Степ дихав холодним повітрям. Всі густі трави, різнобарвні квіти не можуть втекти від вітру, який віє звідусіль. Від нього нікуди не втекти, як і від сліпучого сонця, яке наче старий пан неспішно крокує по своєму блакитному хазяйстві. Над головою нескінченне небо, що розтяглося як парусина на щоглі, під ногами – зелений килим, перед носом – вічний вітер. Посеред цього царства беззмінного існування стояла хата, наче вона тут вже вічність, з того часу, як сонце почало ходити на небі, а вітер пасти степ. Оточена навколо металевим парканом, що вже обріс кропивою, вона виділяється своїми білосніжними стінами. Хатинка щодня хоробро протистоїть вітру. Він не визнає того, що ця вискочка виросла посеред степу, як колючий бур’ян серед грядок. Але білі стіни стоять, паркан ховається в тіні кропиви, а густий виноград обвивають чистенькі вікна. Можна побачити те, що там хтось живе. А живе там хлопчина, не карапуз з молочними зубами, але і не стрункий юнак. Невідомо, скільки він живе на цьому світі, хто привів його сюди і хто за ним слідкує. Хлопчина сам по собі слідкує за хатинкою, поливає квіточки, набирає воду у старі цебра з кам’яної криниці. День за днем, життя протікало, за кожним поривом вітру та співом птахів. Хлопчина нічого не знав, хто його батьки, тільки пам’ятає, що десь на цьому є сестра. Вона колись відправилася у степ, не знати куди та не знати для чого. Але її життя продовжується, як і життя хлопчика.
Одного дня, хлопчина вийшов на ґанок. Сонце нікуди не пропало і досі крокувало по небу, вітер все ще пасе своє ковилове стадо, а степ живе. Та було щось дивне, незнайоме хлопчині. Він оглянувся навколо – на стриху, на криницю, на птахів – володарів мелодії. Але було чутно не їх, але тихий голос. Він шепотів хлопчині нізвідки, але і всюди. Він кликав, рушати далі, досить з тебе тут бути. Хлопчина не боявся тихого, не обожнював його, він вірив йому. Серце просило рушати, а ноги тягли в бажану невідомість. Невідоме, невідоме, повинне бути відомим.
Вітер куйовдив нечемну копицю темного волосся, зазирав в блакитні очі, питав, куди він. Заздрісно хотів дізнатися, що як це вічний противник лишає свій форт. З ким тепер вітру боротися, кого проклинати, ким захоплюватися, над ким думати. «Вернися, дурню, не руйнуй те, що було і має бути», - свист долинав до маленьких вух хлопчини. Але він ішов далі, не зупинявся. День був вічним – сонце колом ходило над горизонтом. Йому було байдуже на хлопчину, але на його супутника точно ні. Маленький ліхтарик, що безглуздо тьмяними промінчиками світився в худенькій руці хлопчини, колись маленький ліхтар над дверима кидав виклик потужному сонцю. Але сонце володарює у небі, а я тут – ліхтарик єхидним поривом світив надалі. А хлопчик крокував далі, не знати куди для нас, але він знав. Не описав б куди, але знав. І дійшов.
Серед степу розкинулася маленька площадка голої, чорної землі. На цьому площадці лежав сірий, як попіл, камінь, обтесаний чиєюсь рукою. На ньому сидів старий дідусь, його борода звисала аж до землі і замітала пилюку під його стільчиком. Блакитні очі пронизували хлопчину наскрізь, наче дивився в його свідомість та перегортає думки, як сторінками свіжої книжки. Дід посміхнувся до хлопчини та спитався, куди він таким впевненим кроком іде.
- Далі, куди мені треба прийти. Не до вас, але ще далі, - промовив награно низьким голосом хлопчина.
- Хах, а чому б тобі не присісти біля мене, спочити з важкої дороги? Степ не любить вихваляк, що не навчені вмінню спочинку, - синій картуз сповз на гачкуватий ніс діда, він різким поглядом голови вернув нечемного на своє місце.
- Дякую за запрошення з вами відпочити, - гепнувся на чорну землю хлопчина. На мить він сховався у пилюці, що піднялася від струсу.
- Не хочеш хильнути мого пійла? Воно холодне, гарно освіжить, - спитався дід.
- Дякую, тільки один ковток, - відповів хлопчина.
