суздаль на північному сході та Галичину на заході, розглядалися стосовно цього ядра як зовнішні території.

Тим не менш, варто розуміти, що сучасні дослідники (як от Гальперін) схильні розрізняти поняття «Русь» та «Руська земля» (хоча вузькість і широкість цих понять у першоджерелах домонгольської доби була подібною), а також те, що міф про «Руську землю» так і не набув у києворуський період етнічного чи національного наповнення.

Літописні джерела ХІ-ХІІ століть дають численні приклади того, що Галицька земля (як і Волинь) початково не вважалася частиною «Руської землі» у цьому вузькому сенсі. Коли князі або бояри вирушали з Галича до Києва, літописці часто вживали формулювання, що вони їдуть «на Русь» або «в Руську землю» (рівно, як і новгородці).

На території майбутніх Галицької та Волинської земель літопис фіксує проживання різних племінних груп: дулібів, бужан, волинян, а також білих хорватів, уличів і тиверців. Хоча ці племена з часом зникли зі сторінок хронік, їхня регіональна окремішність не розчинилася миттєво в загальноруській ідентичності. С. Плохій пише:

Особливо показовим є опис воєнних конфліктів середини ХІІ століття. Київський літопис під 1144 роком, описуючи похід київського князя Всеволода проти галицького князя Володимира, чітко розмежовує війська. У складі армії Всеволода згадуються «руські полки» (тобто сили з Київщини, Чернігівщини та Переяславщини), які протистоять «галицьким» військам [35, с. 64-65].

1152 року, коли київський князь Ізяслав Мстиславич у союзі з угорцями воював проти галицького князя Володимира, і, звертаючись до своєї дружини, апелював до честі «Руської землі» та «руських синів», протиставляючи їх не лише угорцям («чужим язикам»), але й, імпліцитно, галичанам, які виступали як супротивники. Коли конфлікт завершився, угорський король вимагав від галицького князя повернути Ізяславу «руські городи» — тобто міста в Київській землі (зокрема, в Погорині), які галичани захопили.

Проте, як видно, це стосувалося всіх за межею «ядра», т.зв. «Руської землі» (у вузькому сенсі), а не лише галичан.

Галицько-волинська доба

Монголи завдали традиційній концепції «Руської землі» непоправного удару. Подібно до того, як ножем проткнувши жовток у яєчні він розтечеться по всім краям, розтеклась і «Руська земля» по «зовнішній Русі». Якщо раніше галицькі літописці слідували київській традиції і називали Руссю лише Подніпров'я, то після падіння Києва (1240 рік) вони почали активно застосовувати поняття «Руська земля» до власних територій — Галичини та Волині.

Цей процес був пов'язаний з діяльністю князя Романа Мстиславича та його сина Данила (короля Данила). Роман Мстиславич, об'єднавши Галич і Володимир, створив потужну державу, претендуючи на загальноруську гегемонію. Літописець називає його «самодержцем усієї Русі» (самодержца всея Руси). Коли Данило повертався з Угорщини та Польщі, він чекав вістей про те, чи пішли монголи «з Русі», маючи на увазі саме галицько-волинські землі.

Таким чином, контури Руської землі тут вже практично повністю повторюють тогочасний умовний ареал розселення протоукраїнського населення.

Але з часом вони лише звужувалися:

Про титулярні практики цього періоду Сергій Плохій пише так:

Мала Русь з’являється в титулі під впливом тимчасового відділення Галицької митрополії від Київської (Мала і Велика Русь у візантійських джерелах відповідно) і позначала саме землі Романовичів у т.ч. закордонних джерелах. Детальніше див. І. Паршин “Термін “Мала Русь” у документах XIV століття”. І так, цікавою є також згадана практика називати Руссю виключно Галицьку землю, протиставляючи її Волині. Вона продовжилась і у майбутньому:

Польсько-литовська доба до 1569 р.

Опанування Литвою значної частини руських земель, завершення війни за галицько-волинську спадщину поділом на литовську Волинь та польську «Русь» (як вище згадано, у польському контексті тепер «Руссю» називано лише те, що ми зараз назвали би Галичиною), існування два століття в двох окремих (хоч і злучених вподальшому Кревською і наступними династичними уніями, державах, і хоч частини прикордонних територій, як от Поділля, переходили з рук в руки), спроби відновлення Казимиром III окремої галицької митрополії — все це, поза сумнівом, не сприяло консолідації етнокультурних ідентичностей Галичини з «рештою України».

Галицькі русини були інтегровані у польську правову систему, прийняли польську модель шляхетських прав і гербів, а їхні еліти активно полонізувалися. Натомість русини ВКЛ жили за «стариною», зберігали архаїчну структуру князівської влади та керувалися Литовським статутом. Більше того, в Литві тривалий час зберігалася удільно-васальна система успадкована з києворуських часів через нетривале монгольське посередництво, і відбувалася все глибша локалізація ідентичностей (за Сергієм Плохієм, для пізнього середньовіччя та початку ранньомодерної доби в Україні характерна домінація саме земельного мислення, земельної ідентичності).

Тим не менш, місцева об’єднавча руська ідентичність все таки формувалася. Окрім локальних ідентичностей, у литовських русинів ще на початку 15 ст. можна було побачити і «загальноруське» розуміння («вся Руська земля»), коли ще тривала боротьба за «збирання Русі» між Вільно та Москвою (зокрема за Ольгерда та Вітовта), а конфесійний поділ ще не був остаточно оформлений. У 1392 р. Кіпріян востаннє об’єднав Руську церкву і почав називатися «митрополит київський і всієї Русі», а свою юрисдикцію поширював на «всю Руську землю». У неї входив як і Новгород з Москвою, так і Галицька Русь. Із «Житія митрополита Петра», яке редагував Кипріян, видно, що він уважав Галичину (яка на момент написання/редаґування перебувала під польським сюзеренітетом) частиною Волинської землі, а ту, своєю чергою, зараховував до Руської землі. [35, с. 114]

Та все ж, вже у другій половині 15 ст., після устаканення поділу старої митрополії всія Русі як наслідок суперечки щодо Флорентійської унії на Київську у Литві та Московську у Московщині, та зібрання всіх тих руських земель, що не увійшли до Литви, москвинами, і початку литовсько-московської конфронтації, там формується куди чіткіша руська ідентичність: охоплювала вона або всі землі Київської митрополії, або куди слабший перед вже прямо земельними ідентичностями варіант, коли руська ідентичність могла позначати вужче умовно «білоруський» (вірніше, смоленсько-полоцько-вітебський, а як видно з мапи вище, це далеко не вся Білорусь) чи «український» (волинсько-київський) масиви, хоч і з другим варто бути обережним. [35, с. 129-131]

Та все ж, для волинського князя чи полоцького боярина галицький шляхтич був представником іншої держави, іншого правового поля.

Для галичанина ситуація була дзеркально. З найбільш актуальних свідчень про місцеву ідентичність у Руському воєводстві в той період є приклад Станіслава Оріховського (1513-1566), сина батька-католика та православної матері, який зараховував себе до руського (також роксоланського) народу (за походженням), але політично вважав себе поляком, бо «Русь» є частиною Польщі. Ця Русь охоплює, вочевидь, лише Руське воєводство:

Скориставшись нагодою нагадаю, що конструкт «Gente Ruthenus, natione Polonus» у формі популяризованій польськими істориками є неправдою, а оригінальне «gente Roxolanus, natione vero Polonus» означає «русин за національністю, але заразом поляк із походження» [35, с. 188].

Можливо, шляхи Галицької та Литовської Русей розійшлися би, але сталася Люблінська унія, що стала логічним завершенням попередніх династичних уній і поєднала умовно «український» масив в одне ціле.

Галицькі русини та їх ідентичність у Речі Посполитій

Рух на Схід

Н. Старченко у своїх працях та інтерв’ю популяризовувала бачення переходу волинян, а решти «українських» воєводств, зокрема киян, до Корони під час Люблінської унії, як бажання воз’єднатися зі своїми західними братами і відокремитися від інших русинів ВКЛ, «протобілоруських». І справді, на перший погляд кордони, отримані тоді, слабко відрізняються від нинішнього кордону української та білоруської етнонаціональних спільнот. Ставлячи питання про справедливість цього твердження, Сергій Плохій, констатує таке:

Натомість, найбільш вірогідним історик називає особистий земельний інтерес волинської земельної знаті (що мала вплив і на Поділлі і у Київщині, зокрема в здобутті нещодавно отриманих знаттю у Короні золотих вольностей.

Отже, кілька століть осібного існування, здавалось би, не пройшли марно. Може, хоча б з цього часу доречно говорити про окремий галицький народ, якщо вони для волинян вже були «панове заграничники»?

Проте згадаємо, що вище мова йшла про, по-перше, звужчене розуміння поняття «Русь» у контексті Галицької Русі, а по-друге і найголовніше, здомінування земельної ідентичності і земельних інтересів. Не лише Галицька Русь була відокремлена, але і Київщина з Волинню між собою не те щоб одним цілим були.

Погляд іншої відомої дослідниці ранньомодерної України, Наталя Яковенко, є таким:

Проте на цьому не кінець. Нові кордони між ВКЛ та Короною досить різко простимулювали Галицьку Русь, Волинь та Київщину до інтеграції між собою. Перед елітами постала дилема: чи вважати новоприєднані до Польщі землі (Волинь, Київщину) частиною «Русі», чи це визначення стосується лише старого Руського воєводства (Галичини)?

Спочатку домінував другий, вузький підхід. Політичні еліти розрізняли населення різних регіонів як окремі групи. Майбутній львівський архієпископ Ян Димітр Соліковський у 1573 році писав:

Проте вже невдовзі почалися зміни, які можна проілюструвати польськими планами щодо унії. Католик з Руського воєводства Бенедикт Гербест ще до Люблінської унії пропонував об’єднання церков («…то най би Господь Бог з нами Русь об’єднав»), але мислив локально, в межах Галичини.

А от уже відомий лобіст унії, Пьотр Скарґа, пишучи вже після Любліна, значно розширив цей горизонт. У своїй праці «Про єдність Церкви Божої» (1577) він звертався вже до «руських народів» у множині. Для Скарґи, як припускає Сергій Плохій, Русь стала великим конгломератом земель, об’єднаних вірою, до якого входили не лише галичани, а й мешканці Волині, Київщини та навіть литовські білорусини (але без московитів). За тим же С. Плохієм, ділив він Русь на Червону та Білу.

Подібним чином мислив і Мацей Стрийковський. Проте, розділяючи на локальному рівні «русинів» від «волинян», на ширшому рівні до «руських» народів зараховувався і «московський». Проте, все ж основний інтерес Стрийковського становили річпосполитські русини. У своїй «Хроніці» (1582) через сарматський міф інтегрував історію Русі в загальнопольський наратив, таким чином поляки і русини ставали братніми народами сарматського походження. Це бачення мало потужний вплив на подальший наратив історії Русі у державі.

Не він, проте, цей наратив придумав. Про сарматське походження поляків та русинів («роксоланів») говорив ще Оріховський, хоч і розумів під Руссю Галичину. Але інший католик Себастіян Фабіян Кленович у його поемі «Роксоланія» (1586) вже описав цей край як єдиний простір від Львова до Києва, перелічуючи низку міст між ними! Цікаво, що православні землі ВКЛ в цей простір не входили.

Кленович також фактично легітимізував Київ як невід’ємну і, можливо, найважливішу частину Русі, що належить до польської Корони (після Львова, який, все таки, тут уявляється центром).

Волинські магнати (Острозькі, Чорторийські, Вишневецькі), які звикли до напівсуверенного статусу у ВКЛ, раптово опинилися в одному парламентському просторі (Сеймі) з галицькою шляхтою, яка була набагато дрібнішою, але політично активнішою та інтегрованою в шляхетську демократію. Водночас динамічніша галицька шляхта починає проникати у двори волинських можновладців і освоювати раніше чужі для себе терени, а поява князівських латифундій у колишніх литовських землях стимулювала переміщення ще й простолюду.

Потреба довести необхідність субординації дрібним шляхтичам, що де-юре мали рівні з ними права, а також продемонстрована вище еволюція від земельної до загальнішої ідентичності, відбилася і на генеалогії Острозьких, «некоронованих королів Волині». Спочатку панегіристи називали їх просто нащадками київських правителів, згодом вивели лінію від короля Данила (!!!), але фінальною стала версія про походження від міфічного прабатька Руса — брата Леха і Чеха. Цей міф, за Н. Яковенко, виконував важливу політичну функцію: він стверджував, що «земля Руса» (до якої зарахували Галичину, Волинь, Київщину та Поділля) є історично рівноправною польській «землі Леха». У такій схемі Острозькі виступали законними спадкоємцями Руса та святого Володимира, що забезпечувало безперервну тяглість влади. Це дозволило легітимізувати русинів від Львова до Києва як окремий «старожитний народ» із власною сакральною історією та територією.

Полемічна війна через унію як каталізатор утворення руської нації в межах України та Білорусі

Проте найбільш визначним тут було інше — полемічна війна через Берестейську унію. Ідея екуменізму та унії християнських церков була не новою, вже згадувалося і за Флорентійську унію, і ідеї Оріховського чи Скарги. Попри стереотип про галичан-греко-католиків, саме дві галицькі єпархії — Львівська та Перемишльська — не прийняли унії, тим часом як решта єпископів прийняли. Замість об’єднати релігійно державу унія глибоко розколола Річ Посполиту, а замість реального злучення церков вийшло де-факто підпорядкування Риму, що викликало полемічну війну унійною та православною «Русями».

Інтереси Русі стали козирем у полеміці, що розпочалася вслід за укладенням Берестейської унії. Протиборчі табори обґрунтовували свої позиції та дії тим, що вони обстоюють інтереси руської нації («руського народу»), яку вони чітко відрізняли від польської нації («naród polski») за релігійним, культурним та мовним критеріями. Руська ідентичність в ході цієї боротьби поверх слабших історичних набувала саме що етноконфесійних рис. Релігійне поле бою за право бути «Руссю» охопило всю Київську митрополію, що водночас перетинало кордон між Короною і ВКЛ (або ж «Україною» та «Білоруссю») та водночас відмежовувало «Малу Русь» (цим поняття православний полеміст Іван Вишенський називав канонічну територію Київської митрополії) від «Великої Русі», Московського царства (хоч і боротьба з унією і актуалізувала у частини православного духовенства переконання в братерстві «малоросійського» («Росія» — еллінізований варіант назви «Русь», яким стали послуговуватися православні, детальніше див. у Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.)) та «великоросійського» народів «одного російського роду», що вподальшому призведе до загальноросійської ідеї).

