Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

Гасове світло

4 дн. тому 1 год 24 хв читати

«Чому він не пише?»

Вимальовуючи гострим пензлем полум’яну пелюстку розпатланої півонії, раз по раз кидає погляд в бік телефона, що лежить поряд.

«Ні, жодних повідомлень.»

Невже так складно? Просто відправити декілька слів, навіть якщо вони вже нічого не варті. Мовляв, люблю тебе, сумую.

«Скільки вже не пише?»

Насправді рахувати, згадувати дати не потрібно. І без того знає – два тижні та чотири дні. Раніше таких довгих проміжків не траплялося.

«Може самій йому написати?»

Так кортить отримати звісточку… душа ниє від невизначеності.

«Звичайно. Можна щось зопалу настрочити. Нагадати про себе. Випросити ласку.»

Це вже наче хвороба якась. Але хіба вона більше ні на що не заслуговує, нічого не варта? Тільки вимолювати тепло посеред зими.

«Нумо, зосередься!» – внутрішній голос звучить тоном, схожим на мамин.

Бо портрет сам себе не напише. Скільки уже займається цією картиною, скільки ще можна над нею страждати, мучитися?

«Скільки потрібно, стільки й буду. Поки не закінчу.»

Сил вже давно немає, але треба довершити справу. Недороблена, покинута робота – додатковий тягар на душу.

«Хоча б домалювати сьогодні ту кляту півонію!»

Потім можна кинутися на постіль, на ніч забутися.

А завтра по новій – вдень, поки є електрика або ноутбук тримає заряд, сидимо, заробляємо на хліб. Ввечері, запаливши гасову лампу, малюємо. Мріємо про кращі дні, на щось там сподіваємося.

Як і кожен художник, все усвідомлене життя марила про власну студію, про заробіток творчістю. Тож коли з’явилися кошти, першим чином перепланувала кімнату – об’єднала її з балконом, збільшивши простір, перетворивши додаткову площу на маленький кабінет.

Острівець творчості.

В одному кутку – підлоговий мольберт, у протилежному – столик із настільним мольбертом. На стіні висить металева шафка, де зберігаються ґрунт, проклейка, фарби та розчинники. Під столиком – ящики з папером.

Все необхідне під рукою. Та й взагалі зручно, коли від робочого місця до ліжка – кілька кроків через арку, яку пробили в стіні замість вікна.

«Ще три дні якось протриматися. Якщо за цей час сам не напише, задам йому матланку!»

Подумки розриваючись між картиною, прагненням посваритися з хлопцем, що здається зовсім про неї забув, та бажанням зануритися у ліжко, аби чим швидше позбутися навколишнього кошмару, краєм ока раптом побачила, як дивна тінь проникла в кімнату, шкереберть прокотилася по стіні, прослизнула крізь арку, втекла за спину та сховалася у затемненому кутку позаду.

Серце на мить захолонуло – не одразу зрозуміла, що відбувається.

Коли розгледіла матусю в нічній сорочці з бляклим ліхтариком у руці. Жінка застигла на порозі, видивляючись перед собою шлях примруженими, підсліпуватими очима.

«В такому ракурсі виглядає геть старенькою. Але ж навіть шістдесяти немає!»

Проте, зітхнула з полегшенням – то світло ліхтарика, тремтячого в слабкій руці, пробилося у приміщення разом з дверима, що прочинялися поволі, створивши примарний ефект заскочившої в кімнату чортівні.

– Боже, мамо! Як ти мене налякала. Що трапилось?

– Знову тривога, – розпачено просипіла жінка.

– Справді? – повернулася до півонії, промальовуючи чергову мініатюрну пелюстку, намагаючись передати реалістичну гру світлотіні на кожній складочці. – Навіть не почула.

– Можна я тут трохи посиджу?

«Звичайно, посидь! Що за безглузді питання?»

Втім, не чекаючи дозволу, жінка знесилено опустилася на краєчок ліжка.

– Мені мобільник накукурікав.

«Авжеж. Тому й не почула.»

– Я всі ті нав’язливі повідомлення днями вимкнула. Лише дратують.

Бо кидаєшся бува до телефона – думаєш, коханий написав. А там рядова тривога. Тому всі оповіщення, окрім одного-єдиного месенджера, скасувала. Віднині, якщо телефон бринькне приємним звуком, точно знатиме, що це Мирослав.

– Такий пізній час, а ти все малюєш, малюєш. Так я за тебе переживаю. Може спустилася б в укриття?

– Матуся! Ти з кімнати до кімнати ледве дійшла, яке там укриття.

– Так я про тебе. А я вже тут якось сама.

«Що за дурня? В будь-якій стрьомній ситуації краще бути поряд.»

– Не хвилюйся. Ти ж знаєш, трикляті ракети наш район обходять стороною.

– А що як сьогодні не обійдуть?

– В цій глушині ні військових частин немає, ні заводів. Впевнена – сюди навіть не намагаються поцілити. Хіба заради дурості.

– Мені б твою впевненість. Та й дурості у них повні штани!

– В крайньому разі, візьмемо стільчик і вийдемо в коридор. Познайомимося заодно з сусідами. Вони там вічно засідають.

– З сусідами я й без того добре знайома, з усіма спілкуюся. Це ти живеш, наче інопланетянка якась.

– Та знаю, що спілкуєшся. Просто пошуткувала.

«Одразу вчепилася!»

Трохи помовчали. Мати, не маючи змоги із зайнятого на ліжку місця побачити бодай куточок картини, захоплено спостерігала збоку за кропіткими рухами долоні, що тримала пензель.

– Так старанно працюєш…

«Справді. Працюю. Старанно.»

Відклавши на мить пензля, вичавила на палітру краплю фарби з тюбика.

– Каже вже, що тебе непокоїть?

– Ніяк не можу зрозуміти, як ти малюєш з цією доісторичною лампою?

«От же знавці! Всюди одні знавці! Всі гарно розуміються на тому як потрібно, та як краще. Щоправда, самі нічого видатного створити не здатні.»

Вікна в маленькому «кабінеті» зазвичай затягнуті світлонепроникними шторами. Електрична лампа присутня, і навіть не одна. Панель денного світла посеред стелі. Великий світильник на затиску, за допомогою якого можливо виставити світло потрібним чином. Маленька гнучка лампа з прищіпкою, яку можна причепити будь-де. Хоч на краю полотна.

Але коли світло в квартирі відсутнє багато годин, від усіх цих ламп мало сенсу. Вдень хоч не гріх розчинити штори, впустити сіру зимову мряку, проте ввечері…

У жовтні, коли сталися перші відключення, знайшла на горищі дачі гасовий світильник.

Згадала, як бабуся, мамина мама, запалювала два таких літніми вечорами – в селі частенько траплялися перебої зі світлом. Один вона ставила на високу підставку, ближче до стелі. Нічні метелики, величезні сірі перевертні, постійно сідали на стіну неподалік від тьмяного вогника. Другу, зазвичай, розташовувала посеред столу.

Таким чином вдавалося освітити цілу оселю. Що дозволяло їй, тоді шестирічній дівчинці, засиджуватися допізна. На відміну від матері, бабуся її завжди балувала, бабусю вона любила… Олівці, гумка, точилка, нескінченні альбоми для малювання. Акварельні фарби. Мазюкай собі, поки сидячи не заснеш.

«Вічно ті невчасні спогади!»

Знахідці дуже зраділа. Хоч залишилася лише одна лампа, другу знайти не вдалося – і то щастя. Звичайно, зараз можна купити щось схоже в будь-якому онлайн магазині. Але ж то річ сімейна, із власною історією. Своєрідна спадщина.

Обережно відмила закопчене скло, почистила металеві елементи. Докупила ґніт та спеціальне паливо.

По вечорах, коли гасять електрику, тепер запалює гасову лампу, відкриває картину, прикриту вдень тканиною, дивиться свіжим поглядом, оцінюючи зроблене в минулі дні. Обирає, за яку частину полотна візьметься сьогодні.

«Порожній простір промовляє: замалюй мене!»

Береться до роботи.

Місто занурене в темряву. На вулиці, десь в далині, гудуть сирени, вибухають ракети, проте продовжує писати. Невірне освітлення додає загадковості, вносить теплі нотки, нагадує щось приємне з дитинства.

– Мені так подобається.

– Ти ж знаєш, що напевне порушуєш тональну перспективу. Хоча, якщо ціль саме в цьому...

Ціль звісно не в цьому, але краще промовчати. З мамою сперечатися безперспективно.

Зрозумівши, що відповіді не буде, жінка намагається наполягти на своєму.

– Покажи вже мені малюнок. Так хочу подивитися.

Здається, у совкових людей розуміння особистих кордонів геть відсутнє. Кожен день одна й та сама історія.

– Ні, мамо. Картина не готова! – почала різко, але швидко приборкала емоції. – Скільки треба повторювати? Не хочу показувати недороблене. Обов’язково подивишся, коли закінчу. Ти будеш першою, обіцяю.

«А може і єдиною.»

– Але якщо я помру раніше?

В грудях забурлило.

«Всі навколо наче показилися. Хочуть ще й мене до сказу довести!»

– От що ти патякаєш! – накинулася на матір, більше не стримуючись. – Навіщо взагалі таке казати? Звичайно доживеш!

«Взяла і придушила б власноруч! Не доживе вона…»

– Нехай. Проте я можу дати пораду. Ти ж знаєш… Поки не пізно.

– Знаю. Але не зараз, добре?

«Хочу все зробити самостійно. Хочу добитися чогось сама!»

– Я впевнена, картину ще можна виправити. Просто дозволь мені, донечко, хоча б одним оком…

– Ма-мо.

– Завжди така уперта. Що тобі коштує вислухати декілька дрібних порад?

– Мамо!

«Неначе глуха.»

Втім, словами жінку не переконати. Там міцна броня. Це не вона говорить – весь досвід важкого життя промовляє її устами.

– Лише наробиш зайвих помилок.

– На помилках вчаться.

Жінка трішки пожувала губами. Зайшла з іншого боку:

– А що твій хлопець?

«Боже милостивий, по всіх больових точках пішла!»

– Нічого, – відповіла, намагаючись говорити рівним тоном. – Все з ним добре.

– Не одружився там?

«Як їй це вдається? Наче колом в серце.»

Якби не знала маму все життя, мабуть у цей момент вся самовпевненість і посипалася б. Але не тільки у мами броня. У неї самої давним-давно вже утворилася власна броня – від мами.

– Звичайно ні, – відповіла спокійно. – Пише, що кохає. І, представ, дуже сумує.

– Ви хоч спілкуєтесь?

«Ох, мамо! За що ти мене так ненавидиш?»

Мабуть, провинилася самим фактом народження.

– Так, звісно спілкуємось! По-твоєму я тут жарти жартую? Постійно на зв’язку.

– Добре. Приїжджати не збирається?

– Ну, ти вже зовсім «як здрастє». Війна закінчиться, приїде. Куди він дінеться.

– Ох, коли вона ще скінчиться... Я точно не доживу.

Раптом посміхнулась, весь душевний тягар кудись зник – хворенька просто потребує уваги, от і водить хороводи.

Відклала пензля та палітру. Витерла руки об фартух. Підійшла до жінки. Присіла поряд, взяла її долоні в свої. Лагідно промовила:

– Матуся, дуже тебе прошу. Не кажи дурниць. Відновишся і ще рочків з двадцять проживеш, ти ж не така дряхла.

– Тяжко мені щось. Лікарі обіцяли пів року на поправлення, а все ніяк. Така слабкість, знесиленість... Неначе ось-ось і справжня неміч навалиться. Не дай боже параліч розіб’є. Не хочу тебе собою обтяжувати. Я ж бачу – ти й без того страждаєш. От бабуся щасливо померла – осіла раптово посеред хати та все на тому. А я…

– Так! Слухай мене сюди. По-перше, викинь тих дурних лікарів з голови. Кожен організм відновлюється по своєму. Зиму треба якось дотерпіти. Весною, влітку – обов’язково подужчаєш. Сама побачиш.

«В твоєму віці деякі жінки ще романи крутять. Помирати вона зібралася!»

З вулиці слабко пролунав віддалений гудок.