- Та хлепчи скільки влізе, мені не шкода, - захосла рука діда підняла картуз, з нього вилетів скляний бутль молока, - чи ти б хотів хильнути чогось іншого?
- А що б ви запропонували?
- Якісний темний квас, зроблений хорошими людьми з далеких країв.
- Тоді давайте його, вдячним буду.
Картузом дід накрив бутль молока, що оббаваніло лежав на землі і знов здійняв головний убір. Тепер замість нього стояв великий, наче бочка, кухоль квасу. Хлопчина взяв його у руки, пахощі хліба обгорнули його. Квас справді був холодним та смачним, він розтікався по горлу і додавав сил хлопчині.
- Що ж ми сидимо тихо, як на похороні? Я ж дід, маю досталь історій. Небилиць дурних, придумані мною з нудьги на цім камені, бо чим мені ще займатися – спробувати степ покосити чи картузом магію робити? Ото ж велике діло, бахнутий дід бавиться з напоями. Але ні – історій я напридумував багацько. Але є дивина – кожен та кожна, хто слухав мене, вірив всім моїм словам. Ніколи не було тих, хто сумніваються. Всі вірять, ти таке уявляєш собі? Хихих, ох, достобіса байок? А ти хочеш їх послухати, чи тобі цікавіше базікати з вітром? Як я чую, він недолюблює тебе за твою подорож. Що ти скажеш?, - натарабанив дід.
- Я весь слухаю, - з квасовими вусами відповів хлопчина.
І полилися слова, як весняна вода у річці після танення снігів. Дід був в історіях – про великі битви, про незламні шаблюки, про вусатих козаків у висоту з гори. Одна з одною, вони вилітали, як пташечки з гнізда. Хлопчина уважно слухав, але не дивувався, не захоплювався. Він поглинав кожне слово, глитав їх та хотів ще. У відповідь він слухав ще більше – про кам’яні баби, що тримають небо, про великі та охайні села, розкинуті подалі від них, про Велику Воду, оточену крижаним туманом. Так тривало цілий день. І другий день. І третій день.
Засохлі руки всоте взлітали над головою, всоте губи висохли, всоте проникливий погляд шукав віру, але не находив. Куди ж воно ділося, а чи воно було взагалі? Не було, юродиве чадо хапає звуки, хлопчисько безвусе не як ті, хто були до того. А щоб тебе, дурне і мале.
- А ж ти ж, не віриш моїм небилицям, тилько слухаєш, не охкаєш? Мале сучаве, най б тебе побрало? Тоді тобі нічого зі мною робити, я вже нічого тобі не розкажу, бо не хочу і ти не прагнеш. Рушай далі, куди ідеш, але не вертайся до мене, - голосно сказав дід.
- А ви куди?, - посміхнувся хлопчина.
- В іншу сторону від тебе, - відкинув дід.
- А ви говорили з вітром чи тільки слухали його?
- Та йди ти вже, набрид.
Хлопчина піднявся, витер вуса та пішов далі, не озиравшись на діда. Шлях кликав далі, як і тихий голос кличе далі. Знову степ поглинув хлопчину, лякав відсутністю меж. Куди ж тобі іти, каже, якщо я всюди. Є лиш хатинка та камінь з сивим дурнем та й все. А ти преш і преш, та вернися назад, жалься об кропиву та набирай воду з криниці. Не судилося тобі щось ще найти, у вітра спитайся, у сонця питайся. А ліхтарик спалахнув та сварився з степом та вірив у хлопчика. А я з ним, пихкає світлом вогник, і ми дійдемо куди треба і куди хочемо. Нам судилося найти нове, а не як тобі, зелене одоробло, лежати та горіти під верховним паном. А як не віриш мені – то я тебе спалю, бійся мене. Хлопчик далі крокував, попри мозолі на п’ятах та залите потом лице. Маленька стежинка посеред полови та дикої пшениці вела далі.
І тут виникло щось світле та велике на горизонті. Воно відбивало сонячні промені, наче дзеркало. Підійшовши, він побачив велику гору, складену із золотих прикрас. Кільця, перстні, корони, злитки, статуетки, мечі, шоломи, тіари, браслети, табакерки, шпори. Все з чистого золота, принесене людьми, які були готовими залишити великі скарби посеред степу. Зверху велично стояв величезний золотий хрест. Біля гори метушилася маленька жінка, вона накинула на голову легку хустку, з неї так само, як з хлопчика, стікав піт тоненькими потічками. В руках в неї була зелена ганчірка, було видно, що вона не один раз використана і вже втратила первинний колір. Багато прикрас були обтрушені землею, деякі були чистими, але частина активно переходила з другого стану в перший через вітер.
