Дух книжки живе тільки в книжці
Переклад „Duch książki żyje tylko w książce” – wywiad z Andrzejem Sapkowskim.
Він створив найвідомішого героя польської фентезійної літератури, котрий у молодого покоління асоціюється перш за все з серією комп’ютерних ігор. Що автор «Відьмака» думає на тему адаптації і чому щораз рідше бере участь у зустрічах з фанами?
Наведене інтерв’ю автор Саги про Відьмака та Гуситської трилогії дав організаторам читацького фестивалю «Warsaw Book Show» після 2 років медійного мовчання. Захід відбувся 20-22 квітня 2018 року в «Ptak Warsaw Expo». Анджей Сапковський був спеціальним гостем події.
Warsaw Book Show: Чи вибачили Ви творців фільму 2001 року?
Анджей Сапковський: Не перебільшуймо, не перебільшуймо. І не порівнюймо той фільм з «Володарем Перснів» чи «Грою престолів». Інші часи, інші уклади, інші бюджети. І тут, у нас, на нашому подвірці фільмова галузь видала в той час більше халтури, аніж шедеврів, — і фільм «Відьмак» просто вписався в стандарт. Коли мова йде про екранізацію літератури, то я сам бачив у житті багато фільмів значно гірших. Правда, бачив також і багато значно кращих. І що з того?
WBSh: Останнім часом Ви рідко відвідуєте конвенти та читацькі заходи. Це втома від фендому (якщо ще можна говорити про польський фантастичний фендом в традиційному розумінні цього слова)?
А. С.: Цього року мені виповниться 70 літ. Зі сивиною на карку якось дивно пригасає запал до забавкових заходів, на котрі в додаток треба їхати цілу ніч залізницею. У минулому, звісно, подорожував отак, зараз же якось не хочу. І більшість конвентових принад якось дивно втратила привабливість. Або лікарі їх заборонили. Тож, коли мова про втому, то радше про класичну, тілесну, сказав би я. Фендом має мало стосунку до того — хоча трохи має, бо час змінив не тільки мене. Останнім часом до польського фендому, як улите, пасує старе римське прислів'я про сенат: senatores boni viri, senatus autem mala bestia (прим. – лат.: “сенатори – то добрі мужі, сенат же – то зла звірота”). Та й boni viri у більшості з фендому позникали, щораз їх менше. Або змінилися до невпізнання — і це не на краще. Кажу це з позиції того, хто ніколи до фендому не належав і ніколи з ним себе не ототожнював. І не мав та не маю жодних зобов'язань перед фендомом, особливо щодо вдячності.
WBSh: У загальній свідомості про Вас опінія як про письменника недоступного, такого, що уникає близьких зустрічей з фанами. Чи це справедлива осуда, чи це ярлик, причеплений медіями?
А. С.: Абсолютно точно друге. Один із прикладів незліченних дурниць, вимислів і фейків, які циркулюють про мене. І вже усталилися у, господи помилуй, «загальній свідомості». Зрештою прошу самим оцінити: задано лише третє питання і вже три неправди-напівправди. Зустрічі з читачами я незмінно для себе цінував і ціную. А чому рідко до них доходить справа? Сказав: сивина на карку. Не сяду на потяг, аби цілу ніч їхати на конвент у селищі Дужедалечанське. Або до Щедаліграда на зустріч з читачами в тамтешньому будинку культури. Природно, що ані Дужедалечанське, ані Щедаліград не приймуть ґречної відмови, образяться, розпочнуть у мережі срач, назвуть мене пихатим або й гірше. І те піде в світ. І ввійде до «загальної свідомості». І, nota bene, зроблять купу сміху. З акцентом на «зробити купу».
WBSh: Що Ви порадите наймолодшим або зовсім недосвідченим читачам Відьмацької саги: з чого треба починати? Чи ознайомлення з оповіданнями є необхідним при читанні П’ятикнижжя? Чи може, треба починати з «Сезону гроз»?
А. С.: Починати завше належить класично, значиться, з початку. У випадку Відьмацького циклу початок то обидва fixup’и, тобто збірки оповідань. Після них належно було б приступити до читання п’яти томів циклу. А на кінець, якщо хтось матиме охоту, можна взятися за «Сезон гроз», себто сайдквел. Таку черговість я пропонував би. Несміло. Бо можна почати з прочитання пенталогії. Можна почати з «Сезону гроз», хронологічно передуючого пенталогії і більшості оповідань зі збірок. У багатьох книжкових циклах внутрішня хронологія розходиться з черговістю видань, і читачам то не заважає.