– Ось і тривога закінчилась, – продовжила лагідно. – Підемо, покладу тебе спати. Де твій ліхтарик?

– Десь він тут, поряд...

– Вмикай його. Навіщо взагалі вимкнула?

– Сіла на нього. Вибач. Якось так вийшло.

Кружечок світла спалахнув на стіні.

– Хапайся за руку. Я тебе підтримаю. Міцно хапайся! Підіймайся тепер.

– Ох! Коли вже те світло налагодять...

– Мабуть, до кінця зими не налагодять. Як день стане довшим та потеплішає, може хіба тоді.

– Добре хоч опалення є.

На секунду зупинилася, відчула себе у замкнутому колі – кожен день одні й ті самі розмови.

– Справді добре, – отямившись, продовжила рух. – Хоч не померзнемо.

Відвела матусю у її кімнату. Уклавши в ліжко, почала заколихувати як маленьку. В пам'яті одразу випливли уривки колискових. Бабуся знала багато пісень. Напевно і мати знає. От тільки чомусь завжди відсторонювалася від усього того.

«Столичне життя. Чоловіки, курево, графіка. Постійні намагання налагодити особисте життя. Але все щось не виходило. Мабуть, через владний характер.»

Згадуючи старі часи, взялася щось наспівувати. Думала, що поволі згадає текст повністю, але так нічого і не згадала. Хоча мама і без пісень незабаром тихенько засопіла.

Уставилася у вікно. Тут кімната більша, заслони завжди розверсті. На дворі, виявляється – зоряне небо і повний місяць. Ніч настільки яскрава, що можна й залипнути…

Якби не сторонні думки.

«В перший рік після інсульту виживає близько 60% пацієнтів. Через п’ять років залишаються живими лише 30% хворих.»

От така проста математика. Рік вже майже протягнули, а далі як пощастить.

– Нічого, матусю, – прошепотіла на вушко. – Кріпися. І картину побачиш, і кінець цього безглуздя.

«Я тобі не Мирослав. Я не покину.»

Підіткнула ковдру, поцілувала у щоку.

– Спи, рідненька.

Поклала ліхтар на тумбу, не вимикаючи. Раптом прокинеться посеред ночі – побачить сяяння.

«Де світло – там спокій.»

Повертатися у свою кімнату, щоправда, довелося в темряві, спираючись рукою об стіну. Посеред пітьми одразу нахлинули попередні думки.

«Чому ж він не пише, невже так складно подати вісточку? Скільки уже мовчить…»

Якщо не пише, мабуть вже не потрібна. Може не слід йому вже й самій писати.

Ще не так давно черкала Мирославу з легкістю. Але неначе наштовхувалася на невидиму стіну. То хлопець пропустить повідомлення, а відповість через два дні. То спати йому пора, то зайнятий. То ще щось. Не встигли розговоритися, вже явно намагається її позбутися.

«Зараз напишу йому сама – знову буду не на часі. Краще якось перетерпіти.»

Бо стане тільки гірше. На душі й без того важкий тягар.

Одразу не побачить, швидко не відповість. А чим він там може бути настільки зайнятий? Так, тим самим. Обійми, ласки, поцілунки. Солодке тертя тіл. Справжнє тепло, яке переливається від тіла в тіло, від душі в душу. Дарує натхнення. Про що сама постійно думає, про що мріє постійно, чого дуже не вистачає.

«Ти ж там на волі, а я тут наче у тюрмі. Знаєш же, що чекаю. Маєш все розуміти! Чи не розумієш? Хоч пару слів. Невже так складно?»

Ледь не вперше окинула власну картину поглядом зі сторони.

На полотні проступає чуже холодне лице, кволі квіточки навколо. Замість очей – порожнеча. Все занадто схематичне, неживе, сумовите.

«Що це за фігня взагалі? Обеліск якийсь… Треба правити. Знову.»

Добре хоч вистачило сил мамі не показувати. Сталося б рідкісне позорище.

«В такому стані працювати неможливо. Треба відпочити.»

Накрила портрет ганчіркою.

Влігшись, приклала телефон екраном до грудей. Ближче до серця. Потяглася думками через пів континенту. Може відчує?

Пусті мрії.

«Блюм!»

У відповідь на сигнал телефону затишно вдарило в грудях. З уст вирвався непристойний вигук.

«Нарешті. Згадав про мене!»

Серце п’янко закалатало.

Одразу пробачила Мирославу все, що могло статися… чи вже сталося…

Все йому водночас пробачила.

«Що б ти там не натворив. З ким би не злягався. Єдине, чого прошу – кохай мене. Через не хочу, через не можу – просто продовжуй кохати!»

Портрет, та всі пов’язані з ним творчі проблеми одразу вилетіли з голови. Відгороджуючись від навколишньої реальності, поспішно занурилася в терпке любовне листування.

«Нумо, зосередься! Перед тобою чисте полотно. Його можна заповнити чим завгодно. Але чим його заповниш саме ти? І чому саме цим?»

Скільки себе пам’ятає, завжди малювала. Спочатку, попри дитячі сльози, наполягала мати. Мовляв, так треба. «Набивай руку». А потім воно якось само пішло, затягнуло.

Копіювала чужі роботи, працювала на пленері, відтворювала по пам’яті, щось вигадувала. Кращим пленером слугувала дача – у бабусі город та садочок. І розмаїття квітів. Окрім того – гарбузи, помідори, зав’язі огірків. А ось і сама бабуся… щось там порається. Чому б заодно її не змалювати? Тим більше поза така потішна – дупа витикається над бур'янами.

Бабуся давно померла. Дача рік за роком стає все більш занедбаною.

«От тільки я, неначе раз заведена, все малюю, малюю…»

На дачі справжні хащі. Але так звикла малювати все підряд, що й хащі зобразити не проти. Ще цікавіше! Химерний лабіринт. Причому немає відчуття, наче втрачаєш час. Навпаки. Іноді здається, коли не малюєш – ось тоді час і втрачається.

В академії викладачі пропонували різні теми. Зазвичай працювала за якимось завданням. Іноді виїжджали юрбою на пленер – зображай, що стане в око.

Так, особливо не замислюючись, довгий час і малювала.

Мати роздивлялася малюнки суворо, неодмінно прискіпуючись до технічних помилок. В академії м’яко виправляли окремі недоліки, давали загальні поради щодо композиції, але звично ставили високі бали.

Тільки академія давно закінчена. В країні війна. Коханий вчасно поїхав та, здається, швидко забув про її існування – влаштовує за кордоном нове життя.

Жовтневі ночі довгі-предовгі. Тут ще постійні перебої зі світлом. Електрики немає годинами. Невірно світить гасова лампа. Розповсюджує навколо отруйний чад.

«А перед тобою чистий аркуш. Що візьмешся малювати?»

Мати, всупереч хворобі, постійно намагається чимось зарадити. Допомогти, виправити якісь помилки… Ось тільки часи учнівства минули.

«Підготувати – підготувала. Далі не встрягай!»

Є лише полотно та автор. Це більше не дитяча гра, не навчання, не якесь там хобі. Потрібно застосувати всі навички, весь накопичений багаж. Створити по-справжньому професійну роботу.

Яка зачарує стороннього глядача. Виявиться не черговою підробкою, а одразу виділиться. Відрізнить від усіх інших авторів.

«Тут і заковика.»

Якщо ти щось із себе представляєш – вийде справжня картина. Як у Рембрандта, да Вінчі, Тиціана, Рафаеля, Ренуара та інших. Якщо ні... це страшно, це лякає – усвідомити, що насправді ти не особистість, а порожнє місце.

Бо ти і є мистецтво – результат відразу у всіх на очах.

«Не хочу себе нівечити. Вибач, Вінсенте. Мабуть, я нездара? Хоча вчителі, одногрупники одноголосно казали, що маю талант.»

Може й так – якщо порівнювати із загальною студентською масою. Та й з деякими викладачами також. Коли ж порівнювати зі справжніми живописцями, то...

«Тут порівнювати немає чого, суцільна мазанина.»

Вихід? Треба працювати. На порядок більше ніж зазвичай. Аби за будь-яку ціну заповнити чистий аркуш чимось власним, справжнім, вистражданим.

Безідейного і без того у своєму житті багато чого створила. Візьми першу-ліпшу теку, що звалені у шафі, погортай старі етюди, побачиш масу гарних малюночків. А за фактом – купу сміття.

«То чим заповниш пустоту?»

Питання, виявляється, не таке вже просте. Воно протягує свої щупальця до чогось глибинного. До самого основного в особистості.

«Хто я?»

Так, із цього потрібно починати. Це те саме імлисте дно, від якого необхідно відштовхнутися.

«Жінка… художниця… українка.»

Порядок слів можна змінювати як заманеться. Одне поставити на перше місце, від іншого взагалі відмовитися.

Наприклад, вважаєш себе «космополітичною» людиною. Тоді «українка» можна прибрати. Залишиться жінка, художниця…

Це одразу все змінює. На перший план виходять інші аспекти.

От тільки війна буквально за вікном. Треба чітко визначитися – інакше вийде картина далека від реальності. Може й гарна, але не на часі.

Зараз же така доба – поки руснява сарана нищить все, до чого здатна дотягнутися, одні намагаються тому завадити, другі працюють, підтримуючи фронт, треті відбудовують.

Себе бачить саме серед останніх. Поки ворог руйнує, митець має творити. Продовжувати культуру, що в черговий раз наче зависла на волосині. Прокладати місток між минулим та майбутнім – через сьогодення.

«Я просто хочу нормального життя!»

Чудово. Всі хочуть. Тільки не всім дано. Деякі вже померли, ще більше загиблих на підході. Зараз дано наступне: жінка… художниця…

«Українка!»

Добре. З цим визначились. Вже щось.

Творчість наче павутиння. Тягнеться від одного до другого, живлячи спраглі душі. Поки на світі є митці, буде і творчість. Одне погано – заслабка вона для цього. Морально не витримує. Прості питання в собі не здатна вирішити.

«Визначилася вже!»

Хоча полотно все ще чисте, фарби не займані, зате внутрішня робота починає закипати.

«Час ґрунтувати поверхню?»

Ні. Ідея тільки-тільки прокльовується, сюжету поки немає. Хоча вже зрозуміло, що сюжет буде національний. Але який саме?

«Без тями. Треба міркувати далі.»

Може змалювати моторошні образи війни? Трупи, кров, відірвані кінцівки?

«Бр-р… то не для мене. З цим я не впораюсь.»

Мабуть, є міцні люди, яким вдасться розкрити подібні сюжети.

«Потрібне щось інакше…»

Наприклад, портрет. Чому ні? Але не просто зобразити якусь абстрактну милу дівчинку в розшитій сорочці з віночком прикрашеним жовто-блакитними стрічками. Якщо вже портрет, то нерядової особистості.

«Алілуя!»

Українка, жінка, художниця.

«Скільки нас таких? А скількох з нас пам’ятає історія?»

Не має потреби занурюватися у глибини інтернету. І без того знає жменьку імен. Не дарма купу рефератів про художниць в академії написала. Ці знання тепер стануть у пригоді.

«Квіти!»

Так, вічні пленери. Квіти на дачі, квіти на картинах. Вже ближче…

«Боже забирай. Українка, жінка, художниця. Війна. Квіти!»

Коло звужується. Аж серце заходиться від приємного передчуття – наче загадку розгадуєш, а перед уявою вже майорять непевні образи майбутньої картини. Причому розгадка настільки близько, що мороз по шкірі.

Як дивно – прямо на очах, просто з нічого складається ідея твору. Неначе магія якась.

От тільки ніякої магії тут немає. Банальна логіка на перехресті особистості – хто ти, що ти, відкіля і навіщо, взагалі, у цьому світі знаходишся.

Мрія щось створити власноруч, витягнути з небуття і покласти на полотно, подарувати здобуток власної уяви всьому світу, завжди приваблювала.

«Це як, сидячі в тюрмі, написати раптом «Дон Кіхота», чи щось таке…»

Таким чином, жіночий портрет. Селянка, самоучка, людина складної долі. Пережила голодомор, окупацію, війну.

«Могла бути моєю прабабкою, але...»

Одинока. І в духовному сенсі – родичі вічно насідали за те, що займається дурнею. І в тілесному – так і не знайшла собі пари. Зараз навіть уявити собі подібне важко, а як їй було те все переживати? Тут не позаздриш.