- Чого тобі тут треба?,- невдоволені блакитні очі зиркнули на хлопчика.
- Крокую куди мені треба,- відповів хлопчина.
- То й іди далі, не заважай мені. Не бачиш, що я зайнята?
- А я можу вам помогти? Гора велика, прикрас багато.
- Пуцуй, ледащо,- в лице хлопчика прилетіла зім’ята ганчірка, яка ще секунду тому була нижніми кресами червоної спідниці. На шиї блистіли не менш червоні коралі.
Без зайвих питань, хлопчик почав витирати прикраси. Перебираючи наступного меча у руках, хлопчик усвідомив, що встиг вже протерти десятого такого. Вони ніби і виглядали різними по довжині, ширині, інкрустовані діамантами, але й водночас вони були однаковими. Такими були й інші прикраси, що звільнялися від бруду і могли дихати вільно. Кожна така унікальна, але й одноманітна серед гори подібних. На них були різні написи: «Вічно живи, Козаче», «Здоров’я зиче Тобі Вернидуб», «Золотобік молиться за Тебе», «Татаросин є твоїм слугою, Козаче», «Забалковий Кіш славить Козачу справу». Написи красиві, криві, гидкі, непристойні, але щирі та вишкрябані з поваги, що б це не означало для дарувальників. Праця була довгою та складною. Вітер з навісним натхненням шмагав жінку та хлопчика, сонце обпікало їх плечі та шиї, а степ проклинав їх та засипав травами щойно очищені прикраси.
- Щоб ти здох, диявольське бадилля. І хай твій Батько теж всохне та згорить, тьху,- відкидаючи ще один бур’ян з корони, на якій писало «Гей гу, гей га – чорти ми степові», крикнула жінка.
Праця тривала далі, гора не ставала чистішою. Поки один бік був очищений, інший бік бруднився. Жінка продовжувала терти, не плачучи та не просячи зупинитися. Хлопчина також прибирав, не хотів втекти звідси, від дурної праці. І він дійшов до самої вершини, де стояв хрест. Він опирався на залізну опору, об яку терлися прикраси. Посеред хреста, був видовбаний напис, зроблений невідомим майстром:
ЙОГО ВЕЛ., К В Р Д, К В, С Р
Дивлячись на цей напис, хлопчина відчув незнане досі відчуття – захоплення. Той, в честь кого був поставлений цей хрест, був Великою людиною. Ті, хто служили йому, були незламними, наче граніт. Хрест тиснув своєю величчю, в ньому жили думки тисяч героїв та героїнь, що ходили сюди загіпнотизовані міццю думки ЙОГО ВЕЛ. Біля ноги хлопчика лежав маленький ножик, на якому було вирізано:
Пароль! – Пішов ти у сра
Місця на лезі не вистачило для смішного коментаря жартівника. Не думаючи, хлопчик схопив його. Він нього віяло прокльонами шахтарів у золотих копальнях та сміхом корчми. Хлопчик недовго думав, що йому хочеться зробив. В нижній частині хреста він вивів такий напис: «Я тебе не забуду ніколи».
- Ах ти ж сучий син! Що ти твориш? Псуєш святиню! Зникни звідси, бо я приб’ю тебе злитками. Всі злочинці та глупі – ніхто поряд тобою! Зникни, ЗНИКНИ!!!
В хлопчину полетів маленький злиток, він вибив собою ножик з рук. За своїм золотим компаньйоном з жіночої руки вилетів медальйон з великими аметистами на кожній стороні. Хлопчина почав тікати вниз, подалі від злої пані. Спотикнувшись об величезну золоту тарілку, він почав котитися аж додолу. Під крики, він побіг подалі. Ліхтарик, який чекав біля гори, почав схвильовано горіти, боячись прильоту прикраси і в його сторону. Він почав чекати, поки його супутник докотиться до нього та врятує. Вітер радісно хлястав вогник та чекав, коли ця жевринка затухне. Хлопчина вже докотився до краю, намотавши на свою руку декілька шпор. Відкинувши їх у навколишніх травах, він схопив ліхтар та побіг подалі від гори.
