Глава 1.
Мій сусід – католик
Щонеділі М. (ось так скорочено буду називати свого співмешканця) ходить до костелу. Неважливо, чи то дощ, чи то сніг, чи літаючі танки – М. піде туди за будь-яких обставин, бо «так треба». Авжеж, ритуали нам конче необхідні. Це підтвердить будь-який психолог, навіть початківець. У вільний від костелу та математики час, М. випалює по п'ятнадцять цигарок на день, любить хильнути чарку-другу в товаристві різношерстих приятелів, майже щодня вступає в суперечку з гіперопікуючою матір’ю, сублімуючи тим самим нереалізовану сексуальну енергію, строчить на фейсбуці гнівні коментарі в адресу інакодумців, але суворо притримується посту – жодного м’яса щоп’ятниці. Дійсно, справжній католик.
Гаряча ванна двічі на день це теж одне з хобі нашого героя. Якщо на вуличному термометрі позначка стоїть трохи нижче тридцяти п’яти градусів, йому вже стає холодно. В такі моменти мрії про життя в Єгипті не дають спокою і верблюди сняться йому щоночі. Шапка, натягнута по самі вуха, утеплена куртка це стандартний гардероб М. в будь-яку погоду. Мабуть якщо він випадково після смерті попаде до пекла, перше, що він зробить – це піде скаржитися до завідувача пекла і вимагати, щоб той викрутив вентиль гарячої температури на максимум.
Приятелів у М. небагато, всі вони різні, але всіх їх об’єднує наявність певних дивацтв; спілкування з М. лишній раз це доводить. Приятель з часів навчання в коледжі, який час від часу заходить в гості до М. на келих оковитої. Він скоріше займає нішу «побратима по алкоголю», чим «колишнього однокурсника». Досі живе з батьками, працює на нудній роботі і в принципі не планує розвиватися, окрім як кожні вихідні міняти геолокацію від одного бару до іншого. Приятель-релігійний фанатик, який схиблений на здоровому способі життя, має третю ногу, що зветься велосипедом, теж живе з батьками і постійно дивує оточуючих «цікавими» очевидними фактами. Наприклад, що якщо ведмедя посадити на мотоцикл з коляскою, тобто в саму коляску, то це буде ведмідь, який їде на мотоциклі. Смішно, правда? Ще один приятель, якого важко віднести до певної категорії. Він також дбає про своє харчування, має аристократичні манери, особливо коли за грою в шахи торкається фігури так, що мізинець трохи зависає «в польоті», завжди при вході просить капці, навіть сам виробляє домашні міцні напої за власним рецептом, але з його появою у М. в гостях повітря стає занадто душним. Але вибирати нашому герою не доводиться, він чудово підтримує ці зв’язки і хочу сказати, це йому непогано вдається.
Любов до сухих математичних рівнянь дає М. можливість добре на цьому заробляти, що він власне і робить. Тож завдяки цій любові М. завзято вкладає в голови дітлахів світлі математичні знання і має фінанси на оковиту, тютюн, колу та напівфабрикати. Іноді щось дістається його коханій кішці, яка вже достатньо доросла, як для кошачого віку, і малоактивна, як її власник. Кожного ранку вона в’ється навколо своєї миски з надією, щоб туди щось впало, але так як наш герой любить спати до обіду, кішці приходиться терпляче чекати. М. дуже гордий, що носить звання учителя, а точніше репетитора. Можливість довше побути в ліжку та нікуди не йти зранку - це власне одна з причин гордості.
До другої відноситься любов до порівнянь своїх щоденних заробітків з фінансовими досягненнями свого іншого приятеля-торгівця. Цей приятель займає нішу «мудрого старшого брата», а також по сумісництву ментора та вихователя. Окрім наставництва, він займається вуличним продажем різного дріб’язку, на який охоче злітаються бажаючі - сувеніри, іграшки, кульки, одяг з футбольними логотипами в день матчу. Заробітки нестабільні, але цей стиль життя дуже гармонійно підкреслює та доповнює його відкритість та жагу до спілкування. Так от, наш герой і приятель-торгівець згідно вечірній традиції порівнюють здобич один одного. Підсумки цих порівнянь приносять нашому герою неабияке задоволення і його пихата фізіономія розтягується в широкій дурнуватій посмішці щоразу, коли він чує по телефону, що сьогоднішній заробіток його приятеля значно менший за його. Гарувати на роботі від восьмої до сімнадцятої, п’ять днів на тиждень – це був би найсильніший ляпас, яке б могло дати життя нашому герою, але на його щастя він дуже спритно вміє вивертатись від «ударів».
Але повністю уникнути ляпасів у своєму житті йому не вдалося. Забігаючи наперед, як ви вже могли зрозуміти з назви оповідання, наш герой має ментальну інвалідність. Дісталась вона йому за кількома факторами - дитинство з токсичною гіперопікуючою і контролюючою матір’ю, холодним та ментально відсутнім батьком, противними глузливими однокласниками та ще з тисячею та одною причиною в більш дорослому віці.