«Абсолютна самотність. І у мене щось схоже…»

Але ж ти не самотня!

«Хіба?»

З Мирославом насправді нічого не зрозуміло. Пишеш йому конкретні речі. А він постійно вагається. Ні риба ні м'ясо.

Коли тільки познайомилися, впевненість з нього так і перла. Стосунки розвивалися неначе в романтичному кіно. Тепер настала реальність – пише все рідше. Постійно зайнятий.

«До речі, як зійшлись, він не був вільним. У відношеннях.»

Тоді думала – з ким не буває? Не вважала себе розлучницею, чи щось таке. Наскільки зрозуміла з його нечисленних обмовок – і до знайомства з нею там було не все гладко.

«Якщо зрадили з тобою, то зрадять і тобі. А виправдання завжди знайдуться. Зрадник зраджує незмінно.»

Уява – страшна річ. Працює на повну коли не потрібно. Коли треба – кудись раптом зникає. Постійно вносить у роздуми сумбур. Тільки но, здається, вдалося наблизитися до створення чогось світлого, як миттєво обвалилася на дно сумнівів та підозр.

«Зрозуміло, довга розлука. Але ж вона і для мене довга. Швидко ж почав забувати.»

Хоча чому дивуватися? Життя одне. У Мирослава, як у кожного чоловіка, є певні потреби…

«Але хіба у мене життя не одне, хіба у мене немає потреб?»

Щось тут не сходиться. Складно вловити що саме.

Думки розлетілися, наче круки над пшеничним полем.

«Звідки це? Точно. Знову Ван Гог.»

Хоч картини Вінсента технічно не завжди бездоганні, емоційний стан він вмів передавати – дай боже кожному.

«Але мама б його точно насварила.»

Технічна досконалість – ось чого мати від неї все життя добивалася. Але що далі? Поза технікою? Гоген, Шагал, сотні інших. Чиї роботи не виглядають вправними, однак визнаються шедеврами.

«Де ж та межа, що перевтілює черговий малюнок на справжнє мистецтво?»

Виходить, майстерність – ще не все. Творчість якоюсь мірою стикається з технікою, проте хоча б частково лежить поза її межами. Авторів відрізняє наявність у творі думки, сила уяви…

«Знайти б той колодязь, з якого генії черпають ідеї та образи.»

Про подібні речі з мамою ніколи не розмовляли. Як тримати олівець у руці, як влучно наводити тіні – так. На тому все.

«Цікаво, чому мати не дійшла до власної творчості?»

Все життя опрацьовувала чужі ідеї. Невже їй ніколи не хотілося вийти за обрій? Перевищити власні можливості?

«Бути такого не може! Треба із нею це обговорити. Може пізніше, коли стан трішки поліпшиться.»

Мати ретельно працювала над кожною дрібничкою. В дитинстві з подивом і задоволенням розглядала зроблені нею фантастично деталізовані зображення.

Тоді це здавалося чимось неймовірним – недосвідчену публіку вразити легко.

«Тепер я можу зробити не гірше. Тільки нині цього вже недостатньо.»

Як щодо великих форм? Виробити власний стиль, наповнити ідеями зі свого внутрішнього світу, а не штампувати вторинне?..

«Отже, портрет.»

Для створення образу давно померлої жінки потрібно знайти якомога більше її зображень. Схожість – основа картини.

«Без досліджень таки не обійдеться. Добре хоч електрика працює.»

Перейшла з балкона в кімнату, де на столику напроти ліжка стоїть ноутбук, за яким працює день у день. Нарізає макети в «Silhouette Studio». Одноманітна, виснажлива робота – ще під час навчання в універі «підсіла» на неї, бо закордонні замовники платять у твердій валюті.

Швидкий пошук й ось уже з вицвілого фото на тебе дивиться чорнява жінка років п’ятдесяти.

«Трішки відьма.»

Тверді вилиці, густі брови. Шкіра темна, огрубіла. Як завжди у селянок, що більшу частину життя проводять на свіжому повітрі. У бабусі така сама була. Волосся розділене проділом навпіл, зібране на потилиці в оберемок. Гострий ніс, щира посмішка. Верхня губа тонша, а нижня м’ясиста. Губи виразні, напомаджені, наче створені для поцілунків. Доволі вродлива.

Але головне – очі. Темні, проте ясні, чіпкі, розумні. Погляд спокусливий.

«Боже, що зі мною таке? Чи я закохалася в жінку?»

Навіть не в живу, а давно померлу.

«Просто важкі трапилися обставини. Близькості давно не було. В таких умовах полюбиш кого завгодно.»

Натомість зрозуміло, що суб’єкт вибрано правильно. Одразу вдалося налаштувати особистий зв’язок. Чужа доля викликає співпереживання. До того ж там стільки всього намішано. І спроба самогубства, і хвора мати на додачу.

Можна, звісно, ще покопати. Але відчуття, що немає сенсу. Чим далі заглиблюєшся у біографію, тим більше хочеться зобразити саме цю жінку.

«Наче в детективі. Ціль знайдено!»

Утім, картина це не тільки «що зображено», а й «яким чином». Потрібно чим швидше розібратися з композицією, аби влучно передати сюжет.

Найкраще, звичайно, змалювати художницю за роботою.

«Але тоді я просто повторю ось цю, відому всьому світові, фотографію. Де ж тут творчість?»

Треба шукати власний підхід.

«Може порадитися з мамою? Напевно, підкаже щось слушне…»

Хоча мати не живописець власне, масляні фарби не її профіль, проте досвід в «художці» там такий…

Але тоді вони просто вийдуть на новий виток взаємозалежності. Бо все життя, що пам’ятає себе – малює. А мати вічно підправляє, коригує, дає настанови.

«В цей раз треба обійтися власними силами.»

Навіть не помітила, як перемістилася від ноутбука у ліжко. Продовжуючи подумки настирливо шукати шляхи розв'язання проблеми.

Може колись їй стане цікаво робити портрети панянок поважного віку. Всьому свій час. Але зараз кортіло чогось іншого.

«Що як омолодити художницю років на двадцять?»

Зобразити молоду жінку, майже ровесницю, може трішки старшу, з тонкими й ніжними рисами. Сповнену сподівань. Зокрема й любовних.

«Часів її першого справжнього шедевра.»

Батьки, нарешті, дозволили дівчині малювати. Прості селяни, довго опиралися вибору доньки. Тут і реальні художні звершення. Хвилини творчої радості, які більше не треба стримувати у собі. Різноманітні, на цьому фоні, внутрішні переживання…

Якимось чином все це розмаїття думок, емоцій, хвилювання потрібно перенести на портрет.

«Щоправда, фотокарток тих часів не існує в природі.»

Тим краще!

Взяти очі, цей виразний погляд. Передати його молодшій жінці, що тільки-но опановує себе. Починає досягати справжніх творчих успіхів. Прибрати зморшки, трохи вибілити обличчя, зняти з нього наліт зрілості. Обережно передати всі ті самі риси, але свіжіші, яскравіші.

Навіть червоне намисто залишити те саме, воно ж напевно спадкове.

«Це вже більше схоже на творче завдання!»

Треба ще продумати обрамлення, фон.

«Безумовно, жінку, яка все життя малювала квіти, потрібно серед них і зобразити.»

За основу можна взяти манеру, властиву деяким картинам художниці. Коли розмаїття квітів неначе обрамлює чи то гущину, чи далечінь зосереджену в центрі полотна.

«От на місці того простору, що затягує погляд глядача в глибину – розмістити портрет. І очі – що наче визирають назовні з глибини вічності.»

Треба зробити технічно, аби одне доповнювало друге. Щоб жінка виглядала як незрівнянна квітка серед казкового розмаїття квіток.

«Досягнути настільки довершеної композиції буде складно.»

Ще ж треба ретельно підібрати кольори. Бо колір – то настрій. На картині має переважати певна колірна гама, що найбільше відповідає задуму. А який настрій портрета?

«Надія?»

Мабуть, так. Бо це та сама «остання волосинка», яка всіх, навіть самих знебожених, на цьому безумному світі утримує.

«Коли погасне остання надія – погасне життя.»

Але у художниці вона поки ще майорить.

Значить, смуток з очей краще прибрати, або дещо зменшити…

«Головне, щоб вона була як жива, ще реальніша, ніж на будь-якому фото!»

Окрім реалістичності зображення, портрет має включати певну символічність.

На перший погляд – слабка жінка. Проте сильна, з внутрішнім стрижнем. Вічно одинока, затуркана життям. Втім, не скорена. Підвладна, як усі люди, важким ударам долі, але вища за будь-які негаразди. Одухотворена.

«Тим одухотворенням просякнута кожна її картина.»

В образі жінки буквально все, найменші елементи мають значення. Обличчя, його вигляд, вираз очей. Зачіска. Одяг, буси. Квіти, які слід зобразити. Дальній план, ближній. Розташування світла… тіні, що ховаються по кутках.

Всі ці аспекти потрібно між собою узгодити, добитися довершеності в кожній деталі.

«Стільки всього слід вкласти в здавалося б звичайнісінький портрет! Але як все це передати в одному малюнку?»

Чим більше міркувала над змістом, тим краще розуміла якого синергійного ефекту хоче добитися своєю роботою.

«Але ж саме до цього я готувалася все життя. Хіба ні?»

Не просто уявити щось нескінченно прекрасне, як роблять, мабуть, усі люди на світі. Внутрішньо порадіти гарній думці, та піти собі варити борщ, поки не викинеш те зайве «прекрасне» з голови.

«А взяти й відтворити задумане на папері. Надати фантазіям матеріальної форми. Водночас створити певну художню заяву.»

Як Ван Ейк свого часу. Виразив себе певним чином. А нині у кожній замшілій академії вивчають – що ж саме він виразив та яким чином йому це вдалося.

«Нічого собі завданнячко!»

Творчий потік настільки затягнув, що відчула себе майже щасливою. Навіть про війну вдалося на хвилинку забути.

Лише одна дрібничка затьмарювала все – Мирослав вже тиждень не пише.

«Хай йому грець!»

Нічка видалася важкою. За вікном весь час гуркіт, скрегіт, розриви, заграви. Чи обстріли, чи то справжня зимова буря. Раз по раз пробуджуєшся. Потім довго не можеш розслабитися. Крутишся на ліжку, вслуховуєшся насторожено – що ж там ззовні відбувається. Варто на хвилинку відключитися, як знову щось турбує. Прокидаєшся. Тільки, нарешті, вдалося міцно заснути – починає волати будильник.

«Господи! Новий день почався. Як його дожити до вечора?»

Виглянула у вікно – звичайнісінький безсніжний зимовий ранок. На дворі тихо, спокійно, безлюдно.

«Може фантазія розгулялася? Треба переглянути новини.»

А поки завантажується старенький ноутбук – швидко провести ранковий туалет. Попутно заварити каву.

«Щоб у мізках трохи прояснилося.»

Відійшовши від вікна, раптом застигла між диваном і столиком з ноутбуком – помітила краєм ока зайвий рух під ліжком. Серце тьохнуло.

«Кота ж наче у мене немає…»

З-під ліжка неспішно виповзло незграбне створіння. Першими показалися довгі вуса, якими славляться таргани. Слідом з’явилося жирне, неповоротке, розміром з капець, тільце.

Істота абсолютно неможлива, нереальна. Щось середнє між павуком та жуком. Тулуб прозорий – наповнена рідиною куля. До тулуба приліплені рухливі очі, як у плюшевої іграшки. А вуса і безліч зігнутих лапок – просто грубі заломлені штрихи чорним олівцем.

Спросоння несила зрозуміти – що взагалі відбувається? Неначе опинилася всередині ожилої анімації. Серце захолонуло. Ступор охопив тіло, ступні покрилися потом. Лише душа та руки – тремтять.

Огидна твар, перебираючи по лінолеуму лапками, впевнено, хоч і з черепашою швидкістю, наближається. Здається, якесь потішне опудало. Але чомусь зовсім не весело, коли таке мурло виповзає з під твого ліжка і насувається на тебе, суворо крутячи очима та ворушачи вусами.

Ледь не задихнулася від страху.

