Ми можемо мати тільки "зараз" — і цього іноді вже достатньо, щоб вижити або полюбити. Щоб прийняти рішення чи зробити крок. Щоб змінитися чи лишитися там, де є. З таким життєвим кредо жила не одна жінка — жінка, якій за 30, 40, 50 чи навіть 60.
Різні жінки — різні долі. Але часто їхні труднощі схожі. Це може бути біль, страх за власне життя, відчуття, що немає куди піти у важких обставинах — від чоловіка, який принижує, або від батьків, або від інших життєвих умов. І хоча історії різні, внутрішній досвід цих ситуацій часто має спільний корінь. Такі жінки не є безпорадними — вони просто не мають ні підтримки, ні внутрішньої опори, щоб зробити крок. Або ж не бачать іншого виходу. Часто вони розгублені, хоча водночас сильні. Бо витримати те, що вони терплять роками або навіть десятиліттями, не кожному під силу.
Хтось женеться за ілюзією щастя. Хтось прикутий до дому, бо йти нікуди. Хтось — до майна. Хтось — до дітей. А хтось просто застряг у цих обставинах, бо так живуть усі. Бо так прийнято. Бо інакше страшно навіть уявити як.
Люди часто забувають, що можна сіяти все що завгодно, але пожинати доведеться те, що посіяв. Кожен отримує у відповідь те, що сам дає іншим. Та буває інакше: люди чинять зло, користуються чужою добротою, приймають її за слабкість, знецінюють, знущаються, самостверджуються за рахунок інших — і залишаються безкарними. Нахабніють, зраджують, кривдять. Часто саме так відбувається у стосунках між партнерами, у шлюбі, між родичами. І ніби система дає збій — і покарання не приходить. Або приходить надто пізно, коли вже нічого не виправити.
І ніхто не змінить твоє життя, окрім тебе самої.
Ніхто не зробить крок за тебе.
Саме відчуття, що ти сама у власній родині, і підштохнуло мене до змін.
Це, мабуть, найболючіша форма самотності. Коли навколо є люди, але твої потреби, твоя втома і твої бажання для них — наче «білий шум», який вони звикли ігнорувати. Це відчуття, коли ти жалкуєш про створення сім’ї, — не про відмову від любові, а про реакцію на хронічне знецінення. Це крик душі: «Я хочу відповідати лише за себе». Це не означає, що я не люблю. Це означає, що я смертельно втомилася бути для всіх ресурсом.
Класична пастка «сендвіч-покоління», коли на тобі тримаються і старші, і молодші, а зверху ще й війна та господарство, побут, робота і, як наслідок, вигорання. Після якого часто назад дороги вже немає.
Я жила в таких стосунках 15 років. Коли ти наче в парі, наче є сім’я, але в цій сім’ї ти сама. Наче тінь і функція…Якось я дійшла до межі. І через довгі роздуми, через злам себе, через кризу і біль — я пішла з таких стосунків.
“Думки в моїй голові тоді були хаотичні. Але чесні — без ілюзій і без захисту.”
І ось я — сорокарічна жінка, яка живе сама у великому будинку, що дістався мені у спадок.
Працюю бухгалтером у солідній фірмі. З нею у мене, мабуть, найнадійніші “стосунки” — адже разом ми вже понад 15 років. Ще з тих часів, коли всі дебети і кредити записували вручну, а не обробляли алгоритмами. Зараз усе значно простіше: сучасні програми дозволяють працювати онлайн і мати трохи більше часу для себе.
Живу я в батьківській хаті на краю села, за кілька кілометрів від міста.
Окрім основної роботи, займаюся тимчасовою допомогою жінкам, які потребують підтримки в різних життєвих обставинах.
Усе почалося з того, що одного разу я прихистила подругу, коли вона опинилася у важких життєвій ситуації. Я дала їй дах над головою, їжу, спокій і час — час на те, щоб зібратися з думками і вирішити, що робити далі. Я не повчала її і не засуджувала. Просто дала те, чого вона найбільше потребувала в той момент. Потім подруга розповіла про мене іншій подрузі. Та — ще комусь. Так вийшло, що в моєму будинку час від часу почали з'являтися жінки, які опинилися в тих чи інших життєвих обставинах.
Одним потрібен був прихисток на кілька днів. Іншим — можливість перевести подих. Комусь потрібно було виговоритися, а комусь — просто побути в тиші.
Так я сама не помітила, як стала своєрідною волонтеркою.
Правил у мене було лише три.
Перше — жодного спиртного.
Друге — нікому не розповідати, де саме вони перебувають.
Третє — чистота понад усе.
Натомість я надавала прихисток, спокій і їжу. За потреби — одяг. А ще контакти безкоштовних психологів, психіатрів, юристів та адвокатів.
Із цим мені дуже допомогла фірма, в якій я працюю. Коли власник дізнався про мою діяльність, то почав час від часу підтримувати її. Переважно коштами, хоча інколи допомога була й іншою.
А ще була арттерапія. Я швидко зрозуміла, що людині недостатньо просто дати дах над головою. Потрібно ще зайняти руки й хоч трохи заспокоїти думки.
Тож жінки робили прикраси, свічки, займалися рукоділлям. Дехто брався за щось більш масштабне. Головне — щоб це допомагало хоча б ненадовго відволіктися від того, що привело їх сюди.
"Одна з жінок три дні мовчала. А на четвертий сіла робити свічку з лавандою і раптом почала розповідати свою історію.
Ось так я зараз і живу.
Займаюся тим, що вмію, і допомагаю тим, чим можу.
Іноді мені здається, що я просто повертаю світові ту підтримку, якої колись сама потребувала.
Сьогодні до мого будинку прийшла, а точніше — втекла, одна з таких жінок, пожованих долею.
