Після розпаду Радянського Союзу і відновлення незалежності України, а отже і остаточного зникнення державної монополії на історичну політику, почалося становлення сучасної української історіографії. На цьому шляху вона стикнулася з проблемою поширення міфологізованого і псевдонаукового погляду на минуле України. Показовим прикладом популярності неакадемічної версії історії в ті часи є те, що могли друкуватися підручники з української літератури зі згадкою про фальсифікат «Велесова книга». Популярність таких міфологізованих поглядів пояснюється, зокрема істориком Кирилом Галушком, проблемою комплексу меншовартості, який і компенсують псевдонауковими вигадками про українців як «найдавніший народ у світі», «трипільську Аратту», «оріїв» і т. п. Серед творчості псевдонаукових гореавторів знайшлося місце, хоч і не найголовніше, і для т. зв. «Гіпербореї». [9] [10, с. 27]
Що таке Гіперборея і де її розташовували?
«Гіперборея» з грецької означає «за Бореєм», або ж «за північним вітром». В першу чергу це міфи, що походять з античного грецького світу, де нерідко Гіперборея уявлялася як певне ідеальне місце. Вічно радісна, але віддалена країна благородних варварів. [3, c. 3]
Найдавнішим джерелом, що дійшов до нас і описує Гіперборею, є «Історії» Геродота (приблизно 450 р. до Р.Х., книга IV, 32-36). Хоча він і посилається на більш давніших Арістея (напівміфічний персонаж, друга пол. 7 ст до Р.Х.), Гесіода і Гомера (8 ст. до Р.Х.), але щодо останнього не був певним («…коли правда, що Гомер написав цей епос [«Епігони»]») [5, с. 183]. Цікаво, що Гомер у «Іліаді» (пісня IX, 5) поміщає Борея в район Фракії (тобто північніше (у Гіпербореї, якщо вам завгодно) має знаходитися Скіфія), як і Софокл, Есхіл. А Ананій (іонічний поет 6 ст. до Р.Х.) взагалі прирівнював гіперборейців до скіфів. Мабуть, він вважав будь-який північний народ гіперборейцями. Піндар, що оспівував їх як священну расу, поміщав їх у джерелах Дунаю. [3, c. 3, с. 27] [2, с. 57-58]
На вищезгаданих фактах, звісно, можна спекулювати (cherry picking), проте це лише один з поглядів на локацію Гіпербореї.
Оскільки з іншого боку, посилаючись на Арістея, Геродот пише «…за ісседонами живуть одноокі люди арімаспи […] а там далі біля моря живуть гіпербореї…» [5, с. 187-188]. Арімаспи та ісседони - це азійські народи, отже Геродот ставить гіпербореїв взагалі десь в районі північно-східної Азії (у давньогрецькій уяві).
Пізніше з’явилася така ознака розташування Гіпербореї як т. зв. «Рифейські гори», на північ від яких і мали жити гіпербореї. Вперше їх згадує Алкман (друга пол. 7 ст до Р.Х.), і згодом їх розташовували теж де завгодно. Наприклад, популярною була думка ототожнювати Рифейські гори з Альпійськими (Протарх та Антимах (392 і 405 до Р. Х.) і т. д). Гераклід Понтійський (390-310 до Р.Х.) називав гіпербореями галлів, загалом була розвинена традиція називати гіпербореями кельтів. Але той же Арістотель вважав, що річки в Скіфії беруть початок з Рифейських гір, тобто вони знаходяться північніше. Гекатей Абдерський (360-290 до Р. Х.) пішов ще далі, і описував як Гіперборею те, що зараз відомо як Велика Британія, і як гіперборейців детально описував місцеві кельтські племена. Деякі, як Страбон, взагалі ще тоді заперечували існування Гіпербореї як міф. Птолемей (100-170 р.) у своїй «Географії» теж поділяв думку про Рифейські гори як джерело річок у Східній Європі і розміщення їх на північ від скіфів, проте зробив заміну скіфів на сарматів, що було актуальніше для його доби. [1, с. 58- 63] [2, с. 68]
Після нового поширення птолемеївського погляду на географію Мацей Мєховський (можете це вважати також українським виміром питання) у своєму «Трактаті про дві Сарматії» (1517 р.) «мусив» спростовувати цей міф і стверджувати, що річки течуть «не із Гіперборейських і не із Рифейських гір», а там просто рівнина. [8, с. 110]
Гіперборейський міф у 19-20 ст.