– Мамо, – спробувала покликати на допомогу, – мамо!

От тільки мову забрало. Та й раптом згадала, що мати слабка, міцно спить у своїй кімнаті.

«Скавчи, не скавчи. Навряд почує.»

Кімната маленька, відступати нікуди. Під рукою немає нічого, чим відбитися. Та й ноги вже не тримають, підкошуються.

«Де наше не пропадало! Тільки б його зупинити…»

Не знайшла кращого, як, стуливши від жаху очі, повалитися на жука всім тілом.

Розчавила наче бульбашку. Опинилася вся в густій липкій есенції, з якої складалася мерзенна істота.

Різко піднялася на ліжку, намагаючись чимшвидше стряхнути з себе гидотну рідину. Майже одночасно пролунав будильник. Все одразу стало на місця.

«Бляха, то був сон! Бр-р. Яке полегшення.»

Постільна білизна зім'ята, футболка прилипла до тіла.

«Вся наскрізь промокла! Але чому я взагалі в денній одежі?»

Постаралася згадати – що вчора ввечері було?

Спочатку, малювала. Потім стало сумно й нудно, налила келих вина. А далі?

«Чорт забирай. Схоже, перебрала.»

Окинула поглядом кімнату – пуста пляшка стоїть поряд з ноутбуком.

«Вермут більше не брати. Занадто міцний.»

Як там кажуть? Сон алкоголіка короткий і тривожний…

«Кинь! Ти не алкоголічка.»

А ось і келих – валяється посеред підлоги. Добре хоч не розбитий.

«Хіба що починаюча. Ха-ха!»

Перше спонукання – дібратися до вікна, виглянути на вулицю. Перевірити околиці – що там до чого. Але острах заважає повторювати ті ж дії, що в сновидінні. Та й в голові такий туман…

«Ні. Спершу кава.»

Треба чим швидше прийти до тями.

«А потім ще ж клята робота…»

Затяте болото, з якого так хочеться вирватися. Але вирватися чомусь важко.

«Бо зарплатня, звичність, та яка-не-яка стабільність. Та й слабка мати під наглядом.»

І начебто нічого занадто складного в тій роботі немає. Здавалося б – штампуй собі замовлення не в напряг, отримуй легкі гроші.

«Але хіба для цього я народилася? Невже заради цього мене мати все життя чмири… готувала?»

Коли вдасться створити гідну уваги картину, її можна буде подати на виставку. Якщо приймуть – там і продати недовго. Звичайно, малюєш не для продажу, але успіх може поправити ситуацію. Підкріпити моральний стан. Справа ж навіть не в грошах. А в самоповазі.

«От тільки твоя самоповага нікому не цікава. Спочатку збудь картину. Потім другу, третю. Бажано втридорога. Тоді поговоримо.»

Так працює навколишній світ. Бажаєш уваги? За всяку ціну зробися помітним.

«Якщо вже ставити перед собою творче завдання, то настільки амбітне, щоб ніхто у світі не зміг перевершити тебе на цьому полі.»

От задумала портрет, малюєш його. Наче все непогано. Втім, ключове слово тут: «непогано». Не більше.

«Мабуть, тому робота ледве просувається? Щось в ній мене непокоїть.»

Здається, вже давно все продумала. Омолодила обличчя жінки, домалювала квіточки навколо. Залишилося намалювати очі, передати той погляд… але з цим можна впоратися. А далі що?

«А далі немає жодного виклику.»

Треба дещо більше. Якимось чином підвищити ставки. Інакше вийде чергова посередня картина. Нікому крім автора не цікава.

Втім, намагаючись стрибнути вище голови, неначе наштовхуєшся на невидиму стелю.

«Як знайти вихід, вийти за обрій? Перевершити можливості власної уяви? Пробитися до захмарних сфер, в яких витають досконалі ідеї?»

У картині щось не влаштовує, значить потрібно почати з початку. Повернутися до основ. Що головне?

«Очі. Дзеркало душі.»

Так, це незмінно. Жінка має дивитися прямо у вічі глядачеві. Отой погляд – центр картини. Але одним позирком катарсису не добитися.

«Сидить вона і витріщається. Гарна вся така. Квіточки симпатичні навколо…»

Нудно, нецікаво! Та й тисячу раз вже було. Це колись можна було малювати зачарованих жінок. Але часи ідуть. Творчість має змінюватись, відповідати сучасності. Зараз потрібно щось більше, що доповнює, додає глибини, надбудовує додатковий сенс.

«Статика, от в чому проблема. Чисто стерильний портрет.»

Зображення виходить занадто схематичним, надуманим. В ньому відсутня дія. Отже, немає психологізму, жодної правди життя.

«Може допоможе якийсь жест чи нестандартна поза?»

Мають бути справжні емоції. Виразне душевне проявлення, яке захопить увагу стороннього.

«Жінку слід зобразити у русі. Треба поміркувати.»

Отже, художниця задоволена тим, що може малювати. Щаслива, сповнена надій… Що далі?.. Хоче когось обійняти, притиснути до серця… Тут ще квіти десь мають бути…

«Це я хочу декого приголубити, а не вона.»

Серце затремтіло. Ідея раптом почала розвиватися ніби сама по собі.

«Так, я хочу. Але ж і вона!..»

Припустимо, пара гуляє по полю з квітами. Хвилювання, радість через край. Жінка нахиляється, злегка обіймає високі квіти й трави. Пригортає до грудей і подає своєрідний букет вперед. Цей рух наче виходить за межі полотна. Мовби бажає подарувати всю цю красу тому, хто за кадром. Такий раптовий жест.

«Мить, зупинися. Ти прекрасна!»

Момент швидкоплинний. Легкість у позі, але миттєва разом з тим напруга в погляді. Очі в очі. Дивиться тим своїм чарівним затаєним позирком – приймеш мене, довіришся мені, полюбиш мене? Тільки щоб назавжди! Так чи ні? Нумо, виповідай! Один раз питаю, іншої нагоди не буде. Чи просто відвернешся від мене?..

«От воно!»

Секрет в тому, що ніякої пари, як і на полотнах стародавніх майстрів, немає. Парою в цьому творчому танку виступить глядач. Він поза зором, проте співучасник подій. Між жінкою з картини й ним відбудеться таємна розмова. Зрозуміла тільки їм двом. Бо кожен глядач – інакший всесвіт, інакше сприйняття. Інакша бесіда.

«Саме цей момент передати. Як фотокартка, якої насправді немає, що зображує ситуацію, якої може ніколи й не було, але яка могла б дійсно статися в реальності. Яка настільки по суті правдива, що від правди не відрізнити. Тоді вийде те, що називають художня істина.»

Ідея влучна і небанальна. Причому ніякої натуги – все просто, життєво, гармонійно. А головне – точно відображає те, чого воліла бачити від власної картини.

Чим більше заглиблювалася в новий замисел, тим сильніше зростала концентрація уваги на дрібних деталях. Посилювалось розуміння сюжету.

«Весь задум тепер змінився! Хоча, насправді, так набагато краще.»

Бо малювала ікону якусь, а не живу людину.

Навіть на душі трішки легше одразу стало. Добрий показник, що пошук закінчено. От тільки вираз очей жінки, за такої ситуації, набував ще більшого значення.

«Так багато всього потрібно передати тим поглядом... як цього домогтися?»

Іноді ловила себе на тому, що відволікшись на декілька хвилин від нудної роботи, накидувала олівцем очі на порожній сторінці блокнота на кільцях, який завжди тримала під рукою. Малювала, малювала… Переходячи від одного варіанту до іншого, комбінуючи версії... Наполегливо вишукуючи потрібну інтонацію.

А поки малюєш, мозок не спить. Поволі розмірковує.

«Чи по силі мені взагалі реалізувати такий задум? Я, звичайно, вправна художниця, але чи настільки?»

Взагалі, уявляти завершену картину дуже приємно, а от працювати над нею – вже не так.

«Тільки додала собі роботи.»

Але якщо постійно робити одне й те саме, не ставити перед собою вищих планок. Хто ти тоді?

«Вправний ремісник, як от мама.»

Якщо хочеш вийти на новий ступінь, досягнути рівня творців, треба робити неможливе. Будь за що пересилити себе. Перевершити власні можливості.

«Годі мріяти в пусту! Усі такі розслаблені нині, одразу хочуть «із грязі в князі». Ніхто не бажає працювати над собою, пахати по чорному.»

Хтось кине фарбу тут, кине там і зверхньо чекає аплодисментів «віднайденому» шедевру. Друга дурепа відскоблює сперму коханців звідусіль куди попало, розчиняє у фарбі. Запевняє навколишніх, що така комбінація додає її бездарним картинам надчуттєвості.

Коли малювати не вмієш, подібна реклама піде на користь, звісно. Можна ще оголитися, та відвернути увагу від «твору» на себе. В наш час «перформансів» всі методи хороші – чого не зробиш заради слави.

«А ти тут раз у житті задумала дещо справді амбітне і раптом розумієш, що не в змозі втілити задум. Бо він занадто складний.»

Призвичаїлись до думки ніби геній це щось дане від природи – упало чудом на голову, як Ньютонове яблуко.

«А геній насправді то нескінченна праця до втрати пульсу.»

З іншої сторони, важко навіть уявити, які складнощі витримувала героїня портрета, з якою себе волею-неволею порівнювала.

«Біль. Повсякденний нестерпний біль.»

Зневіру якого ступеню довелося пережити художниці? Якимось чином вдавалося ж той негатив постійно долати, продовжувати працювати. Досягати звершень через не можу.

«Тим більше, в неї не було такого вчителя, як мама.»

Тільки праця. День у день. Постійна кропітка праця – як не над технікою, так над собою.

«А ти, нездаро! Все життя вчишся, академію закінчила з червоним дипломом. А ще спробуй відтворити той глибокий синій з її картин, що наче безмірний космос.»

Художниця робила набагато більше саморобними пензлями, а часто й саморобними фарбами. Палітрою їй взагалі слугували шматки скла. Створювати шедеври це не заважало.

А тут, маючи набагато якісніші матеріали, не здатна домогтися потрібного ефекту.

«Пластикова палітра для акварелі, дерев’яна для олійних фарб. Купа пензлів. З шерсті сільських тварин. Синтетичні. На будь-який смак. Малюй не хочу.»

Деякі наївно думають, ніби потрібно мати все найкраще, аби перевершити майстрів. А потім, витративши купу грошей, отримують жалюгідні результати.

«Як його намалювати ті кляті очі? Погляд, що вміщує всю правду життя?»

Постійно згадується Врубель. Кажуть, він був таким перфекціоністом, що ніяк не міг заспокоїтися, продовжуючи дороблювати картини прямо на виставках. Особливо очі, у нього був якийсь бзик щодо них. Все аби створити той запеклий погляд.

«І до чого це його довело? До дурки?»

Зате будь-хто, раз побачивши очі з його кращих картин, ніколи вже їх не забуде. Просто не зможе викинути з голови.

Потрібно досягти схожого ефекту, але іншим чином. Винайти власний підхід.

«Зупинися, дівчинко. Воно тобі точно треба? Чи варте воно того? Випий краще винця, розслабся. Подивись кумедний серіал. Штампуй тихенько свої макети, роби файні малюночки на замовлення. Не обтяжуй себе. Розчинись в буденності. Будь як всі нормальні люди.»

От же! Трапляються миті, коли відчуваєш себе готовим до звершень... але раптом усе це кудись дівається і не бачиш перед собою нічого, крім безодні власної бездарності.

«Що за дурна вдача? Усвідомлювати силу, впевненість бути митцем... а за півтори години звалитися у прірву відчаю!»

Саме час зробити перерву. Навідатися у сусідню кімнату, до мами. Поцікавитися, як вона там? Потім, вияснивши, що хвора почувається трохи краще, мимоволі сказати.

– До речі. У мене до тебе є маленька розмова.

– Якісь складнощі з картиною?

«Одразу пожвавішала!»

– Не зовсім, але щось в тому дусі. Хотіла тебе попитати. Про творчість…

– Звичайно, я завжди рада тобі допомогти!