Православні виписували з «руських» уніатів, але іноді не виписували римо-католиків (Іван Вишенський тримався, наприклад, відомої формули «русин — отже, православний», і виписував з «руських» усіх неправославних), уніати не визнавали монополізації «Русі» за православними, а натомість виписували з «руських» протестантів і римо-католиків, і т.д. Бачачи цю «війну Русі з Руссю» Мелетій Смотрицький (спочатку був на боці православних, а потім прийняв унію) спробував вирватися зі зачарованого кола етноконфесійної ідентичности і розірвати міцний зв’язок між етнічністю та релігією:

Здомінував саме погляд «руський — отже, православний» Івана Вишенського, хоч частина уніатів і збереглася у Речі Посполитій навіть після повторної легалізації православ’я. У тому розумінні, яке вкладала в поняття руської нації православна церква та її полемісти, до складу руської нації зараховували не тільки князів і шляхту, а й козаків, містян та інколи селян, намагаючись привілеї надані під час Люблінської унії розтягнути на «весь» народ. Руська шляхта з цим не погоджувалася, намагаючись монополізувати «Русь» саме за своїм станом, вищим за «плебеїв», та першу скрипку грала масовість залучення до полемічної боротьби русинів Речі Посполитої.

Руська ідентичність Берестейської доби вийшла (тимчасовою) переможницею в змаганні з ідентичнісними проєктами, які обмежували лояльність місцевих еліт Корони та ВКЛ («України» та «Білорусі»), хоч і існували вужчі розуміння. Один із таких дискурсів, який провадила руська шляхта протягом 1640-х років, окреслював Волинське, Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства (залишаючи за бортом Галичину, Поділля та руські території ВКЛ) як територіяльну одиницю, що має користуватися однаковими правами та привілеями (такого погляду дотримуватиметься під час Хмельниччини, зокрема, Адам Кисіль). Інший дискурс, що його підтримували панегіристи, які славили руських князів, означував батьківщину цих князів територіями згаданих воєводств разом із Галичиною. Проте, за Плохієм, саме релігійна солідарність руської еліти в Речі Посполитій, якій дала поштовх тогочасна унійна полеміка, була суттєво міцнішою за солідарність, що ґрунтувалася на історичних і правових засадах. Ця нація розбудовуватиметься у той же могилянський період і буде, врешті, знищена Хмельниччиною та її наслідками.

Галицька Русь після Хмельниччини

Хоча Хмельницький і заявляв про намір визволити «весь народ руський» аж до Вісли (і навіть деякий час бажав приєднати Білорусь!), на практиці Зборівський договір 1649 року обмежив козацьку автономію трьома воєводствами: Київським, Чернігівським і Брацлавським, а в ході Руїни за козаками лишилося лише підросійське Лівобережжя. Галичина (Руське воєводство) залишилася під повним контролем польської корони. Це політичне розмежування мало далекосяжні наслідки для ідентичності.

У Гетьманщині почав формуватися новий тип ідентичності — «малоросійської» або «українсько-козацької», який базувався на козацьких традиціях, православ'ї та лояльності до Гетьмана (а згодом і до царя). Терміни «Малоросія» та, в більшій мірі, «Україна» почали витісняти або доповнювати стару назву «Русь», набуваючи політичного значення як назва козацької держави. Невдовзі козацька старшина взагалі забуде про річпосполитське розуміння Русі і почне виводити себе від хозар, а поняття «руський» на сході сучасної України перейде у вужчому розумінні до росіян, які себе називали «русские».

Натомість Галичина залишилася осторонь цього процесу. Тут не закріпилася нога козацького стану, який міг би стати носієм нової ідентичності. Місцеве населення продовжувало називати себе «русинами» (в старому, докозацькому сенсі) і жити в реаліях Речі Посполитої, а ідентичність їх будувалася на етноконфесійному ґрунті.

Під впливом Контрреформації та привабливості польської культури, еліти масово переходили на латинський обряд і польську мову. Нащадки колись славних руських родів (Острозьких, Вишневецьких, Заславських) ставали поляками не лише політично, а й культурно.

Як ми зазначали вище, в Галичині свого часу був сильний опір унії. Львівське братство та місцеві єпископи (Гедеон Балабан, Михайло Копистенський) захищали православ'я як «руську віру». Однак з часом, особливо після переходу в унію львівського єпископа Йосифа Шумлянського на початку XVIII століття (1700 рік, тим часом як у 1686 році Київська православна митрополія була передана Московському патріархатові), ситуація в Галичині кардинально змінилася. Унійна (Греко-Католицька) церква поступово утвердилася як домінуюча конфесія в регіоні. Це створило нову лінію розмежування між козацькою Україною (і Росією загалом) та унійною Руссю (Правобережжя з Галичиною + Білорусь).

У цей період термін «Русь» в Галичині все більше починає асоціюватися з «простим народом» та духовенством, тоді як еліта стає польською. Саме унійна віра стає «руською», що відіграє вирішальну роль у австрійську добу.

Представники козацької еліти Лівобережжя почали сприймати галичан як «інших». Козацькі літописці (Самовидець, Граб'янка, Величко) зосереджували свою увагу на подіях у Гетьманщині, а землі на правому березі Дніпра та далі на захід поступово випадали з їхнього ментального простору або згадувалися як територія, що залишилася під «польським ярмом». Згодом у свідомості лівобережців Правобережжя стане просто «Польщею» (навіть на етнографічному рівні [21]), і цей кордон доведеться деякий час заново долати після поділів Речі Посполитої, про що пише О. Толочко в «Киевская Русь и Малороссия в XIX веке».

В. Ададуров зазначає з цього приводу:

У іншій своїй статті В. Ададуров розглядає політику наполеонівської Франції щодо Галичини, і там подибуємо приклад цього. Наполеону (зокрема, через твір К.Рюльєра «Історія анархії у Польщі та знищення цієї республіки») було відомо, що в Галичині існує спільнота «польських русів» (Галичина, Волинь, Поділля), але водночас від них відділялися «польські українці» (Подніпров’я), а обидвоє вони відділялися від росіян [4].

Відсутність спільної політичної долі та різні вектори культурного впливу (польський бароковий католицизм у Галичині проти російського впливу та православ'я в Гетьманщині) призвели до того, що єдина «руська» ідентичність розпалася на регіональні варіанти, які слабко корелювали між собою.

Їх поєднає між собою заново лише українське національне відродження XIX ст.

Галицький регіоналізм versus український проєкт у XIX — поч. XX ст.

До 1870-х років спілкування між галицькими і наддніпрянськими представниками практично не було. Відомо лише про поодинокі випадки контактів на кшталт листування Маркіяна Шашкевича з Осипом Бодянським, листування Дениса Зубрицького з Михайлом Максимовичем та не підтверджену зустріч Платона Лукашевича з Тарасом Шевченком, де той подарував поетови «Русалку Дністрову» та запропонував використовувати в творах галичанізми. Національне відродження у обох частнах майбутньої України проходило практично автономно одне від одного до певного моменту.

Інтелектуальний обмін міг проходити гіпотетично, через Петербург, де деякий час працював Яків Головацький та звідки отримували фінансування москвофільські орґанізації, але не через Київ чи Львів, які на той час великого значення не мали. Як пише Юрій Шевельов:

Активна взаємодія в 1870-х призвела до такого тертя і наростання взаємних претензій, що ледь не спричинився повний розкол між й без того, нечисельними колами галицьких та подніпровських представників, про що писав Іван Франко:

Даний момент є важливий тим, що тут тяжіння до окремої ідентичности було не від старорусинів чи москвофілів, які по-своєму бачили розвиток національного питання в Галичині — а саме від молодих інтелектуалів, які були готові, у випадку невдачі, відкинути ідею єдности та будувати окрему національну ідентичність: не польську, не російську, не українську, не західноукраїнську — а саме галицьку, русинську, окрему культурно, мовно. Тобто, Василь Стефаник, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Степан Смаль-Стоцький могли стати діячами окремої галицько-руської нації, якщо б не відбулася злука. Але вона сталася і розкол таки не відбувся.

Всі інші настрої розлучити галицько-наддніпрянський проєкт йшли від москвофілів, що можна побачити, наприклад, з виступу в Буковинському соймі Василя Воляна:

Чи критика українофільства від Олександра Духновича:

Решта таких настроїв була частиною вже внутрішнього дискурсу, який часто зводився до того, наскільки літературний стандарт мав бути галицьким чи наддніпрянським. Показово те, що в таких випадках ініціяторами чвар були саме наддніпрянські філологи, які вимагали від галичан всеохопного послуху та визнання, що літературна українська мова має будуватися лише на «лежнях лівобережної мови», бо та є «освячена авторитетом великих поетів, як Тарас Шевченко, Іван Котляревський, та інші» і жодних «рутенізмів» не має бути. Галичани ж, які готові були до наддніпрянської основи мови, бажали, щоб галицькі риси все-таки залишалися і були теж широко представлені. Доходило до того, що небайдужі філологи відкрито писали, що буде з такими темпами дві українських мови і різниця буде така ж, як межи сербами і хорватами та не соромилися називати книжну мову галичан окремою «галицькою», а не українською: 

І саме це призводило до розчарування в галичан і певного бажання відмежуватися від наддніпрянців. Звідси можна зробити висновок, що якщо до 1890 р. в галичан хоть і були певні зерна з небажанням приєднання — то з 1890-х по 1919 р. варто говорити саме про наддніпрянський культурний сепаратизм, викликаний відчуттям чужинности наддніпрянцям галицьких ініціятив, які часто брали гору через політичне, культурне домінування Галичини, спричинене упослідженням українства в Російській імперії. Про можливість такого відокремлення також писав Михайло Грушевський:

Політичних умов до сепаратизму, знову ж таки, не було, бо до Директорії не існувало жодного представницького орґану галичан і наддніпрянців, як і незалежної, соборної України. Тому галицькі партії спокійно існували і представляли інтереси населення Галичини в межах Австрійської імперії.

День Злуки versus День Розлуки

Переломним моментом можна назвати 1918 рік, коли і галичани і наддніпрянці мали шанс на створення власних держав і тоді вони мали зробити остаточний вибір: якою буде наша держава і з ким ми житимемо? Позиція Галичини була більш стабільна: якщо між наддніпрянців існувало багато фракцій, політичних партій, які по-різному бачили майбутнє України і стосунки з Галичиною - то галицькі емісари завжди діяли централізовано. 1918 є роком політичних маневрів що з сторони галичан, що з сторони наддніпрянців. Галичани на той момент мали дещо мізерне бажання злучатися з Державою Скоропадського, позаяк існував ризик попасти з ними в реставровану «Единую Недилимую»:

До розвалу Австро-Угорської монархії галичани діяли виключно в її рамках, як піддані імператора, хоча також була частина УСС, яка на початках була підпорою держави Скоропадського, а потім і допомогла встановити владу Директорії. Хоч їхня позиція не сильно впливала на колишні підросійські терени з їхньою тотальною анархією та отаманщиною — але саме це та пізніший Акт Злуки показали, що галичани підтримували створення однієї держави, але в стабільному майбутньому, коли основні підвалини української держави буде затверджено всеукраїнськими установчими зборами, до того ж часу, Акт Злуки мав, більше, декларативну силу. І цей момент згоди існував допоки не почав програвати під впливом зовнішніх сил і що галицькі, що наддніпрянські керманичі не почали шукати підтримки то в поляків, то в більшовиків, то в білоармійців. Основним тут є розкол після підписання Варшавського договору 1920 року, коли Симон Петлюра відмовився від Галичини (на яку прав він не мав). Саме після цього моменту почався розкол в галицьких колах на 2 частини:

1) «Соборники», з яких найважливішою персоною можна назвати Евгена Коновальця. Здебільшого, це були колишні старшини УГА, УСС, які залишилися віддані ідеї соборної України до тої міри, що Петро Франко радо проголошував воз'єднання Західної України з УРСР в 1939 році.

Були соборники менш централістського характеру, як Осип Назарук, який вважав, що Галичина Подніпровську Україну має поглинути та «перезібрати», стати для неї Пруссією, що вилаштує правильні порядки. Хоч він і рекомендував для цього галичанам не змішуватися з наддніпрянцями та створювати окремі від них орґанінізації і товариства — кінцевою метою мала стати Соборна Україна:

 Окремо на ідею єдности всієї України дивився Андрей Шептицький. Ніхто не заперечує соборництва митрополита, але він вказував, що на побудову однієї держави мають бути дві умови: одна мова та бажання людей існувати разом:

2) «Державники» — ті, хто висували ідею окремої Галицької держави за правом націй на самовизначення. Хоча ці представники й вважали себе українцями - але реґіональність їхнього українства важила їм понад все. Здебільшого, це була політична верхівка ЗУНР на чолі з Петрушевичем. Після розколу Директорії вони намагалися отримати міжнародну підтримку, аби створити незалежну державу (що їм майже вдалося) на теренах сучасної Галичини, Буковини, Закарпаття і, можливо, Волині та встигли залишити навіть певні інтелектуальні доробки, з яких можна загалом зробити висновок, що Галичина вбачалася східноєвропейською «Швейцарією», яка поважатиме права всіх народів, що проживають в її складі та існуватиме окремо від Польщі. [13]

Пізніше, також видано працю «Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі» Семена Шевчука в Торонті в 1965 році, де автор обстоював позицію, що галицькі еміґранти мають об'єднатися і репрезентувати за кордоном галицьку державу з метою відірвати її від решти України і, відповідно, СРСР:

Хоч автор і залишав вільний простір для гіпотетичної соборної української держави в майбутньому, але прямо пише, що самостійна Галичина імпонує йому більше:

Книжка Шевчука є останнім спалахом ідеї самостійної Галичини, після якої мало що було, окрім окремих диспутів в ґазетах, що не знаходили відгуку серед діяспори.

