Російській опозиції потрібна Україна

Розібрано на замовлення Михайла К.

https://donatello.to/Frankotyk

https://send.monobank.ua/jar/2UEnLcMjES

Інфантилізм опозиції

Побачений вами пост відображає не те щоб сильно унікальний світогляд сучасного (з 2024 року, коли він був написаний, таких стало лише більше) “опозиційно-налаштованого” росіянина, який “прозрів” і зрозумів, що виявляється (!), сучасна російська опозиція (ліберальна, навальнівська, кацівська, світовська тощо) є морально та інтелектуально банкрутом, а простіше кажучи ні на що не здатною і нікчемною, бо її стратегія, тактика і антропологія застрягли в 2011–2012 роках і не відповідають адекватно на виклики нинішнього режиму.

Що ж пропонує наш юний у своїй статті вище Сахновський натомість?

Нічого.

Автор звинувачує опозицію в інфантилізмі, але сам не пропонує жодної альтернативи. Тоді йому подавав “надєжди” новоспечений опозиціонер “Надєждін”. Пам’ятаєте такого? І я ні. Позиція Сахновського — це підлітковий інтелектуальний нігілізм. Він каже: “мирний протест не працює, а радикальний ми засуджуємо”. Так, а що тепер? Ну, зірвав ти покрови з нікчемності мирної російської опозиції, а у відповідь пропонуєш сидіти і чекати на смерть, так і не дочекавшись “милосердності Путіна” і надання тобі політичної суб’єктності, без якої вся твоя писанина — це звичайна інтелектуальна мастурбація.

Це і є справжній інфантилізм — відмова від будь-якої дії через її неідеальність. Опозиція, яку він критикує, принаймні створює інфраструктуру солідарності та альтернативний державно-ерефянському міф, який знадобиться у випадку (який рано чи пізно станеться), коли режим втратить землю під ногами. Або ж допомагає російському військовому зробити правильний вибір і змінити сторону (за словами Вайтрекса, у РДК є чимало колишніх навальністів ліберальних поглядів, які провели правильний логічний ланцюжок до того, що якщо не працюють мирні методи то режим треба валити зброєю), чи хоча б дає логічно несуперечні причини росіянину за кордоном скинутись на дрон.

Якщо народ і держава настільки злиті, то чому автор узагалі пише текст про необхідність “переосмислення опозиції”? Якщо все так органічно і договір по Гобсу укладено, то опозиція — це взагалі непотрібний непереможній Чеченській імперії, що розширюється і долає монополярний світ, маргінальний шум, а не просто моральний банкрут. Тоді логічніше було б сказати: “опозиція не потрібна, бо система стабільна і народ її підтримує”. У Латиніної, он, позиція проеволюціонувала від “Зеленського — лідера вільного світу” до того, що Путін погано воює. Послідовно! Десь як і у Сахновського, який закликав 24 лютого українців здаватись, потім став заукраїнцем лютим, а зараз ні риба ні м’ясо.

Якщо вже настільки хочеться бути нігілістом, що деконструює моральні імперативи, то все просто: у кого гвинтівка — у того і влада. Такі, як Сахновський, просто доживатимуть віку у своїх фантазіях, тим часом як будь-які громадянські свободи завжди виборювалися силою. Якобінський терор не скасовує значення Французької революції для егалітаризації нації та зародження поняття “прав людини”, а більшовицький переворот на горбі Лютневої революції не скасовує банкрутства монархії у Росії та величезного значення республіканського ладу вперше з часів Пана Великого Новгорода. Росіяни мають взяти урок з 1917 та 1990-х років. А якщо ти такий весь із себе меритократ-антинародник, то знову ж — навіщо тоді взагалі опозиція? Радій сонцесяйному милосердному Пині! Тільки не дивуйся, чому тоді з росіянами як народом ніхто не рахується, ведучи торги і договорняки виключно з правлячим класом.

Кому ж винні росіяни?

Після цієї прелюдії варто перейти і до нашої оголошеної теми і основного замовленого поста. Сахновський пише: “Ми, росіяни, нічого не винні українцям, як американці не були винні південному В’єтнаму”.

Давайте спустимо вельмишановного автора з небес на грішну землю! Якщо вже і брати настільки крінжові аналогії, то...

Насправді в цій війні росіяни-опозиціонери — це і є Південний В’єтнам. Слабка, розпорошена, безресурсна сила, яка сама по собі нічого не вирішує, що доводив і сам автор. Україна ж виконує роль тієї сили, яка реально тримає фронт проти режиму. Антипутінська еміграція та внутрішня опозиція не є “світовою силою” і не роздають допомогу “з барського плеча”. Навпаки, опозиціонери (ті, які реально щось роблять, за винятком добровольців у російсько-українській війні, а не Сахновський) сидять на горбі Рад Європи і європейських грантових організацій. У них немає ні впливу, ні важелів. Вони можуть тільки приєднуватися до того, хто вже воює з їхнім головним ворогом. Ілюзія власної значимості — це саме те інфантильне мислення, яке Сахновський справедливо критикує в російських “ліберахах”, але раптом не помічає у себе.