– Ти така вправна художниця. Але чомусь… не займалася власною творчістю, – почала сумбурно, підбираючи слова таким чином, щоб не дай Боже не образити. – Не можу зрозуміти. Чи не було такої потреби, чи не було цікаво? Чи занадто складно? Вибач, що питаю. Хочу розібратися в собі. Намагаюся знайти деякі відповіді…

— Розумію, про що ти. Звичайно, був такий момент. Коли хотілося заявити про себе. Проявити себе. Заволати на весь світ. Думаю, всі через щось подібне так чи інакше проходять. Але після декількох намагань зрозуміла, що то не моє. Так щоби по справжньому — не виходить. А не по справжньому якось не хотілося. Не всі художники — митці, знаєш. Не всім воно дане. Та й часу вічно не вистачало — треба було працювати, заробляти гроші, тебе виховувати, навчати. Порсатися посеред буденності. А вона так затягує. Опам’ятаєшся бува – два-три роки пролетіло. Життя швидко минає. Хоч вдалося тебе на ноги поставити – тим і тішуся.

Поки мати говорила, внутрішній біль поширювався, охоплював душу. Могла б навіть не питати. Все й без зайвих пояснень цілком зрозуміло.

— Якби, може, ще знайшлася людина. Чоловік. Хто повірив би, підставив плече, взяв на себе частину побутових проблем… Не судилося. Ну, матуся… твоя бабуся себто… ти ж знаєш. Вона любила нас, але ж проста жінка – город та садочок в голові. Коротше, всю ту зайву енергію вкладала в тебе, у твоє навчання.

«Все це так знайомо!»

Перехопило подих. Сльози кинулися в очі. Взяла старечі руки у свої, поцілувала зовнішні сторони долонь.

— Ти мене добре навчила, мамо.

— Але може занадто суворо ставилася.

— Насправді, ні.

«Точніше так, занадто. Зате зараз я дійсно дечого вмію, точно знаю чого хочу. А не як ті... абсолютно безпорадні в житті. Всяка вулична п'янота. Ходять, бродять вечорами. То ржуть, то виють на луну.»

В академії одногрупникам здавалося, що їй все легко дається. Але ж ця легкість не раптом узялася, з нізвідки. То результати зусиль, яких мати вимагала від неї. Неймовірна кількість рутинної роботи.

Фактично вона зараз входить у життя з більшим багажем, ніж мати має наприкінці свого. Та передала їй стільки всього! Дала міцну базу, можливість навчатися у кращих та серед найкращих, чого сама у свій час була позбавлена. Підготувала до життя. Майже за ручку довела до самої можливості власної творчості.

Заглибившись у внутрішні переживання, не одразу зрозуміла, що мати продовжує говорити.

— Творчість займає час і потребує дуже багато емоцій. Спробуй себе, а там побачиш. В будь-якому випадку, ти добре підготовлена. На життя заробиш. Насправді вся ця творчість навряд чи варта того болю, який у неї вклали. Так, були й щасливі художники. Тут як повезе… Хоча все частіше думаю, що нічого не може бути краще простого, звичайного, теплого, нерозтраченого даремно на безплідні творчі зусилля, життя.

Підсумкові материнські одкровення пройшли фоном.

З подивом усвідомила, який гандикап отримала порівняно з багатьма іншими. Дещо нині із себе представляє. Це надихає. Не збитися б зі шляху.

Треба, по-перше, впоратися з емоціями.

«Закінчити, для початку, ту кляту картину!»

— Мені шкода, що я стала для тебе тягарем. Ти така похмура останнім часом.

— Ні, ні, матусю, – відгукнулася, дещо отямлюючись. — Не треба так казати. Ти не тягар!

«Ти не тягар, ні. Без тебе не було б мене. У всіх сенсах. Нині я це добре розумію.»

— Молюся, аби в тебе все вийшло. Ти обдарована дівчина. Тільки не кори себе за невдачі. Дуже прошу. І ця твоя різкість… більше терпіння. З часом все прийде.

Ніколи раніше вони з такою близькістю не спілкувалися.

— Дякую, мамо. Піду, попрацюю. Я так тебе люблю!

Маючи між тим на увазі — всьому завдячую тобі.

«Як часто злилася на неї? Знову моя помилка. Кругом я не права!»

Почалапала до своєї кімнати.

«Темніє. Запалити лампи, поки є електрика?»

Але яскравого світла чомусь вже не хочеться. Лише очі ріже.

«Ні. Краще за все – напівтемрява. Так мені зараз буде спокійніше.»

Процес запалення лампи – по-своєму захопливий обряд. Наповнити місткість гасом, занурити ґніт в рідину. Трішки почекати, поки той нею просякне. За допомогою крутилки регулятора, підняти кінчик ґнота над пальником – чим вище стирчить язичок шнура, тим яскравіше палатиме світло. Підпалити запальничкою вогник. Швидко, щоби не обпектися, накрити жаринку скляним димоходом.

Деякий час насолоджуватися невірним сяйвом, неначе провалюючись у дитинство. Коли бабуся ще жива, мама чимось вічно знервована, а маленька дівчинка захоплено розмальовує черговий альбом. Сторінку за сторінкою.

Тоді поставити лампу трошки вище, на поличку. Відрегулювати крутилкою яскравість. Узятися до роботи.

Відверта розмова з мамою призвела до нападу працездатності. Вперше за довгий час вдалося просто малювати, без зайвих думок.

Таке трапляється – не кожного разу вечірні служіння перетворюються на муку. Після дня за ноутбуком, іноді навіть приємно відволіктися. Змішувати фарби, поволі наносити мазки на полотно.

«От якби воно завжди так було!»

Зазвичай навпаки – нескінченні сумніви, редагування, виправлення. Раз по раз затирай зроблене, починай спочатку.

Сідаєш іноді осторонь, дивишся на незакінчену картину, розмірковуючи – чого їй не вистачає, що можна тут покращити? Бо недоліки композиції насамперед кинуться глядачеві в очі. А слабкий малюнок, неретельне опрацювання деталей, остаточно відверне його від портрета.

Домогтися єдності всіх складників – завдання непросте. То одне, то інше вічно вибивається з ансамблю.

Щоб як слід розібратися з кожним фрагментом, зробила безліч акварельних начерків – не розписуючи кожну квіточку, а позначаючи її присутність. Міняла елементи між собою, доки не вдавалося створити найгармонійніше поєднання.

Потім переносила на картину, тепер уже дбайливо вимальовуючи. Іноді за допомогою ручної лупи.

«Пошуки життєвої правди, психологічна виразність, драматична складність…» – весь набір штампів, що звучав на заняттях з вуст преподів та здавався під час навчання віялом порожніх слів, поволі набував певного значення.

«Що мама, до речі, тоді казала? Безплідні творчі зусилля?..»

Ох, ці матусі! Нароблять в житті купу дурниць, потім вважають, ніби набралися величезного досвіду й розумніші за інших. А ти, доню, мовчи. Не сперечайся. Схиляй голівку, та дослухайся до «мудрості» старших.

«Немає сенсу нікого слухати окрім себе. Працювати над собою!»

От тільки портрет поступово перетворився на справжню муку – коли закінчити несила, але й покинути роботу абсолютно неможливо. Шкода вкладених зусиль – незворотних душевних затрат, витрачених впусту.

«Тут як зі стосунками. Скільки Мирославу віддала? А у відповідь – зась!»

Задум наче набув власної волі. Ти вже не здатен над ним працювати та й сил давно немає. Проте, тягне тебе за собою. Хоч околій, але дороби!

«Вибір без вибору – пожертвувати якістю, або остаточно звихнутися.»

Коли даси слабину, поступишся якістю – це одразу провал. Спробуй уявити, наприклад, Айвазовського, який сяк-так малює море. Неможливо! Інакше б то був не Айвазовський, а нікому невідомий Айвазян-любитель.

Треба працювати. Навіть якщо робота виявиться слабкою, не зможеш дорікнути собі, наче зробила недостатньо.

«Ні, зробила що могла. Виклалась по максимуму.»

Та й у випадку невдачі, життя на першій-ліпшій картині не закінчується. Потрібно буде продовжувати. Удосконалювати майстерність. Знаходити нові ідеї, реалізовувати все складніші, непідйомні, задуми.

«Тоді, може, чогось доб’єшся. А може й ні.»

Невизначеність якості результату – основна проблема творчості. Тільки час розставить все по місцях.

«Наприклад, банально не вистачить таланту.»

Багато чого можна досягнути наполегливою працею, проте не все. Класно малюють мільйони, а справжніх митців – одиниці.

«Деяким воно само дається. Але не з моїм щастям. От і доводиться страждати.»

В одному мати мала рацію. Чудово в важку хвилину отримати підтримку. Особливо від тієї єдиної у світі людини, підтримки якої потребує вся твоя істота.

«От тільки Мирославу пофігу.»

Він наче маяк, що сяє по іншій стороні бурі. Відсвічує теплом, віщує прийдешній мир та спокій. Проте маяк, здається, поволі згасає. Інше життя немов забирає його. Все менше він світить сюди, у минуле. Все більше кудись у майбутнє, в якому їй, схоже, немає місця.

Від цієї думки неначе плита лягає на груди. Так що й не продихнеш.

«Чому я терплю, хоча терпіння давно закінчилось. На що сподіваюся взагалі?»

Мабуть, на відповідне відношення до себе.

«Просто до останнього надіюся, що мене так само люблять, в мене так само вірять, на мене так само покладаються. Невже я не варта терпіння? Невже я не заслуговую ні краплі поваги? Невже заради мене неможливо трішки зціпити зуби, та деякий час перебитися?!»

Що тоді вже казати про справжню любов…

«А може справа не в Мирославі? Може, то зі мною щось не так? Може то я… така… ніяка. Нічого не варта.»

Та й взагалі – хіба в наш час вірність комусь важлива? Головне ж не те з ким ділиш ліжко, а кого продовжуєш кохати. Бо життя – штука багатогранна, а секс – просто потреба. Наче їжа чи вода. Сьогодні задовольнив потребу в якійсь забігайлівці. Завтра – в затишному ресторані. Це ж нині в порядку речей, чи не так?

«Тільки якась я не така, схоже. Мабуть, неповноцінна. Міркую думками минулих поколінь.»

Що, коли кохання та секс для тебе – речі нероздільні? Якщо для тебе це одне й те саме? Кохати одного, займатися сексом з іншим – зовсім не вкладається у мізках.

«Застаріла ти, дівчинко. Як твої улюблені масляні фарби. Як всі ті Гогени, ван Гоги, Пабли Пікассо, та інші дивні персонажі художньої кунсткамери. Застрягла у минулому.»

Виходить, слова важливіші за поступки? Мабуть, так воно і є. Треба просто з цим змиритися. Закрити очі.

«Але як тут змиритися, коли мені болить?»

Слова словами, а діями він показує її справжнє місце у своєму житті. Чергова дівка. Не перша й не остання у списку. Може навіть другорядна чи третьорозрядна...

«Чому я сама собі огидна?»

Бо не гідна ні вірності, нічого.

«Може варто також піти в невеличкий загул?»

Але серце чомусь до цього не схильне. Чомусь противиться.

З нею точно щось не так.

«Мабуть, якась вроджена душевна вада.»

Та ж сама, що заставляє вечір за вечором сидіти після нудотної роботи, малювати цю кончену, нікому не потрібну картину. Зберігати вірність людині, якій начхати на твою вірність. Для якої сам формат вірності – щось застаріле, чужорідне, непотрібне. Яка давно вже живе іншим життям й не журиться. Хіба що пише раз в місяць звичні слова про «сумую» і «кохаю». Наче обов’язкову повинність відбуває. І далі вільний.

«Як в таких умовах працювати? Як тут жити, взагалі?»

Одинока симпатична жінка з гасовою лампою та недописаною картиною. Звучить романтично, а по факту – ридати хочеться.

Спробувала накрутити себе ще більше, аби виплакатися. Може полегшає… От тільки сльози не лізуть.

До речі. Чому вони переписуються або войсять, проте дуже рідко використовують відеозв’язок? З однієї сторони, так звикли, так зручно. З іншої, бачити один одного – це ж зближує!

«От дурепа! Звичайно, він же мужчина. Йому не балачки про любов потрібні… більше матеріального, фізичного. Інтимний чат, щось таке.»