Повертаючися назад, варто сказати, що даний поділ проявився у культурних колах міжвоєнної Галичини, для яких першим випробуванням стала спроба введення у використання в НТШ київського правопису в 1922 році. Незадоволені були всі: як і ті, хто вимагав ще більшої наддніпрянізації мови, так і ті, хто пропонував залишити галицькі редакції з чинними правилами. Одноголосної думки ніхто не дійшов і всі зосталися зі своїм:

Дійшло до того, що «соборники» радо позбувалися галицьких мовних рис у своєму мовленні і вживали «ультравеликоукраїнізми» — росіянізми, які галичани вважали питомими наддніпрянськими, «чистими» формами (до окупації Галичини Радянським Союзом і русифікації з мішанням мови, через що теперішні українці кажуть «да, тіпа, карочє, вапшє, канєшно, какби і т.д.» залишалося ще десятиліття):

«Цей реґіональний характер не був наслідком продуманої політики. Навпаки, в принципі підпольські українці хотіли навіть позбутися багатьох особливостей своєї  мови, щоб наблизитися до всеукраїнської, чи, як тоді говорили, наддніпрянської. Висока оцінка літературної мови, усталеної на підрадянській Україні, просвічує з другого вживаного терміну — великоукраїнська. Посередньо цей термін виявляв згоду галичан вважати себе і свою мову «малоукраїнськими» (таке означення ніколи не вживалося). Уважливіше ставлення до «чистоти» мови в середині тридцятих років підмітив Сімович (1934а, 90). Він також спостеріг появу «ультравеликоукраїнізмів»: до західноукраїнської інтеліґенції продиралися російські слова й звороти, бо мовці вважали їх за «чисто українські»». [40]

В контексті цих розмов варто розуміти, мотивацію галичан злитися з Наддніпрянщиною та те, чи була Галичина «приречена» на українство? Лоґічна відповідь — ні, не була, і про це чітко кажуть, парадоксально, самі ж українські історики в еміґрації:

Український публіцист Микола Рябчук у «Доланні амбівалентності» цитує статтю Джона-Пола Химки на цю тему:

Український проєкт галичанам був цікавий саме тим, що давав приклад високої культури, не настільки далекої, як російська чи польська і що найголовніше: він дозволяв зберегти прояви реґіональної культури і закріпити її у високій, яка мала охоплювати більші терени, ніж землі підавстрійської Руси. Так, виникала потреба поступитися та разом з наддніпрянцями будувати щось високе, на одній мовній, культурній основах, які часто були більше перекошені в бік Великої України, але все одно залишалася можливість бути тими ж галичанами греко-католиками, а не потонути в польському, чи всеросійському морях, які вимагали повної асиміляції. І саме докори наддніпрянців в майбутньому, і заклики відмовитися від свого рідного і творити все виключно так, як то є на підросійській Україні — викликали в галицько-руських інтелектуалів відразу і несприйняття. 

Галицький сепаратизм та автономізм у незалежній Україні

З дослідників, що підіймали тему галицьких сепаратистських/автономістських тенденцій у незалежній Україні, найбільш резонними франківський історик Сергій Адамович, луцький журналіст та публіцист Микола Рябчук, львівський історик Ігор Чорновол , польський історик-кресов’як Тадеуш Ольшанський та російський історик Олег Неменський, чиї роботи містять найглибший аналіз та широке залучення джерел. Найменш об’єктивним з них є Неменський, що не є дивним з огляду на його «ватні» погляди, проте це не робить його статтю менш цікавою і наповненою фактажем.

Весь подальший виклад буде опиратися на систематизовану ними інформацію по темі з авторськими вкрапленнями.

Іншування галичан в СРСР. Воно ж у незалежній Україні російськими та проросійськими силами

У 1940-х роках відбулася майже повна заміна населення галицьких міст, зокрема Львова: поляків виселили, а їхнє місце зайняли вихідці зі Східної України, росіяни та галицькі селяни, які тікали від колективізації, та потім і природнім чином переселялися в місто. Попри це, Львів зберіг «європейський шарм» і доступ до польської культури, що відрізняло його від решти УРСР. Попри статус центру українського визвольного руху у міжвоєнний період, «український П’ємонт» і все оце, лише тепер, вперше з, можливо, часів короля Данила, місто здобуло українську більшість, і у 50-60-х стали центром антирадянського дисидентського опору в Україні.

Додайте до цього боротьбу УПА до кінця 50-х, і можна зрозуміти, чому Львів і Галичина здобули репутацію «осиного гнізда українського націоналізму», такого собі «Бандерштадту», що не любить східняків і москалів. Галичанин, за винятком Ярослава Галана, не міг зробити карколомної кар’єри в партії.

Микола Рябчук вичерпно характеризує це явище:

Моя бабуся з Коломийського району Івано-Франківської області на різдвяному застіллі цього року розповідала мені, що чітко розділялося, що є «українці», а є «бандери» із Заходу, що цілком підтверджує для мене ці слова.

І справді, у 1980-х рр. націонал-демократичні організації Галичини отримали значну підтримку населення і очолили боротьбу за злам радянської системи. Саме через буття єдиним українськомовним і мегаполісом Львів міг вести західний регіон у протилежному напрямку від решти республіки. Лише в трьох галицьких областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській — націонал-демократи отримали більшість. Саме у Львові над Ратушою підняли найперший синьо-жовтий стяг в УРСР, результати голосувань і т.д., що ви і так знаєте.

Не дивно, що після розпаду СРСР цей дискурс не лише не зник, а і став агресивнішим. Якщо СРСР намагався «перевиховати» західних українців, сучасніші російські ідеологи (Дугін, Жириновський, Сергейцев та чимало інших) розглядають регіон як «пухлину», яку треба відрізати або знищити, оскільки вона заважає «нормальності» решти України.

Якщо для пізньої Російської імперії галичани були «зарубежной Русью», «галицко-русскою» іредентою, яку треба визволити від австрійців, а в 1939 р. РСЧА брала Львів аби «возз’єднати» Західну Україну з Радянською, то тепер Галичина — це невиліковний розсадник «укронацизму» (часто це пояснюється тим, що австрійці замучали всіх справжніх русских галичан в Талергофі, і лишилися одні йододефіцитні бандеровці) серед решти, цілком собі «русских» українців, і будь-який мінімальний натяк на українізацію в Україні представляється росіянами як лихий галицький план з галичанізації України і підкорення ними влади.

Дарма, що галичани не мали жодного визначального впливу на загальноукраїнську політику:

Несприйняття галичанами політичного режиму Л.Кучми посилювали агресивні випади проросійських політиків. Народний депутат Ю.Соломатін у 2001 р. договорився до того, що є «дуже великі сумніви в правомірності зарахування галичан до українців». На відмінностях Галичини від України акцентували й російські шовіністичні кола. Так, депутат Держдуми Росії О.Митрофанов влітку 2001 р. заявив, що Галичину треба «виділити» – хай вона об’єднується з Польщею. [34, с. 363]

За часів Януковича антигалицьку риторику взяли на озброєння місцеві політики («креольські колаборанти» за Рябчуком). На відміну від попередників, які шукали компромісу з націонал-демократами, команда Януковича обрала тактику відкритої ворожнечі. На думку Рябчука, вони ще й використали специфічну політтехнологію: запустили на електоральне поле опонентів штучно розкручених («лабораторно виплеканих») націонал-радикалів, щоб показати проукраїнську орієнтацію як радикальну, «суто галицьку» і «бандерівську».

Я б додав, що Табачник ще до того, як став цілим міністром освіти (!!!) в Україні прославився тим, що у 2009 р. написав статтю «Опоздавшие на 200 лет», де протиставляв в Україні галичан-уніатів і єдиний «русский» народ:

Загалом же ж набір антигалицьких наративів складається із звинуваченнь у колабораціонізмі («карателі», «нацистські посіпаки»), псевдопсихіатричних діагнозів («комплекс меншовартості», який «треба лікувати»), «лакеїв, що ледь навчилися мити руки», зневагу до мови, зокрема місцевої діалектної, твердження, ніби «депресивна» Галичина виживає лише за рахунок дотацій з промислового Південного Сходу, і без грошей донецьких чи харківських компаній місцевим мешканцям («втікачам-прибульцям») ніде буде працювати. Звісно ж, що і Євромайдан буде оголошено галицькою/западенською інтригою проти решти «нормальної» України.

Цікаво, у статті Тимофія Сергейцева «Що Росія повинна зробити з Україною?» попри те, що Україну закликається розділити на народні республіки з жорстким окупаційним денацифікаторським режимом, Західна Україна все ж опиняється за бортом, як невиправна:

Подекуди і сьогодні можна почути, що у війні винні галичани («галічанє-католікі» за безсмертним Іллею Кивою), про галицьку мову et cetera, до цих штампів додалися і новіші стереотипи. Не дивно, що подібні твердження та культурний контекст могли викликати бурхливу, навіть не вповні адекватну реакцію.

Інші об’єктивні передумови сепаратизму та автономізму

Згідно з Адамовичем [34, с. 359-361] і Ольшанським [1, с. 86-89], причинами для подібних настроїв є сам контекст, в якому опинилась Галичина в 90-х. Здобуття незалежності не виправдало очікувань галичан. Замість заможної, впливової та повністю українізованої держави, 90-ті роки принесли економічний хаос та безлад у владі. Галичина зазнала деіндустріалізації та загальмувала в розвитку. Накопичення капіталу відбувалося у східних регіонах з тяжкою промисловістю, оминаючи захід. Різка зміна галицької управлінської еліти в 1990 р., спричинилася до того, що та не вміла й не хотіла по-старому лобіювати інтереси в Києві. Львів потерпав від корупції, «агресивної сірості» та, як і вся Галичина в 90-х, від міжконфесійних конфліктів (наприклад, протистояння УАПЦ та православних в Івано-Франківську). Амбіції міста перестали відповідати реальності.

Мирослав Маринович зазначав, що Галичина пережила пасіонарний спалах ще на етапі руйнування місцевої комуністичної системи («стіни»), і на те, щоб змінити ситуацію у всій Україні, у неї просто не вистачило сил. Проросійська преса зловтішалася, що Галичина «надірвалася».

Галицька еліта, яка мріяла про «Велику Галичину» (поширення своїх цінностей на всю країну), програла конкуренцію наддніпрянцям. З приходом Леоніда Кучми ініціативу перехопив «дніпропетровський клан», який мав і управлінські кадри, і економічний капітал. Хоча Галичина залишалася лідером за політичною свідомістю, електоральна активність почала падати (з 95% у 1991-му до 88% у 1999-му). Київ в очах галичан став уособленням недемократичності, несправедливого розподілу бюджету та економічної неефективності.

Після 1991 року, замість тотальної українізації, Львів зіткнувся з напливом російської поп-культури та «суржику», а також із тиском бізнесу зі сходу, де російська мова часто була вимогою. Призначення кадрів з Києва принесло у місто пострадянську чиновницьку зверхність. Трагічним моментом стало вбивство композитора Ігоря Білозора російськомовними хуліганами у 2000 році, що спровокувало протести та зростання популярності націоналістів.

Галицький сепаратист і художник Володимир Костирко влучно підсумував зміну настроїв: якщо до 1991 року галичани страждали від злиднів і русифікації, то тепер вони отримують ті самі злидні й русифікацію, але вже з «великим задоволенням» — бо це відбувається у формально незалежній Україні. Через загрозу з боку «русского мира», експансію донецького бізнесу та відчуття відчуженості від центральної влади, у львівських елітах почали зароджуватися настрої розчарування в соборності та навіть ідеї політичної автономії чи ізоляціонізму.

Ігор Чорновол називає свої причини сепаратизму на заході України, з якими можна погоджуватись, а можна ні [16, с. 347-350]:

1. Павла Роберта Маґочій та «русинський» сепаратизм. Першою передумовою автор називає діяльність канадського професора Павла Роберта Маґочія. Близько 1990 року він почав активно просувати ідею окремої «карпато-русинської» нації, видаючи численні книжки. Це мало практичні наслідки:

• Під час розпаду СРСР ідеї автономії набули популярності. 1 грудня 1991 року одночасно з Всеукраїнським референдумом на Закарпатті відбувся місцевий референдум, де більшість підтримала надання області статусу «самоврядної території».

• У 1993 році в Братиславі навіть було створено «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі».

• Втім, після засудження з боку українських науковців, Маґочій формально відмежувався від політики, хоча продовжив видавничу діяльність. Ігор Чорновіл вважає, що Маґочій має амбіції стати «батьком» нової нації (на зразок Шевченка для українців).

2. Вплив модерних теорій нації («уявлені спільноти»). Другою передумовою став культурний шок після падіння «Залізної завіси» і проникнення західних теорій націоналізму, зокрема концепції Бенедикта Андерсона про націю як «уявлену спільноту». Українські інтелектуали сприйняли цю теорію специфічно: якщо націю можна «уявити», то чому б не уявити себе кимось іншим, ніж українцями? На відміну від Польщі, де ці теорії були ще відомі з часів ПНР і не похитнули національної ідентичності, в Україні вони стали підґрунтям для сепаратистських фантазій:

3. «Касетний скандал» 2000 року (хоча, я б ще додав вже згадане вбивство Ігоря Білозора). Оприлюднення «плівок Мельниченка» шокувало суспільство брутальністю і цинізмом методів управління Леоніда Кучми. Для багатьох львівських інтелектуалів це стало останньою краплею. Розчарування в Києві («Нащо нам той Київ! Ми ж ліпші за них!») спровокувало дискусії про відокремлення та пошук власної, відмінної від «кучмівської України», ідентичності. Саме тоді, близько 2000 року, почали активно обговорювати, чи є галичани окремою нацією.

Інтерв’ю Чорновола, як і інші названі джерела, це вже десяті роки. Маємо і більш автентичне джерело, «із середини» доби, коли галицький сепаратизм став актуальним. У 2001 р. вийшов тематичний номер журналу «Ї» під заголовком «Федеративна Республіка Україна», де Роман Лозинський називає українців слабкоконсолідованим етносом, а галичан сильним субетносом, який, проте, не зможе консолідувати решту українців.

Причинами сепаратизму галичан у той час він називає такі:

1. Мовна проблема.

2. Економічна криза у державі.

3. Виразна останнім часом [2001 р. — Франьо] проросійська орієнтація центральної влади.

Як бачимо, у поглядах на причини різні автори практично суголосні.

Галицька асамблея та звинувачення у «сепаратизмі»

Отже, як ми вже згадували, саме у Галичині у 80-х рр. піднявся націонал-демократичний рух, що зреалізувалося у електоральній перемозі у трьох галицьких областей. Це призвело до відвертої боротьби з місцевою комуністичною вертикаллю, легалізації УГКЦ та УАПЦ та масового переходу парафій РПЦ до них, визнання національної символіки та свят і навіть визнання вояків УПА ветеранами.

Галицькі демократи організовували масштабні акції єднання, такі як «Живий ланцюг» 21 січня 1990 року. Водночас просвітницькі «десанти» на Схід (поїздки груп активістів, культурологічні походи «Дзвін-90») були невдалими, і навіть розцінювались як такі, що розпалюють ворожнечу і грають на руку партії. [34, с. 345]

Успіхи галичан на локальному рівні викликали занепокоєння у ЦК КПУ та Москви. У жовтні 1990 року газета «Правда» запустила міф про те, що Західна Україна нібито прагне створити окрему державу або приєднатися до Польщі, відокремившись від Східної України . Ситуацію загострили події 7 листопада 1990 р., де рухівці, зокрема Степан Хмара, брали участь у сутичках з київською поліцією. Того ж місяця цим скористалася влада, що стала використовувати телебачення для трансляції пропагандистських фільмів, які непрямо переконували глядачів у Черкаській, Запорізькій та інших східних областях, що «галичани не українці, а спадкоємці поляків і австрійців, котрі знову бажають відвоювати Україну від її істинних братів-росіян» [6, с. 55-56]. Водночас поширювалися чутки, що галичани підуть стріляти євреїв і росіян.