Візити раз в три місяці до психіатра, щоденна жменя пігулок та психотерапія тримають нашого героя «на плаву». В незручні для нього моменти він-таки свідомо відіграє роль жертви (про це трохи пізніше), але ніколи не впустить ласий шматок і вчепиться в нього своїми пазурами, навіть якщо прийдеться надурити систему. Щомісяця одна організація виплачує йому певну суму в якості допомоги по його безробіттю, зовсім не підозрюючи, що наш герой вже отримує такі ж кошти з другої благодійної організації, має комунальні рахунки, які регулярно оплачуються матір’ю, має учнів з математики, які теж регулярно сплачують йому візити до фаст-фуд закладів та здає в оренду кімнату, за яку він теж має непогані гроші.
Гроші. Яке приємне та бажане слово. Але для М. гроші посідають чи не найвищу ступінь в його системі цінностей, десь між цигарками та кока-колою. Але щоразу, коли постає питання, чи купити для себе щось більш корисніше, аніж гамбургер з котлетою невідомого походження чи щось більш оригінальніше для миття свого довгого сколіозного тіла, чим просто шматок дешевого мила, М. завжди заявляв:
-«Гроші потрібні для того, щоб їх зберігати! Я не марнотратник!»
Дійсно, я якось не подумала… а то буває віддаю гроші то в один магазин, то в другий… мабуть треба перестати це робити і взяти з М. приклад. Наступного разу, коли отримаю зарплату, складу гроші в поліетиленовий пакетик, зав’яжу його і сховаю десь глибоко в шафі. І ніякого морозива та квитків у кіно!
Але якщо мова заходила про вечір у товаристві міцних алкогольних напоїв, М. був найзавзятішим компаньйоном. Навіть тут він вдивлявся в цінник і вибирав більш бюджетний продукт, але щиро радів, як дитина, коли траплялася можливість придбати дві пляшки найдешевшого вина по ціні одної. Все, що міцніше вина, М. запивав популярним американським напоєм. Кока-колою запивалося все навіть тоді, коли не було необхідності щось запивати. Вгадайте, до чого тягнувся М. одразу після пробудження? А тепер вгадайте, що брав з собою М., коли ми йшли на ігровий майданчик, щоб пограти в футбол чи просто побігати? А до чого судомно тягнулися його кістляві руки щоразу, як він давився піцою чи власною слиною? Думаю, якщо нашому герою прийшлось би побути в ролі донора, то медичний персонал був би дуже здивований, якби в центрифугу для збору плазми стікала замість крові коричнева газована рідина.
Спочатку мені хотілося допомогти людині усвідомити, що вона заблукала, що погані наслідки щоденного вживання цього хімікату не за горами, але на мене дивилися два поросячих ока і та сама дурнувата посмішка, щиро дивуючись, чому я намагаюсь пересадити їх з брудної калюжі в чистий басейн. Але на моє питання «Чому б тобі іноді не пити просту воду? Це ж набагато вигідніше з фінансової точки зору та корисніше з точки зору здоров’я» М. завжди мав одну й ту саму відповідь – «Я не п’ю воду, бо вона не смачна!» та не міг повірити, що люди взагалі можуть хотіти її пити!
Питання віри часто ставало перечіпкою між нами. Але якщо віра в цілющі та життєдайні властивості води кульгала, то віра в безкінечне та щасливе потойбічне життя впевнено йшла на своїх двох та ще й радісно підскакувала. Він свято вірив, що після смерті всі люди будуть вічно жити на веселці та матимуть все, що тільки захочуть. На моє питання, а чи буде там кока-кола та безкоштовний вай-фай, він задумливо посміхнувся, але так і не відповів. Але іноді він сам провокував мене поговорити про «справи божественні» і чим сильніше був мій опір, тим болючіше було саме мені розбивати чоло об його баранячі роги, якими він буцався щоразу, як чув будь-яку мою думку, несинхронізовану з його думками.
До речі, доколупуватися, витягувати кліщами з мене те, що я культурно відмовлялася казати вголос, доводити до стану, коли в мені закипала кров і по відчуттям я от-от могла б схопити щось важке і вдарити його, він міг буквально за лічені секунди. Якби цю здатність можна було б трансформувати в задачу збудження дівчини, щоб швидше затягти її у ліжко, такому спокуснику важко було б скласти ціну. М. вміло міг довести діалог до того, що наприкінці розмови я відчувала себе максимально приниженою - … «Мені так тебе шкода…», «Як ти жила все своє життя без віри в бога?», «Вас що, релігії в школі не вчили?» Це говорила людина, яка, щоразу виходячи з того ж самого костелу, пошепки обливала міцною лайкою кожного стрічного, хто плутався у нього під ногами, старанно обмивала кістки всім своїм знайомим за їх спинами, дискутувала з вечірніми новинами і всіх неугодних на екрані телевізора лагідно називала «ідіоти». Ага… так ось в чому полягає задача вивчення релігії в школі… в утриманні від споживання м’яса по п’ятницях!