Пробігши незліченну кількості миль, хлопчина зупинився. Оглянувся навколо. Трави були такими ж, як і біля хатинки. Вітер такий самий несамовитий. Сонце таке саме величне. Але щось було не так. Через це виникло відчуття, що з подібності цього пейзажу виринали відмінності. Трави не ті, повітря інше, а птахи зовсім не співають. Сонце підходило до горизонту, але не відходило, як завжди, а ішло далі. Небо стало темнішим, а на заході запалало помаранчевим.
- Ти куди?,- звернувся Хлопчина до сонця. Воно промовчало.
Вітер замовк, перестав плюватися прокльонами.
- Ти чому замовк?,- прошепотів Хлопчина до вітру. Тиша.
Степ став рідшим, замість рівної поверхні виринали горби, балки та дерева.
- Ти старієш?,- промовив Хлопчина до степу. Степу вже не лишилося.
Сонце зовсім зникло за горизонтом. Небо забарвилося в темні кольори і тільки далекі помаранчеві промені нагадували про сонцею Там же, виникли перші дві крапочки світла, там, на заході.
- Хто це, Вогнику?
- Та це блукаючі. Вони завжди гасаються за сонцем, наче ті пси. А воно відганяє їх, як тих же псів. Ще троє є таких на небі. Вони летять скрізь мою сім’ю, яка скоро вийде. Несамовиті і дикі, женуться за сонцем, навіть не пам’ятають нащо.
Небо за той час встигло почорніти небо. На ньому розсипалися тисячі зірок, вони радісно кидали промінчики до Хлопчика та Вогника. Вітаємо вас у нашому світі, де всього вдосталь, окрім їдких фраз. Вогник у ліхтарику зрадів і почав горіти білим світлом.
- Вперше я почуваю себе добре. Денні дурбелики вже не зачіпають мене за те, що я маленький. Тут світ маленьких, таких як я! О добра Людино, прошу мене відправити до моїх братиків та сестричок, мене зачекалися.
З небес пролунало тисячі радісних голосів:
- Гілочка проситься до свого дерева! Хлопче, поможи їй вернутися. Ми ніколи не забудемо тебе!
Крокуючи далі, Хлопчина побачив, як над землею тихо літають комахи. В них зараз великий ярмарок, Ярмарок-Біля-Гір. І гори показалися перед собою. Окуті старими деревами, стояли сотні і тисячі кам’яних баб, вони велично стояли, а вони височіли далеко вверх. Золота гора поряд з ними була смішним насипом дітей.
- Ви височієте майже до неба,- промовив Хлопчина.
Кожна баба була теплою, відчувалося їх гаряче дихання. Кам’яні серця перекачували лавову кров по бабах, Атлантах неба.
- Як до вас звертатися?,- звернувся Хлопчина до першої баби. Вона мовчала, не хотіла говорити.
- Чи важко вам? Я можу вам допомогти,- друга баба німо дивилася в нікуди.
- Хто є вашими творцями?,- третя баба зціпила свої уста у вічній мовчанці.
- Чи знаєте ви про вершників, що жили колись тут?,- четверта баба окутала себе грубими руками.
Нова і нова баба мовчала. Маленькі ноги знову несли худе тіло та яскравий ліхтарик посеред холодного каміння. Відчай охопив їх та окутав.
- Вогник хоче додому, поможіть,- баби не хотіли говорити. Маленький Хлопчик та його Вогник були ніким поряд з тими, хто стримує небо в його бажанні обійняти землю. Вони були вічними для них, тримаючи небосхил. Їх справа була благородною, великодушно отримана від Вершників. Доля Вогника була їм байдужа.
- Раз Вам цікаве небо, то й тримайте його надалі. Удачі вам,- сказав сумно Вогник.
- Во славу ти кажеш, гілочко наша. Тримайте небо!,- пролунав повсюди хор зірочок.
Раптом, баби почали мінятися. З їх рук, голів та ніг потік гній, їх серця зупинилися, а кров застигла. Хлопчик схопив Ліхтарик та побіг поміж них. Гній заливав все навколо, його запах відігнав всіх комах.
- Мовчати не гріх, гріх не говорити,- співали свої гімни зірочки.
Пролунав гучний гуркіт. Він був всюди, але і ніде водночас. Здавалося, що весь світ зрушив кудись з свого місця. Хлопчина подумав, що сонце, вітер та степ будуть вражені змінам, коли побачать їх, якщо вони здатні на це.