По суті, історія вже давала відповідь на таке питання. Білогвардійська еміграція, яка мріяла про “єдину і неподільну Росію”, у реальності підтримувала кого завгодно: Юденіч — Естонію, Врангель — Україну і Польщу, і навіть упоротий єдино-неділимець Колчак готовий був іти на компроміси з новими республіками. Не тому, що вони “любили” естонців, “українствующих” чи поляків, а тому, що це була єдина реальна сила, здатна протистояти більшовикам.

Як раз через те, що упоротий Денікін, який діяв на території України, був абсолютно безкомпромісною фігурою, яка встигла розісратися з козачими військами, кавказькими антибільшовицькими силами та УНР (якій “нічого не був обязан”), наступ на Москву потерпів фіаско. Деякі з цього зробили висновки (емігрантська РОВС воювала за Фінляндію, Савінков робив вилазки із Польщі, а під час Другої Дєдової білі непримирці продовжили боротьбу у складі німецької армії), а деякі сиділи і розвінчували “українствующих” далі далеко що від України що від Росії, залишивши після себе хіба що тимчасовий геморой для українських вчених у боротьбі з російськоцентричною славістикою за кордоном.

Точно так само сьогодні Україна — єдина сила, яка реально підриває путінський режим. Якщо досягти змін зсередини Росії неможливо — тоді єдиним послідовним кроком, який хоча б гіпотетично МОЖЕ дати результат, є підтримка українського воїна та російських добровольців на її боці. Україна все одно ні за що не матиме потенціалу домаршувати до Москви і відкрити там АТБ, завалити всі пам’ятники Пушкіну і заборонити російську мову як сільський діалект української. А дати шанс новому осмисленню російським народом свого місця під сонцем — цілком, показавши реальну ціну реваншистським фантазіям та втраті контролю за трансформацією у своїй країні. Як пише Сергій Плохій:

Я вже не говорю про те, що західна цивілізація загалом побудована на моралізації політики. Оці всі концепції справедливості і справедливої війни, прав людини. Американці після В’єтнаму тому і пройшли через глибоку культурну кризу: антивоєнні пісні, спалення прапорів, знецінення армії. Росія ж у випадку “перемоги” над Україною отримає остаточну консолідацію режиму, економічну стагнацію і статус китайського васала.

Підтримувати Україну — це морально. І, чинячи морально, ми виховуємо як себе, так і подаємо приклад суспільству рольової моделі. Не всякий стане бійцем РДК, але й не кожен стає мучеником. Найменше, що можна робити, — це схвалювати таку позицію, щоб встановлювати моральний компас. Змішування добра зі злом, небажання брати відповідальність, применшення чужих проблем і вивищення своїх — це інфантилізм і квінтисенція “підорахості”. Стану деполітизованого, атомізованого підданого, якого цікавить лише особистий комфорт, а тому не спроможного на колективну дію.

Якою б не була Росія майбутнього, вона буде відповідальною за скоєне із Україною. Тому якщо ці люди не бажають рвати свої зв'язки з продуктом націовмісним 70%, нетотожним оригіналу “росіяни”, то краще подбати вже сьогодні про зменшення цієї провини і створення альтернативного міфу, ніж потім бути країною-інфантилом.

Альтернативна Росія

Серед колишніх російських націоналістів одним з найцікавіших інтелектуалів був Вадим Сідоров. Чому був? Тому що, попри активність зі студентських років у російському націоналістичному русі, він остаточно розчарувався у спробах сформулювати життєздатну ідею російського національного проєкту і став виступати за утворення на місці російського імперського проєкту етнорегіоналістських утворень на кшталт його рідної Смоленщини (що нарівні із півднем Псковщини і частиною Тверщини належить до “Східнокривської платформи”), які були б прив’язані до центральносхідноєвропейського контр-євразійського простору. Та все ж, він встиг свого часу написати цікаву книжку “Незавершенная Революция”.

Він висував низку радикальних тез щодо майбутнього Росії, головною з якої є необхідність завершення Національної революції, що була розпочата в лютому 1917 року, але перервана й спотворена більшовиками. Для того щоб вийти з історичного глухого кута, Росії необхідно кардинально трансформувати свою державність та ідентичність.

Російський народ протягом століть формувався як інструмент імперії, що призвело до його злиття з нею і перетворення на безлику етномасу, яка не має власних інтересів. Щоб стати нормальним народом, росіянам потрібно звільнитися від своєї імперської сутності та актуальної “русскості”, рішуче переосмисливши себе у новому, неімперському статусі. Росія (Великоросія) повинна відмовитися від силового утримання територій, населення яких не бажає бути в її складі (наприклад, Чечні), оскільки спроби придушити сепаратизм будь-якою ціною руйнують саму можливість побудови правового демократичного суспільства і відтворюють тоталітарну матрицю. На думку автора, росіяни історично є народом, але ще не стали нацією. Для формування нації недостатньо лише спільних етнічних коренів; потрібен добровільний процес об'єднання людей “знизу” навколо спільної справи — боротьби за незалежність, свободу та народовладдя (за прикладом того, як формувалася американська нація в боротьбі проти Британської імперії).