Тим більше коли самій хочеться тілесного контакту…

«Я вже настільки скучила. Що готова на все.»

Але через те, що він віддалився, відчувала тепер сильну сором'язливість, непевність.

«От дурепа! Раніше було потрібно думати!»

Хто ж знав. Тепер вже пізно, звичайно. Навряд парубка серйозно зацікавлять віртуальні принади, коли поряд є натуральні.

Думка защемила серце.

«Знову я не така. Знову все на мені! Він же чоловік. Якщо йому цікаво – чому сам не запропонував?»

Бо немає потреби. От і вся недовга.

«А чому немає потреби?..»

Відповідь сама собою напрошується.

Вони ж по-справжньому близькі. Робили у ліжку відверті речі, на які деякі пари навіть не наважуються. То в чому справа? Чому так складно попросити про дещо більше? Відверто продемонструвати партнеру, що ти відчуваєш?

Перестороги, невпевненість в чужих почуттях. Острах виявитися незрозумілою. Передчування, що твої почуття будуть відкинуті, нівельовані.

«Втрата довіри. От у чому суть.»

Коли це почалося? Як це з ними трапилось?

«Мабуть, ще в влітку.»

Одного разу під час листування вона почала згадувати розвиток їхніх відносин. Спогадала всі основні моменти – як зустрілися, як познайомилися, яким було перше побачення. Перший секс та деякі потаємні деталі.

Але Мирослава всі ті спогади зовсім не захопили. Певні події його просто здивували – схоже, він уже майже все забув.

«Чоловіки не вміють кохати по справжньому, це абсолютно точно. В них для цього закоротка пам'ять.»

Особливо пригнічувало те, що деякі речі його розсмішили. Дуже дивувалася, не могла зрозуміти причину: спогади – єдине, що залишилось від нього. Вона ними так дорожить!

«А він, виявляється, зовсім не цінує.»

Саме тоді крапля отрути проникла в душу. Поступово, наче іржа, роз’їла все всередині.

Далі більше – почала на будь-який його прогріх звертати підвищену увагу. Стала помічати кожну неуважність, кожну невлучну відповідь. Рахувати дні. Вишукувати нестикування в його словах, робити невтішні висновки…

Раз по раз почали вискакувати в голові думки, які хотілося повернути назад й ніколи знову не думати. Але ж вони настирні, їх неможливо позбутися.

«Коло замкнулося.»

Поступово з’явилася впевненість, що поки вона тут бореться наодинці з внутрішніми демонами, у нього там інтим з іншою жінкою, а може навіть не з одною. Може він їх там взагалі змінює наче рукавички.

Як то кажуть – дорвався до волі.

«Якщо він справді кохає, то що саме? Зовнішній образ без наповнення? Щось напівзабуте, але приємне?»

Фактично – він уже не кохає. Просто залишилася звичка. І та недовговічна.

«Час лікує» – мабуть, цю фразу теж якийсь забудькуватий чоловік придумав.

Бо їй чомусь навпаки – все гірше й гірше.

«Що тоді я для нього зі своїми відвертостями? Тільки посміється.»

Душа помертвіла.

Вже рік минув. Цілий рік вирваний з життя. А там, хто знає, буде другий, третій…

«Стільки, мабуть, не витримаю.»

Насправді хотілося одного – щоб він припинив таку свою поведінку. І взагалі – повернувся вже додому.

«От дурне! Його одразу від тебе заберуть. А там просто вб’ють. Краще вже…»

Справді, розум все розуміє. Проте серце навідріз відмовляється сприймати таку реальність. Постійні сумніви, які неможливо вирішити в собі. Душа ниє і болить. Все бачиться в похмурому світлі.

Ох, вже це глибинне, бурхливе, непокірне, вічно чимось ображене «я»!

«Скільки сама зможу терпіти? Та чи зможу взагалі? Якщо не зможу – що тоді?»

Пульс частішає. Шум у вухах. Потемніння в очах. Важко дихати. Гострий сердечний біль.

«От воно, знову починається…»

Типові симптоми гіпертензії. Втім, справа не в підвищеному тиску. Ступінь проблем досяг такого рівня, з яким психіка більше не здатна впоратися.

Скільки ще вдасться на морально-вольових протягнути? Так можна й самій до лікарні від’їхати.

«Невже доведеться розірвати стосунки? Тільки не це!»

Заглибившись у власні думки, навіть не помітила, що деякий час продовжує писати абсолютно автоматично. Ніби не сама малює. Мовби хтось водить рукою.

Задихаючись, раптово відчула дивне занепокоєння, наче знаходиться в кімнаті не одна.

Знервовано обернулася. Позаду лише темрява.

«Ні, просто здалося.»

Як не крути, на психіці все відбивається. Війна, смерті, розруха. Та й піклуючись про хвору, сама занадто здоровою не станеш.

«Дихай дівчинко, дихай…»

Насилу подолавши наближення паніки, дещо опам’яталася.

Окинула картину усвідомленим поглядом. Виявляється, поки випадала з реальності, виконала чималий шматок роботи. Зробила багато виправлень.

Втім, це нічого не означає. Автоматичне письмо – палиця з двома кінцями. Може й справді все окей, а може завтра прийдеться переробляти. Вже не раз траплялися гарячкові вечори, коли малювала до забуття. Потім доводилося багато правити.

«Треба перепочити.»

Кинула пензля. Відійшла від картини на деяку відстань, намагаючись востаннє за вечір розгледіти недоліки.

«Ні, перед очима все пливе. Виснажилася.»

Мрілося, щоб саме в цю секунду підійшов Мирослав. Обвив руками, пригорнув до себе. Тоді втома наче розчиниться в його обіймах, потихеньку покине мозок та тіло, залишивши після себе приємну слабкість. Піддаючись цій слабкості, можна легенько потертися носом об ключицю парубка, вдихаючи звичний, затишний запах. Потягнутися губами до щетинистого підборіддя, знайти знайомі сухуваті губи. З насолодою віддатися довгому поцілунку й тим приємним відчуттям, які його супроводжують. Тоді все, затиснуте в грудях майже до стану скам'яніння, почне поволі пом’якшуватися, розгортатися.

І от уже ти сама немов квітка, що відкривається назустріч сонцю.

«Без всього цього, як виявляться, так складно жити.»

Підкоряючись сплеску збудження, охопити однією рукою потилицю хлопця, щоб не посмів розірвати пристрасне злиття губ, а другу засунути партнеру в штани, передаючи йому, наче естафетну паличку, власну гарячку. А домігшись відповіді…

«Господи боже! Як його витерпіти? Прошу тебе, Мирославе… обійми вже мене!»

І Мирослав, ніби відгукнувшись на благання, дійсно обійняв. Відокремився від темряви позаду, безшумно посунувся з-за спини. Охопивши тіло руками, ніжно підхопив долонями затвердівші груди. Припав губами до шиї, покриваючи сонну артерію м’якими поцілунками.

«Краще йди сюди, любий. Притиснись до мене всім тілом.»

Такий рідний. Такий ніжний. Такий…

«Продовжуй. Не зупиняйся! Так, це воно…»

Приємне забуття тягнеться недовго. Прочиняєш очі – стикаєшся з дійсністю. Ніякого Мирослава поряд й близько немає. Ноги розкидані на підлокітниках офісного крісла. Одна твоя долоня затискає сосок, друга – спорадично тре м’якуш проміж ніг.

«Як безглуздо.»

Інстинктивне відступає, свідомість повертається. Гарячу фантазію одномоментно змінює реальність. Солодке почуття враз стає гірким.

Це все лише гра уяви.

Відчуття, неначе щойно пройшла огляд у п’яного гінеколога. Приємного мало. Опускаєш ноги на підлогу. Сідаєш нормально, поправляєш одяг, що збився. Стомлено проводиш долонею по обличчю.

На кінчиках пальців залишки якоїсь слизі.

«Бр-р!..»

Тхне сирою рибою… Чимось таким, коротше, нездоровим. На присмак – з кислинкою.

«А Мирослав полюбляв цей гострий запах. І особливо смак.»

«Карамельний» – одного разу повідав він.

«Ніколи б так не сказала. Якась гидота.»

Втім, їй дуже імпонувало, що йому ця «гидота» подобається – якимось чином, розуміння настільки дивного факту робило її щасливою.

«Як тепер звикнутися з думкою, що Мирославу нині до вподоби чийсь інший запах, чийсь інший смак?»

Дикі, пекучі ревнощі. Так не може далі продовжуватися!

«Скоро збожеволію. Кохання на відстані – штука не реальна. Треба з цим закінчувати.»

Думка слушна, але наче вбиває. Ламає все в душі, виводить з ладу розум. Однак, рано чи пізно прийдеться змиритися – і остаточне розуміння справжньої реальності, на яке ти ніяк не можеш вплинути – вбиває ще більше.

«Ось до чого був той сон з тарганом!»

Вимазалася вся в липкій бридоті. Наче забруднилася у неохайності партнера.

«Чи я все це сама собі вигадала?»

Серце борсається у грудях. Потребує відповідей. Остаточної правди.

«Як його заспокоїти?»

Колись, в дитинстві, бабуся казала, дмухаючи та прикладаючи до рани на збитому колінці подорожник: «Поболить, поболить і перестане.»

«Коли вже перестане, бабуню? Не можу більше терпіти! Душно. Як же душно мені!»

Це все гасове світло. Мерехтить. Змінює перспективу. Спотворює думки. Доводить до сказу.

Ясна річ, у Мирослава там зовсім інше життя. Він і уявлення не має, як задихається вона тут у темряві на самоті.

«Немає більше сил це знущання терпіти!»

На секунду втративши залишки свідомості, остаточно загубила розуміння навколишньої ситуації. Одним ривком відкрила блекаут-штору, впускаючи в кімнату беззоряну ніч.

– Скільки можна мучити, дайте вже світло, нелюди! – вигукнула в пустоту. – Захлинаюся!

Наче у відповідь, в передмісті раптом замиготів цілий квартал.

«Слава Богу, хоч рушилось з місця! Скоро значить і до нас дійдуть.»

З деяким полегшенням продовжила спостерігати, як чорні мікрорайони один за одним поволі осяює світло. Туди повертається життя, там воскресає надія.

Мало-помалу місто оклигується від кошмару.

Ідея настільки захопила, що стала бачити картину уві сні, наче наяву.

Залита світлом жіноча постать на тлі безмежного поля й безкрайнього неба. Напрочуд прозоре повітря, ледь помітне колихання трав, зростаючих ближче до переднього плану. Барвисті квіти взяті в оберемок, прижаті до грудей... от тільки очі, скільки не намагайся, не розпізнати. Погляд вгадувався, але крізь яскраві промені виднівся нечітко, примарно.

Втім, у снах вічно так.

Підсвідомість неначе підказує основний напрямок роботи. Далі потрібно проявити гостроту розуму аби зобразити те, що, здається, зобразити неможливо. Тільки виказавши неабияку силу волі, доклавши максимум умінь, вдасться надати видінням реальності, втілити їх в життя. Та й то не факт, що поталанить.

Відповідно задуму, очі жінки мають дивитися прямо в душу глядачеві. Досягати самих глибин, перевертаючи все всередині. Містячи одночасно радість, надію, затаєне страждання, космічну глибину. Позаземну мудрість й біль самотності.

Картина в цілому мусить вміщувати дещо більше, ніж замкнене життя окремо взятої людини. Має виражати певне узагальнення. Бо це світоглядна робота – підсумок багаторічного навчального процесу, плід надбаних за цей час роздумів про буття. Така собі авторська апотеоза.

«Саме ж у цьому суть художньої діяльності, хіба ні? Узяти буденні враження, змонтувати в уяві, реалізувати в конкретній формі, передати далі… наступним поколінням.»

Тут ще потрібна певна обережність. Здавалось би, візьми та намалюй жовте поле й блакитне небо. От тобі наочний символ. Будь-хто гляне на картину й одразу зрозуміє, що автор хотів тим висловити.

«Я ж не примітивну агітку малюю!»

Справжня творчість має працювати на тонших емоціях, захоплювати різноплановістю, ставити непрості, іноді нерозв’язні питання, а не підсовувати самоочевидні відповіді, неначе підручник.