- Вони хотіли неба та отримали його. Їм не сподобалася ця роль у нашому театрі. Не нам їх судити,- заголосив хор зірочок.
- Попрошу тишу,- пролунав високий голос. Його чув Хлопчик весь час, це він кликав його у подорож. Він дійшов куди треба.
За останніми замурованими бабами виросла голова чоловіка. Він мав закручені вуса та трикутні бороду, на ньому був великий шолом, що покривав його. Замість очей у голови була два великих ліхтарі, що світили холодним білим світлом.
- Його ми всі наслідуємо, Людино. Вічного щастя тобі, Голово,- благоговійно сказав Вогник.
- Воістину кажеш, гілочко. Щастя та мудрости тобі, Голово,- повторював чотири рази хор зірочок.
- Вітаю вас, істинний пане,- сказав хлопчик.
Очі почали дивитися на Хлопчика. Вони огорнули його та останні гнойобаби своїм поглядом. Приховані під вусами губи згорнулися у посмішці. Голова була мармуровою, сірого кольору і викликала тільки радість.
- Вітаю тебе навзаєм, Юначе. Я радий знати, що ти тут, зі мною та своїм Другом. Твоя подорож є першою з сотень неймовірних. Але ця є головною. Ти є гордим Сином людського роду. Чого ти хочеш?,- промовила Голова.
- Повстань,- відповів Хлопчина.
Знову здригнулася земля. Вона почала розриватися зсередини, величезні валуни чорнозему почали розлітатися навколо та падати на плечі баб. Із землі почали виринати плечі, окуті залізними обладунками, приховані за рукавицями руки, довжелезні ноги. Перед Хлопчиною та Другом повстав великий Лицар. Він оглянувся, вдихнув у свої мармурові легені нічного повітря та засміявся.
- Щастя є киснем життя. Вітаю вас, шановне панство.
- Вітаємо тебе, Лицарю, вірний Слуго ,- відповів хор зірочок.
Лицар почав крутити головою навколо. Він не міг знайти свого реманенту, без яку йому важко жити.
- Земля проковтнула їх, Лицаре,- підказувала найсвітліша зірка, Сіріус.
- Дякую тобі, Канікуло,- схилив свою голову Лицар та пробив своїми міцними руками землю. Вона знову здригнулася та незадоволено застогнала, не прагнучи віддавати Лицареві речі. Та його прагнення були нерушимими, він отримає своє. Врешті-решт, руки виринули. Ліва тримала меча, підписана Паном Лицаря, права – стародавній Ліхтар, який був більший, ніж хатинка Юнака.
Лицар втикнув меча у землю та акуратно поклав ліхтар поряд. Він здійняв свої руки до шолома та підняв його. Останній приховував за собою третє око на лобі, з якого також лилося біле світло. Лицар вирвав кругле око та поклав його у Ліхтар.
- О слався Лицарю за це діло. Дякую за збереження істинного Пана Неба,- заголосив хор зірочок.
- Радий вам служити, шановне небесне царство,- відповів Лицар, з-під його вусів знову виринула посмішка.
Тримаючи ліхтар у правій руці, він лівою вдягнув назад шолома та витягнув меча. Після цього, він обернувся до Юнака.
- Я рушаю у свою подорож. Приєднайся до мене, адже ти заради цього,- сказав Лицар.
- Так, я заради цього, рушаймо,- відповів Юнак. Вогник радісно засвітився після цієї фрази.
Лицар розвернувся та рушив. Він переходив яри одним кроком, не озираючись на них. Його шати освітлював великий ліхтар, а його погляд проривав пітьму, наче маяки на березі моря. Юнак з Другом поспішали за ним, пробігаючи поміж великих ям, які за лишав за собою Лицар. Ішли вони довгий час, поки їх не окутав холодний туман. Аж раптом, виринула вона – Велика Вода, про яку давним-давно розказував старий дід. Лицар зупинився та вглядався в нею. До нього поспів Юнак. На березі Води безтурботно колихався човник з двома веслами.
- Тепер тут буде моя домівка, Юначе,- не відводив від Води свій погляд Лицар,- у давні часи мій Пан передав її у мої володіння. Прийшов мій час возз’єднатися з моїм феодом.
Я бачив всю твоя мандрівку. Бачив камінь, гору з жінкою і баби. Але тут не твій кінець, як і не початок. Твоє життя – це ниточка, яку ще ніхто не пробував обірвати, бо ти того не хочеш. Це твій вибір і ти нього ручаєшся.