Автор наголошує, що перетворення Росії на єдину величезну “Російську республіку” від Балтики до Тихого океану є неприйнятним, оскільки такий “суб'єкт-монстр” неминуче відтворюватиме стару імперську парадигму. Натомість пропонується створення кількох російських республік на основі регіональної та субетнічної самосвідомості (наприклад, Сибір, Урал, Далекий Схід тощо). Це дасть змогу розірвати фатальний взаємозв'язок імперії та російського народу, надавши йому креативності, динамізму та можливості трансформуватися у нормальні політичні нації.

Майбутня Росія має стати рівноправною федерацією, скріпленою не якимось одним “імперським народом” чи федеральним центром, а федеративним договором між суб'єктами — національними та регіональними республіками. Ця концепція, яку автор називає “Сполученими Націями Росії”, передбачає мирну децентралізацію (“північноєвразійський Вестфаль”), де нові політичні нації (“регіонації”) формуватимуться не за жорстким етнічним принципом, а на основі спільної громадянської лояльності та місцевого укладу.

За століття Москва перетворилася на монструозну колоніальну метрополію, яка викачує ресурси з усієї іншої країни, залишаючи провінцію деградувати. Для успішного розвитку автор пропонує перенести столицю до географічного центру країни (на Урал або в Сибір) або ж розділити столичні функції між кількома нейтральними містами за швейцарським зразком. Це дозволило б змістити фокус держави з імперської зовнішньої експансії на внутрішнє освоєння та розвиток власних територій і людського капіталу.

Замість фальшивої “націоналізації майбутнього” (Сурков) та ізоляціонізму (“чучхе”), які нав'язує путінський режим, російському простору необхідна відкритість світу (“глобалізація сьогодення”) та інтеграція в глобальні політичні й інтелектуальні тренди. Щоб подолати деградацію, росіяни повинні брати активну участь у світових процесах, ставши провідниками глобальних ідеологічних рухів (від лівих до консервативно-правих) на своєму просторі, а не слугувати інструментом у зовнішньополітичних іграх Кремля.

Підсумовуючи, головна ідея полягала в тому, що Росії необхідно пережити багатополярне, антиімперське перезавантаження (“плюралістичне багаторусся”), яке ліквідує монополію Москви і дозволить різним регіонам та народам побудувати самостійні республіканські співтовариства на засадах свободи, балансу інтересів та права.

Серед колишніх російських націоналістів одним з найцікавіших інтелектуалів був Вадим Сідоров. Чому був? Тому що, попри активність зі студентських років у російському націоналістичному русі, він остаточно розчарувався у спробах сформулювати життєздатну ідею російського національного проєкту і став виступати за утворення на місці російського імперського проєкту етнорегіоналістських утворень на кшталт його рідної Смоленщини (що нарівні із півднем Псковщини і частиною Тверщини належить до “Східнокривської платформи”), які були б прив’язані до центральносхідноєвропейського контр-євразійського простору. Та все ж, він встиг свого часу написати цікаву книжку “Незавершенная Революция”.

Він висував низку радикальних тез щодо майбутнього Росії, головною з якої є необхідність завершення Національної революції, що була розпочата в лютому 1917 року, але перервана й спотворена більшовиками. Для того щоб вийти з історичного глухого кута, Росії необхідно кардинально трансформувати свою державність та ідентичність.

Російський народ протягом століть формувався як інструмент імперії, що призвело до його злиття з нею і перетворення на безлику етномасу, яка не має власних інтересів. Щоб стати нормальним народом, росіянам потрібно звільнитися від своєї імперської сутності та актуальної “русскості”, рішуче переосмисливши себе у новому, неімперському статусі. Росія (Великоросія) повинна відмовитися від силового утримання територій, населення яких не бажає бути в її складі (наприклад, Чечні), оскільки спроби придушити сепаратизм будь-якою ціною руйнують саму можливість побудови правового демократичного суспільства і відтворюють тоталітарну матрицю. На думку автора, росіяни історично є народом, але ще не стали нацією. Для формування нації недостатньо лише спільних етнічних коренів; потрібен добровільний процес об'єднання людей “знизу” навколо спільної справи — боротьби за незалежність, свободу та народовладдя (за прикладом того, як формувалася американська нація в боротьбі проти Британської імперії).

Автор наголошує, що перетворення Росії на єдину величезну “Російську республіку” від Балтики до Тихого океану є неприйнятним, оскільки такий “суб'єкт-монстр” неминуче відтворюватиме стару імперську парадигму. Натомість пропонується створення кількох російських республік на основі регіональної та субетнічної самосвідомості (наприклад, Сибір, Урал, Далекий Схід тощо). Це дасть змогу розірвати фатальний взаємозв'язок імперії та російського народу, надавши йому креативності, динамізму та можливості трансформуватися у нормальні політичні нації.