Відповіддю на ці інформаційні атаки стало створення Комітету громадської згоди, очолюваного В’ячеславом Чорноволом, куди увійшло більше 40 націонал-демократичних організацій. 24 листопада 1990 р. В. Чорновіл заявив:

Економічна блокада з боку центру, політичний тиск та загроза підписання нового Союзного договору змусили лідерів трьох областей (В. Чорновола, М. Яковину, В. Олійника) до координації зусиль. 16 лютого 1991 року у Львові відбулася спільна сесія трьох облрад — було утворено Галицьку асамблею. Її головна мета полягала в захисті регіону та координації дій у боротьбі за незалежність всієї України.

Асамблея ухвалила документ «Про єдність українських земель», де засудила будь-які посягання на територіальну цілісність України, спираючись на Акт Злуки 1919 року. В’ячеслав Чорновіл тоді чітко окреслив позицію регіону:

18 квітня 1991 року ЦК КПУ, Президія Верховної Ради, Рада Міністрів УРСР оприлюднили заяву проти демократичних сил Заходу, звинувативши їх у нав’язуванні «галицької автономії», боротьбі з КПУ та закликах до ухиляння від служби в армії. Цікаво, що місцева влада іронічно реагувала на закиди Києва. У відповідь на заяву ЦК КПУ про нав’язування «галицької автономії», депутати Івано-Франківської облради зазначили, що про автономію вони «вперше довідалися із заяви в пресі, тому вважаємо, що вона нав'язується нам якраз ЦК КПУ» [6, с. 58].

Тим не менш, все таки з автономістськими тенденціями не все так однозначно. В’ячеслав Чорновіл, як лідер процесу, певний час просував ідею федеративного устрою України (бачачи це як шлях до врахування особливостей регіонів, як-от Донбас чи Крим) при унітарності в стратегічних питаннях. Проте ідея федералізації не знайшла широкої підтримки навіть серед соратників (УРП, Ю. Шухевич, Л. Лук’яненко критикували її як небезпечну), хоча були і винятки, як от депутат І. Юхновський, що навпаки підтримував незалежність України через автономізацію її частин.

Проте, галицькі місцеві ради в цей час часто діяли як автономні одиниці, приймаючи рішення, що суперечили законам УРСР (наприклад, про службу в армії лише на території України, департизацію установ, зупинку перерахування коштів у центр). Це створювало фактичну, хоч і не оформлену юридично, автономію правового поля. В умовах економічного розвалу СРСР створення спільних органів (Галицький виконавчий комітет, Координаційна рада) мало ознаки економічної автономії, хоча навіть представники влади в Києві (І. Плющ) порівнювали Галицьку асамблею з раднаргоспами — спробою господарського самопорятунку, а не політичного розколу.

Радикальні автономістські заяви робив і голова Тернопільського облвиконкому Б. Бойко, який підтримував «виступ єдиним фронтом як проти економічного й політичного диктату Кремля, так і проти централістських тенденцій, які починають формуватися в Києві», а 16 червня 1991 р. на мітингу в Тернополі, вже коли кілька місяців були відомі результати референдуму в Галичині поставив питання про будівництво Української держави в межах Галичини:

Найкращим доказом того, що ці тенденції не були справжнім сепаратизмом, є їхня доля після 24 серпня 1991 року. Як тільки головну мету — державну незалежність України — було досягнуто, ідея Галицької автономії миттєво втратила сенс. В. Чорновіл та Л. Лук’яненко стали боротись за президентську посаду, а лідери регіону, хоч і не одразу, але добровільно згорнули ці проєкти і переключилися на розбудову унітарної держави.

Заяви про можливе створення «Галицької республіки» лунали скоріше як ультиматум Києву та Москві. Це була захисна реакція на загрозу підписання нового Союзного договору, який законсервував би СРСР. Галицькі лідери давали зрозуміти: регіон погодиться на спільне майбутнє лише в незалежній Україні; якщо ж центр обере шлях «радянської колонії», Галичина піде своїм окремим шляхом. Тобто автономія розглядалася як «рятувальна шлюпка» для збереження демократії на окремій території, якщо вся Україна піде на дно. Хоча такі кроки справедливо критиками могли вважатись розкольницькими.

З дев’яностих по Помаранчеву революцію

Розмови про автономізацію чи навіть відокремлення Галичини активізувалися одразу після переобрання Л.Кучми Президентом України на другий термін 1999 р.

Напередодні відзначення 80-річчя ЗУНР у 1998 р. Львів було обклеєно листівками із закликом: «Повстань, Галичина!». У них звучало: «Виходячи з ситуації, що склалася, а також історичних державних традицій на порядок денний стала необхідність створення Галицької республіки з власним парламентом і урядом». Напередодні ІІ туру президентських виборів у 1999 р. у Львові з’явилась листівка, яка закликала населення домогтися автономії Галичини. Її автори апелювали до історії краю і пропонували перетворити регіон у країну міжнародного туризму, ярмарків і виставок, сільського господарства і науковоємних технологій. [34, с. 364]

Уже у 2000 році 29% мешканців Львова визнали, що у разі приєднання України до Союзної Республіки Росії та Білорусі слід боротися за незалежність Галичини, а 11% – вимагати автономії (серед вірних Греко-католицької церкви підтримка цих ідей становила відповідно 48% і 11%, серед вірних Київського патріархату – 31% і 13%). [1, с. 89]

У 2002 р. у польському журналі «Polityka» була опублікована стаття львівського журналіста Володимира Павліва «Автономія для Галичини». Там він зазначає, що симпатиків автономії (бо «про вихід з України майже ніхто всерйоз не говорить»), станом на 2002 р., чимало, і у них є свої осередки, а їх ідейним маніфестом вважається есе франківця Юрія Андруховича «Моя остання територія» (1999).

Чи справді Андрухович мав сепаратистські погляди? Франківський історик С. Адамович на це відповідає так:

Повертаючись до В. Павліва, то серед основних фігур галицького сепаратизму він виділяв таких:

Туга Галичини за бабцею Австрією демонструє виразну європейську ідентичність, як і шанування князя Данила, митрополита Шептицького та Папи Івана Павла II. Центрами обговорення цих ідей є неформальні клуби-кав'ярні (як «Під блакитною пляшкою» чи «Дзиґа») та інтелектуальні середовища, зокрема навколо часопису «Ї» (редактор Тарас Возняк). Ці люди не є диваками чи маргіналами — це інтелектуальна еліта, яка формує порядок денний.

Майбутній федеральний устрій бачиться Павлівом неминучим, що аргументується різницею в політиці пам’яті, проблемному розподілі благ між регіонами і центром, і тим, що де-факто Україна вже є федерацією, де різні макрорегіони (Львів, Донецьк, Київ, Харків та ін.) живуть за власними правилами.

Підсумовує есе він так:

У статті для «Поступу» «Як ми проміняли Галичину на Україну» В.Павлів відстоює думку про існування наддніпрянського шовінізму, в основі якого “лежить несприйняття і нелюбов до всього “іншого”, зокрема, коли це “інше” є дуже близьким і може часом претендувати на автентичність більш переконливо, ніж оте “своє”. Автономіст вважає, що ніколи не існувало єдиного українського народу (лише спільне коріння), і він не сформувався. [34, с. 361]

У 1998 р. у журналі «Україна молода» з'явилася стаття вже згаданого Олега Хавича «22 січня як День Розлуки», в якій висловлювалася думка, що Україна як держава, як унітарний проект у нинішніх кордонах неможлива. Олег Хавич починав як борець за незалежність України у 1991 р., зокрема брав участь у Революції на граніті. Активно публікуватися на тему західноукраїнського автономізму чи сепаратизму він буде на початку 2000-х рр., хоча задовго після цього, у 2021 р., вже буде стверджувати, що для нього безперспективність незалежної України як єдиної держави стала зрозуміла ще у 1994 р. і що ще відтоді він став західноукраїнським (пізніше, виходить, «рутенським», бо став називати західні області України «Рутенією»). Вірити цьому чи ні — вирішуйте самі.

Вже згадували тематичний номер журналу «Ї» під заголовком «Федеративна Республіка Україна», де відкрито обговорювали галицький сепаратизм, як вже сформовану ідею. Там, окрім вже цитованої статті Лозинського, є і стаття «Чи можливий проект westukraina.eu?», що є розширеною версією оригінальної статті на «Поступі». Обидва журнали були в той час майданчиком для публікацій на подібні теми.

Хавич висуває тезу про фактичний крах ідеї соборної «Великої України», яка, на його думку, так і не відбулася як самостійний геополітичний проект, опинившись під тотальним контролем російського інформаційно-культурного поля. Хавич стверджує, що в умовах повзучої русифікації (згадує у т.ч. і вбивство І. Білозора) та відсутності спільної загальноукраїнської ідентичності єдиним шансом для збереження європейського вибору та культурної самобутності західних українців є реалізація сепаратного проекту — «westukraina.eu». Автор наполягає, що Західна Україна вже є сформованою нацією з власною європейською традицією та історією державності, тоді як унітарна Україна залишається штучним утворенням без реальної національної єдності.

Він також відкидає аргументи скептиків щодо економічної неспроможності самостійної Західної України, переконуючи, що регіон має потужний потенціал для заможного існування. Головними джерелами доходу гіпотетичної держави він називає транзит енергоносіїв (прибутки від якого зараз, за його словами, привласнюють київські та східні олігархи), розвиток туризму та високотехнологічних галузей замість застарілої важкої промисловості. Геополітично така держава, на думку автора, була б органічною частиною Європи і не обов'язково ворожою до Сходу, а радше конкурентом Росії за вплив на нього. Завершує такими словами:

Навесні 2001 р. в м. Чернівцях зібралося з десяток інтелектуалів, які обговорили можливість державницького існування західних областей. Буковинські учасники зустрічі висували гасло «Галичина і Буковина нероздільні, як Боснія і Герцеговина». Передбачалося, що до західноукраїнського державницького проекту долучаться Закарпаття і Волинь, а столицею стане м. Львів. [34, с. 364]

Хавичу опонував на тому ж «Поступі» Мстистав Мельничук. Він аргументовано розбив ідею «західноукраїнської нації» куди розвиненішою осібністю Закарпаття, недовірою буковинців до галичан, сильною православністю волинян, куди меншою конфесійною гомогенністю ніж колись, проблемою «забуття» всеукраїнського історичного наративу, без якого Галичина себе слабко уявляє і т.д. Під кінець закликає:

І справді, «соборна Західна Україна» замість окремих Галичини, Закарпаття і т.д. це унікальний задум саме що Хавича. Він, чернівчанин, вважав Галичину мертвою, і що натомість утворилась західноукраїнська ідентичність.

Схоже, це про нього говорив Ігор Чорновол:

Галичан, проте, більше хвилював свій край.

Художник «Влодко» Костирко приніс у галицький сепаратизм естетизм і, як нині кажуть, «вайб». У статті «Ukrajinśke doktrynerstvo i Halyčyna» (теж 2001 р.) розмірковував про кризу сучасної галицької ідентичності та занепад Львова, пов’язуючи це з пануванням чужої для регіону «української культурної доктрини». На думку автора, справжня культура — це «еллінська пайдейя», шляхетна міська цивілізація та впорядкований суспільний лад. Натомість Галичина сьогодні потерпає від навали сільського примітивізму (який автор різко окреслює як гегемонію «xamstva, sala, pravoslavja»), перетворюючи колишні європейські міста на «табори біженців» та повертаючись у культурне середньовіччя.

Корінь цієї проблеми автор вбачає в діяльності галицьких соціалістів та Михайла Грушевського, які імпортували з Росії народницьку ідеологію. Прагнучи об’єднати галичан із наддніпрянцями, Грушевський зробив ставку на найнижчий спільний знаменник — селянську масу, ігноруючи цивілізаційну прірву між регіонами. Автор стверджує, що заради цієї хибної єдності було відкинуто високу культуру Галичини, яку таврували як «німецько-польські наліталості», на користь примітивної, недиференційованої народної культури.

Історичний екскурс у статті протиставляє дві галицько-руські організації часів Весни народів: «Руський Собор», який орієнтувався на шляхту, латинську традицію та західну цивілізацію, і «Головну Руську Раду», що дрейфувала в бік москвофільства, а згодом українофільства, спираючись на селянство та східний обряд. Автор вважає перемогу другої течії трагедією, що призвела до втрати власної еліти та залежності від чужих ідеологій.

Ключова теза тексту полягає в тому, що Галичина органічно належить до латинської, окцидентальної (західної) цивілізації. Автор посилається на те, що християнство тут було прийняте ще за часів Кирила і Мефодія (872 рік), раніше за Київ, і мало інший характер. Оскільки історична загроза полонізації, яка колись породила як москвофільство, так і українофільство, зникла, автор закликає відмовитися від нав’язаної «селянської» доктрини. Майбутнє Галичини він бачив у поверненні до власних європейських коренів, відродженні високої культури та побудові суспільства на засадах християнського персоналізму й західної цивілізації.

Стаття «Чухраїнство» є частиною полеміки Володимира Костирка з Ігорем Чорноволом. Тут яскраво видно його намагання показати Україну та Галичину цілковитими антиподами і його своєрідне трактування історії. Автор скептично оцінює міф про «європейськість» козацької України, вказуючи на її візуальну та ментальну близькість до сходу, та протиставляє їй галицьку історію, апелюючи навіть до таких низьких аргументів, як канібалізм під час Голодомору.

Своєрідне трактування галицької історії вирізнятиме галицьких сепаратистів і в подальшому.

Він називав помилкою відмову галицьких русинів від власної ідентичності на користь української заради боротьби з поляками. Цей вибір він порівнював з гіпотетичною ситуацією, якби литовці назвалися білорусами.
Костирко рішуче деконструює міф про Галичину як «Український П’ємонт», віддаючи цю роль Дніпропетровську (як центру влади), а Донецьку — роль «Сицилії». На його думку, Київ історично зраджував інтереси Галичини: від «подарунка» Петлюри полякам до сучасної для нього байдужості щодо перемишльського єпископства чи потурання Польщі у питанні «Цвинтаря Орлят». У підсумку автор констатує, що незалежна Україна стала державою, залежною від Росії культурно й економічно, де галичани отримали лише «солодке відчуття» від незалежності в обмін на реальні злидні та русифікацію. Для Костирка у 2001 р. вибір стояв так: «Buty halyčanamy, čy ukrajinizyvatysia i staty rosijanamy».

