Опис зародження і розвитку новітнього руху групи, що називає себе карпаторусинами, в українській публіцистиці і навіть авторів, що претендують на звання історика, здебільшого є вельми спрощенним, викривленим і карикатурним. Зокрема, дуже часто неорусинський рух виводиться напряму із москвофільства, чи демонструється як виключно іноземна інтрига.
Важливо розуміти, що не без причин тема вельми політизована. Тут я розділяю думку М. Зана, що «у межах політичної науки наразі сформувалися два підходи: ексклюзивістський (з акцентом на штучності маніфестування русинського питання у громадсько-політичному житті Закарпаття) та інклюзивістький (з намаганням усвідомлення факту конституювання відмінної від української етноідентичності та наявності відповідних групових інтересів у середовищі закарпатської русинської громадськості)».
Та сподіваюся, що виклад нижче посприяє кращому розумінню питання для українців на сучасному етапі.
Передісторія карпаторусинського питання
Насправді, до встановлення радянської влади на Закарпатті цей регіон був відомий своєю амбівалентністю щодо остаточного визначення його національної приналежності. За край у міжвоєнний період і під час Другої світової війни досі боролися українофільський, москвофільський (що оформилися в 1860-х) та наймолодший (карпато)русинофільський (що почав зароджуватись у 1890-х і заявив про себе після закінчення Першої світової). Що чехословацький уряд в 1930-х, що угорський окупаційний уряд в 1941-1944 рр. вважали доречнішим підтримувати саме русинофільський рух (або ж з назвою “угро-руський” у другому випадку) на противагу українофільському (і самостійницько-націоналістичному і радянському) чи москвофільському.
У ході радянізації краю тотально запанувала українська ідентифікація, хоч і у радянському варіанті, а альтернативні рухи залишилися за межами СРСР, тобто у діаспорі. У новоствореній Закарпатській області УРСР русинофіли, як колаборанти з угорцями, були тотально засуджені і усунені, а чимало русофілів натомість кооптували, і ті в результаті були змушені брати участь в українізації краю, про що цікаво пише Я. Ковальчук, але це не є темою цієї статті. Лише паннонські русини, тобто русини Югославії, все ж здобули визнання як окремого народу, оскільки за часів прорадянської Чехословаччини місцевих східних слов’ян (русинів) так само українізовували.
Наприкінці радянської епохи, паралельно з посиленням українського національного руху, на Закарпатті відбулася власна етнополітична мобілізація. Її історик, який водночас вважається «ідеологом» русинського руху, П.-Р. Маґочій характеризує як «третє русинське національне відродження» з 1989 р. Його передумову він наводить у неофіційних фестивалях депортованих лемків у Польщі у 80-х рр., серед яких почали з’являтися ідеї про окремішність їх народу, чи належність до «русинського», але повноцінне «відродження» він розпочинає у 1989 р. Протягом наступних двох років виникло чимало організацій русинської орієнтації у Чехословаччині (згодом окремих Чехії та Словаччині), Угорщині та інших країнах проживання «русинських» діаспор. Для контексту важливо розуміти, що паннонські русини, тобто русини Югославії, на цей момент були єдиною визнаною окремою «русинською» групою за кордоном.
У березні 1991 р. врешті скликається перший Світовий конгрес русинів. Як підкреслює С. Адамович, на ньому той же П.-Р. Маґочій говорив таке: «Відповідь… чи русини становлять окрему народність – за можливим винятком русинів Воєводини, негативна». Тим не менш, він вважав, що у них є перспективи розвинутись в окрему народність, і підтримував ідею федералізації СРСР з одночасною децентралізацією його республік, у т.ч. України, і закликав українців підтримати русинів.
У лютому 1990 р. перша русинсько-орієнтована організація виникає і на Закарпатті, що на той час входило до УРСР – «Товариство карпатських русинів». Діяла вона по всьому Закарпаттю і спочатку займалася виключно культурницькими справами, тобто «поширювати і плекати місцеві традиції та історію», але невдовзі перейшло і до політичних вимог визнання русинів як окремої національності та надання Закарпаттю автономії, яку воно мало до 1945 р. як Підкарпатська Русь, і яка була «незаконно відібрана» (приєднання Закарпаття до СРСР визначали як незаконне). Згідно з І. Попом, Товариство вимагало від М. Горбачова створення автономної республіки Підкарпатська Русь. У січні-лютому 1991 року відбулися переговори про створення цієї автономії у складі України між радянськими високопосадовцями (Р. Дзасоховим, Р. Нішановим) та представниками русинів (М. Томчанієм, П. Годьмашем). Переговори провалилися через серпневий заколот у Москві та подальший розпад СРСР.
Епоха Кравчука і автономізм
М. Зан періодизує розвиток «неорусинства» та його геополітичних орієнтирів таким чином:
1 етап (1990–1993 рр.) – «партноменклатурна, обласна владна підтримка та геополітична багатовекторність»;
2 етап (1994–2001 рр.) – «пошук політичних лідерів–патронів і геполітична біполярність»;
3 етап (2002–2009 рр.) – «регіональна політична клієнтела та проросійський геополітичний пріоритет»;
4 етап (від 2010 рр. по сьогодні) – «сегментація патрон–клієнтних взаємин і домінування проєвроатлантичної геополітичної течії».
Цією зручною періодизацією користуватимемося надалі і ми.
Самі ж неорусинські організації він поділяє на 3 різновиди:
1) етнокультурні (наукові, літературні, освітні);
2) локально-патріотичні – прагнуть офіційного визнання русинів та реалізації автономії, підтримувані місцевим бізнесом і політиками (свого часу частковий зв’язок із Партією регіонів і групою Балоги);
3) радикальні – вимагають широкої автономії та очолювалися Заяцем, Туряницею, Гецком, Ластівкою, а деякі з їхніх акцій засуджувались навіть поміркованими русинськими лідерами.
Отже, під час 1 етапу ідеї про автономію Закарпаття підхопила місцева партноменклатура. М. Зан це пояснює тим, що вона б «гарантувала їй збереження владних позицій та була додатковим аргументом проти поширення в області впливу українських націонал–демократичних організацій» (якщо з другим обережно, то з першим я абсолютно погоджуюсь; тим паче, що маємо пострадянські аналогії і у Росії, коли влада Архангельської області намагалась лобіювати окремішність поморів від росіян, вочевидь, з автономістською метою, і чимало інших подібних прикладів, що могло б стати об’єктом компаративістських досліджень у майбутньому). У вересні 1991 року, питання про автономний статус краю мало бути винесене на розгляд VII позачергової сесії обласної ради. Проте цьому активно протистояли націонал-демократичні сили, зокрема Рух, які влаштували пікетування облради з вимогою її розпуску. Під цим тиском 28 вересня голова облради М. Волощук подав у відставку. Однак вже 31 жовтня, за відсутності пікетувальників, обласна рада, де більшість складала партійна номенклатура, скликала нове засідання. На ньому ухвалили рішення провести 1 грудня 1991 р. обласний референдум про статус Закарпаття, одночасно з президентськими виборами та всеукраїнським референдумом про незалежність.
На обласний референдум було винесено питання: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало із закріпленням у Конституції України статус спеціальної самоврядної території як суб’єкта у складі незалежної України і не входило у будь-які інші адміністративні утворення?». 78% закарпатців дали позитивну відповідь, при цьому 92,6% мешканців області підтримали Акт проголошення незалежності України.
Результати обласного референдуму не були імплементовані центральною владою (що цікаво, на відміну від кримського про відновлення автономії Криму, що апологети «неорусинства» іноді використовують на свою користь).
На початку 1992 р. Закарпатська обласна рада звернулася до Верховної Ради України з проханням внести зміни до Конституції для закріплення статусу «спеціальної самоврядної адміністративної території» та подала відповідний законопроєкт, а також визнати національність русин, але Київ ці ініціативи не підтримав. Водночас з цим активізувалися сепаратистські рухи. У березні 1992 року виникла «Підкарпатська республіканська партія» (лідер В. Заяць), а 15 травня 1993 року в Мукачеві було самопроголошено «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» на чолі з професором Ужгородського держуніверситету І. Туряницею. Ця структура розпочала кампанію з дискредитації української державності, вимагаючи визнання нечинним договору 1945 року.
У червні 1992 р. Верховна Рада України прийняла закон про вільний вибір національності громадянами. Водночас І. Поп стверджував, що президент Л. Кравчук, начебто, видав таємне розпорядження реєструвати русинів тільки як українців.
Останню спробу реалізувати результати референдуму обласна влада здійснила 5 жовтня 1993 р., коли голова облради Д. Дорчинець опублікував розпорядження про скликання на 29 жовтня сесії для проголошення самоврядності. Однак ця сесія так і не була скликана через сильний спротив демократичних організацій та через те, що у Верховній Раді України в цей час обговорювалося альтернативне питання — створення в Закарпатті спеціальної економічної зони. Зрештою, облрада відмежувалась від вищезгаданого сепаратизму, який пропонували радикальні «неорусини».
Епоха кучмізму
Тут закінчується перший етап неорусинства за М. Заном (1991-1993), і починається другий (1994-2001). Л. Кравчука на посту президента заміняє Л. Кучма. Після 1994 р. проблематику карпаторусинів в Закарпатській обласній раді продовжував піднімати депутат Є. Жупан. У вересні 1994 р. він вніс «Заяву... про статус автономії», пропонуючи проголосити «Підкарпатську автономну республіку» зі складовим угорським «Берегівським національно-культурним округом». Однак, на відміну від 1991–1993 р., цього разу обласна влада на такі заклики не реагувала. Це змусило неорусинських діячів шукати підтримки у регіональних політиків, серед яких наприкінці 1990-х із бізнес середовища виділявся В. Балога.
Професор М. Панчук у статті «Політичне русинство в Україні», вочевидь, опонуючи статті «Русинське питання» П.-Р. Маґочія (обидві у журналі «Політична думка»), стверджував що на кінець 1993 р. «заявили про себе як русини 55 чоловік, на кінець 1994 р. — 96. В усякому разі, саме ці цифри називалися на науково-практичних конференціях, що відбулися в Ужгороді у грудні 1993 і 1994 років».
Як фігурує у багатьох джерелах, і проукраїнських і, зокрема, прорусинських, у відповідь на активізацію русинського руху, у жовтні 1996 року Держкомітет України у справах національностей та міграції підготував «План заходів щодо розв’язання проблем українців-русинів» під номером № 13-884/2 (який приписують І. Курасу). Русинсько-орієнтовані організації та публічні особи сприйняли цей документ як спрямований на їхню остаточну асиміляцію, і до сьогодні поширюють його як злий план етноциду карпатських русинів українською владою (деякі з них, як от у збірнику «Русини в Україні» І. Миговича та І. Поп, таврують його як «таємний»).
Автентичність, справжність документа, видавалася мені неоднозначною, оскільки в різних цитуваннях фігурували різні дати (1994 р. чи 1996 р.), автори (Л. Кравчук (?), І. Курас), та установи (Кабмін, Держкомітет у справах національностей та міграції). Щоправда, номер у всіх згадках однаковий: № 13-884/2. Виключно на русинських ресурсах можна знайти і скани даного документу, які атрибують його як саме «держкомітетівський» і під авторством І. Кураса. Отже, виходячи з посилання на нього і в проукраїнськи налаштованих авторів (С. Адамович, Любомир та Лесь Белеї) та існування сканів, можна обережно підтвердити автентичність даного плану. Тим не менш, саме питання залишаю відкритим для дослідників.
Якщо йти безпосередньо до вмісту, то план доручав МЗС, Мін'юсту та НАН України «задекларувати безперспективність ідей... автономізації Закарпаття», а силовим структурам (ГПУ, МВС) — проводити «попереджувально-роз’яснювальну роботу» з лідерами неорусинства для «недопущення створення політичних структур з чітко вираженою сепаратистською спрямованістю». Також передбачалося здійснення заходів на утвердження українськості Закарпаття, заперечення традиції вжитку локальної назви «русин» як ознаку окремішності «русинів-українців» Закарпаття від України та перегляд роботи з діаспорою. За умов автентичності, це перша ґрунтовна реакція української влади на новітній русинський рух (поправді, формулювання у документі скидаються на Емський указ 1876 р. щодо самої української мови).
Вимоги неорусинства продовжували лунати на зібраннях русинських товариств. Зокрема, на «Форумі громадськості Закарпаття» 23 січня 1999 року говорилось про нагальність «врешті-решт» прийняти статус спеціальної самоврядної адміністративної території та забезпечити відновлення національності «русин». Ці ж вимоги стали лейтмотивом V Світового конгресу русинів (Ужгород, 24–27 червня 1999 р.). Конгрес звернувся до влади України з вимогою:
1) офіційно визнати «русинів» та внести їх до переліку національностей;
2) засудити кривди, вчинені тоталітарним режимом під час приєднання Закарпаття до УРСР;
3) припинити «негласне переслідування» прихильників руху;
4) відкрити кафедру русинської мови і літератури в Ужгородському університеті та відповідне відділення в Мукачівському педучилищі.
У самому русі в цей час М. Зан виділяє появу двох основних геополітичних орієнтацій: проросійська (настоятель о. Д. Сидор, П. Гецко) та проєвроатлантична (співпраця з П.-Р. Маґочієм та Світовою Радою русинів).
Як прояв другої орієнтації можна потрактувати і заяву лідера Світової ради русинів О. Зозуляка в офіційному повідомленні до облдержадміністрації зазначив, що рух «не має жодних автономістських амбіцій» і підтримує вступ України до ЄС та НАТО, прагнучи лише забезпечення прав меншини в інтегрованій Європі. Водночас о. Д. Сидор та П. Гецко надалі в 2000-х все більше дискредитуватимуть себе зв’язками з Росією, сепаратистськими діями та проросійськими настроями. П. Гецко їх і не приховуватиме, бо за його словами, проєвропейська орієнтація неорусинства не знайшла адекватної підтримки на Заході, і Росія, начебто, єдиний вихід.
Кульмінацією цієї хвилі активності стала кампанія напередодні Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Русинські товариства (зокрема, через газети «Християнська родина» та «Подкарпатська Русь» о. Дмитра Сидора) поширювали листівки із закликом «Запишися русином!». В результаті перепису русинами себе ідентифікували 10 090 закарпатців, що становило 0,8% населення краю. Русини в цьому переписі входили в категорію «окремих етнографічних груп украінського етносу» на рівні з бойками, гуцулами, лемками, литвинами, пінчукам та поліщуками. Число в 10 тисяч це все ж не кілька десятків, як заявлялося проукраїнськими противниками русинства, але і не сотні тисяч чи мільйон, як заявляли «неорусини». Водночас І. Поп заявляв, що за даними спостерігачів з русинських організацій, число тих, хто оголосив себе русином, нібито насправді 70 тисяч.
Водночас в російському переписі 2002 р. і всіх подальших русини були внесені окремою національністю/етнічною групою на рівні з українцями, на відміну від України, де вони характеризувалися як етнічнографічна група українців, і їх число (разом із тими, хто назвав себе бойками, карпаторосами та лемками) становило 97 осіб.
Врешті, у 2003 р. виходить книжка Л. Кучми «Україна – не Росія», що є унікальним джерелом про позицію тодішньої влади щодо «русинського питання». Попри суперечки щодо авторства і беззаперечний факт, що історичні частини книжки писав не він сам, а йому допомогли, він, вочевидь, з усім згоден, інакше він би не підписався під вмістом книжки.
Карпаторусини згадуються у розділі «Соборна чи федералістська?», де він розглядає його на рівні з Кримом, галицькими автономістами та іншими подібними питаннями. Він майже відразу характеризує тих, хто хоче розіграти «русинську карту», як тих, хто прагне зробити мирну Закарпатську область конфліктогенною, і пише: «Лідери дуже незначної частини населення, яка схильна ідентифікувати себе як русини, вперше виступили з вимогою надати Закарпаттю статус автономної республіки ще у 1990 році. У червні 1992 року сесія Закарпатської обласної Ради затвердила постанову щодо права населення на «відновлення та зміну своєї національності» і звернулась до Верховної Ради України з проханням надати області статус спеціальної адміністративної території із самоврядуванням та вільної економічної зони».
Далі він наводить короткий екскурс до історії Закарпаття в 20 ст., яке було між 1919 та 1939 чехословацьким (характеризує збереження прав національних меншин як так-сяк, через питання української мови в шкільництві), далі нагадує, як Карпатська Русь стала незалежною Карпатською Україною з А. Волошином на чолі. Далі окупація фашистською Угорщиною, а після війни Чехословаччина погодилась передати регіон СРСР з огляду на українську більшість.
Проте далі він пов’язує москвофільський мукачівський лист закарпатського духовенства до Й. Сталіна з проханням приєднати «карпато-русский народ» не до УРСР, а як окрему «Карпаторусскую Советскую Республику» в складі Союзу з тим, що той був не проти того, щоб поінтригувати з «русинським питанням». Тобто Л. Кучма ототожнив закарпатських москвофілів, які справді проіснували аж до часів інтеграції Закарпаття в СРСР, з прихильниками окремого русинського народу, що є помилковим (“угро-русинів” тотально засудили на відміну від москвофілів, з якими радянська влада продовжила вести справи). Він також наводить слова делегації, яка прибула до Москви, щоб продемонструвати її відверту антиукраїнську та проросійську позицію: «Мы все преданы Советскому Союзу, но мы решительно против присоединения нашей территории к Украинской ССР. Мы не хотим быть ни чехами, ни украинцами, мы хотим быть русскими и свою землю желаем видеть автономной, но в пределах Советской России».
Л. Кучма робить висновок, що як тільки Кремль переконався, «що там мешкають українці», він вирішив «забути про «карпаторосійське» питання, як про повністю безнадійне». На цьому історичний екскурс від його імені було закінчено.
Далі він чітко розмежовує культурні дебати (які він вважає вторинними) і державні інтереси (які є його прямим обов'язком). Він відмовляється брати участь у дискусії про окремішність русинської мови: «То не справа президента брати участь у суперечках філологів з приводу того, чи існує окрема русинська мова. Якщо існує, то її права будуть додержуватися згідно із законом України «Про національні меншини»». Далі, що цікаво, він заперечує зв’язки Словаччини з русинським рухом, хоч той і вносить дисонанс у двосторонні відносини.
Він розглядає вимоги автономії Закарпаття не як волевиявлення, а як перший крок у «складній багатоходівці», спрямованій проти України: «Пробна куля щодо автономії могла бути задумана як початок якоїсь складної багатоходівки. Можливо у рамках цього ж таки замислу виникла також і «Підкарпатська республіканська партія» – усього з кількох чоловік […] Кілька років тому говорили навіть про те, що з’явився «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (боюсь, з тих самих осіб)». Його фінальний аргумент — це категорична відмова від будь-яких подальших автономій. Він вважає це експериментом, який молода, ще не сформована держава просто не може собі дозволити, оскільки це загрожує її існуванню: «То чи є в мене право на тлі всього цього з прихильністю дослухатися до розмов про те, як воно буде гарно, якщо ми створимо в Україні ще три-чотири автономії? Ми надто молода держава, ми надто далекі від ідеалу нації, яка вже склалася, щоб дозволити собі такі експерименти». А в кінці повторив, що ніяких автономій в Україні окрім Криму (де українці не становлять більшості) не доцільно робити через безпекові питання України.
Помаранчева Україна
Політичний розкол України під час виборів 2004 р. відтворився і в карпаторусинському русі. Частина русинських організацій та інтелігенції підтримала проєвроатлантичний курс В. Ющенка, тоді як проросійське крило – низка підкарпаторусинських товариств і структур т. зв. «Сойму підкарпатських русинів» – орієнтувалося на В. Януковича та навіть готувало заяву до сепаратистського з’їзду в Сєвєродонецьку.
Проте, у русинському русі в цей час починає домінувати все ж проросійський геополітичний вектор. Його лідером стає священник Д. Сидор, який очолив вищезгаданий «Сойм підкарпатських русинів». В цей час русинський рух зазнає прямого впливу Москви (наприклад, за інформацією медіа, «Сойм» фінансувався російським урядовим фондом «Русский мир»). Про це свідчать численні конференції та створення організацій-земляцтв у Російській Федерації, участь проросійських організацій у русинських акціях, що проводилися в Мукачеві та Ужгороді. Наратив, що просувався Москвою, полягав у відродженні саме що москвофільської концепції «триєдиного російського («русского») народу» (великоросів, малоросів, білорусів (плюс карпаторусів, як четвертої гілки, що зберегла «справжню руськість» на заході, на відміну від «полонізованих» українців)). Церковна структура УПЦ МП слугувала ідеальною мережею для поширення цих ідей, надаючи інфраструктуру (храми, монастирі) для політичних зібрань.
Російський вплив в цей час підтверджується і тим, що у 2016 р. українські хактивісти («КіберХунта», «Український кіберальянс») оприлюднили масив електронного листування приймальні В. Суркова, помічника президента РФ. Ці документи, верифіковані західними експертами (Atlantic Council, RUSI), розкрили деякі плани Кремля щодо Закарпаття. Москва намагалася використати етнічні меншини (зокрема в Закарпатті) для створення «автономних утворень» чи федералізації аби послабити центральну владу в Києві.
Це крило руху не соромилося прямого сепаратизму. У грудні 2007 р. «Сойм» у Мукачеві ухвалив декларацію з вимогою незалежності. У жовтні 2008 р. Другий Європейський конгрес русинів проголосив «відновлення русинської державності», а Д. Сидор публічно заявив про «легітимність» уряду Підкарпатської Русі. 9 грудня 2008 р. Сойм звернувся до керівництва Росії з проханням визнати незалежність «республіки». У 2009 р. альтернативний до проєвроатлантичного Світового конгресу русинів П.-Р. Маґочія Світовий конгрес підкарпатських русинів у Пардубіце оголосив плани створення 1 грудня 2009 р. республіки Підкарпатська Русь зі столицею в Мукачеві чи Ужгороді, але запланований Європейський конгрес в Ужгороді не відбувся. Проти проголошення Підкарпатської Русі окремою державою виступили й менш радикальні русинські організації Закарпатської області та за її межами, як от вищезгаданий Світовий конгрес русинів П.-Р. Маґочія. Зокрема, В. Падяк зазначав: «Те, що виголошує пан Д. Сидор і члени Сойму підкарпатських русинів є, так би мовити, комедія. Своїми поступками він лише виводить русинів на сміх і дискредитує їх у світі. Та ж антидержавними висловлюваннями він може викликати в Україні лише замішання. Пан Сидор за російські гроші робить антиукраїнську політику, що аж ніяк не може допомогти русинам».
За цю діяльність проти Д. Сидора СБУ порушила справу за посягання на територіальну цілісність України, а 19 лютого 2012 року суд дав йому умовний трирічний термін і штраф.
Проте, окрім сепаратистів-москвофілів, ключовою фігурою Закарпаття цього періоду став В. Балога і його група «Барва», який в цей час обійняв посаду керівника Секретаріату Президента В. Ющенка. Саме з його владною протекцією пов’язують визнання національності «русин» 7 березня 2007 р. широкою коаліцією депутатів Закарпатської обласної ради. Рішення про визнання русинів було внесене фракцією «Наша Україна» і підтримане Партією регіонів та депутатами-угорцями. За нього проголосували 72 із 90 депутатів. Крім цього, на початку 2009 р. обласна рада ухвалила рішення про фінансування за рахунок державного бюджету газети «Підкарпатський русин».
Тут можна згадати і позицію тодішнього народного депутата і лідера «Народної самооборони» на Закарпатті Г. Москаля, який публічно звинувачував В. Балогу у політичному патронажі русинського питання. Г. Москаль стверджував, що саме В. Балога є «безпосереднім ініціатором русинського руху» та контролює процеси в Закарпатті. Він же стверджував, що вищезгадане проголошення «русинської державності» у Мукачеві «не випадково збіглося» з чутками про можливу відставку В. Балоги, який «на випадок відставки тримає для себе місце голови Закарпатської облради». Він прямо стверджував, що В. Балога розігрує «русинську карту» виключно у власних інтересах, попереджаючи Київ: «Звільните мене з секретаріату — отримаєте Русинську республіку».
Епоха Януковича
Прихід до влади В. Януковича змінив тактику влади. Партія Регіонів, прагнучи мобілізувати електорат Південного Сходу, водночас намагалася фрагментувати електоральне поле Заходу України. У 2012 р. неорусинський рух знову активізувався напередодні парламентських виборів, коли прихильником русинства себе почав позиціонувати керівник фракції Партії регіонів у Закарпатській облраді І. Бушко. Підконтрольні йому або пов’язані з ПР організації — «Народна Рада Подкарпатской Руси» (М. Староста), «Крайове товариство подкарпатських русинів» (М, Бобинець) та фонд «Ґазда» (Ю. Головачко) — у березні 2012 р. об’єдналися в Асоціацію русинських організацій Закарпаття, формуючи, за виразом М. Зана, прорегіональну політичну клієнелу. Водночас Народну раду русинів Закарпаття продовжували пов’язувати з групою В. Балоги («Єдиний центр»).
У 2011 р. Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації (CERD) висловив занепокоєння «неясним статусом» закарпатських русинів, зазначивши, що між ними та українською державою немає належного діалогу. Водночас наводиться позиція української сторони, що русини — це етнографічна група українців, а не окрема національність, посилаючись на наукові висновки Національної академії наук.
Водночас саме у 2012 р. все таки відбудеться легалізація окремішності русинської мови: Верховна Рада ухвалила Закон «Про засади державної мовної політики» (більше відомий як закон Ківалова-Колесніченка). Цей документ запроваджував поняття «регіональної мови», яка могла використовуватися в офіційному діловодстві нарівні з державною, якщо носії цієї мови становили понад 10% населення адміністративної одиниці. Вже у грудні 2012 р. Закарпатська обласна рада визнала русинську мову регіональною на території області (хоча не зрозуміло, чи була тут виконана вимога щодо 10% мовців регіону), хоч де-факто русинська мова так і не отримала повноцінної підтримки.
Російсько-українська війна (2014 — дотепер)
Після початку російської агресії 2014 р. стало помітним чітке розмежування між проєвроатлантичною та проросійською течіями неорусинства. Проєвроатлантичні русинські організації (Русинське науково-освітнє товариство, Народне об’єднання русинів, Товариство ім. Духновича та ін.) у березні 2014 р. оприлюднили заяву із засудженням агресії РФ. Проросійська течія не відреагувала, за винятком П. Гецка, який втікши до Росії почав масово поширювати проросійські звернення «від імені закарпатських русинів». П. Гецко підписував «угоди» з лідерами терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», закликав В. Путіна ввести «миротворчий контингент» у Закарпаття та відкрито вимагав повалення конституційного ладу в Україні. У квітні 2014 р. СБУ оголосила його в розшук за ч. 2 ст. 110 ККУ (посягання на територіальну цілісність, вчинене повторно за змовою групою осіб).
Цікаво, що у 2014 р. у соцмережі «Фейсбук» В. Балога вже публічно заперечував наявність серйозного сепаратистського потенціалу у регіоні: «друзі, ніяких проросійських, а тим більше – впливових русинів на Закарпатті не існує. Є лише групка маргіналів, яка давно працює на сусідню державу і не приховує своїх зв’язків з кумом ВВП».
У 2015 році представники проєвроатлантичного крила засудили провокаційний мітинг біля Адміністрації Президента України, організований маловідомим А. Юриком під гаслами «визнання русинів» і «статусу самоврядної території».
У 2016 році на круглому столі один з відомих очільників русинського руху М. Бобинець наголосив, що проросійські активісти фактично відсутні в сучасному русинському середовищі, оскільки їхні лідери перебувають поза Україною.
Цього ж року Закарпатська облрада звернулася до вищого керівництва України з проханням надати більше повноважень на місцях в рамках Конституційної реформи з децентралізації, посилаючись на референдум 1991 р. про автономію, де 73% закарпатців проголосували «за». У відповідь голова Закарпатської ОДА Г. Москаль подав адміністративний позов з вимогою визнати результати референдуму 1991 р. незаконними та скасувати відповідні рішення обласної ради. Аргументація базувалася на тому, що референдум суперечив чинному на той момент законодавству УРСР і був інспірований КДБ для розхитування ситуації.
У лютому 2018 р. Конституційний Суд України визнав закон Ківалова-Колесніченка неконституційним через порушення процедури його прийняття. Це автоматично скасувало і правові підстави для регіонального статусу русинської мови.
Під час повномасштабної російської агресії проти України у 2022 р. більшість русинських організацій висловили підтримку українській державі та засудили вторгнення Росії. Зокрема, заяви про неприйнятність агресії та солідарність з Україною оприлюднили Народна рада русинів Закарпаття, Спілка друзів Підкарпатської Русі (Чехія), Карпаторусинське товариство у США та багато інших. Тобто, тут ми знову бачимо тотальне переважання проєвроатлантичного напряму неорусинського руху, а людей на кшталт П. Гецка чи Д. Сидора (у березні 2023 р. знову СБУ порушила проти нього кримінальне провадження за фактом пропаганди проросійських гасел і зараз на своїх проповідях він демонстративно зображає лояльність Україні та українській армії, хоч і продовжує агітацію русинської ідентичності) на маргінесі серед цього.
Наразі можна спостерігати замороження активності неорусинського руху в Україні, який здебільшого намагається довести, що русини є лояльними громадянами України, які воюють у лавах ЗСУ, намагається нормалізувати дискусію про визнання окремішності русинів Закарпаття і має оптимістичні очікування, що в ході євроінтеграції і возз’єднання словацьких русинів з українськими в єдиній Європі визнання русинів в Україні буде здобуте саме собою. Через цю позицію частина русинської діаспори незадоволена і вважає її інфантильною. Справді, найближчими роками, в процесі переговорів про вступ до ЄС, питання русинів може знову виникнути у «гуманітарному кошику», ймовірно, за ініціативи Угорщини або окремих кіл Словаччини. Однак, як можна бачити, Європа вже зараз не спішить тиснути на Україну у цьому питанні, і, якщо так проводжуватиметься, ймовірно, збереже статус-кво, уникаючи офіційного визнання окремої русинської національності.
Висновки
Аналіз розвитку карпаторусинського питання в незалежній Україні демонструє складну еволюцію цього явища від культурно-історичного відродження кінця 1980-х років до інструменту політичної боротьби та геополітичного протистояння. «Третє національне відродження» карпаторусинів (а по факту, реставрація в країнах колишнього соцтабору старішого русинофільського напряму, що існував до кінця Другої світової війни на рівні з українофілами і москвофілами) швидко трансформувалось, перейшовши від суто гуманітарних питань до політичних вимог визнання окремої національності та надання Закарпаттю автономного статусу, апелюючи до автономії Підкарпатської Русі в бувшій Чехословаччині та результатів обласного референдуму 1991 року. При цьому спрощене трактування неорусинства виключно як продукту іноземних спецслужб або спадкоємця москвофільства є помилковим, оскільки рух має глибше історичне коріння та спирається на реальні особливості регіональної самосвідомості, яка століттями формувалася в частковій ізоляції від решти “русинів” (українців та іноді білорусів).
Ключовою характеристикою новітнього русинського руху стала його внутрішня неоднорідність та глибокий геополітичний розкол, що остаточно оформився в умовах російської агресії. Чітко викристалізувалися два антагоністичні табори: проєвроатлантичний, що орієнтується на західні демократичні стандарти захисту меншин і бачить майбутнє русинів у складі єдиної європейської родини, та проросійський, який маргіналізувався до відвертого сепаратизму та інструменталізації Кремлем у гібридній війні проти України. Російсько-українська війна стала лакмусовим папірцем, який призвів до повної дискредитації радикальних лідерів, що вдалися до співпраці з агресором, тоді як більшість русинських організацій зайняли лояльну державницьку позицію, засудивши вторгнення та підтримавши Збройні Сили України.
Важливим аспектом функціонування карпаторусинського питання стала його постійна інструменталізація місцевими політичними елітами. Від колишньої партноменклатури початку 90-х до впливових регіональних груп часів Ющенка та Януковича — «русинська карта» регулярно використовувалася не стільки задля реального здобуття суверенітету, скільки як важіль тиску на офіційний Київ у боротьбі за владні повноваження та преференції. Українська центральна влада, своєю чергою, послідовно дотримувалася стратегії стримування, розглядаючи політизацію русинства та вимоги федералізації як загрозу національній безпеці та територіальній цілісності, офіційно визнаючи русинів лише етнографічною групою українського етносу. На сучасному етапі питання деполітизувалося і перейшло у фазу очікування, де вирішення статусу спільноти пов'язується з перспективами євроінтеграції України, що може природним шляхом гармонізувати права закарпатських русинів із практиками сусідніх країн ЄС.
Список використаних джерел та літератури
1. 30 літ – обороны прав русинов в Украйині. Як ото было! Воспоминаніє свидҍтелей! – RUSYN.EU – Независимый медіапортал сообщества свободных русинськых журналістôв. RUSYN.EU – Независимый медіапортал сообщества свободных русинськых журналістôв – Свободноє Слово Подкарпатськых Русинôв. URL: https://rusyn.eu/2023/12/15/30-lit-oborony-prav-rusinov-v-ukrajini-yak-oto-bylo-vospominaniye-sviditelej (дата звернення: 02.11.2025) (скани «Плану заходів…» за 1996 р. – прим. авт.).
2. Shandra A., Seely R. The Surkov Leaks: The Inner Workings of Russia’s Hybrid War in Ukraine. London : Royal United Services Institute for Defence and Security Studies (RUSI), 2019. 90 p. URL: https://static.rusi.org/201907_op_surkov_leaks_web_final.pdf (дата звернення: 23.11.2025).
3. United Nations, Committee on the Elimination of Racial Discrimination. Reports submitted by States parties under article 9 of the Convention. Nineteenth to twenty-first periodic reports due in 2010. Geneva : United Nations, 2010. 90 p. URL: https://digitallibrary.un.org/record/696225?ln=en&v=pdf (дата звернення: 23.11.2025).
4. Адамович С. Павло Роберт Магочій – ідеолог політичного русинства. Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2010. Вип. 18. С.78-84
5. Балога каже, що "проросійських русинів" на Закарпатті немає, є лише марґінали. Закарпаття онлайн. URL: https://zakarpattya.net.ua/News/121589-Baloha-kazhe-shcho-prorosiiskykh-rusyniv-na-Zakarpatti-nemaie-ie-lyshe-marginaly (дата звернення: 23.11.2025).
6. Белей Л. О., Белей Л. Л. Неорусинство у контексті сучасної України. Стратегічні пріоритети. Серія: Політика. 2017. № 1. С. 57–61. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/sppol_2017_1_11.
7. Віднянський С. В. Актуалізація «русинського питання» в Закарпатті та за його межами в контексті анексії Криму і війни на сході України. Стратегічні пріоритети. Серія : Політика. 2017. № 1. С. 8–17.
8. Всеукраїнський перепис населення 2001 | Результати | Національний склад населення, мовні ознаки, громадянство | Чисельність осіб окремих етнографічних груп украінського етносу та їх рідна мова:. URL: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/nationality_population/nationality_popul2 (дата звернення: 02.11.2025).
9. Закарпаття 1919–2009 років: історія, політика, культура / україномовний варіант українськоугорського видання / ред.: М. Вегеш, Ч. Фединець. Ужгород : Вид-во «Ліра», 2010. 720 с.
10. Зан М. Неорусинство на Закарпатті в динаміці трансформацій патрон-клієнтних відносин і геополітичних пріоритетів. Гілея: науковий вісник. 2016. № 112. С. 81–85.
12. Зан М. Неорусинство на Закарпатті як латентний фактор дезінтеграційної загрози єдності українського етнонаціонального простору. Стратегічні пріоритети. Серія : Політика. 2017. № 1. С. 62–71.
13. Зан М. П. Украина: этнополитические процессы на национальном и региональном уровне. Этнополитические процессы в современной Европе = Ethnopolitical Processes in Contemporary Europe. М., 2022. Т. 2. С. 42–77.
14. Зан М. Політична репрезентація русинської етноідентичності на Закарпатті в українському науковому дискурсі. Політикус : наук. журнал. 2020. № 1. С. 82–89.
15. Зінько Ю. (Рец. на кн.): Pop I. Dejiny Podkarpatske Rusi v datech. - Praha: Libri, 2005. - 536 s. Поп I. Історія Підкарпатської Русі у датах. - Прага: Лібрі, 2005. - 536 с. Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. 2009. Т. 15, № 2. С. 332–343.
16. Л. Кучма: Україна — не Росія. пер. з рос. на укр. Ірина Пащенко, Олександр Руденко-Десняк. Фото Ю. Буслінскій, В. Солов'йов. М.: Время, 2004. 560 с.
17. Магочій П. Р. Народ нізвідки : ілюстр. історія карпаторусинів. Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2023. 120 с.
18. Маґочій П.-Р. Русинське питання. Політична думка. 1995. № 2-3(6). С. 105-115.
19. Мигович І. Русини в Україні: тест на європейськість. Ужгород : Вид-во В. Падяка, 2012. 232 с.
20. Мищак І. М. Русинське питання у контексті дотримання прав людини в Україні. Стратегічні пріоритети. Серія : Політика. 2017. № 1. С. 47–53.
21. Москаль оскаржив у суді закарпатський референдум 1991 року. ZAXID.NET. URL: https://zaxid.net/moskal_oskarzhiv_u_sudi_zakarpatskiy_referendum_1991_roku_n1388532 (дата звернення: 23.11.2025).
22. Мушинка М. Політичне русинство на сучасному етапі. Народна творчість та етнографія. 2009. № 4-5. С. 47-58.
23. Панчук М. Політичне русинство в Україні. Політична думка. 1995. № 2-3(6). С. 116–123.
24. Параліч русинськых орґaнізацій. The Society for Rusyn Evolution. URL: https://rusynsociety.com/rue/2025/10/20/parich-rusyniskykh-organizatsii (дата звернення: 23.11.2025).
25. Позняк О. В. Врахування русинської ідентичності при проведенні наступного перепису населення України. Стратегічні пріоритети. Серія : Політика. 2017. № 1. С. 72–76.
26. Русинська втратила статус мови нацменшин на Закарпатті. Pershij.com.ua. URL: https://pershij.com.ua/rusynska-vtratyla-status-movy-natsmenshyn-na-zakarpatti (дата звернення: 23.11.2025).
27. СБУ шукає самопроголошеного "прем'єра Республіки Підкарпатська Русь". Українська правда. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2014/04/28/7023906 (дата звернення: 23.11.2025).
28. Ткаченко Є.В. Правовий захист прав етнічних та мовних меншин. Навчальний посібник. Київ, 2018. 315 с.
29. У разі відставки, Балога очолить республіку русинів? ZAXID.NET. URL: https://zaxid.net/u_razi_vidstavki_baloga_ocholit_respubliku_rusiniv_n1063882 (дата звернення: 23.11.2025).