«От тільки де взяти впевненість у власних силах, ясну свідомість, внутрішню рівновагу? Інші козирі, необхідні для досконалого звершення?»

В той час як сутужний побут, виснажлива зима й нестача світла породжують лише втому та млявість.

«Ще й Мирослав…»

Одне звучання імені викликає масу складних емоцій. Ніжність, ревнощі, злість. Суцільний клубок незадоволеності.

«Ненавиджу його! Ні, кохаю. А кохаючи – ненавиджу.»

Наче він в чомусь винний…

«Мені вже все одно. Я без нього страждаю! Значить, має бути поряд. Але десь далеко. Тоді, має хоча б підтримувати! Але спробуй ще дочекайся тієї підтримки.»

Має… але… і так у всьому. Не будеш же постійно випрошувати, наче щеня, уваги до себе. Хоча потребуєш турботи більше ніж будь-коли. Доводиться терпіти. Пересилювати себе, раз по раз змирятися з байдужістю хлопця.

«Нехай не його вина... проте винний. Ще й більше за всіх.»

Багатьох навкруги підтримує надія: «От, зараз переможемо! Тоді!..»

«А що, власне, тоді? Мирослав прийде і покається? Станемо далі жити-поживати наче нічого особливого не трапилось?»

Як раніше все одно більше не буде. Так, можна зрозуміти, простити. Заново знайти спільну мову. От тільки чого варте раціональне «щастя?».

«Поталанило тим, кого реально підтримують. У кого є справжня надія. Що як в мене вона тьмяніє й ось-ось згасне?»

Всі ці думки… крутяться невпинно, зводять з розуму. Ніяк не вирватися з замкнутого кола.

Внутрішній колодязь давно спорожнів. Ніби набирала з нього неспішно, поволі. Однак, долоня за долонею… За рік вибрала до піску, до повної сухості.

Все-таки продовжуєш черпати. От уже й пісок закінчився, залишився твердий ґрунт.

Всередині тепер постійний тугий біль, дика ломка.

«Прилягти б десь на сніжку, щоб серце не так болісно пекло у грудях, а думки швидше остудилися. Тоді тихенько, з полегшенням, здохнути.»

Тут вже не просто бажання розбещеної дівчинки, а дійсна необхідність. Щоб близька людина відлила дещицю від своєї повної чаші. Додала наснаги.

«А коханий тільки нехтує.»

Під ґрунтом, виявляється, існує інший колодязь. Чорний, бездонний. Черпати не перечерпати. Жаги до життя не добавляє, зате насичує отрутою.

«Схоже, інша заполонила його серце. Поки я тут мучуся…»

Певно іноземка. Либонь наша, переселенка. Шльондра-українка.

«От, стерво! Ненавиджу. Всіх ненавиджу. Весь цей довбаний світ!»

А ще більше – саму себе. Шість божих місяців малювати картину й навіть не наблизитися до закінчення. Справді, скільки можна?

«Невміха, невдаха, нездара! Не дивно, що він начхав на тебе. Не встиг виїхати, одразу викинув із голови.»

Може й не зовсім викинув. Просто живе там повноцінним життям. Особливо не має часу згадувати застарілі відношення. Нашкрябає іноді в месенджері горстку безликих, стертих слів, які нічого не промовляють ні серцю, ні душі. Мабуть, чисто із жалю.

«Чи боїться сказати, що вже не любить, що вже не потрібна?»

Швидше за все, пустив на самоплив – поки так, а там видно буде. Коли ще та бійня закінчиться. Були ж в історії сторічні війни. Життя все розставить по місцях.

Іноді ледве стримуєшся, щоб не вилити на Мирослава весь гнів, який поволі накопичився в грудях.

«Ще не вистачало відштовхнути його своїми ревнощами. Взагалі писати перестане. Як тоді бути?»

Може воно й на краще? Скільки можна терпіти зневагу до себе?

Втім, деякий острах не дозволяє зробити різкі кроки, довести до остаточного розриву.

«Чи знайдуться зараз сили впоратися з повною самотністю?»

В серці тліє тривожне передчуття, що сил не знайдеться. Перед уявою постає лише чорний морок, ладний остаточно поглинути розум.

«Може пізніше, коли зміцнію. Тоді поговоримо на чистоту. А зараз… слід якось протриматися.»

Хоча змиритися складно, проте душа не може постійно нити, рватися на волю, вимагати любові. Вона втомлюється. Настає апатія.

«Треба бахнути чогось міцнішого, ніж кава. Розслабити напружені нерви.»

До того ж – поки в будинку є світло, присутня й гаряча вода.

«Чому б не прийняти ванну, випити заодно прохолодного вина?»

Відгородившись від реальності завдяки шуму води, відкупорила пляшку, наповнила келих. Присіла на краєчок ванни.

Бовтаючи однією рукою в купелі, хильнула вина. Перший ковток – найприємніший. Густе, тягуче, терпке. З кожним наступним келихом смак вже не буде настільки яскраво відчуватися. Зате внутрішній біль та голос розуму поволі затихнуть. Повернеться омріяний спокій…

«Допоки сам не відгукнеться, не стану більше про себе нагадувати. Сконаю у муках, але першою – ні за що!»

Не встигла загадати – телефон мляво бринькнув. Трохи не похлинулася напоєм.

«Та, невже?..»

Вся начебто набута рівновага враз розлетілася на бризки. В душі одразу закипіло.

«А де ти до цього був? Де тижнями пропадав? Не стану навіть читати.»

Втім, бодай хвилини втриматися не змогла. Поставила келих на кришку пралки, витерла руки об рушник. Схопила телефон.

«Ну, давай подивимось. Що він там пише…»

— Привіт, мала!

«Отакої! Ніби ні в чому не бувало.»

— Привіт, — відповіла обережно. — Коли не шуткуєш.

— Давно не чулися!

І купа нахабних «смайликів» на додачу.

«От, покидьок. Весь такий на позитиві. Зараз я тобі влаштую!»

— О, зі мною трапилися всякі нецікаві речі. Немає про що розповідати. Підхопила вірус, майже два тижні температурила, важко кашляла. Багато сумувала й тужила. Нині вже набагато краще. Ще відкашлююсь, та ліве вухо не дуже добре чує. Думаю, скоро все пройде.

— Нічого собі!

Як з рогу достатку полилися теплі фрази. Емотикони з поцілуночками та обіймашками.

«З такою щирістю пише, аж серце стискається!»

Навіть совість на мить прокинулася. Проте заштовхала ту непрошену совість куди поглибше. Віри Мирославу все одно немає.

«Якого біса? Невже потрібно вдаватися до дешевих маніпуляцій? Усілякі негаразди вигадувати? А без того сам не міг вимовити пару добрих слів?»

— Коротше, трохи не здохла тут. Поки ти десь там вештався.

— Та не вештався я! Сто раз тобі казав. Вранці вчуся, по обіді працюю. Немає часу навіть з думками зібратися!

«О, почалося. Моя улюблена частина. Нікчемні виправдання, давно заїжджені. Нумо, розкажи. Як ти там, бідненький, страждаєш. Один. На чужині.»

Кожному хочеться, щоб його кохали до нестями, забуваючи себе. Але в реальності подібне рідко трапляється. Тільки й залишається, що грати на емоціях партнера.

Що може бути цікавішим для розлучених закоханих, ніж нескінченні з'ясування стосунків? Хто кого любить більше, а хто менше. І чому, на їхню думку, справи йдуть саме таким (абсолютно неприйнятним) чином.

Потребуючи тепла, вимагають доказів любові. Із затятістю псують один одному нерви, аби зачепити почуття другого, викликати якусь реакцію у відповідь, і хоч у такий схиблений спосіб переконатися в їх достовірності.

«Ніколи не думала, що опущуся до подібного рівня дискусії. Втім, ось ми тут.»

Перечитуючи бездарні виправдування Мирослава, розмірковувала тільки про те, як би загнати йому під шкіру гачка. Знайти больову точку й чимдуж надавити на неї. Щоб запалити нарешті в серці хлопця іскру, передати йому всю глибину свого болю. Тоді, може, трішки одумається. Щось та зрозуміє.

«Пусті сподівання...»

Чомусь дуже злило, що в його відповідях не було жодних грубощів. Такий він по життю – врівноважений. Раніше ця риса характеру подобалася, тепер дратувала найбільше.

«Значить, йому точно все одно!»

Слово за слово, довела бесіду до сварки – може не витримає, пошле куди подалі прямим текстом, і це одразу все вирішить.

«Навіщо продовжувати те, що немає виходу. Те, що й без того занадто затягнулося?»

Проте, хлопець стримувався. Більш-менш спокійно відбивав всі наїзди.

«Може справді кохає?»

Аж серце зайшлося від такої можливості.

«Ні, не реально. Який чоловік стане терпіти настільки довгу розлуку?»

Просто грається, як кіт з мишкою. Або тримає її за повну дурепу.

«Та й ніякого кохання я не варта. Це зрозуміло. Уявила собі бозна-що. Ніби справжня художниця. От тільки без жодних реальних досягнень…»

Піддалася приємному самообману. Талановита, кохана, щаслива… Чисто ретушована картинка з «Інстаграму».

Хоча насправді її важливість у його всесвіті десь скраю, прагне до нуля. Щось на кшталт запасного варіанту: «Раптом доведеться повернутися?»

«Так, раптом...»

Прикро посміхнулася. Осушила одним ковтком гіркі залишки вина.

– Втім, тобі на мене давно начхати.

– Ні, люба. Не начхати! Чому ти постійно мене ображаєш? Мені тепер болить…

«Нічого собі! Я, виявляється, не права. Ображаю його! Йому тепер болить... Йому болить! Ні, уявляєте?.. Це насмішка якась? Ти хоч знаєш, що таке справжній біль, чоловіче? Коли серце виривається з грудей!»

Біль настільки нестерпний, що вивертає душу назовні, втім ніяк не може вивернути до кінця. Тупо застряг всередині й не дає спокою. Коли раз по раз доводиться стримувати себе, щоб не закричати вголос.

Жити кволим напівжиттям. Намагатися робити перед мамою вигляд, ніби все добре. Коли все сиплеться з рук, а коханий, від якого очікуєш хоч якоїсь підпори, прямо зневажає тебе. Навіть не ховається, просто відмахується байками та лестощами.

«Пішов ти! Скільки можна брехати? Не хочу більше ні чути, ні бачити!»

Треба це замкнене коло розірвати. Раз і назавжди.

«Ігнор, повний ігнор!»

Кинула листування. Забувши про наповнену ванну, ринулася у свою кімнату.

А там погляду предстала інша «ситуація».

Мати, як ні в чому не бувало, стирчить біля картини. Схоже вирішила, що донечка у ванні з пляшкою вина та бринькаючим телефоном – це надовго.

«Дочекалася ж моменту…»

Ввімкнула усі можливі лампи освітлення. Мольберт повернула таким чином, щоб більше світла лягало на полотно. Навіть окуляри надягла, які недолюблює. Все підготувала, аби ретельно роздивитися – що ж там доця всю осінь та зиму робила?

А погляд по молодому просвітлений, сповнений цікавості.

«Ще б лупу взяла!»

От тобі й хвора старенька.

– Мамо! Я ж тебе просила!..

Жінка здригнулася від несподіванки. Утім, одразу знайшлася.

– Вибач, доню. Дуже вже хотілося побачити. Стільки ти їй сил віддаєш. Не могла більше стриматися.

«Ще одна скалка в дупі. Стриматися вона не могла! Один пару добрих слів видавити з себе не в змозі. Другу хлібом не корми, тільки дай носа не у свої справи встрянути. Звідки ви тільки взялися на мою голову?!»

Перша хвиля злості швидко минула. Настрій дещо змінився. Крізь досаду проклюнулася цікавість. З’явилася непевність.

– То… що скажеш?

Мати пом’яла губами, підбираючи слова.

«Давай, викладай! Тягне інтригу вона тут. Кажи вже, раз подивилася!»

Збільшені очі в коригуючих окулярах раніше викликали сміх. Але чомусь взагалі не смішно. Зараз роботу вперше оцінять.

«По справжньому.»

І це не та робота, і не та оцінка, що в академії.