Як ми бачимо, розташування Гіпербореї і питання її існування дуже розпливчате в історичній перспективі. В більш новітні часи Гіперборея була піднята на щити для демонстрації, що якийсь народ є найсвященнішим чи породив усі цивілізації, і досі використовується з такою метою. Наприклад, подібної позиції дотримувався щодо своєї шведської батьківщини Олас Рудбек у 17 ст., асоціюючи її то з Атлантидою то з Гіпербореєю. У 1824 році французький філософ-містик Антуа Фабр д’Олів’є писав, що гіперборейці були предками «білої раси», і що раніше «білі» були рабами «чорної раси», та потім перші взяли реванш, стали домінуючою силою і створили імперію аж до Індії, і це все ще у преісторичні часи. [3, с. 43-44, с. 47]
Але остаточно гіперборейський міф став популярним у Європі в кінці 19 – початку 20 ст., маючи представників, наприклад, у вигляді філософа-езотерика Рене Генона, який вважав що людство загалом вийшло з гіперборейського острова Туле, та індійського націоналіста Бала Гандгадхара Тілака, творця «арктичної гіпотези» походження «арійців» (індоєвропейців). У 1918 р. було створено товариство «Туле», що зробило великий внесок у створення НСДАП. Нацистська ідеологія брала на озброєння ідею арктичного/полярного походження «арійців». Після падіння Третього райху, у неонацистських інтерпретаціях гіперборейський міф набуває ще більш чудернацьких форм, зокрема у ідеях чилійського дипломата Мігеля Серрано, що стояв у витоків езотеричного гітлеризму, вірив у позагалактичне походження Гіпербореї, війну гіперборейців з Деміургом (який створив євреїв) і т.д. [4, с. 21-22, c. 31-34, с. 70, с. 70-73]
Українські «альтернативники»
Вищеописані ідеї впливали і на російських і, зокрема, українських міфотворців. На відміну від росіян, у наших міфотворців Гіперборея не дуже є популярною, проте, все ж її прихильники є.
Одним з найвідоміших і класичним прикладом серед українських псевдонауковців є Юрій Шилов. Він стверджував, що цивілізація сформувалася в Україні раніше, ніж будь-де, що трипільці були індо-європейцями (що суперечить сучасному науковому консенсусу) та називали свою країну «Араттою» і навіть припускав, що саме звідси походять шумерські царі. Окрім цього, він поміщує Гіперборею у Північному Причорномор’ї, і вважав що давньогрецькі міфи та легенди походять саме звідти, а наукові досягнення поширювалися «жерцями-гіперборейцями». [1, с. 42-46] [11, c. 35, 74]
Далі можна навести Юрія Канигіна та його «Шлях аріїв». На відміну від попереднього, цей автор більше ґрунтується на «гіперборействі». Цікаві думки бачимо одразу ж у вступі: «гіперборейці […] які одержали назву арії, поділяються на дві гілки: лівих і правих. Вони виконували протилежні історичні функції. Перші — руйнівну, негативну, темну. Другі — творчу, позитивну, світлу, сонячну». До перших автор відносить шумерів (хоча вони семіти, а не індоєвропейці), царських скіфів, готів, тевтонців, і, звісно ж, «фашистів», а до других трипільців, слов’ян і «русів-українців». Канигін відомий ще тим, що проголосив Ісуса Христа галичанином, тому його псевдоісторичні фантазії мають багато відсилок на Біблію: «”сини” і “внуки” Яфета так чи інакше походять із Понту, на півночі якого під впливом гіперборейців виник перший центр формування білої раси». Канигін веде розповідь, нібито, переказуючи знання полоненого тибетського монаха. [7, с. 10, с. 31]
Історія «білої раси» розпочинається, відповідно, з падіння вже третього за рахунком Місяця на землю і потопу, що призвело до зледеніння, занепаду атлантичної (смаглявої) раси, і народження біля самого льодовика по лінії Київ-Волгоград і далі по широті нової раси «білих мутантів», пристосованих до холодних умов, розумних, здорових і т.д, які після сходження льодовика заселили північніші землі, а лідер аріїв Рама, який до того прийняв божествену сутність, у 5508 році до Р.Х. привів своїх людей на береги Дніпра прямо на Хрещатик. Загалом, автор намагається довести якусь першоособливість України в історії, «доводить», що незалежність України передбачив Нострадамус. [7, с. 37-40, с. 42, с. 491]
Ще одним популярним прихильником «Гіпербореї» в Україні є Ігор Каганець. Його псевдонаукові фантазії ще складніше зрозуміти і проаналізувати. У творі Каганця «Арійський Стандарт» теж маємо подібні до Канигіна твердження про «засновника арійської раси Раму» і «Галілею-Галичину», але Ісус Хрестос (саме так пише Каганець) тут вже не українець, а просто «арієць». Згідно з Каганцем, першими українцями були т. зв. «борійці», далі по тексту він борійцями називає кроманьйонців 25 тис. років тому, а 7,5 тис. років тому формується «арійська» (гіперборійська) раса з «арійською» мовою, яка потім дає індоєвропейські. [6, с. 32, с. 97, с. 161]
Для Каганця «Україна протягом всього свого існування була расотворчим і етнотворчим «казаном», легендарною Гіперборією, «кузнею народів», згідно з Каганцем навіть айни походять з України, що вже казати за всі арійські народи. «Допотопна» Україна, згідно з ним, називалася «Борією», а післяпотопна (від 55 ст. до Р.Х.) – «Гіперборією». Самому ж поняттю «Україна» він дає чудернацьку етимологію: «Оу-країна, тобто “країна-зародок”, де “оу” – яйце, зародок, насіння, початок». Цікаво, що поняттю «Гіперборія» він теж дає свою етимологію: «Згідно з арійською традицією, країна, у якій домінують брахмани, називається “Земля Вепра” (виходить, свиня — арійський тотем?), або “Борія” (бор – вепр, боров). Для Трипільської доби використовувалася назва “Гіперборія” (Вища Борія). Це земля, на якій панує священний порядок, ієрархія.». Загалом, його твір «Арійський Стандарт» це збірка якихось типових неонацистських ідей, приправлених історичними вигадками. [6, с. 65, с. 318, с. 342]
Висновок
Отже, прихильників чудернацьких псевдоісторичних концепцій вистачає не лише у нас. Взявши на озброєння античні міфи про гіпербореїв, в новий і новітній час представники різних націй, що народжувались, намагались показати себе найдавнішими чи найкращими/найвищими, центром цивілізації і прабатьківщиною різних народів. Пізніше це було «приправлено» езотерикою, расизмом тощо. І, як ми зрозуміли, цим не страждають лише «неісторичні нації», а і французи, німці та купа інших народів із, як прийнято вважати, неперервною державною традицією. Але в цьому довгочиті інтерес становила саме вітчизняна «альтернативна» історія.
Див. також по темі
Статті телеграм-каналу “Протоколи українських мудреців”:
Стаття на Друкарні автора Acratoforus: Гіперборея: короткий вступ до шизоісторії
Список використаних джерел та літератури
1. Ben-Yehuda N., Kohl P. L., Kozelsky M. Selective Remembrances: Archaeology in the Construction, Commemoration, and Consecration of National Pasts. University of Chicago Press, 2007. 426 p.
2. Bondzhev A. Ancient Sources about Hyperborea. Open Journal for Anthropological Studies. 2023. Vol. 7, no. 2. P. 57–66.
3. Bridgman T. P. Hyperboreans Myth and History in Celtic-Hellenic Contacts. Taylor & Francis Group, 2005. 249 p.
4. Godwin J. Arktos: The Polar Myth in Science, Symbolism, and Nazi Survival. Adventures Unlimited Press, 1996. 272 p.
5. Геродот. Історії в дев'яти книгах. Київ: Наукова думка, 1993. 576 с. С. 5-77.
6. Каганець І.В. Арійський Стандарт: Технологія переходу в Простір волі. Київ-Тернопіль: Видавництво «Мандрівець», 2014. 576 с.
7. Канигін Ю. Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства. 5- те вид. Київ : А.С.К., 2004. 255 с.
8. Меховский М. Трактат о двух Сарматиях. Москва-Ленинград: Издательство Академии наук СССР, 1936 г. 288 с.
9. Почему пока нет Атлантиды, Гипербореи, Триполья-Аратты и Моксель. Лікбез – Історичний фронт. URL: https://likbez.org.ua/pochemu-poka-net-atlantidyi-giperborei-tripolyaarattyi-i-moksel.html (дата звернення: 06.03.2024). 106
10. Тараненко О. О. Явище історико-мовної міфотворчості в сучасному українському суспільстві. Мовознавство. 2011. № 6. С. 14–33.
11. Шилов Ю. О. Давня історія України в контексті світової цивілізації: Навч. посіб. Київ : ДП «Видавничий дім «Персонал», 2008. 280 с