WBSh: А що Ви скажете читачеві й глядачеві, котрий світ Відьмака знає тільки з ігор, або незабаром узнає з серіалу?
А. С.: Читач, котрий відьмака знає тільки з ігор. Чи не ріже вухо Вам цей фальш? Дисонанс? Ані оксюморон? Ані contradictio in adjecto (прим. – лат.: “протиріччя у визначенні”)? Той, хто знає відьмака виключно з ігор або інших адаптацій, читачем не є, бо читач то той, хто читає, а не грає чи дивиться. Тому останньому я порадив би читачем стати. Коли він дійсно зацікавлений у вивченні світу Відьмака.
WBSh: Чи слідкуєте Ви за сучасним польським фентезі? Як прокоментуєте останню моду на «слов’янськість» наших родимих письменників, котрі (у менш чи більш прямий спосіб) признаються, що натхнені Відьмацькою сагою?
А. С.: Утримаюся від коментарів. Аби коментувати чужі досягнення не маю ані права, ані високого чола, ані схильності. Ані бажання, last not least.
WBSh: Який вплив Ви мали на створення антології «Пазури й ікла»?
А. С.: Якщо дачу зеленого світла цьому підприємству можна вважати впливом, то вплив мав. Я схвалив ідею «Нової Фантастики» оголосити конкурс на «відьмацьке» оповідання для вшанування 30-ої річниці публікації оповідання «Відьмак» на сторінках часопису. Дав видавництву SuperNOWA зелене світло на видання антології з вибірки оповідань, надісланих на конкурс, і вибірку ту схвалив.
WBSh: Чи бачили Ви мюзикл, натхнений Вашою творчістю? Якщо так, то що про нього думаєте?
А. С.: Бачив, адже був на прем’єрі. Спектакль дивився зі задоволенням, кілька song’ів навіть наспівував пізніше – у міру скромних можливостей. Словом: chapeau bas (прим. – фр.: “знімаю шляпу”). Рецензії у медіях теж були позитивні.
Як цікавеньке, зазначу, що перший «відьмацький» мюзикл з’явився ще раніше. У Росії. Натрапив на нього в Інтернеті, зовсім випадково, бо створений він був цілковито без моєї участі, не споминаючи про такі дрібниці, як згода чи контракт. Навіть не завдали собі труд мені про нього повідомити.
WBSh: У багатьох інтерв’ю Ви критично відповідали про мультимедійні всесвіти (у контексті ігрових адаптацій Відьмака, але не тільки). Ви не змінили думку про медії, у котрих «не користаються малими літерками»? Зрештою, з коміксом удалося, і багато фанів вважають, що серіал дев’яностих років дуже вдало передає дух книжок…
А. С.: Хотів би бути – може, нарешті буду – добре зрозумілим, позаяк моя відповідь на тему ігор щоразу викликає срач у мережі. Гра, базована на книжці, може бути відмінною грою, зробити фурор серед гравців – як зробив його «The Witcher». Комікс на літературній основі може бути number one серед коміксів. Фільм зі сценарієм за мотивами книжки може бути захоплюючим хітом бокс-офісу – коли так, першим поціню, віддам честь, зніму капелюх. Але ніщо не змінює факту, що то вдалі адаптації літературних творів у інших медіях – з акцентом на «інших». Адаптації, наділені всіма вадами адаптацій. Не можна ставити книжки і їхні адаптації в один ряд, порівнювати їх і об’єднувати, бо то речі непорівнювані і непоєднувані. Вони не мають точок дотику. Загадка для мене: хто вигадав ону «передачу духу», приписувану адаптаціям. Хоч би й була адаптація шедевром у своїй галузі, дух книжки живе тільки в книжці і є непередаваним.
WBSh: Ви часто підкреслюєте прив’язаність до свого міста – Лодзі. Не відчуваєте спокуси зробити її сценою для якоїсь історії і тим хоч трохи зарадити її страшній недооцінці в сучасній літературі?
А. С.: Якось такої спокуси не відчуваю. Forse altri cantera (прим.: можливо, інші оспівають), як казав поет.
WBSh: Може, час знову вразити читача, як-то Ви зробили зі «Змією» у 2009 році?
А. С.: Може. Хто зна?
WBSh: Чи видасте свої письменницькі плани на найближче майбутнє?
А. С.: Ні.
Буде чергова книжка у всесвіті Відьмака
Переклад “Andrzej Sapkowski: Będzie kolejna książka w uniwersum Wiedźmina”.
«Маю у планах написати чергову книжку у всесвіті Відьмака. Буде щось типу приквела» – повідав Анджей Сапковський у ході зустрічі з фанами підчас фестивалю Warsaw Comic Con.
Недавно Ви зустрілись з шоуранером Netflix’івського «Відьмака» Лорен Шмідт-Гісріх. Ви видасте, на якому етапі є виробництво серіалу?
А. С.: Варто почекати. Знімуть, передплатите собі Netflix і побачите. Нащо поспіх?
У такому разі якою є Ваша участь в екранізації? Така, як у Джорджа Р.Р. Мартіна у «Грі престолів»?
А. С.: Я вважаю, що моїм завданням як консультанта є гарантування, що в жодному моменті серіалу не заспіває Ед Ширан.
Це я можу гарантувати. Повірте мені, панове, хотів би вам щось ще повідати, але Netflix записав у контракті, що мені невільно про це розмірковувати. Якщо я порушу це правило, то спіткає мене сувора кара. Але я не боюся, що та кара мене спіткає, бо я й так нічого про виробництво не відаю.
Не вірю, що після зустрічі з пані Шмідт Ви нічого не знаєте. Очевидно пілот уже скінчений.
А. С.: Не можу зрозуміти, що цікавого в тому, що пані Шмідт скінчила пілот? То її робота! Закінчити пілот – такий має фах. Скінчила пілот і файно. Що в тому цікавого? Нехай мені хтось утлумачить.
Ви читали той пілот?
А. С.: Так.
Що Ви про нього думаєте?
А. С.: Він ОК. Обмовимося: маємо діло з фахівцями. Ці фахівці – це Netflix. Хто бачив їхню продукцію, той має більш-менш якесь поняття, що то за фірма. То фахівці – як щось роблять, то добре. Отака проста справа.
Звісно, але якщо йдеться, наприклад, про «Видозмінений вуглець», то він сильно відрізняється від літературної версії. Тут буде подібне?
А. С.: То проблема Netflix’а. Екранізації мають свої права. Хто дивився «The Expanse», той знає, що він дуже мало відрізняється від книжки. То в лоба сфільмована книжка, навіть ті самі діалоги. Позаяк з книжкою я познайомився сильно раніше, аніж з серіалом, у своїх мислях випереджав його: «Ага, зараз той скаже те, станеться те, а потім буде оте». Тому сказав собі, що наступного разу не читатиму книжку. На всяк випадок, бо мені те попросту заважало при перегляді. З «Грою престолів» не мав тої проблеми, адже серіал доволі сильно розійшовся з книжкою. Уже не знаю, що діється і що стане, бо книжки уже бракує – нема! Скінчилося тим, що вбили Джона Сноу, і я всім, кого хотів подратувати, сказав: «Уважайте, вб’ють Джона Сноу» – на що вони «Ну, ти що, глупий?! Це ж неможливо!» Ну, і вбили, тільки реалізували ту класичну схему, коли загинув і врятувався.
До речі, щодо «Гри престолів», котру Ви згадали, одначе то Мартін зоставив шоуранерам поле для самочинства. Сказав: «Я хочу закінчити книжку так. Моя дорога довша, але таким є кінець, і або користайтеся тим, або ні».
А. С.: Існують, завше існували і будуть існувати певні конфлікти між автором, кіношником і тим, хто має гроші. Для прикладу розповім панству, що Дієго Рівера, чоловік Фріди Кало, на замовлення Рокфеллера намалював колись мурал, величезний, як належить Дієго Рівері. Були там мексиканські сцени, але Рівера не був би собою, коли б у те все не вплів Маркса, Леніна, Сталіна. Звісно, Рокфеллер роздратувався і наказав той мурал замазати. Рівера заголосив: «Це моє мистецтво!», – а Рокфеллер відповідав: «Але це моя стіна!» Власне, тут і є та проблема: чия стіна, а чиє мистецтво. Хтось хоче грошей, позаяк ніхто не робить серіал на підставі Моргана, Сайммонса, Претчетта – тому, що така людина робить це заради грошей. Вони знають краще, ніж я, як робити гроші, тому я з ними не сперечаюся. Якщо вони вважають, що в той спосіб зароблять свої гроші, то вони мають рацію, а не я. Очевидно, до певної міри. У певних моментах мушу, на жаль, втручатися, аби Ед Ширан не заспівав.
Маєте у планах написати щось ще, що розгорталося б у всесвіті «Відьмака»?
А. С.: Маю.
Якусь дрібну деталь у нагороду для усіх тих людей, котрі сьогодні сюди приїхали?
А. С.: Ще чого!
Колись на подібне питання Ви відповіли: «Якщо в мене гроші скінчаться», – а Netflix певно відважив спору суму, тож нова книжка радше за все не близько.
А. С.: Netflix нічого не відважив, бо не такий глупий. Серіалу ще нема. Спокійно, не в тому річ. Я дужих потреб не маю: хлібець з кав’яром, трохи цитрини, дві або три устриці – і живемо. Не кажу нічого з інших причин – крадуть замисли. Маємо справу з тим, що польський фендом у цю хвилину перетворився на таке маленьке гніздо змій. Велике кодло, що сичить, кусає за гомілки, а того, кого не в стані укусити, обсцикає. Але взагалі-то я вже для деяких не є аж таким привабливим автором, щоби в мене красти. Але для певності, береженого бог береже, я нічого не кажу. Наступна книжка буде о пароплавах.
А заграничні видавці не тиснуть на Вас, щоби наступна книжка була про відьмака?
А. С.: Заграничні видавці можуть собі тиснути, але своїм жонам – не скажу на що. Багато з них досягло вже, так скажу, етапу «Сезону гроз» і хочуть більше. Але я маю ще «Гуситську трилогію» у запасі. Ну, і добре – вже принаймні десяток записався, тож скоро побачимо її на багатьох різних європейських, і не тільки європейських, мовах.
Яка є Ваша улюблена частина «Відьмака»?
А. С.: То, як питати батька, котрий має шість паскудних дочок, котру він любить найбільше. Не в стані відповісти, бо не роблю таких рейтингів. Може, та найновіша, котрої ще нема. Так, ота буде найліпшою.
Як сильно змінився образ відьмака з перших оповідань відносно того, котрий зародився у Вас у голові в перший раз?
А. С.: Не дуже розумію. Що зародилося, то й постало. Ви передбачаєте, що я щось інше вигадав, або що щось інше написав?
Я припускаю, що в момент, в котрий Ви замислилися про написання, Ви мали інший образ, ніж той, котрий написали.
А. С.: Оце вже ближче до того, що варто було сказати. Я вже багаторазово говорив, хоча бачу в залі багато осіб, котрі доволі молоді, що не могли бути на моїй попередній зустрічі, бо та була давно. Факт і правда такі, що я писав оповідання «Відьмак» на конкурс. Ніколи не мав наміру написати друге оповідання. Така мисль у моїй голові не виникала. Вона з’явилася значно пізніше, коли дійшов того, що письменницька справа то гарна справа, і можна було б спробувати нею зайнятися. Очевидно, то була чиста фантазія, бо було абсолютно неможливо жити з письменництва, навіть мого. Думаю, що відповідь на те питання є засаднича різниця, виникаюча з того, що перше оповідання «Відьмак» є, як кожне оповідання, коротке. Хтось колись сказав, що роман то є площина, а оповідання лінія. На тій лінії є початок, середина і кінець. Оповідання в силу речей мусить бути дещо іншим, ніж роман. І від відьмацьких оповідань до відьмацьких романів минуло трохи часу. Затим певні речі, котрі Ви називаєте образом чи баченням, могли зазнати зміни.
Що Ви думаєте про оповідання з книжки «Пазури й ікла»?
А. С.: Не можу на їхню тему сказати багато. Народився замисел. На замисел припала редакція «Нової Фантастики», котра хотіла в якийсь спосіб відзначити тридцяту річницю публікації оповідання «Відьмак» у журналі. Вирішили оголосити конкурс оповідань, дія яких відбувається у відьмацькому всесвіті. Очевидно, завчасно запитали мене, чи не маю я щось проти – абсолютно не мав. Ті оповідання почали стікатися до «Фантастики». Ті, котрі кваліфікувалися до друку, надрукували. Не знаю точно, хто був ініціатором видання оповідань книжкою («Супернова» чи «Фантастика»). У будь-якому разі якийсь консенсус постав. «Супернова» прочитала ті оповідання, зробила повторно оцінку того, чи оповідання підходять для книжки, і книжку видала – на тому кінець. Більше зі своєї сторони чогось особливого додати не можу. Приблизно половину з тих оповідань я читав – не більше, половину.
Ви згодилися б на те, щоби такі книжки з’являлися частіше?
А. С.: То видавець вирішує. Питаєтеся про такі речі в автора? У Польщі? (Сміх) Напевно в такому випадку не буду протестувати, бо чому б ні?
Чим Ви керувалися при зміні оповіді в книжці «Володарка Озера»? З чого то виникло?
А. С.: Я того не зауважив. Книжка була, певно, дещо товстіша, адже було заплановано п’ять книжок у циклі, але намножилося стільки сюжетних ліній, які треба було позакривати. Всі повішені раніше на стінах рушниці мусили вистрелити. У зв’язку з тим книжка дещо роздулася. Натомість, щоби там змінився стиль… Позволю собі як знавець теорії змови підозрювати в питанні якусь засідку на кшталт «Хто за нього ту книжку написав, що вона так відрізняється?». Спростовую – я її написав.
У «Володарці Озера» була лінія дівчини, що досліджувала історію Геральта.
А. С.: То така техніка «флешбеку» або «флешфорварду». Може бути так, що на перших томах саги мені не спало, що це є файне фабулярне рішення. Але то тільки техніка, нічого більше.
Чи маєте в планах вернутися в якийсь спосіб до «Гуситської трилогії»?
А. С.: Ні.
Чи появиться якесь оповідання або роман, що торкається інших історичних реалій?
А. С.: Не виключаю. Маю щось таке, що так скажу, на верстатці, але ще зарано, щоби про будь-що конкретне говорити. Хотів би щось таке зробити, але як самі запевне бачите, у мене не швидко йде. Я не люблю працювати на час.
Чи є шанс, що Ви будете в якийсь спосіб контролювати те, що сталося після подій «Володарки Озера»?
А. С.: Ні. То справа закінчена. Сага закінчилася, тож якщо я будь-що ще доповню у всесвіті Відьмака, а я маю такий намір, то радше за все то буде щось типу «приквела».
Бонгарт носив три медальйони: кота, вовка і грифа. Вовки появилися в «Крові ельфів», Бреген зі Школи Кота був у «Сезоні гроз». Чи відомо щось о Грифах?
А. С.: Не знаю, бо не написав.
Звідки взялася у Вас заінтересованість слов’янською культурою, котру так добре видно в книжках?
А. С.: Заінтересованість? Я чоловік ренесансу, котрий, по-перше, має IQ 200, по-друге, народився у часи, у котрі існував культ читання. У зв’язку з цим до 10-12 літ перечитав все, що було можливо прочитати. Може, не було того так уже й багато, бо мова про пізні 50-ті. У будь-якому разі, все з того. І чому слов’янська? Рівно добре розбираюся в кельтській, у кодексі Бусідо – легко! Чому саме слов’янська? Вона просто одна з багатьох!
Чи є якийсь персонаж із серії «Відьмака», котрий Вам найбільше любий, або такий, котрий найгірше писався?
А. С.: Ще раз повторю: коли б персонаж не служив фабулі, то він у ній не з’явився б. А тим, як той персонаж виглядає і чи комусь подобається, переймаєтеся ви, а не я. Позаяк у моїй фабулі він з’явився, моїй фабулі послужив, то на мою думку не можна його з тої фабули усунути, бо фабула без нього руне. Той персонаж є необхідний. Немає значення, чи я його люблю, чи ні. Так само чи було мені трудно його описати, або чи було мені легко його описати. Одне напевно – він мусив з’явитися у книжці, аби послужити фабулі. Моя любов або нелюбов не має тут значення – взагалі зовсім. Ви можете вважати деяких персонажів краще написаними, гірше написаними, більш для вас привабливими, менш привабливими, правдоподібними, неправдоподібними, живими або картонними – то ваша оцінка, а не моя. Коли щось у моїй книжці є, то значить, не могло бути в тому місці нічого іншого. Не може замість баби, котра приходить до лікаря, прийти дід. Приходить дід до лікаря і мовить «Я хорий» (прим.: можливо, жарт про схожість англ. «whore» та пол. «chora»). І це щось цілковито інше, ніж коли приходить баба і мовить, що раніше не прийшла, бо була хора. Не можна вилучити бабу з дотепу про бабу – немає способу.