У колах галицької інтелігенції звучала думка щодо впровадження в українській мові латинки, яка гарантувала б європейське майбутнє українській (чи окремій галицькій) ідентичності. Костирко писав саме нею, нею ж дублювався і журнал «Ї». Погоджувалися з цим і галичани-противники сепаратизму:

Микола Рябчук у 2003 р. видав книжку «Дві України: реальні кордони, віртуальні війни», головною думкою якої є існування в Україні двох українських націоналізмів/націй: креольської (домінування російської мови та інфопростору, орієнтація на РФ та східнослов’янський/радянський простір) та тубільної (ґрунтується на вірності національній мові та традиціям, ідеї про споконвічну боротьбу за незалежність, орієнтація здебільшого прозахідна). Примітно, що на обкладинці була опублікована репродукція картини Влодка Костирко «Уніат вбиває козака», що зображає сцену, на якій польський гусар часів Богдана Хмельницького списом пронизує голову запорожця.

У 2004 р. була видана «Історія королівства Галичини: від праісторії до року 1264» під редакцією Станіслава Роланда Перфецького та з ілюстраціями Володимира Костирко і Євгена Равського. У 2014 р. Європейська галицька асамблея перевидала цю книгу.

Книжка представляє історію Галицького князівства не як частину історії Русі чи України, а як самостійний політичний суб'єкт. Довідка автора закінчується словами:

Тадеуш Ольшанський вбачає в цьому відсилання на сучасний стан Галичини:

Про подальшу долю Костирка Ігор Чорновол казав таке:

Наскільки відомо, він далі продовжував малювати картини на галицьку тематику, проте станом на зараз, схоже, він не веде публічної діяльності. Востаннє щось про нього чути в 10-х.

Володимир Чернов на шпальтах «Ї» у 2001 р. так само акцентував на державотворчих традиціях Галичини. На доказ своєї концепції він називає перебування білих хорватів у складі Великоморавської держави (дуже спекулятивна гіпотеза, насправді), коронацію Данила Галицького й наявність окремої титулатури в польських королів та австрійських імператорів.

Ми вже цитували Романа Лозинського у журналі «Ї», коли говорили про оцінки причин сепаратизму. За ним, українці як етнос слабко консолідовані через відсутність власної тривалої державності, вплив Степу та колонізацію. Автор виділяє низку ознак цієї слабкості: відсутність чіткого етноконсолідуючого ядра (Київ не відіграв цієї ролі повною мірою), відсутність сталих зв'язків між регіонами, мовний розкол, потужна російська меншина та наявність субетносів у різній степені консолідації з українським.

Галичани розглядаються як найсильніший субетнос із власною історією державності, мітами, столицею (Львовом) та моноетнічністю. Їхня окремішність базується на конфесії (греко-католицизм), мовних та культурних особливостях (орієнтація на Європу). Більше того, він зачіпає тему, яку ми з вами розібрали у першому і другому розділах:

1 і 2 розділ цієї статті, на мою думку, цілком вичерпно показали, наскільки це твердження, попри цілком конструктивні спостереження статті загалом, є перебільшеним.

За Лозинським, це створює потенціал як для консолідації українців, так і для сепаратизму. Однак, Галичина не може консолідувати українців своїми потугами через економічну слабкість, периферійне положення та малу чисельність населення.

Зростання сепаратистських настроїв пояснюється розчаруванням у незалежній Україні, яка не виправдала очікувань галичан: мовна проблема не вирішена, економічна криза вдарила по регіону найсильніше, а влада демонструє проросійську орієнтацію. Це породжує ідеї про автономію або незалежність. Стримують цей процес старше покоління, лояльна до Києва місцева влада, економічна криза (що відволікає людей на виживання) та надії на політиків на кшталт Ющенка.

У підсумку автор прогнозує, що майбутнє Галичини залежатиме від економічного розвитку України та позиції Києва. Найімовірнішим сценарієм він вважає не повний сепаратизм, а федералізацію України, яка дозволить вирішити регіональні протиріччя. Однак не виключає і варіант незалежності в довгостроковій перспективі, якщо це відповідатиме світовим тенденціям та інтересам сусідніх держав.

У тому ж журналі «Ї» у 2001 р. Максим Лан висловлював думку, що можливо федерація зробила б стосунки між Сходом і Заходом більш паритетними. На його погляд, міф про автономію західноукраїнських земель потрохи вростає у свідомість загалу. [34, с. 362]

У цей час галичани висловлювали навіть ідеї щодо відродження Австро-Угорської монархії з центром у Галичині! [26]

Ще однією гранню галицьких самостійників були особливості місцевого діалекту. Найбільш активно його використовує письменник Ю.Винничук. Там, де автентичні носії галицького діалекту відчувають брак мовних засобів, письменник, на думку Олександра Довженка, добирає полонізми, германізми, застарілі слова. Для галицьких сепаратистів ця мова стала ще одним свідченням існування галицької нації. [34, с. 362] [26]

Журнал «Ї» друкував і словник львівської ґвари.

Ігор Чорновол також серед прихильників «галицтва» у той час виділяв Ореста Друля:

Окремі галицькі діячі в публіцистиці, як зазначає С. Адамович, демонструють нерозуміння і несприйняття Києва і Великої України. Так, для К.Бондаренка «Київ – це велика пустеля», де «люди ходять, не помічаючи один одного» і розмовляють суржиком. [34, с. 362]

Експерти та аналітики сходилися на думці, що галицький сепаратизм не є серйозним політичним проєктом, здатним перерости в реальну ідеологію чи масовий рух. Зокрема, Т. Возняк, головний редактор найбільш цитованого тут журналу «Ї», заперечував наявність вагомих політиків, які б системно займалися цим питанням, а К. Бондаренко вказував на неготовність цієї ідеї опанувати маси. Соціальна база автономізму, за визначенням І. Сімгноміва, обмежується інтелектуалами, захопленими самим процесом дискусії, та маргінальними політиками без шансів на парламентську кар'єру. Загалом це явище характеризують як емоційне, а не політичне (А. Кирчів), або навіть як «постмодерністський карнавал» та гру в завідомо недосяжну мету (О. Довженко). Стримуючими факторами для поширення цих ідей стали позиція старшого покоління, лояльність місцевої влади до Києва та сподівання на перемогу Віктора Ющенка. [34, с. 363-364]

Перемога блоку «Наша Україна» на виборах 2002 року та надії на президентство Віктора Ющенка тимчасово приглушили радикальні настрої, однак політична напруга знову зросла у 2003 році. Через кадрові чистки (звільнення лояльних до регіону чиновників) та спротив вступу України до Єдиного економічного простору з Росією, Львівська облрада пішла на відкриту конфронтацію з Києвом. Опозиційні депутати почали створювати фактично альтернативні структури виконавчої влади та ініціювали проведення асамблеї західних областей. Хоча цю ініціативу згодом згорнули, вона засвідчила готовність місцевих еліт до відродження ідеї Галицької асамблеї як інструменту захисту регіональних інтересів. [34, с. 365-366]

Виборча кампанія 2004 року супроводжувалася штучним нагнітанням теми розколу України та демонізацією Віктора Ющенка. На цьому фоні вінцем маразму провокаторів стала ідея створити «Галицьке князівство», яка озвучувалася технічним кандидатом (отримав менше 10 тис. голосів). Однак масові фальсифікації мобілізували Галичину: місцеві ради Західної України першими визнали Ющенка легітимним президентом. Львівська та Тернопільська облради вдалися до безпрецедентних кроків, відновивши виконкоми та перебравши на себе владу в регіонах, що дало підстави опонентам з табору Януковича звинувачувати їх у початку розпаду держави. Литвин теж розкритикував ці дії як «приклад своєрідного ставлення до чинної законодавчої бази».

Втім, ці дії були спрямовані на захист вибору, а не на сепаратизм. Розуміючи загрозу розколу, місцеві ради згодом призупинили свої радикальні рішення, а громадськість та інтелігенція краю виступили з гаслами за єдність України. Тим не менш, сепаратизм проявився саме на Сході — достатньо згадати той самий ПіСУАР. Виправдовувався він начебто «аналогічними» діями від західняків, «які нічого не виробляють» і в принципі неприязню до Заходу, що в більшості своїй був за Ющенка.

З іншого боку, події Помаранчевої революції сприяли зближенню регіонів: приїзд спостерігачів зі Сходу допоміг зруйнувати стереотипи про «агресивних західняків» та переконатися у відсутності ворожнечі.

Водночас Ігор Чорновол відзначає спад дискусій серед галицької інтелігенції на цю тему:

Проте згодом, через відсутність очікуваних реформ після перемоги революції, у середовищі галицької молоді та еліт знову почало наростати розчарування. Це призвело до відродження маргінальних дискусій про автономію чи створення галицької чи західно-української держави, що стало своєрідною емоційною реакцією на чергову гадану невдачу загальноукраїнського державного проекту.

Між двома майданами

С. Адамович акцентує саме що на зневірі в Помаранчевій революції та майбутньому України, що…

Другий етап галицького сепаратизму Ігор Чорновол виводить…

Ділиться він і своїми спогадами взаємодії з ними:

Після проголошення в лютому 2008 р. незалежності Косова О.Хавич у цьому ж ZAXID.NETі виступив з заявою, що мешканці земель колишнього Галицько-Волинського королівства мають більше підстав для примірювання на себе Косовського сценарію. Він зазначав, що західні українці, на відміну від косоварів, «ніколи не були зайшлою меншиною». Навіть виробив історичний наратив для цього «західняцького Косова»:

«Неймовірно високою виявилася та ціна, яку заплатили галичани за обране ними українство», — писав у 2009 р. на цьому ж сайті Володимир Вітковський. Від же далі висловлює своє спостереження:

Як ми бачили кількома підрозділами вище, цей момент був правдивим. Усе, що галичани отримали за свій патріотизм і жертовність, стверджував він, – це

Польський історик Тадеуш Ольшанський так бачив постпомаранчевий галицький сепаратизм:

Текст писався в часи Януковича, коли Україна ще була надто централізованою і рухалася до авторитаризму. Вирішення проблеми Ольшанський бачив у федералізації України за історико-культурними регіонами.

Саме після обрання Януковича і під час домінування «донецького клану» взаємне відчуження «Заходу» і «Сходу» стало дуже сильним. Проте, власне галицько-сепаратистські тенденції все ж були у куди меншому фаворі у інтелігенції ніж ідея просто відпиляти від України «неукраїнські» Крим та Донбас:

Без цих регіонів, на його думку, проукраїнські сили мали б стабільну більшість у 70%.

Проте водночас розвивався і сам галицький сепаратизм, чи не найголовнішою фігурою якого став вже відомий нам Володимир Павлів:

2011р. у Львові Павлів створив та очолив Галицький дискусійний клуб «Митуса», а 2012 р. став координатором ГО «Рух Відродження Галичини». Паралельно Олег Хавич створив Західно-Українське братство.

Найважливіше положення галицького сепаратизму в цей час — це «визнання» його представниками того, що в сучасній Україні немає єдиної нації, а тому і загальноукраїнський націоналізм є для них свого роду фікцією, і при цьому досить агресивною ідеологією, спрямованою на приведення реальності у відповідність з фіктивною ідеєю. Це положення так само максимально відповідає тому, як ситуацію в Україні демонструвала російська пропаганда.

Андрій Микитин різко критикував ідею «соборності», називаючи її «націонал-утопістською», а також агресивною та екстремістською, адже вона змушує галичан нав’язувати свої цінності Донбасу, Криму чи навіть воювати з Росією. На його думку, ментальні відмінності між жителями Івано-Франківська, Кіровограда та Одеси настільки глибокі, що вони фактично є представниками різних націй. Для Хавича все виглядало так само — він критикує як політику Ющенка на Сході (яку називає окупаційною), так і куди поблажливіше натякає у подібному ключі на політику Табачника (будування «нової історичної спільноти — українського народу» як спробу підкорити галичан традиціям «Малоросії» (Центральна Україна за Хавичем)).

Володимир Павлів формулює кредо так: цілісність України для нього менш важлива, ніж добробут Галичини. Він розмежовує інтереси регіону («маленька частина території, що має свій народ») та держави («велика територія, у якої свого народу немає»).

Для галицьких самостійників євроінтеграція важливіша за єдність України. Вони вважають, що самостійна Західна Україна (або Галичина у складі Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей) швидше увійде до ЄС, аніж уся держава. «Неєвропейська» частина України, на їхню думку, природно тяжіє до «Русского мира». Павлів зазначає:

Хавич та Павлів критикували підхід Андруховича про українську Україну без Донбасу. Для них це той самий проект «Великої України», лише трішки зменшений («тоталітаризм навиворіт»). Андрухович бачив місію Галичини в тому, щоб бути драйвером для всієї України (робити зміни «руками східняків»), тоді як автономісти прагнули замкнутися на проблемах власного регіону і не перейматися долею решти держави.

Що Ольшанський, що Чорновол дуже вдало характеризують realpolitik Павліва та Хавича в цей час і спільність їх світогляду з російськими імперцями-євразійцями та донбаськими сепаратистами. Якщо Галичина — органічна частина Європи, а Донбас — органічна частина Росії-Євразії («Західна Україна була маргінальною частиною європейської імперії, тоді як решта — частиною Російської»), то чому б замість боротьби з Росією за вплив над Сходом не продовжити цю логіку далі і розділитись? За такою логікою ворог мого ворога мій друг, і можна дружити з донецькими сепаратистами (Володимир Корнілов, Олександр Чаленко) проти Києва. І співпраця пішла:

Це надзвичайно цікаве спостереження — незадоволення домінуванням російщини в Україні та гальмуванням шляху до Європи, призводить їх до ідеї відособлення Галичини/Західної України, а ця ідея призводить їх же до співпраці з тими ж представниками російщини в Україні, а саме медведчуки і чаленки. Як ми побачимо в останньому розділі — це ще не буде фінішом.

У квітні 2013 р. відбулося засідання проекту «Українська Федерація», ініційованого громадським рухом Віктора Медведчука «Український вибір», на якому обговорювалася тема «Децентралізація і народовладдя. Від обговорення до реалізації». Є відео інтерв’ю Віктора Павлів організаторам:

Наприкінці листопада у Чернівцях відбувся круглий стіл на тему: «Федералізм як альтернатива галицькому сепаратизмові». Захід проходив у межах проекту «Українська федерація». У статті, що вийшла незабаром після цього, Павлів, з доволі лагідною риторикою, закликав до федералізації України. Прикривався він у аргументації щодо цього авторитетом Валерії Новодворської, що заявляла, що унітаризм погубить і Росію і Україну. Водночас з цим, він «купірував» сепаратистські настрої:

Але загалом, як ми бачили, ці погляди були цілком співзвучні поглядам багатьох представників Партії Регіонів, зокрема тих, що були при владі (як от Табачника). В листопаді 2011 року українські ЗМІ широко цитували нардепа від Партії регіонів Юрія Болдирєва, який заявив про необхідність відділення Галичини, вірніше, що є два шляхи вирішення проблеми: один — відмова від наслідків пакту Ріббентропа-Молотова, яким Галичина була приєднана до України, другий — федералізація країни з тим, щоб економічна і гуманітарна політика кожного регіону визначалася ним самим.

Членом «Руху Відродження Галичини» був і такий собі Ярослав (Даян) Монастирський, зі скріншотів угорі вам був відомий як засновник «Суверенного Галицького Ордену». У 2010 р. він засновує портал «Галичина.Інфо», що стане ще одним рупором галицького сепаратизму і діятиме активно до 2015 р.

На сайті розвивалися ідеї окремішності галичан як етносу. Наприклад, у статті «Галичани (нація)» висловлено тезу, що «Галичани – європейський етнос, що сформувався на землях Галичини», де нині мешкає ~7 млн осіб (5 млн у Галичині та ~2 млн у діаспорі).

Зазначають, що раніше «галицький народ» був відомий під назвою «русини» або «рутенці», яка вживалася до появи праці Івана Франка «На межі можливого» у 1890 р. Хоча, якщо зупинитись і слідувати цій логіці, то ця самоназва ніяк не шкодила абсолютно кожній націєтворчій групі русинів Галичини вписувати себе до ширшого «малоруського/українського/південноруського» простору, найяскравішим прикладом чого є заява «Головної Рускої Ради» у 1848 р., що галицькі русини є частиною 15 мільйонного руського народу. Це ж саме не шкодило Шашкевичу, Гулашевичу та іншим галицько-руським поетам оспівувати Русь до Дону, описувати свій край межами «Де Сян, Дністер, Буг пливе, // Порогами Дніпр трясе, // Де широкі суть степи, // Де гуляли козаки…». Але це ми відійшли від переказу їх позиції.

Національною церквою галичан визнається ними Рутенська (нині Українська) Греко-Католицька Церква. Знову ж, як ми бачили у перших розділах, унійна Києво-Галицька митрополія (Руська Унійна Церква) охоплювала терени і Правобережжя і Білорусі аж до відділення Галицької митрополії у 1808 р. через систематичну політику з конвертації уніатів в землях, що підпали Росії. А до 1700-х галичани залишалися православними.

Історія «галицької національної церкви» виводиться від часів перших християнських соборів (!!!), задовго до хрещення Русі князем Володимиром, якого автор називає «завойовником», що перервав першотрадицію. Мова галичан («русинська» або «руська») розглядається як окрема одиниця слов’янської групи, відмінна від української, польської та білоруської (хоча носіями «руської» мови у Речі Посполитій та навіть самою галицькою інтелігенцією вважалися ВСІ українці та часто ще й білоруси); сучасна українська влада звинувачується у зведенні її до статусу діалекту. Символом нації також є гімн «Мир вам, браття», прийнятий Головною Руською Радою під час «Весни народів» 1848 року.

Історична тяглість галицької державності виводиться від стародавньої держави «білих хорватів» — Хорутанії, яка занепала через агресію Києва. Лінія наступності проходить через Галицьке князівство Ростиславичів (з 1018 року), об’єднану Галицько-Волинську державу Романа Великого та Королівство Русі Данила Галицького. Включення Галичини до складу Польщі (1434 рік) та згодом Австрійської імперії (1772 рік) описується як складний процес, де австрійський період («Королівство Галичини і Володимирії») оцінюється позитивно — як час реформ, відновлення митрополії та отримання автономії.

Кумедна також ще одна згадка про період на якому я, враховуючи тему моїх курсових, спеціалізуюся:

Іван Могильницький не те що галичан не бачив жодним окремим червоноруським народом (хоча ця назва принаймні раз у його «Відомості о Руськім Язиці» зустрічається), він дуже сильно виступає у цьому тексті супроти розділення єдиної «руської мови» на «малоруську» та «білоруську мову» (про них «і слиху не било»!), що збігається зі старим кордоном унійної Києво-Галицької митрополії та руською етноконфесійною ранньомодерною нацією за Плохієм. Те саме як мінімум щодо приналежності галицьких русинів до малорусів є і у всіх інших представників Перемишлського гуртка, які хоча б щось в принципі про це писали. У творах Руської трійці та документах у переддень та під час революції 1848-1849 рр. так само говорилось про Волинь, Поділля та Україну, як частину їхнього народу. Подавати це як національне відродження «галицького народу», який окуповували і знищували злі кияни-русичі, це дивно.

Новітня історія ХХ століття подається як низка окупацій. Після короткочасного існування ЗУНР (1918 рік) край був окупований Польщею, яка ігнорувала вимоги Антанти про автономію. Радянський період, що розпочався 1939 року, характеризується як час тоталітарного терору, депортацій та ліквідації церкви. Особливий наголос робиться на тому, що Друга світова війна для Галичини тривала аж до 1956 року — доки діяв організований збройний опір ОУН-УПА. Сучасний статус Галичини (з 1991 року) автор визначає як продовження окупації з боку України — «пострадянської поліцейської авторитарної республіки», яка заперечує існування «галицької нації» та проводить політику асиміляції, не визнаючи галичан окремою національністю під час переписів.

Таку характеристику текстам Монастирського у «Галичині.Інфо» дає видання української меншини у Польщі «Наше слово»:

Разом із ним на сайті працювали політологи Степан Хміль та Борис Явір Іскра. Останній теж відомий ще більш чудернацькими поглядами на історію Галичини, на чому ми зупинимось пізніше.

Рух під керівництвом Монастирського привертав увагу медіа як сумнівний або маргінальний. Наприклад, блогер і депутат Тарас Бузак у блозі LB.ua (04.2013) цитував заклик «Галичина може стати автономною республікою» і назвав такі ініціативи загрозою для України.

І справді, на хвилі публічних суперечок викликаних скандальним Законом про Всеукраїнський референдум, у квітні 2013 року Даян Ярослав Монастирський закликав провести референдум про автономію Галичини:

Відомо також про тиск з боку націоналістичних організацій та спецслужб: зокрема, у червні 2012 року на Бориса Іскру було скоєно напад, що сам він пов’язував із своєю «ідеологічною діяльністю». Відповідно до звітів, СБУ цікавилося перепискою редакції з ознаками сепаратизму, а автори отримували погрози. У 2015 році Монастирський через подібні обставини фактично виїхав з України до Кракова, де так само розгортав сепаратистську риторику вже на «galychyna.pl».

На цьому сайті він «звертався» до галицької молодежі:

Від Революції Гідності до сьогодні

Революція Гідності мала аналогічний, але ще більший, вплив на галицький сепаратизм. Тобто, зробила його для більшості галицької інтелігенції неактуальним. Цікаво, що Олег Хавич, як і деякі інші інтелектуали, показував ситуацію навиворіть: це не галицькі українці час від часу розчаровувалися загальноукраїнськими тенденціями, а навпаки, було кілька хвиль популярності ідеї «Великої України» серед західняків, які завжди закінчувалися розчаруванням: у 1940-х, у 1990-х (після здобуття незалежності), у 2004 році (після Помаранчевої революції) та після Євромайдану. Події 2014 року і війна на Донбасі фактично наклали табу на дискусії про автономію, перетворивши захисну ідеологію на наступальну (реваншистську). Тобто, з цієї точки зору це не галицький сепаратизм є маргінальним в умовах української ідентичності by default, а навпаки.

У 2013 році виникла, а в січні 2014-го отримала реєстрацію громадська організація «Українська Галицька Асамблея» (УГА), заснована Іваном Спринем, Богданом Панкевичем і Тарасом Чолієм. Вона позиціонувала себе як спробу відродження ідей В’ячеслава Чорновола у форматі громадської діяльності, декларуючи розвиток громадянського суспільства та захист прав галичан (зокрема, у контексті подій Євромайдану та загибелі Юрія Вербицького).

Більш політично оформленим проектом стала «Українська Галицька Партія» (УГП), актив якої зібрався ще в листопаді 2012 року, а реєстрацію отримав у серпні 2014-го. Партія відмовилася від лідерського типу управління на користь регулярної ротації голови політради. Її обличчями стали відомі інтелектуали та громадські діячі: Ігор Мельник, Орест Друль, Василь Полуйко, Віктор Кімакович, Богдан Панкевич. УГП, яку часто пов’язують із середовищем УГА, видає газету «Наша Галичина» і досягла успіху на місцевих виборах 2015 року, провівши своїх депутатів до рад різних рівнів у трьох областях (найбільше — на Львівщині). Присутність Андрія Садового на презентації УГП породила чутки про його патронат, хоча він це заперечує.

У своєму Маніфесті УГП намагається уникати звинувачень у сепаратизмі, наголошуючи на тому, що українська держава є корумпованою та несправедливою, а вплив Галичини на державну політику — мінімальним. Партія ставить за мету концентрацію зусиль на покращенні життя всередині регіону та перетворення галицьких відмінностей на конкурентну перевагу. Програмним пріоритетом УГП є децентралізація, проведення місцевих референдумів та законодавче закріплення статусу регіональних партій, що деякими фактично оцінюється як програма політичної регіоналізації та автономізації України.

Паралельно в грудні 2013 року, Павлівська ГО «РВГ» стала основою новоствореної громадської організації «Європейська Галицька Асамблея» (2013-2015). Другою по важливості фігурою став Олег Хавич. Тепер, внаслідок Євромайдану, завдання ЄГА пов’язувалося передусім із процесами євроінтеграції та використанням можливостей Європейського Союзу для розвитку регіону та держави.

Очільник ЄГА тепер приділяв значну увагу захисту організації від звинувачень у сепаратизмі, наголошуючи на тому, що вона твердо стоїть на позиціях неподільності української держави. Більше того, Павлів публічно відмовився від попередньої автономістської риторики. Він пояснював, що виступаючи за автономію він мав на увазі культурну (!) і списував все на ситуацію часів президентства Януковича, однак після перемоги Майдану, коли Україна взяла курс на зближення із Заходом, потреба в будь-яких автономіях відпала. Натомість він запропонував нову візію: Галичина, спираючись на свій історичний досвід перебування в Європі та ментальну специфіку, має стати лідером та драйвером євроінтеграційних процесів для всієї України. В цьому плані вона риторично копіювала УГА і УГП, але очілювалась начебто «колишніми» сепаратистами.

Тож не дивно, що організації не вдалося налагодити системну співпрацю з іншими регіональними рухами. За словами Павліва, ЄГА пропонувала партнерство «Українській галицькій асамблеї» (УГА) та через неї «Українській галицькій партії» (УГП), проте ті на практиці не підтримали ініціативу, хоча й відкрито не відмовилися. [24, с. 71-75]

ЄГА намагалася реалізовувати ряд культурних ініціатив, круглих столів. Зокрема, пропонувалось встановити День Галичини, організували презентацію перевидання тієї самої «Історії королівства Галичини від праісторії до 1264 року».

Зрештою, діяльність ЄГА була фактично зведена нанівець вже у 2015 р. Тепер, в умовах російсько-української війни, будь-які натяки на федералізацію чи автономізм сприймалися дуже агресивно. Приблизно з середини 2015 року організація припинила активність в інформаційному просторі. Втім, формально ЄГА не саморозпустилася. Спочатку вони просто, схоже, очікували на зміну політичних обставин, але після 2017 р. Хавич (і, за словами Юрка Зеленого, Павлів) емігрував за кордон, на чому ми вже невдовзі зупинимось.

Олег Хавич попри це після Майдану все далі дрейфував у проросійський бік, а його риторика ставала все відвертіше сепаратистською. У травні 2014 року він заявляв, що «референдуми» на Донбасі є легітимним самовиявленням населення і вчергове повторив свої твердження, що «ЗУНР», «Новоросія» і Київ це кардинально різні країни.

Олег Хавич вже у 2015 році заявив, що «ракетно-артилерійські обстріли східноукраїнських міст» — це галицький реванш, який замінив галичанам автономістські настрої, що начебто охоплювали третину регіону:

У цьому ж матеріалі для проросійського пропагандистського каналу «Перший Козацький» він заявив, що тепер ніяка федералізація вже Україні не допоможе, і вона тримається лише на допомозі західних партнерів, яким «поки ще не вигідна декомпозиція цієї держави».

Хавич орієнтовно паралельно зі створенням ЄГА створив і «Інститут Західно-Українських студій». 21 січня 2015 року, напередодні Дня Соборності, у Львові цей інститут організував круглий стіл на провокаційну тему: «Акт Злуки – історична містифікація?». На дискусію Хавич запросив істориків та громадських діячів, аби обговорити юридичні колізії об’єднання УНР і ЗУНР (від Передвступного договору у Фастові до фактичної денонсації Акту Злуки після Варшавського договору 1920 року). Однак явка була скромною через одіозну репутацію організатора: його антимайданівську позицію та зв’язки з проросійськими політтехнологами.

У своєму виступі Хавич намагався довести, що Акт Злуки є шкідливою «історичною містифікацією», міфом, який не мав нічого спільного з реальністю. Він критикував «правовий нігілізм» Директорії УНР, називав проголошення універсалу на Софійській площі юридично сумнівним і акцентував на «зраді Петлюри», який Варшавським договором фактично віддав Галичину Польщі. Метою цих тез, вочевидь, було відродити старі історичні образи галичан на Київ і спроектувати їх на сучасну владу. Хавич також висунув тезу, що «цінності стихії» Великої України знищують європейську ідентичність галичан.

Головним опонентом виступив львівський політолог Ігор Танчин. Він закликав сприймати Акт Злуки як корисний символ єдності свого часу, але наголосив, що сьогодні актуальнішим є питання децентралізації влади, а не федералізації чи автономізації, на яких наполягає Хавич. Танчин відбив закиди про «зраду Петлюри», зазначивши, що історія знала й гірші катастрофи, а звинувачення галичан у сепаратизмі є безглуздими в контексті історичних подій 1920 року.

Загалом захід зібрав менше 20 осіб і був проігнорований провідними львівськими медіа. Омелян Радимський припускає, що справжньою метою дискусії був не пошук істини, а освоєння бюджету, виділеного на просування ідей федералізму та окремішности Галичини. [27]

Переломним моментом у біографії Хавича стали події 20 березня 2017 року у Чернівцях. Під час спроби провести конференцію щодо захисту прав нацменшин за участю Олега Хавича, Посла до Сейму Республіки Польща, депутата Європейського Парламенту у 2004-14 роках пана Богуслава Соніка, заступника директора департаменту національностей і релігій Міністерства культури України Михайла Подюка виникла масова сутичка з громадськими активістами та ветеранами АТО. Активіст Юрій Ковалець заявив, що:

Після затримання поліцією та передачі матеріалів до СБУ, спецслужба офіційно підтвердила, що діяльність Хавича координувалася та фінансувалася структурами РФ.

У 2018 році СБУ повідомила про припинення на Буковині діяльність організації «Захист прав національних меншин», засновники якої за гроші російських кураторів проводили антиукраїнську пропаганду. СБУ також оприлюднила фрагмент аудіозапису телефонної розмови між проросійським активістом, колишнім українським журналістом та політологом, ініціатором створення так званої «Бесарабської народної ради» Артемом Бузилою, який переховується від українського правосуддя, та Олегом Хавичем. У цьому записі Бузила інструктував Хавича щодо проведення круглих столів в українських містах, які фінансуються Росією. Хавичу інкримінували порушення за ст. 110 (Посягання на територіальну цілісність) та ст. 161 (Розпалювання ворожнечі) КК України.

Після інциденту Хавич залишив Україну та подався на притулок до Польщі, продовживши публічну діяльність за кордоном. Там він остаточно перейшов у формат «експерта у вигнанні», регулярно з’являючись на російських пропагандистських ресурсах. Є і досі автором українофобського пропагандистського інтернет-видання Украина.ру, що належить до мережі «Россия сегодня», тобто те саме Russia Today. Веде блог на Корреспонденті, що належить олігарху Сергію Курченку, який утік до Росії разом із Януковичем. [38]

Станом на зараз проживає у Боснії та Герцеговині і Чорногорії.

Також він веде своє медіа «ЗУНР», що практикується у публікації антиукраїнської ідеологічної агітації, реакції на новини українофобської спрямованості та підбурювання до сепаратизму через справедливе невдоволення людьми діяльністю ТЦК.

Ось наведемо приклад такої ледь не пародійної агітації, стаття «Остання українізація Західної України»:

Що ми з цього уривку дізнались? Ми дізнались про повну протилежність твердженню про австрійський генштаб — «російський генштаб», що створив із галицьких русинів українців, а як приклад «чистого» галицько-руської національної інституції наводиться… русофільське Общество імені Качковського? Серйозно?

Не так давно на цьому сайті «ЗУНР» було опубліковано відносно свіжий маніфест «західноукраїнського» сепаратизму Олега Хавича. Тільки тепер про «Західну Україну» вже не йдеться, стаття називається «Замість Західної України буде Рутенія». За Хавичем, державний проєкт «Україна» є начебто повністю дискредитованим, штучним та неуспішним (failed state). Відштовхуючись від тези про неминучий розпад країни (де Південний Схід нібито повертається до «Новоросії»), він закликає західні регіони відмовитися від «нав’язаної радянським Комінтерном» назви «Західна Україна». Застосовуючи типову історичну ревізію, якою користувалися до цього російські пропагандисти, заявляє, що термін «українці» є пізнім політичним конструктом XIX століття, причому масонським, тоді як автохтонне населення Галичини, Буковини, Волині та Закарпаття століттями ідентифікувало себе як «русини». Утвердження української ідентичності на цих землях він називає наслідком терору ОУН (зокрема бандерівців) проти «неправильних» русинів, чому не наводяться докази, та подальшої радянської уніфікації.

Як єдиний порятунок від «диктатури Києва» та культурної деградації (навали «шароварщини» і суржику) пропонується створення незалежної держави — Рутенії. Ця назва обґрунтовується як найбільш компромісна та історично виправдана, адже вона апелює до спільного «австро-угорського міфу», об’єднує всі західні землі та слугує перепусткою в Європу. Політичний устрій Рутенії бачиться як конфедерація рівноправних регіонів під фактичним протекторатом Європейського Союзу, за моделлю «Європи регіонів» (на кшталт розлучення Чехії та Словаччини або прикладу Косова). Текст насичений риторикою цивілізаційного розлому, де «європейські русини» протиставляються «придніпровським ордам»: східні українці зображуються як чужий, напівтатарський та агресивний елемент, що протягом історії (чи то в царській армії, чи в радянській) виступав виключно як окупант, нищив греко-католицьку церкву та західну урбаністичну культуру.

Олег Хавич в баченні цих кордонів Рутенії послідовний вже кілька десятиліть, і виступав проти окремого галицького сепаратизму. Сама по собі Рутенія має бути королівством на чолі з Карлом фон Габсбурґом. Те, що Карл фон Габсбурґ є переконаним українофілом, прихильником територіальної цілісності України та включення її до Пан’європи, водночас із знищенням Росії як єдиної держави, Олега Хавича не хвилює.

Його в принципі не цікавить історична правда чи опір на якісь факти, і розбирати всерйоз, а не як інтелектуальна розминка чи перевірка власних серйоз, його твердження і тексти — це невдячна справа. Принаймні станом на зараз він є переконаним ватником, що виступає за анексію «Малоросії» та «Новоросії» Росією, з якою має сусідити ця його «Рутенія».

Окрім читання наукової літератури та безлічі публікацій в ЗМІ, я мав можливість спілкуватися з людьми, які з ним спілкувалися, і, врешті, поспілкуватися з ним самостійно.

Як ми бачимо, Хавичу абсолютно байдуже на достовірність своїх тверджень і тому подібне. Він просто цинічно працює на відділення західноукраїнських областей, як би вони не називались і яку б історію не мали. Це поєднання його особистих симпатій, які сформувались десь колись, із прямою роботою на Росію.

Цікаво, що Хавич із свого другого акаунта сидить у прямо таки турбо-Z каналах на кшталт Владіслава Угольного (колаборант з Донбасу, що уявив себе богемою русского фашизма), Южнорусского єретіка і т.д.

Як висновок — це абсолютний проросійський чорт, що не має жодного відношення до реальних настроїв західняків. Він водночас всю свою кар’єру експлуатував невдоволення зросійщенням, «Малоросією» і т.д., а водночас і сам працює на Росію, вбачаючи у Києві спільного ворога.

Цікавим прикладом різкої трансформації вже усталеного українського патріота у відомого у вузьких колах тепер вже саме що галицького сепаратиста є Юрко Зелений (справжнє ім'я Руслан Володимирович Юрченко).

У 80-х брав участь у підпільних пронезалежницьких українських колах Тернопільщини, у 90-х — членом УНСО, навіть встиг повоювати особисто у Придністров’ї. З тих же дев’яностих був відомим діячем музичної тусовки України, працював на телебаченні і тому подібне. Був чистомовцем, а також, як нині прийнято казати, «мовнюком», тобто прихильником радикальної українізації. Свого часу став радикально виступати за латинізацію української мови. Та десь у 2017-2018 роках став радикальним галицьким сепаратистом.

Причини цього мені не відомі. Я припускав, що це банальне розчарування зросійщеністю України, людина «вигоріла». Але мені Червоний Русин, співавтор статті, натякнув, що на це у нього були особисті обставини у житті, про які не має права говорити. Можливо, у майбутньому це стане відомо. Якщо нікому не буде байдуже. Станом на зараз Юрко теж в еміграції і ненавидить будь-що українське.

Ще цікавішим є приклад Бориса Явора Іскри, який є сепаратистом саме що етномовним, тобто вважає галицьку мову та етнос окремими він українських.

Близько десятиліття він був доволі активним. У своїх статтях він ставив за мету доводити, що галицький континум не є східнослов'янським у звичному розумінні і має багато процесів, спільних саме з західнослов'янськими процесами.

На основі цього були навіть записи в доволі популярному сьогодні керунку альтернативної історії, де письменник уявляв незалежну галицьку державу в союзі з Чехословаччиною і як Степан Смаль-Стоцький переписував фонологію Галичини, доводячи спорідненість галицько-буковинських говорів з чеською і словацькою мовами.

Борис Явір є агресивним опонентом Руси, вважає її окупантом Галичини, Данила Галицького і Рюриковичів загалом — гауляйтерами. Саме Русь, на його думку привела Галичину до злуки з Подніпров'ям у тій формі, яка є сьогодні.

Дійшло до того, що свого часу, як ми згадували, до Бориса Явора з перевіркою приходило СБУ. Також, на нього у 2012 році було здійснено напад. На даний момент, діяльність автора зійшла майже нанівець, обмежившись друкарнею і веденням фейсбуку, де він іноді далі репостить свої інтерпретації галицької історії.

Явір не є класичним сепаратистом. Попри те, що він вважає галицький народ окремим, до перспектив осібного державного життя Галичини сьогодні він не апелює, оскільки для нього та сама Галичина є станом на зараз мертвою:

Натомість, з його ж слів, він — «юніоніст» тобто прихильник об'єднання всіх галицьких земель в одній адміністративній одиниці, в межах України, бо це єдине, чого можна досягти в умовах «забутого» галицького народу.

На даний момент, діяльність автора зійшла майже нанівець, обмежившись друкарнею і веденням фейсбуку. Вочевидь, це просто неагресивний фантазер. Але його маніпулювання мовознавством та популяційною генетикою, а також середньовічною історією, можна було б як інтелектуальне тренування віддати фахівцям з цих питань.

Львівський режисер і музикант Олександр Фразе-Фразенко у 2021 році випустив вельми провокативну пісню «Грушевський» зі словами «Я не ділю життя на тепер і колись, // Незалежна Галичина було б заєбісь"».

В описі до репчини автор дав розлогу анотацію, чому Грушевський та Бандера є шкідливими для галичан з цілком собі сепаратистськими настроями.

Що ж до російського сліду в цих питаннях, то, окрім співпраці Павліва і Хавича з регіоналами і Медведчуком, кумом Путіна, а також прямою співпрацею уподальшому Хавича з російськими структурами, побічно на нього вказують і «Surkov Leaks». У 2016 р. українські хактивісти («КіберХунта», «Український кіберальянс») оприлюднили масив електронного листування приймальні В. Суркова, помічника президента РФ. Ці документи, верифіковані західними експертами (Atlantic Council, RUSI. В злитому листуванні показується, як Росія намагалася використати етнічні меншини та іншого роду незадоволення по всій Україні для створення «автономних утворень» чи федералізації аби послабити центральну владу в Києві. Щоправда, Закарпаття і Галичина згадуються вельми побічно, в основному мова про розпалювання сепаратизму у південно-східних областях, як от Харків, Запоріжжя, Донбас чи Бесарабія.

Екснардеп-зрадник Олег Царьов 2023 року в інтерв’ю російським медіа фактично зізнався, що оточення Віктора Януковича розглядало сценарій штучного розколу України для довічного збереження влади. За словами Царьова, аналітики Партії регіонів бачили в Західній Україні єдину загрозу планам Януковича правити країною протягом чотирьох термінів через зміну Конституції. Щоб нейтралізувати цей опір, було розроблено план, згідно з яким лідер «Свободи» Олег Тягнибок, який нібито отримував фінансування з каси «регіоналів», мав виступити за сепаратизм і відокремлення низки західних областей в автономне утворення. Очікувалося, що після узурпації влади центром Західна Україна збунтується, і Янукович «з болем у серці» дозволить цим регіонам відокремитися, щоб безперешкодно панувати на решті території. Як зазначає журналіст Денис Казанський, ці свідчення повністю руйнують російський міф про те, що Майдан спровокував війну чи розкол, адже план знищення цілісності України був підготовлений агентурою РФ ще до 2014 року. Таким чином, Майдан став єдиною можливою реакцією на спробу злочинної влади розвалити країну заради довічної диктатури.

17 липня 2015 року у Львові відбулася спроба провести мітинг за «автономію Галичини». Акція виявилася постановкою: близько 20 осіб з транспарантами вибігли на дорогу біля цирку, постояли не більше 5 хвилин заради фотографій і миттєво розбіглися. Організаторами, як стверджували ZAXID.NET, виступили «маловідомі лівацькі організації» «Галицький Яструб» та «Захист суспільства». Спочатку вони планували пікет під ЛОДА, але не з'явилися туди через присутність правоохоронців та активістів «Правого сектора». Новина про ці події швидко розлетілася російськими пропагандистськими ресурсами із, як стверджували у ZAXID.NET, заготовленими текстами, що давало їм підстави говорити про російський слід.

Що ж до соціології?

У 2014 та 2019 роках КМІС проводив опитування серед галичан щодо намірів відділитися чи тому подібне, і опублікував їх на ZN.UA. Результати у 2019 році не виявили якихось серйозних «сепаратистських» настроїв: лише 3% респондентів підтримали ідею федералізації, лише 4% висловили прихильність до галицької незалежності, і лише півтора відсотка (на рівні соціологічної похибки) хотіли б приєднатись до Польщі. Порівняно з груднем 2014-го ці результати виявились, однак, менш заспокійливими. Тоді практично ніхто не висловився на користь федералізації чи галицької незалежності. Щоправда, близько трьох відсотків хотіли би приєднання Галичини до Польщі; сьогодні їх удвічі поменшало – почасти, мабуть, через зменшення загрози російського військового наступу аж за Збруч, а почасти й через наявну тепер можливість безвізово «приєднуватися» до Польщі на індивідуальному рівні.

Цікаво, що на фоні страху перед перемогою Зеленського, та деякий час після цієї перемоги, прихильників відділення західних областей побільшало. Це не об’єктивно, але я теж такі настрої помічав, оскільки у-у-у, малороси обрали малороса, проросійський реванш... треба відновлювати ЗУНР! Та це протривало недовго. Хіба що вилилось у такий перформанс:

В основному, як ми вже багато разів повторювали, варто говорити не про галицький етнічний чи регіональний сепаратизм (який теж існує, але є маргінальнішим), а про галицький ресентимент (термін Миколи Рябчука), де галичани бачать решту України як суто «креольську» державу, створену «нащадками колоністів та асимільованими в їхню мову й культуру аборигенами. Ця держава, проте, так і не стала “своєю” для тих тубільців, котрі не бажають асимільовуватись у мову й культуру колонізаторів і для котрих унезалежнення російськомовної України від Росії сутнісно має не більше значення, ніж унезалежнення Сполучених Штатів від Британії – для індіанців». [18]

Дроздов, як і чимало інших галичан, є прихильниками не відділення Галичини від решти України, а саме що відділення Донбасу для створення нарешті «української України». Пам’ятаєте, як ми говорили про аналогічну ідею Андруховича? Це є проявом сепаратизму-навиворіт. Тим не менш, соціологія не говорить тепер про прихильність до цієї ідеї.

І справді, галицький сепаратизм має зараз куди менше підстав. Після повномасштабного вторгнення, східна і центральна молодь активно українізується і стає куди більш українізаторською ніж самі галичани раніше. Зараз спостерігається зовсім інше — галичани тепер не знають, що робити у сучасній Україні, яка українізується своїми силами (хоч і є булгаковська фронда, але маргінальна), оскільки минула роль моральної переваги в українстві зникає.

Галицтво зараз стоїть більше як культурна проєкція у вигляді ТҐ-каналів і мемів. Хоча існують невеликі спільноти, де намагаються відродити галицьке на вищому культурному рівні.

Наприклад, існує спільнота Лука Галицка, що радикально пропагує етномовний галицький сепаратизм, є декілька подібних чатів. Але це — маргінальні речі.

Також нещодавно ви могли бачити результат діяльності галицьких культурних ентузіастів — галицька локалізація Майнкрафту. Над нею працювали, щоправда, і люди дещо сепаратистських настроїв, що довело саму локалізацію місцями до абсурду, де питомо галицькі слова замінялися наддніпрянськими архаїзмами чи закарпатськими/карпаторусинськими словами аби тільки якомога більше відрізнятися від української літературної мови. Відразу пригадується і галицька локалізація ВКонтакті, яку зробили у 2016 студенти Максим Равлюк та Ірина Сенишин.

Бачу ситуацію так, що галичани наближчі десятиліття розвертатимуть свої очі не на загальноукраїнські процеси, а на локальні. Зберігатимуть діалекти і тому подібне. Це буде надзвичайно актуально в умовах, коли захід України заполонили біженці. Цілком можливий варіянт, коли рівнобіжно існуватиме офіційна уніфікована українська культура та локальна галицька, як спосіб самовираження мешканців даного реґіону.

Можливий варіянт, коли галицьке остаточно відійде в небуття, але перед тим встигне закріпити в українській культурі більший пласт саме галицьких впливів.

Питання розвитку галицької альтернативи залежить від політики України в майбутньому та від того, наскільки захочуть бути українцями самі ж галичани.

Якого розвою ситуації хочуть автори статті? Процитую ідеолога «азовського» руху Олександр Маслака:

Висновки

Сучасний галицький автономізм та сепаратизм все ж не мають під собою глибинного етноісторичного фундаменту, а є продуктом ситуативних політичних розчарувань та ідеологічних містифікацій.

Твердження (таких як В. Костирко чи Б. Явір Іскра) про існування окремого «галицького народу» з Х століття, який нібито був «завойований Києвом», не витримує наукової критики. Аналіз літописної традиції та праць С. Плохія доводить, що початкова відрубність Галичини від «руського ядра» (Києва) не була унікальною ознакою. Це було типово для всіх регіонів за межами «Руської землі» у вузькому сенсі. Після монгольської навали Галичина не створила свою ідентичність «з нуля», а перейняла руську ідентичність, ставши однією з її головних хранителів. Хоча, справді, у подальшому Галичина дійсно могла піти власним національним шляхом, позаяк маємо окремі українську, білоруську, російську нації, та спроби витворити карпаторусинську, в ході подальших трансформацій руських ідентичностей на місцевому рівні. Та, як ми побачимо далі, не пішла.

Те, що сепаратистська думка трактує як «цивілізаційну прірву» між Галичиною та рештою України, насправді є наслідком тривалого, та все ж ситуативного перебування в різних правових і політичних полях (Польща, Литва, Австрія, Росія).

Наприклад, після перебування два століття у різних державах, після Люблінської унії волиняни називали галицьких русинів «панове заграничники». Та вже невдовзі елітарна та релігійна солідарність виявилася сильнішою за земельні ідентичності, що витворило руську ранньомодерну націю. Але і до цього не існувало окремої Галичини від абстрактної решти України, тоді загалом домінували земельні ідентичності над руською. Але новий розкол стався доволі швидко після Хмельниччини, пройшовши не між Галичиною та Україною, а між козацькою Україною (Гетьманщина) та унійною Руссю у межах Білорусі та всього Правобережжя.

Будучи відрізаними від решти русинів-уніатів поділами Речі Посполитої, галицькі русини, ставши попервах найлояльнішими підданими Габсбурґів за соціяльне та релігійне покращення становища, мали кілька варіацій національної орієнтації. Вони могли стати частиною польської нації, могли стати частиною панруського простору на чолі з Росією (триєдиний руський народ), могли відособитися від решти «українців» в межах Австрії за певних умов. Перші галицькі граматики також говорили і про руський народ в українсько-білоруських межах не маючи, проте, контактів з цими самими білорусами. Переміг інший, для багатьох русинів, від Лозинського та Шашкевича до Франка, очевидніший варіант: південно-/малоруський/український. Саме його дотримувалася Головна Руська Рада в своїй риториці, але остаточно усталили народовці-українофіли з 1860-х по 1900-ті. Проте Україна здебільшого для галичан була фантастичною, гаданою, уявленою. Стикаючись з реальністю вони часто могли розчаровуватись, і на кожному з етапів, якби щось пішло не так, русини Австрії і малороси-українці Росії могли піти різними шляхами.

Сучасні автономістські настрої в Галичині (з 1991 року) здебільшого є не класичним сепаратизмом (щирим бажанням створити власну державу та націю), а формою глибокого розчарування. Розчарування спричинене іншуванням галичан з боку інших регіонів України з часів Радянського Союзу (як ми показали, часто інспірованим самою партією), а також проросійським вектором.

Ці ідеї відносно масово активізуються лише тоді, коли Україна як цілісність демонструє слабкість, корумпованість або проросійськість (епохи Кучми та Януковича). Галицька самостійність часто сприймалася як «план Б» — спроба врятувати хоча б частину проєвропейського українського простору, якщо решта країни обере шлях «failed state» або повернення до Росії.

Поряд з цим справді існували маргінальні проєкти на кшталт Галичини Костирка, Галичини Павліва, Галичини Явора та Монастирського (три кардинально різні бачення, до речі), Рутенії Хавича і тому подібне. Етномовний сепаратизм є явищем іншої природи і більш подібний на рухи за самовизначення баварських німців від решти, чи мораван від чехів, чи жематійців від литовців, але має куди менше реальних підстав чи історичної традиції ніж карпаторусинство.

Важливо розрізняти щирий інтелектуальний пошук львівських есеїстів і естетів та цілеспрямовані операції російських спецслужб. Приклад Олега Хавича наочно демонструє, як це може бути цинічно використано ворогом для розколу країни. Російська пропаганда десятиліттями підживлювала образ «чужорідної Галичини», щоб виправдати «повернення» «своєї» Малоросії, парадоксальним чином використовуючи тези галицьких радикалів про цивілізаційну прірву.

Сьогодні, в умовах повномасштабної війни та певної українізації сходу й центру, Галичина втрачає свою монополію на «правильне українство». Це породжує нову хвилю внутрішньої рефлексії. Найімовірнішим сценарієм є перехід до культурного регіоналізму. Збереження галицьких говорів, локалізація ігор «по-галицки», «галицкі мемарнє» штибу Фоси, плекання пам’яти про австро-угорську та середньовічну спадщину стають способом самовираження в межах єдиної нації.

Галичина більше не потребує відокремлення з огляду на виборений кров’ю у борні з Росією проукраїнський курс, не потребує бути «центром українства» чи «П’ємонтом» але вона потребує визнання своєї внутрішньої складности. Галичина Фаріон має замінитися Галичиною. Просто Галичиною, у сім’ї таких же Волині, Поділля, Підкарпаття, Буковини, Полісся, Середньої Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запорожжя, Таврії, Донеччини, Приазов’я, Причорномор’я та Буджаку.

Джерела та література

Малозначущі джерела, на кшталт малоцитованих у тексті статей чи новин, для зручности здебільшого позначалися посиланнями в самім тексті.

1.     Tadeusz A. Olszański «Kresy Zachodnie. Miejsce Galicji Wschodniej i Wołynia w państwie ukraińskim» https://www.osw.waw.pl/pl/publikacje/prace-osw/2013-07-04/kresy-zachodnie-miejsce-galicji-wschodniej-i-wolynia-w-panstwie

2.     Аліна Лісненко «Хто такий Хавич і чому проти нього повстали чернівецькі активісти» https://www.weche.info/blog/pro-golovne-1/post/khto-takii-khavich-i-chomu-proti-nogo-povstali-chernivetski-aktivisti-667

3.     Борис Явір «Привид галицького сепаратизму» https://borys-javir.livejournal.com/238186.html

4.     Вадим Ададуров «Галицькі русини у концепціях польської політики Франції та Австрії 1805 – 1812 років» https://er.ucu.edu.ua/items/8e888112-e3ac-4bf2-a2a0-d8a1b1d67ba7

5.     Вадим Ададуров «Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника)» https://chtyvo.org.ua/authors/Adadurov_Vadym/Teoretychni_zasady_ta_metodolohiia_vpysuvannia_ukrainskoi_istorii/

6.     Віталій Коцур «Ідея «галицької автономії» в пропагандистській політиці Комуністичної партії України наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр.»

7.     Володимир Костирко «Чухраїнство» https://www.ji.lviv.ua/n23texts/kostyrko-146.htm

8.     Володимир Павлів «Автономія для Галичини» https://www.pravda.com.ua/news/2002/06/17/2989385/

9.     Галичани (нація). Галичина.Інфо https://galychyna.monastyrski.ink/2011/10/09/galichani-nacya.html

10.  Ганна Кох «Галицькі сепаратисти» https://nasze-slowo.pl/galitski-separatisti/

11.  Євген Шевчук «Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі» https://zbruc.eu/node/12629

12. Журнал «Буковина» від 3 березня 1897 року. https://archive.org/details/dlibra.kul.pl.70844_V-0788_Bukovina-13-c-/page/n3/mode/1up?q=%22%D0%9E%D0%B4%D0%BD%D0%BE+%D0%B7%D0%BB%D0%BE+%D0%B1%D1%83%D0%BB%D0%BE%22

13.  Збірка статей «Нехай живе Галицька держава» https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/14566/file.pdf

14. Іван Нечуй-Левицький «Криве дзеркало української мови». https://uk.wikisource.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B2%D0%B5_%D0%B4%D0%B7%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D0%BE_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%96%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%96_%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8

15. Іван Франко «Молода Україна» https://chtyvo.org.ua/authors/Franko/Moloda_Ukraina_Chast_1_Providni_idei_i_epizody_vyd_1910/

16.  Ігор Чорновол «Нариси з історії Галичини», розділ «Не раз казав нашим сепаратистам, що ідентичність не змінюють так часто, як шкарпетки» https://www.academia.edu/33815476/Нариси_з_історії_Галичини

17.  Микола Марченко «"Бандерівська" Галичина хоче стати автономною республікою у складі України» https://gazeta.ua/blog/36789/banderivska-galichina-hoche-stati-avtonomnoyu-respublikoyu-u-skladi-ukrayini

18.  Микола Рябчук «Галицький ресентимент» https://zbruc.eu/node/92147

19.  Микола Рябчук «Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності» https://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/ukr0000024464

20. Михайло Грушевський «Галичина і Україна» https://chtyvo.org.ua/authors/Hrushevskyi/Halychyna_i_Ukraina/

21.  Михайло Левченко «Мѣста жительства и мѣстныя названія русиновъ въ настоящее время» http://litopys.org.ua/rizne/rusyny1.htm

22. Мстислав Мельничук «Полеміка з Олегом Хавичем» https://www.ji.lviv.ua/n23texts/melnychuk.htm

23.  Наталія Яковенко «Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України», видання 2006 року https://chtyvo.org.ua/authors/Yakovenko_Natalia/Narys_istorii_serednovichnoi_ta_rannomodernoi_Ukrainy/

24.  Неменский Олег «"Свобода Галичине!": идеология галицкого автономизма и сепаратизма» https://cyberleninka.ru/article/n/svoboda-galichine-ideologiya-galitskogo-avtonomizma-i-separatizma

25.  Олег Хавич «Чи можливий проект westukraina.eu?» https://www.ji.lviv.ua/n23texts/havych.htm

26.  Олександр Довженко «Незалежна Галичина: дранґ нах...?» https://web.archive.org/web/20070216182636/http://www.molodaukraina.org/news.asp?Id=575&IdType=12

27.  Омелян Радимський «Акт Злуки – історична містифікація» https://www.polukr.net/uk/blog/2015/01/akt-zluki-istoriczna-mistyfikacja/

28. Осип Назарук «Галичина й Велика Україна». https://zbruc.eu/node/4758

29. Пол-Роберт Маґочій «Формування національної свідомости в Підкарпатській Руси 1848-1948.» http://resource.history.org.ua/item/0015903

30.  Роман Лозинський «Хто такі галичани, і чому вони стають сепаратистами» https://www.ji.lviv.ua/n23texts/lozynskyj.htm

31.  Роман Шпорлюк  «Україна: від імперської окраїни до незалежної держави.» розділ: «Україна – одна нація чи дві. http://litopys.org.ua/sporl/sh09.htm

32. Руслан Пиріг «ЗУНР і Гетьманат: чи міг Павло Скоропадський допомогти галичанам?» https://chtyvo.org.ua/authors/Pyrih_Ruslan/ZUNR_i_Hetmanat_chy_mih_Pavlo_Skoropadskyi_dopomohty_halychanam/

33. Святійший Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький «Як будувати рідну хату». Видавництво «Брустури», с. 36

34.  Сергій Адамович «Соборність та регіональний розвиток у суспільно-політичному житті незалежної України» https://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0008172

35.  Сергій Плохій «Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусії» https://chtyvo.org.ua/authors/Plokhii_Serhii/Pokhodzhennia_slovianskykh_natsii_Domoderni_identychnosti_v_Ukraini_Rosii_ta_Bilorusii/

36.  Станіслав-Роланд Перфецький «Історія королівства Галичини: від праісторії до року 1264» https://books.google.com.ua/books/about/Історія_королівства_Г.html?id=OVBpAAAAMAAJ&redir_esc=y

37.  Тимофей Сергейцев «Что Россия должна сделать с Украиной» https://web.archive.org/web/20221130020732/https://ria.ru/20220403/ukraina-1781469605.html

38.  Хавич Олег — База псевдосоціологів та прихованих піарників. Тексти.Орг.Уа https://texty.org.ua/d/socio/person/khavych-oleh/

39. Юрій Шевельов «Внесок Галичини у формування української літературної мови». https://zbruc.eu/node/57589

40.  Юрій Шевельов «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900-1941). Стан і статус». https://share.google/3MgVEaLWmbo8gUxpw

41.  Ярослав Монастирський «Відкритий лист до молоді Галичини» https://galicja.monastyrski.ink/2016/03/22/vidkrytyi-lyst-do-molodi-galychyny.html