- Правду кажеш, Лицарю. Щастя твоєму феоду бажаємо,- в унісон сказав хор зірочок.
- Я передаю тобі цього човника. Він мені ніяк не потрібний, а тобі якраз.
- Мені треба перетнути Велику Воду?,- спитався Юнак.
- Так, сідай у човна.
Юнак почав спускатися до човна. Шлях був всіяний кістками невідомих вояк, що проривалися до Великої Води. Дійшовши до човна, Юнак усвідомив, що лишив Друга біля Лицаря.
- Так і має бути, Юначе. Дякуємо, що зберіг нашу гілочку, Арктоса,- поважним голосом заговорив Сіріус.
Він прийшов до свого маленького возу.
- Готуйся, Арктосе, тобі варто вертатися,- сказав Лицар та причепив до кінця свого меча Ліхтарик.
- Бувай, Юначе,- радісно замерехтів Вогник.
Лицар граціозно підняв ліву руку і підкинув Арктоса до неба.
- Слава, слава, слава!,- заголосило небо.
Лицар продовжив тримати меча піднесеним. Глянувши на небо, Лицар почав співати свою молитву:
- О мій Пане, твій Слуга прийшов до свого феоду. Щастя розтеклося по всіх Твоїх Землях. Всі зорі співають радісні оди. А Юнак, гордий Син твоєї справи, готовий взяти у свої руки свою долю. Прощавайте, мої друзі, серце просить взяти владу. Пройшовши сотні битв та сотні перемог, я знайду тут свій спокій.
Най живе Велика Корона мого Пана та його слава! Алилуя!
Промовивши це, Лицар почав занурюватися у Велику Воду. Вона почала шипіти, плюватися гарячими потоками. Лицар продовжував рушати, Юнак на човнику від нього не відставав. Лицар продовжував танути на очах, його броня розвалювалася та тонула у Воді. Ліхтар та Меч стирчали над Водою. Очі Юнака почали сльозитися від всієї пари, що виринула з Води, вона була всюди і закривати собою шлях для човника. Лицар розвалювався на очах, але він продовжував посміхатися. Його борода відвалилася та гучно хлюпнула у Воду. Відчувши це, Лицар зупинився та сказав:
- Бувай, Батьку Неба!
Ліхтар з правої руки полетів на небо, як раніше це зробив Арктос. Тепер небесна сім’я стала цілісною.
- Бувай, мій товарише залізний. Тепер ти станеш новим полюсом світу!
Меч з лівої руки полетів до найближчого острова. Він вдарився об землю та почав звисати руків’ям вверх.
- Я не залишу землю без свого сліду.
Кінчик носа, розміром з середній камінь, був відірваний Лицарем. Він з всіх сил, що лишилися з ним, кинув його у сторону землі, звідки вони з Юнаком прийшли.
- Прощавай, Юначе. Хай мій Пан тебе береже.
Величний Лицар занурився у Воду. Вона ковтнула його та заспокоїлася. Пара перестала сльозити очі Юнакові, на своє місце повернувся холодний туман. Все, що нагадувало про існування Лицаря – два його ока, світло яких проривалося крізь водні масиви.
Юнак продовжив плисти далі. Він не знав, що буде далі, кого побачить та що з ним буде. Захотілося повернутися назад, до тих земель, добре відомими йому. Але попереду була ще земля. Вона була без жодної рослинки, тільки дрібний пісок. А на ньому щось лежало, довгувате, зігнуте, залізне.
Шабля. Юнак вступив на берег та взяв її. З її руків’я посипалися іскри.
- Вона твоя і весь час буде такою,- промовили зорі зверху.
- Продовжувач Справи,- засміявся Арктос.
Юнак взяв шаблю та рушив далі, на схід. Незліченне військо комах гуділо, скрипіло, цвірінькало посеред полину та диких квітів. Вони метушилися поміж зеленого килиму та тікали від страшних звуків тупотіння Юнака. А він все йде та йде далі, знаючи ціль, як колись.
Вже на горизонті загорілося небо. Останній блукаючий скажено біг до сонця, прагнучи його зловити. Вітер здійнявся, прагнучи поквитатися з тим вогником, який йому так капостив своїм існуванням. Все ніби було як завжди у непорушному царстві, окрім Юнака, що йшов до цілі.
