Звичайно демократія скінчиться або анархією вулиці, як у французькій революції й на початку російської революції, або диктатурою, як приклад Цезар, Наполеон, Сталін, Муссоліні, Гітлер, генерал Ф. Франко. © Д.Мирон-Орлик, "Ідея і Чин України"
Епоха ліберальних демократій, як відомо, розпочалась у кінці 19 століття, пережила свій розквіт у часи між двома світовими війнами, а після ДСВ розпочала своє протистояння з соціалістичною системою, яка мала потужну ідейну основу, але нікчемну економічну політику. Врешті-решт, саме останній чинник призвів до падіння комунізму у Східній та Центральній Європі. Здавалося б тріумф ліберальної демократії стався знов. Але як виявилось, ліберальна демократія не здатна протистояти викликам що поставило перед нею нове століття: масова імміграція, розповсюдження інтернету (а з цим складнощі у контролі раніше забороненої інформації), зростання активності нових диктаторських режимів — у очах західних інтелектуалів що вже тоді стрімко полівішали, ліберальна демократія та капіталізм не здатні були вирішити питання, що загрожували їх існуванню.
Отут ми і підходимо до початку явища, яке розглядаємо тут. Встановити відверту диктатуру, яку можна було виправдати захистом ліберальних свобод було би абсурдом. Але ж можна не оголошувати про те, що у нас встановлено диктатуру для захисту нинішнього режиму, можна просто вводити тоталітарні практики контролю, не міняючи державного устрою, виправдовуючи це "захистом нашої демократії" та "захистом меншин" від "фашистів", "екстремістів" та "потенційно небезпечних терористів", що "хочуть знищити демократію".
Отож, ми підійшли до самого визначення постдемократії. Постдемократія — це форма політичного режиму, що зберігає традиційні демократичні форми управління при поступових обмеженнях прав і свобод громадян і негласному використанні тоталітарних методів контролю.
Хтось скаже, що це абсурдно. Але прикладів на нашій планеті вже дуже багато. Постдемократія за ідеологічними напрямними може бути як правою (Угорщина), так і лівою (Росія, Німеччина, Велика Британія і т.д), але об'єднує їх одне — імітація багатопартійної політики при абсолютній маріонетковості партій з боку еліти. Перемоги бажаних кандидатів здобуваються завдяки медійній пропаганді, методикам комерційного піару та брудним політичним технологіям. Тобто, коли в країні проводяться вибори, декларуються усі свободи, закріплені в хартіях і документах ООН, але при цьому присутні засоби по контролю суспільної думки з арсеналу тоталітарних диктатур минулого — ця країна має постдемократичний устрій.
Яскравими прикладами такої системи є РФ та ФРН. У обох державах формально проводяться партійні вибори, наявні демократичні інститути та демократичне законодавство, але при цьому використовуються практики з часів сталінського СРСР: образливі ярлики для дисидентів ("Nazi" в Німеччині, "Экстремист" та "Иноагент" в Росії), активне використання політичної поліції (BfV та ФСБ), контроль над ЗМІ із фактичною цензурою невигідної режимам інформації, з відсутністю громадянського суспільства та громадської активності у формах, не затверджених режимом, та фактична неможливість змінити наявний устрій наявними інструментами через знову-таки неможливість потрапити на вибори (або набрати на них чесну кількість голосів). Епоха ліберальних демократій скінчилась у 10х роках цього століття — тепер у Європі домінують постдемократії.
Як сказано у цитаті ідеолога українського націоналізму Дмитра Мирона-Орлика на початку статті, демократія закінчується або анархією, або диктатурою. У більшості країн західного світу зараз ми можемо спостерігати процес переходу до диктатури, і постдемократія є перехідним етапом від ліберальної демократії до диктатури, часом випробовування методик по впливу на населення та концентрації влади та ЗМІ у руках однієї владно-олігархічної групи. У ФРН, Великій Британії, Іспанії та інших країнах Західної Європи цей процес нині в самому розпалі, у РФ же він розпочався у середині нульових років, досяг вершини у 2017-18 роках, а з 2022 року фаза постдемократії у РФ закінчується — відбувається поступова трансформація системи у диктатуру, у якій поки що наявні демократичні інститути.
По суті своїй, піар-методики, соціальна інженерія та політичні технології мають під собою абсолютно недемократичну природу. Навпаки — вони направлені на меритократичну селекцію тих, хто за думкою еліти може панувати нинішнім устроєм. І виникає питання: а чому б не позбавитись від цієї демократичної мішури, увести дієву систему меритократичних виборів та селекції нової еліти з дійсно кращих людей? Це станеться лише у постдемократіях правого толку, оскільки партійна ширма вигідна західним політичним силам для того, щоб приводити до влади вигідні їм партії. А як я вже сказав, західні постдемократії є здебільшого лівими.
21 століття буде століттям глобальної боротьби між меритократією та комунізмом у всіх його іпостасях. Ліві західні постдемократії поступово еволюціонують у фактично соціалістичні держави, тоді як праві меритократії, лідером яких повинна стати націоналістична Україна, поступово будуть демонструвати справжню свободу, справедливість та чесність свого устрою перед всім світом. Оскільки одна з головних рис українського характеру — відкритість та щирість, для нас це не буде проблемою. А от чи переживуть це протистояння збудовані на брехні та лицемірстві західні держави — велике питання. В будь-якому разі, вони можуть постійно брехати про свою демократичність та справедливість свого устрою, але знайдуться і ті, хто не захоче жити у брехні, і захоче справедливої держави для власних дітей.