Хоч би як мати її любила чи, припустимо, ненавиділа, атестуватиме вона тільки наявний результат. Як завжди, як в дитинстві. Жодної пощади не буде.

«Поблажливість – доля любителів. А ми тут обидві профі.»

Стало моторошно. Обличчя палає. Слабкість по всьому тілу. Тремор кінцівок.

Безумно, до запаморочення, хотілося почути похвалу:

– Портрет прекрасно задумано, елегантно вибудувано, граціозно реалізовано. Усе дуже гармонійно. Ти в мене така молодець!

«У цьому дусі...»

Натомість відчула, що зараз їй зроблять дуже боляче. То бабуся за кожну бризку фарби на аркуші могла похвалити.

«А тут компліменти можна тільки заслужити. Не випросити.»

– Так, непогано, непогано. Написано чисто, без бруду. Композиція вдала. Цей жест назустріч глядачеві… знайшла підхід, молодець. Фон, передній план, деталізація – все доволі майстерно. Підкреслена національна особливість, одразу зрозуміло чий портрет. Малюнок в цілому вивірений, багато уваги приділено дріб’язковим елементам. Надмірна деталізація взагалі притягує увагу. Квіточки – ну дуже гарно пропрацьовані! Але…

«Так. Вічно ті кляті але!»

Внутрішня напруга досягла піка. Відчула, що починає задихатися.

«По похвалах на цьому усе. Тепер почнеться по-справжньому.»

– Що я тобі казала? Кольористика дико шкутильгає. Все тьмяне, ніби пізня осінь. Деякі елементи навпаки, занадто яскраві. Бо працюєш при різному освітлені! Я справді не розумію… як так? Ти ж не дурна, не можеш цього не бачити! Тобі певно щось заважає. Треба виправляти. Потім, ці очі... з ними точно щось не те. Цей погляд... хм!

– Як у Врубеля? – прохопилося обнадійливе.

У мами вирвалася посмішка.

– Я б так не сказала. Але щось на кшталт того. Дуже дивний, дикуватий. Якби мавку малювала, тоді може зійшло б.

«Вічно вона права. Злісна сучка!»

– Коротше, ти перемудрила. Місцями не дотягнула, місцями перестаралася. Ідея чудова, але треба повернутися на крок назад. Зробити купу виправлень. Додати контрастності світлотіні. Намалювати жінці природні очі. Моя тобі порада – краще поки відклади. Дуже схоже на перевтому. По гарячому не виправиш. Весна на порозі – сонце стане, буде більше натурального світла. Тоді повернешся до роботи зі свіжим поглядом. Одразу побачиш всі помилки. Спокійно допрацюєш.

– Ясно!

– Ну, чому ти одразу так негативно все сприймаєш?..

«Обісрала, ще й дивується!»

– Вже даруйте. Як є. Тебе ж просили не лізти поки не закінчено? Тисячу разів! Чому не дослухалася?

– Вибач доню. Я просто намагалася допомогти…

– Дякую, допомогла. А тепер – будь ласка. Хочу побути наодинці.

– У тебе є власний почерк, – замість того, щоб одразу піти, затараторила жінка. – Треба його розвивати далі. Ти сама неначе нерозкрита квіточка. Але…

– Мамо!

«Просто згинь мовчки! Бо я зараз за себе не відповідаю.»

Неначе почувши це неозвучене благання, жінка поспішила до виходу. Наостанок, не втримавшись, видала:

– Але ж вона так схожа на тебе!

– Що?!

Мати вилетіла з кімнати. Миттєво зачинила за собою двері.

От, дивина. Все життя боялася мами, а сталося навпаки – та сама її боїться.

Виростила дикунку на свою голову! Створила страшну індивідуалістку, яка воліє досягнути найвищих успіхів у мистецтві. Не зважає на оточення. Від усіх чогось вимагає, нічого їм натомість не даючи.

«На весь світ зла. Всіх ненавиджу. Що зі мною не так? Ніяка я не квітка. Я бур'ян. Який треба чим швидше виполоти.»

Втім, перший «резонанс» відбувся. Якщо трішки заспокоїтися, то можна підбити деякі підсумки. Що там мати казала?

«Портрет більш-менш вдалий. Жест персонажа влучний, вираз очей, щоправда, не дуже зрозумілий. Квіточки самі по собі гарні. Треба правити.»

В цілому, робота достойна.

«Достойна чого? Смітника?»

Отже, шедевру не вийшло. Картина не працює – не сприймається глядачем так, як потрібно. Як було задумано.

«До речі, що значить – схожа на мене?»

Треба передивитись зображення стороннім поглядом, типу маминими очима.

«Тим більше вона так влучно розставила світло. От що значить досвід! Все одразу прояснилося.»

На картині – втомлена молода жінка. Худорлява аскетка в чорному вбранні. Червоне, як горобина, намисто гостро відтіняє виснажене обличчя. Ніякої наснаги в її рисах не видно. Здається, вона зараз розридається над анемічними квітами, які обіймає. Наче не подарувати хоче, а шукає в них підтримки. На довершення – заплутаний погляд. В якому затаїлося щось по-справжньому зловіще.

Забагато тіней, тьмяність. Обстановка занадто тривожна. Де взагалі ті радість й хвилювання, які хотіла передати? Чому на всьому зображенні немов лежить печатка безнадійності?

«Боже, невже я так погано виглядаю?»

Кинулася до дзеркала.

«Мати не жартувала. Поміняй одяг, зачіску і буду вилита я.»

Така ж втомлена, застресована, знесилена. Возиться з якимись квітами-малюночками, уникаючи живого спілкування.

«Прокляття! І тут вона права, всюди права. Так, обличчя наче різні. Але в якихось рисах збігаються. Як мати й дитя.»

Спотворена копія.

«Заспокойся! Це ж лише думка літньої жінки. Ще й не дуже здорової!»

Легше, легше. Тут не мати винна. Вона тобі тільки добра бажає. Одразу попереджала, що то дурня малювати під мерехтливим світлом.

«Чому так вийшло? Звичайно, лампи... але чи тільки в них справа?»

Насправді сама знала, як не слід робити. Проте зробила. Власноруч. Ввела почуття в оману, викривила світогляд. Вчинила таким чином, щоб у жодному разі не досягнути успіху.

Все, аби зламати, розчавити, понівечити.

«Наче біс попутав.»

Глибоко занурившись у себе, надміру зосередившись на деталях, навіть не помітила, як спотворила портрет.

Коли це відбулося?

Коли думала про своє, не контролюючи роботу? Коли п’яна щось домальовувала й тінь з-за спини наче водила рукою?

«Провести дослідження, створити купу начерків, малювати й перемальовувати до нескінченності, щоб зрештою просто зобразити... саму себе?»

Портрет, в принципі, не зовсім поганий, по-своєму цікавий. Проте абсолютно не відповідаючий задуму.

Погляд мав приваблювати, рух – зачаровувати. Картина загалом – підносити емоції, а не пригнічувати почуття.

«Що у підсумку? Як там казали прєподи?..»

– Дана робота ознак самоцінного художнього значення не містить.

«Власне так і виглядає творча невдача. Аматорство. Ганьба!»

Результат надмірних піврічних зусиль – незріла картина.

Мала показати її силу, а показала слабкість. Проявила недосконалість – не тільки техніки, а й особистості. На люди портрет в такому стані взагалі краще не показувати. Можна, звичайно, залишити як є. отупившись, відповідати заздрісникам: «Я художник, я так бачу».

Але, в такому разі, навіщо це все взагалі? Чисто для галочки?

Потрібно виправляти помилки. В даному випадку, простіше почати з початку.

Скоблити полотно – не в новинку. Лише праці й часу жаль. Найбільше жаль саму себе.

«Бах!»

В будинку раптово погасло світло.

«Все, вистачить. Надивилася! Кляті відключення…»

І знову з темрявою наодинці. І знову ті самі базові питання.

«Отже, хто я?»

Виходить – ніхто. Пусте місце. Безпорадний шматок лайна. Нікому на світі не потрібний. Лише хіба матері, яка без чужої підтримки тут просто помре.

«Якщо реалізм це дзеркало. Що тоді? Виходить – мої твори, то криві дзеркала? Як не намагайся здійнятися у вищі сфери – усюди вилазить моя спаскуджена душа?»

Відчула глибоку відразу до самої себе.

«Боже, яка ідіотка! Чомусь вирішила, що здатна створити шедевр.»

Знову прокинувся телефон. «Бринь, бринь. Бринь!»

Екран блимає й блимає. Лише діючи на нерви.

«Що ти там все пишеш, що ти виправдовуєшся? Навіщо? Кому зараз твої пояснення взагалі потрібні?»

Пусті слова, пусті фрази, позбавлені сутності. Наче опале осіннє листя, вже присипане снігом, яке все ще намагається… щось там намагається комусь довести, нагадати про себе.

Спочатку розтоптав її почуття, а потім пише. Типу, все гаразд. Кохаю тебе.

Вибач, більше тобі не вірю!

«Люби іншу та займайся з нею чим завгодно. Але не кажи мені тоді про кохання! Живеш собі на повну? От і живи. Тільки мене тим своїм брудом не зачіпай.»

Але як не зачіпай, коли вже вся тою нелюбов’ю, як спермою, обляпана.

«Де очі, які мали випромінювати доброту? Чому на картині їх немає?.. Що зі мною відбувається?»

Треба зібрати всю силу волі, затирати й малювати заново.

«От тільки де її взяти, ту силу? Краще вже спалити картину.»

Точно! Це ж просто – зняти з лампи скло, хлюпнути рідину на полотно, піднести запальничку.

Але щось перешкоджає, поки що перешкоджає. Яка б не була картина невдала, все ж таки вона її породження. Звершення душі.

«Так. Спалити та забути! Ні. Навіть не здумай!»

Чи довго зможе боротися з собою? Аби ж була можливість хоч на мить заглянути в майбутнє. Зрозуміти, що все це не даремно.

Приходиться кульгати в присмерках і думати: «Що відбудеться раніше – чи то сяйво стане, чи темрява остаточно накриє?»

В той час як внутрішній голос, велінням якого майже неспроможна протидіяти, приглушуючи всі інші думки та залишки волі, чимдуж промовляє:

«Спали вже її, спали!»

Ні, ні, не треба…

Присіла в темному кутку та розридалася в долоні – маленька безпорадна дівчинка у затінку власної тіні.

Дим і дзеркала

Коридори та сходи

Двері

Гасове світло

Більше від автора

Дим і дзеркала

Коридори та сходи

Двері

Вам також сподобається

I SUPPORT WOMEN'S RIGHTS BUT ALSO WOMEN’S WRONGS: ПІДБІРКА КНИЖОК

“Лілі” Василь Добрянський | український детектив, гідний порівняння із романами Аґати Крісті ( чи ні? )

Як цікаво почати книгу?

Коментарі (0)

Вам також сподобається

I SUPPORT WOMEN'S RIGHTS BUT ALSO WOMEN’S WRONGS: ПІДБІРКА КНИЖОК

“Лілі” Василь Добрянський | український детектив, гідний порівняння із романами Аґати Крісті ( чи ні? )

Як цікаво почати книгу?

Дим і дзеркала

Теми цього довгочиту:

Коридори та сходи

Теми цього довгочиту:

Двері

Теми цього довгочиту:

Більше від автора

Дим і дзеркала

Теми цього довгочиту:

Коридори та сходи

Теми цього довгочиту:

Двері

Теми цього довгочиту:

Вам також сподобається

I SUPPORT WOMEN'S RIGHTS BUT ALSO WOMEN’S WRONGS: ПІДБІРКА КНИЖОК

Теми цього довгочиту:

“Лілі” Василь Добрянський | український детектив, гідний порівняння із романами Аґати Крісті ( чи ні? )

Теми цього довгочиту:

Як цікаво почати книгу?

Теми цього довгочиту:

Коментарі (0)

Вам також сподобається

I SUPPORT WOMEN'S RIGHTS BUT ALSO WOMEN’S WRONGS: ПІДБІРКА КНИЖОК

Теми цього довгочиту:

“Лілі” Василь Добрянський | український детектив, гідний порівняння із романами Аґати Крісті ( чи ні? )

Теми цього довгочиту:

Як цікаво почати книгу?

Теми цього довгочиту: