Для ТГ каналу “Сьомий вітер” підготував Максим Кубряк.
Жили-були собі король із королевою — молоді, вродливі, щасливі у шлюбі, як ластівки навесні. І народилась у них донечка — князівна, така гарненька, що й слова не скажеш, тільки зітхнеш.
На день народження донечки влаштували вони велике свято — запросили всіх чарівниць із усього королівства. Не забули й про стару, трохи дивакувату відьму, яка мешкала на болотах за Озерним краєм. Посадили її на почесне місце біля самої королеви, пригостили варениками з вишнями, медовухою та узваром.
Відьма все це з’їла, всього скуштувала, облизала ложку, аж очі засвітилися, й коли настав її час благословити дитину, вона аж розчулилась. Погладила дівчинку по щічці, показала їй «козу», мовила: «Ой ти ж моє сонечко, лапонька!», — і подарувала їй чи то мудру голову, чи то вроду таку, що всі хлопці обертатимуться — словом, щось корисне, що завжди знадобиться в господарстві.
Коли князівні виповнилось шістнадцять, вона перемогла на ярмарковому конкурсі вишивальниць. Її рушник із барвінком і калиною оцінили всі майстрині, хоч і вколола вона собі палець двічі — але хто ж рахує ті дрібниці?
А через рік заслав до неї сватів молодий князь із сусіднього князівства. Познайомились вони раніше через листування, бо обидвоє любили книжки й писали один одному листи на справжньому папері — не через магічний кристал, як модно нині. Коли зустрілися, виявилось, що князь — ще кращий, ніж вона собі уявляла: ввічливий, грамотний і вишивати вмів (принаймні хрестиком).
Родина була не проти, справили весілля. Молодята на перший час оселилися в затишному замочку біля дубової гайки — романтика, та й годі.
Посеред медового місяця до них навідався дракон — справжнісінький, з вогнем у пащі, але миролюбний. Не викрадав нікого, нічого не палив, а просто передав пакунок із варенням від бабусі князя, привіти від далеких родичів, поцілував ручку князівни (дуже галантно!) й полетів собі далі.
Згодом князь отримав хорошу посаду в рідному князівстві — став там головним по протоколу й урочистостях, забрав свою дружину з собою, попрощався з тестем і тещею, й рушив у нове життя. А князівна пообіцяла писати частіше й приїздити на свята, особливо на Спаса й Покрову.
Коли король переконався, що все добре влаштувалося, він витяг із потаємної шухляди заморський ключик, спустився у найглибше підземелля свого замку, знайшов старі двері, вкриті мохом, вставив ключ у замкову щілину й відчинив хід.
А там, на стіні, в ланцюгах, висів роками знесилений Казкар.
— Ну що, — сказав король, — допетрав тепер, як казки треба писати?
На основі оповідання П. Бормора