Майбутня Росія має стати рівноправною федерацією, скріпленою не якимось одним “імперським народом” чи федеральним центром, а федеративним договором між суб'єктами — національними та регіональними республіками. Ця концепція, яку автор називає “Сполученими Націями Росії”, передбачає мирну децентралізацію (“північноєвразійський Вестфаль”), де нові політичні нації (“регіонації”) формуватимуться не за жорстким етнічним принципом, а на основі спільної громадянської лояльності та місцевого укладу.

За століття Москва перетворилася на монструозну колоніальну метрополію, яка викачує ресурси з усієї іншої країни, залишаючи провінцію деградувати. Для успішного розвитку автор пропонує перенести столицю до географічного центру країни (на Урал або в Сибір) або ж розділити столичні функції між кількома нейтральними містами за швейцарським зразком. Це дозволило б змістити фокус держави з імперської зовнішньої експансії на внутрішнє освоєння та розвиток власних територій і людського капіталу.

Замість фальшивої “націоналізації майбутнього” (Сурков) та ізоляціонізму (“чучхе”), які нав'язує путінський режим, російському простору необхідна відкритість світу (“глобалізація сьогодення”) та інтеграція в глобальні політичні й інтелектуальні тренди. Щоб подолати деградацію, росіяни повинні брати активну участь у світових процесах, ставши провідниками глобальних ідеологічних рухів (від лівих до консервативно-правих) на своєму просторі, а не слугувати інструментом у зовнішньополітичних іграх Кремля.

Підсумовуючи, головна ідея полягала в тому, що Росії необхідно пережити багатополярне, антиімперське перезавантаження (“плюралістичне багаторусся”), яке ліквідує монополію Москви і дозволить різним регіонам та народам побудувати самостійні республіканські співтовариства на засадах свободи, балансу інтересів та права.

Роль України для російського проєкту

Україна у концепції Вадима Сідорова відіграє одну з головних ролей. Перебуваючи в орбіті Великого князівства Литовського, зберігала ближчий зв'язок із західним світом та Європою, тоді як Московія формувалася під політичним і культурним домінуванням Золотої Орди.

Україна відіграла вирішальну роль у трансформації російського православ'я та культури у XVII столітті. Щоб протистояти католицько-уніатській експансії Речі Посполитої, православна партія Малої Русі втягнула Московію у своє внутрішнє життя. Наслідком цього стали церковні реформи патріарха Никона, які проводилися за участю малоросійських церковних кадрів. Ці події призвели до знищення автентичного великоруського старообрядництва (“древлеправослав'я”), яке було духовним хребтом великоросів, і фактично започаткували глибоку ломку та вестернізацію Росії.

Поглинання України імперією призвело до конструювання штучного “общерусского” народу, який злив докупи великоросів, малоросів та білорусів. Взаємне втручання малоросів і великоросів у внутрішнє життя одне одного стало фатальним для обох народів: вони не встигли сформуватися як повноцінні модерні політичні нації і були поглинуті Петербурзькою імперією.

У сучасному контексті боротьба за Україну є критично важливою для виживання неоімперського "Русского мира" як символічно, так і практично. На символічному рівні контроль над Україною дає Росії “історичну легітимність”, дозволяючи виводити свою генеалогію від Київської Русі, а не від Московського князівства, сформованого в тіні Орди. Геополітично та демографічно втрата України відрізає Росію від слов'янського світу та Балкан, втискаючи її в Азію, що неминуче призводить до розмивання демографічної основи самої російської та православної гегемонії.

Українські революції (Помаранчева революція та Революція Гідності) сприймаються Кремлем як екзистенційна загроза не через їхню зовнішню геополітичну спрямованість, а як небезпечний приклад для самих росіян, здатний спровокувати російський Майдан. Формування української політичної нації розглядається як своєрідне “протестантське” повстання проти “католицького” імперського центру в Москві, а нинішні події нагадують Тридцятилітню війну в Європі, де політичний вибір важить більше за суто етнічні кордони.

Попри те, що з історичної точки зору ця візія російсько-українських відносин має свої перегиби, вона могла б стати фундаційним міфом для (велико)російського націоналізму.

Історична роль України для російської опозиції

Додатковим аргументом, хоч і не основним, а ілюстративним, може бути і спроба прослідкувати тяглість пов’язаності російської опозиції із Україною, яка в різні часи виступала альтернативним хабом для неї, або ж спроби в союз російських опозиційних сил із українськими та участь росіян в українських формуваннях.

Цей досвід може послугувати як натхненням, так і підставою переглянути свої погляди та зробити роботу над помилками.

Вже в часи Івана Грозного Західна Русь (у складі Великого князівства Литовського) стає альтернативним політичним центром та притулком для московських “опозиціонерів”, найвідомішим з яких був лідер Ізбранної ради, боярин Андрій Курбський.

У 1564 році, під час Лівонської війни, Курбський через незгоду з політикою Івана Грозного та загрозу страти втік із Юр'єва (Тарту) до Литви. Король Сигізмунд II Август прийняв його на службу. За свою службу він отримав значні маєтки на Волині, зокрема місто Ковель, села Миляновичі, Вижву та інші. Його резиденцією стало село Миляновичі, де він провів решту свого життя. В Україні Курбський активно займався перекладами та літературою. Навколо нього утворився гурток інтелектуалів, які перекладали твори отців церкви (наприклад, Івана Золотоустого) староукраїнською мовою. Він також підтримував зв'язки з Костянтином-Василем Острозьким та сприяв розвитку православної культури.

Тут він і листувався із Іваном Грозним, де висловив одну з перших відкритих критик московського самодержавства. Українські землі (тоді під Литвою/Польщею) дали йому захист, свободу слова та культурне середовище для продовження опозиційної діяльності. Він навіть встиг повоювати, як перебіжчик, на литовському боці.

Під час Смутного часу самозванець Лжедмитрій І (є версії що і не “лже”, хоч і маргінальні) знайшов ключову підтримку саме на українських землях. Він жив у Києві, в маєтках князя Василя-Костянтина Острозького, у Гощі, у Брагині в князя Адама Вишневецького. Запорозькі козаки склали основу його армії — близько 12 тисяч із 20 тисяч вояків. Козаки та українська шляхта допомогли йому захопити Москву 1605 року. 7 травня 1605 року під Кромами вся московська армія, дізнавшись про несподівану смерть Бориса Годунова, перейшла на бік Самозванця. 20 червня він на білому коні в’їхав до Москви, через місяць був коронований в Успенському соборі Кремля і невдовзі прийняв титул імператора. 8 травня 1606 року Лжедмитрій І обвінчався у Москві з Мариною Мнішек. А вже через 9 днів він був убитий у Кремлі заколотниками на чолі з князем Василем Шуйським. Все вказує на те, що без України самозванець не мав би шансів.

Попри український вплив на реформи Нікона (1650-ті), саме Україна стала головним притулом для тисяч старообрядців, що втікали від переслідувань московської влади. Вони оселилися на Лівобережжі (Стародубщина, Чернігівщина — слободи за часів гетьмана Дем’яна Многогрішного), пізніше — на Півдні (Херсонщина, Таврія, Бессарабія, Буковина).

Декабристський рух став першим масштабним виявом організованої опозиції в Російській імперії, і саме на теренах України він набув найбільш радикальних та структурованих форм. Створення у березні 1821 року Південного товариства на базі Тульчинської управи «Союзу благоденства» перенесло центр тяжіння революційної діяльності у місця дислокації російської армії в українських губерніях. Очолюване Директорією у складі Павла Пестеля, Олексія Юшневського та Сергія Муравйова-Апостола, товариство стало потужною таємною мережею, що охоплювала Тульчинську, Кам’янську та Васильківську управи.

Програмні розбіжності всередині декабристського руху щодо майбутнього статусу України чи не вперше ілюструють глибинну проблему російської опозиції — прагнення “звільнити Росію” залишивши її імперський статус. Павло Пестель у своїй «Руській правді» відстоював ідею єдиної, централізованої та неподільної держави. У його візії всі народи імперії, включаючи українців, мали злитися в єдиний «русский народ», а будь-які прагнення до автономії розглядалися як загроза революції. Пестель був прихильником жорсткої диктатури Тимчасового уряду після перевороту.

Натомість Микита Муравйов із Північного товариства пропонував федеративний устрій, за якого Україна мала бути розділена на дві автономні одиниці: “Українську” державу (штат) зі столицею в Харкові та “Чорноморську” державу зі столицею в Києві. Хоча цей план передбачав певну децентралізацію, він все одно не розглядав Україну як цілісний національний суб’єкт. Найбільш близьким до українських інтересів було Товариство об’єднаних слов’ян, засноване братами Борисовими у 1823 році в Новограді-Волинському. Їхня програма передбачала створення федерації незалежних слов’янських республік, що нагадує ідеї кирило-мефодіївців.

Повстання Чернігівського полку, яке очолив Сергій Муравйов-Апостол 29 грудня 1825 року під Васильковом, стало кульмінаційним актом декабристського спротиву в Україні. Попри невдачу повстання в Петербурзі, «південці» наважилися на збройний виступ, сподіваючись на підтримку інших полків. Проте ізоляція чернігівців та нерішучість частини офіцерів призвели до швидкого розгрому повстання урядовими військами.

Українців часто подибуємо у другій половині XIX ст. як учасників у загальноросійських радикальних організаціях. Народники з українським корінням, такі як Андрій Желябов та Софія Перовська, стали лідерами терористичної організації «Народна воля», яка зосередилася на боротьбі із самодержавством шляхом політичних убивств. Микола Кибальчич теж був українцем.

Проте, взаємини між російською опозицією та українським національним рухом протягом останніх 150 років базувалися на фундаментальному парадоксі: борючись проти спільного ворога (царизму чи більшовизму), російські візаві майже ніколи не були готові визнати повну політичну суб'єктність України. У XIX столітті народники та ліберали розгядали "українське питання" лише як тактичний інструмент боротьби з самодержавством, відсуваючи національні вимоги українців на другий план перед загальноросійськими революційними цілями.

Виняток становив хіба що Олександр Герцен. На відміну від більшості тогочасних російських лібералів та радикалів, які вважали єдність імперії недоторканною, лівак Герцен у своєму часописі «Колокол» прямо заявляв, що Україна має повне право на самовизначення. Він виходив із прагматичної та водночас моральної тези: доки Росія силоміць утримує інші народи, вона сама ніколи не стане вільною, оскільки деспотія щодо сусіда неминуче отруює внутрішній уклад метрополії.

Герцен не намагався «ощасливити» українців російською свободою, а натомість пропонував концепцію вільної федерації, де кожен суб'єкт має право на повний розрив зв'язків, або ж просто надати Україні незалежність і будувати відносини рівноправно.

Попри те, що ліві погляди Герцена можуть бути вам не близькі, у національному питанні він зрів прямо у корінь.

На початку XX століття партія кадетів, попри свій інтелектуальний лібералізм, категорично виступала проти федералізації імперії, обмежуючи права українців лише культурною сферою. Навіть захист Тараса Шевченка, українців Галичини і загалом культурних прав українців лідером кадетів Павлом Мілюковим був радше критикою чинної влади, ніж підтримкою української державності. Російські соціал-демократи (більшовики), хоч і декларували право на самовизначення, на практиці прагнули жорсткого централізму, використовуючи національні рухи лише для захоплення влади та збереження єдиного геополітичного простору під своєю егідою.

Найбільш трагічно цей розрив проявився під час революції 1917–1921 років. У 1918 році, за часів Української Держави, гетьман Павло Скоропадський проводив специфічну політику, намагаючись балансувати між українським національним будівництвом та підтримкою російських антибільшовицьких сил. Скоропадський, будучи за переконаннями федералістом, вважав, що майбутнє України лежить у союзі з небільшовицькою Росією.

Гетьманський уряд перетворив Київ на безпечне місце для російських офіцерів, монархістів та політичних діячів, які тікали від більшовиків. Ключовим аспектом цієї політики стала активна допомога у формуванні російських білих частин на території України. Влітку-восени 1918 року формувалася Південна армія в Києві та інших містах за значної фінансової та військової підтримки Скоропадського. Україна надавала озброєння, кадри та кошти для формування також Північної та Астраханської білих армій. Скоропадський залучав до своєї адміністрації та армії росіян, що часто викликало обурення українських соціалістичних та націоналістичних сил.

Такий формат не підійшов нікому. Російське керівництво (зокрема Денікін) часто ставилося до Скоропадського з підозрою або ворожістю, не бажаючи визнавати навіть обмежену самостійність України. Видання Скоропадським грамоти про федерацію з Росією 14 листопада 1918 року стало каталізатором Антигетьманського повстання, оскільки було сприйнято українською опозицією як остаточна зрада ідеї незалежності.

Білі офіцери ж сприймали українську владу з презирством. Вони сприймали Скоропадського як зрадника імперії або тимчасову фігуру. Ця ситуація яскраво відображена в художній літературі того періоду, зокрема у творах Михайла Булгакова. Сам Скоропадський розраховував, що якби він не програв так швидко, білогвардійці були б змушені на нього зважати. Фактична відмова у подальшому Денікіна від союзу з українцями унеможливила створення єдиного фронту проти більшовиків, а українці стали одними із найзапекліших ворогів ЗСПР. Це призвело до стрімкого відступу денікінців.

Після катастрофічного відступу білих до Криму в 1920 році, новий головнокомандувач Петро Врангель спробував провести «роботу над помилками». Він виявився значно гнучкішим політиком і прагматиком. Врангель розумів, що без підтримки місцевого населення та зовнішніх союзників Крим перетвориться на пастку. Його уряд почав видавати відозви до «синів України», а в самому Криму було дозволено певну культурну автономію. Найважливішим кроком стала земельна реформа, яка, на відміну від денікінської реставрації поміщицького землеволодіння, закріплювала землю за селянами. Це дозволило Врангелю стабілізувати тил і навіть налагодити контакти з українськими повстанськими отаманами, яким білогвардійці почали постачати зброю та боєприпаси для спільної боротьби з більшовиками.

Однак на політичному рівні порозуміння з Директорією УНР та Симоном Петлюрою просувалося вкрай важко. Коли влітку 1920 року до Криму прибула українська військова місія, вона зіткнулася з тим, що врангелівське оточення все ще не було готове визнати повну державну незалежність України. Максимум, що пропонував Врангель — це статус широкої автономії у складі майбутньої російської федерації. Для Петлюри, який уже мав досвід державного будівництва та союз з Польщею, така пропозиція була кроком назад. Обидва лідери, Петлюра і Врангель, ставилися один до одного з колосальною підозрою: соціалістичне минуле Петлюри лякало монархіста Врангеля, а імперське минуле Врангеля змушувало українців бачити в ньому лише «замаскованого Денікіна».

Трагічна розв'язка настала восени 1920 року. Лише в жовтні, під тиском Франції та перед загрозою остаточного розгрому, уряд Врангеля офіційно визнав незалежність УНР і право українців на власну державу. Було розроблено плани спільного наступу, проте час було безповоротно втрачено. Польща підписала перемир'я з радянською Росією, що дозволило більшовикам перекинути всі вільні сили на Південь. Запізніле визнання української суб'єктності російською опозицією не змогло врятувати ситуацію. І армія УНР, і врангелівські війська були розбиті поодинці. Нездатність російської опозиції вчасно відмовитися від імперських амбіцій на користь рівноправного союзу з Україною неминуче призводить до поразки обох сторін перед лицем спільної тиранії.

Під час Другої світової бачимо аналогічні приклади. Зустріч генералів Андрія Власова та Павла Шандрука, що відбулася в лютому 1945 року в Берліні, стала останньою в історії спробою координації дій між російським та українським антибільшовицькими центрами в межах Третього Рейху. На той момент генерал Власов очолював Комітет визволення народів Росії (КНВР), а генерал Шандрук — щойно створений Український національний комітет (УНК). Основною метою Власова було підпорядкування всіх національних формувань (східних легіонів) єдиному російському командуванню для створення потужного фронту проти наступу Червоної армії. Проте позиція української сторони була принципово іншою: Шандрук наголошував на тому, що Українська національна армія (УНА) має бути повністю автономною військовою одиницею, підпорядкованою виключно українському політичному проводу, і виступати як союзник, а не частина російського руху. В цей час у власівському КОНР вже було “своє” українське представництво на чолі із професором Богатирчуком, Байдалковим, Форостівським, Музиченком та іншими, до чого апелювали німці, яким вигідніше було всіх в одну купу згребсти..

Під час переговорів Власов апелював до необхідності єдності “всіх народів Росії” перед лицем сталінізму, пропонуючи українцям увійти до складу КНВР на засадах національної автономії. Шандрук відхилив цю пропозицію, посилаючись на гіркий досвід 1917–1920 років та ідеологічну розбіжність цілей: якщо Власов боровся за нову Росію без більшовиків, то український рух ставив за мету повний державний суверенітет і вихід зі складу будь-яких імперських структур. Власов висловлював скепсис щодо життєздатності окремих національних армій у тогочасних умовах, тоді як Шандрук акцентував на тому, що українські солдати не матимуть мотивації воювати під командуванням російського генерала, якого вони сприймали як представника “червоної” чи “білої” метрополії.

Фактичним результатом зустрічі стала відмова від політичного та адміністративного злиття структур. Сторони погодилися лише на обмежену військову координацію та обмін інформацією на оперативному рівні. Власов був змушений визнати існування УНК як окремого суб'єкта, хоча до останнього намагався тиснути на німецьке керівництво (зокрема на СС та Міністерство східних територій), щоб заблокувати визнання повної незалежності українських формувань.

Тарас Бульба-Боровець твердив, що:

Наскільки правдива ця цифра судити тяжко. Все, що я знайшов на тему чисельності українців у армії Власова, це дані за 1949 рік про спецпоселенців-”власівців” у СРСР. Хто рахувався “власівцем”, і чи не записували туди всіх “колаборантів” — я так і не зрозумів, але точніших даних немає:

Іншим прикладом був Борис Хольмстон-Смисловський. Він був ветераном саме тих білогвардійських сил, що долучилися до Польщі та УНР. У березні 1920 року служив у 3-й російській армії, яка воювала у Подільській губернії на боці Армії УНР. Хольмстон-Смисловський від початку утворення дивізії “Руссланд” намагався здійснити контакт з польською Армією Крайовою та Українською Повстанською Армією. У грудні 1943 року був заарештований гестапо за співпрацю з ворогами Рейху (АК та УПА), його дивізію було розформовано. Головним звинуваченням була відмова видати гестапо одного з керівників УПА Тараса Бульбу-Боровця, що приїхав до штабу 1-ї Російської національної армії, та відмова підписати відозву генерала Власова, в якій він закликав воювати як на західному, так і на східному фронтах.

У серпні 1943 року на Волині в складі загону імені Богуна було здійснено спробу сформувати окремий “Російський легіон” при УПА. До наших днів дійшла листівка-відозва цього підрозділу, у якій колишні червоноармійці закликали своїх земляків та бійців армії Власова приєднуватися до боротьби проти німецьких фашистів задля створення власної національної держави на етнографічних російських територіях.

За свідченнями очевидців, цей відділ налічував близько 80 осіб, проте він не став сталою військовою одиницею і був швидко розформований. Основними причинами невдачі називають внутрішні конфлікти та підривну діяльність радянської агентури: Служба безпеки ОУН викрила в штабі групу засланих агентів НКДБ, зокрема майора Соловйова та капітана Краснова, які мали завдання ліквідувати керівництво повстанців. Попри розпуск легіону, росіяни залишалися найбільш чисельною групою іноземців у складі УПА. Редактор “Історичної правди” Ігор Бігун наводить приклади командирів, таких як Василь Скворцов («Ведмідь»), та рядових бійців, як Анатолій Смирнов, який у 1946 році підірвав себе в криївці, щоб не потрапити в полон до НКДБ. Також згадуються численні факти допомоги підпіллю з боку цивільних росіян — лікарів та службовців, які в кінці 1940-х років отримували тривалі терміни ув’язнення за постачання продуктів і медикаментів українським повстанцям.

Нова епоха у взаємодії між опозиційними рухами настала в повоєнному СРСР. Радянські концтабори стали тим місцем, де в'язні різних національностей опинилися об'єднаними спільною долею. Поширеною думкою є те, що саме українці, зокрема колишні бійці УПА та члени ОУН, принесли в ГУЛАГ “бацилу бунту”, яка згодом зруйнувала цю систему зсередини під час табірних повстань. Про це у нас навіть зробили фільм “Червоний”, проте це все ж сильно прикрашений патріотичний міф. Українські дисиденти активно взаємодіяли з російськими колегами у межах правозахисного дисидентського руху.

У 1991 році, коли спроба державного перевороту ГКЧП у Москві зустріла опір демократичних сил на чолі з Борисом Єльциним, на барикадах біля Білого дому поруч із росіянами стояли сотні українців під синьо-жовтими прапорами.

Незалежна Україна теж стала притулком для російської опозиції, якою була Україна у складі ВКЛ та Речі Посполитої. Протягом 1990-х та початку 2000-х років Україна слугувала переважно комфортним майданчиком для російських журналістів та політтехнологів, які втікали від цензури епохи раннього Путіна. Зокрема, такими прикладами є Євген Кисельов та, прости Господи, Савік Шустер, які перетворили українські телеефіри на простір для гострих дискусій, неможливих у РФ.

Деякі російські націоналісти емігрували в Україну і до подій 2013–2014 років. Наприклад, професор Петро Хом'яков ще з 90-х років просував ідею відмови росіян від імперії на користь національної держави, що пізніше трансформувалося у радикальне гасло «Русь проти Росії». Після невдалих спроб організувати революційний рух у РФ він у 2009 році втік до України, де за підтримки Дмитра Корчинського провів З'їзд радикальної російської опозиції. Проте у 2011 році він необачно повернувся до Росії, де був заарештований ФСБ. Ідеолог загадково помер у колонії влітку 2014 року.

Події Революції Гідності (Другого Майдану) та війна на Сході України призвели до глибокого розколу в таборі російських націоналістів у самій РФ. Вони поділилися на два ворожі крила: імперськи налаштованих “новоросів” та антиімперських “заукраїнців”.

Десятки росіян спеціально приїхали воювати за Україну, і найцікавіше те, що більшість із них були не добровольцями-інтернаціоналістами, а саме ідейними російськими націоналістами. Вадим Сідоров пояснює це явище через аналогію з Тридцятилітньою війною в Європі, коли ідеологічні та ціннісні погляди ставали важливішими за етнічні межі (наприклад, коли німецькі протестанти підтримували чеських проти німецьких католиків). Для частини російських радикалів Майдан став надихаючим прикладом боротьби умовних “протестантів” проти “католицького” режиму Кремля.

Більше того, за Сідоровим, оскільки українська політична нація відмежовується від “Русского мира” не стільки за етнічними кордонами чи мовою, скільки за політичними переконаннями, деякі російські опозиціонери легко стали її частиною. Він наводить приклад російської лібералки Марії Гайдар та російського націонал-соціаліста Сергія Коротких, який після Майдану став одним із засновників батальйону “Азов” і помітною фігурою українського націоналістичного руху.

А з 2022 року і станом на сьогодні діяльність російської опозиції в Україні остаточно трансформувалася у воєнно-політичну площину. Повне знищення політичних свобод у Росії перетворило Україну на єдиний можливий плацдарм для боротьби з чекістським режимом, яку уособлюють формування на кшталт Легіону «Свобода Росії» та Російського добровольчого корпусу (РДК).

Висновки

Україні не настільки потрібна російська опозиція, скільки російській опозиції потрібна Україна. Як бачимо, Україні в історичній перспективі не обов’язково було ставати ліберальною Малоросією чи альтернативною Росією, аби відігравати ролі платформи для альтернативних московським режимам сил. Вона і так з цим чудово поралась! І навпаки, пиха російських антирежимних сил щодо України десь так із XIX ст. закінчувалася виключно втраченими можливостями для самих антирежимних сил Росії.

Може, час зробити висновки? Бійці РДК вже зробили.