Люди люблять поганців, лиходіїв, злочинців-трикстерів, антигероїв, багатьох із тих, хто не підпадає під поняття “позитивного” персонажа. Із цим важко посперечатися: варто лиш поглянути на те, з якою швидкістю і до якої кількості інколи доростає фанбаза антагоністів фільмів, книг та ігор. Марвелівський Локі мав таку популярність, що отримав власний серіал. Про Дарт Вейдера пишуть фанфіки, косплеять його і створюють фанкомікси. “Роман з поганцем” це взагалі окремий жанр любовної прози.
Але чому так ? І чи є в цьому щось небезпечне?
Гіперболізація
Література — це не реальність. Досить очевидний факт, еге ж?
Проте є те, що об’єднує реальність і вигадку — і це почуття. Знайомі, а ба більше — незнайомі почуття. У випадку з героями це відчуття небезпеки, звершень, подвигів, визнання і дружнього плеча. З тією різницею, що в літературних жанрах, що наслідують казки та давній епос, ці почуття зазвичай викручуються на максимум. Якщо перемога, то не над маленьким злом, а над величезним чудовиськом. Якщо кохання — то вічне. Якщо дружба — то готовність вмерти один за одного. Читач розуміє (найчастіше), що життя працює трохи не так, що в житті немає такої однозначності, але він співпереживає почуттям героїв і гіперболізованим ситуаціям цілком по-справжньому.
А що ж лиходії?
Усе вищесказане про позитивні почуття працює і з негативними. Що зазвичай пишуть у посібниках зі створення “непласких антагоністів”? “Він повинен мати мотивацію або причину творити зло”. Автори нерідко дають їм сумну передісторію або високу мету, до якої вони маніакально прагнуть. Лиходія можуть зробити, наприклад, самотнім або показати, що він пережив утрату... Тобто наділити чимось, чому читачі можуть симпатизувати.
В житті кожного є власні негативні досвіди: сором, провина, образа, злість, а часом і ненависть. Хтось почувається глибоко самотнім, хтось переживає болісне розставання з коханою людиною, в когось важка робота і жахливі клієнти або керівництво, інший пережив несправедливість і аб’юз… Проблема класичних героїв в тому, що вони рідко дають вихід руйнівним бажанням. Вони стримуються від того, щоб завдавати шкоди іншим, навіть коли вони сердиті, а то і взагалі не бувають сердиті, переживають навіть найгірші ситуації як справжні стоїки, пробачають ворогів, і вчиняють правильно, іноді аж до зубного болю правильно.
А тут є лиходій, який пережив горе, несправедливість, аб’юз — і обрав помсту. Обрав руйнування. Коли його кохану вбили він не пішов до кривдника і не розповів йому про свої почуття — він знищив його.
В реальності людина може зовсім не прагнути буквально когось вбити, але через гіперболізацію бачити як лиходій знищує своїх неіснуючих ворогів може бути дуже і дуже приємним.
Злочини й лиходійства
Навіть найзліші вчинки можуть здатися читачеві символом якихось із його власних переживань. “Героїчні герої” вчиняють правильно й іноді від цього вже нудить. А для лиходія чомусь хочеться розуміння і прощення. Чому?
Ми можемо переносити на лиходіїв свій реальний сором і відчуття що ми “погані”. Людина посварилася з другом? Обматерила когось? Або таємно виношує план помсти? Усе це може відчуватися як справжнє зло, хоча очевидно, що це цілком життєві речі. Ну і хрестоматійний приклад: підлітки. Для них сварка з батьками або усвідомлення того, що вони не виправдовують очікувань, можуть відчуватися як кінець світу. Сварка мине, почуття спадуть (іноді дуже швидко), але спогад про це залишиться.
І ось на сцену виходить лиходій/антигерой/трикстер, якого образили, і він у відповідь зробив щось жахливе. Підставив суперника. Захопив світ. Можливо, навіть убив когось. Може, навіть багатьох. Але читач/глядач розуміє його почуття. Може не в таких самих масштабах, але розуміє, і може співнести із власними досвідами. Особливо, якщо лихі плани персонажа не розкриваються детально або лиходій не встигає здійснити задумане.
Пригнічені почуття
Цей ефект ще важливіший для пригнічених почуттів. Типовий феномен “хорошої дівчинки, яку тягне до поганців”, що переродився в цілий сюжетний троп. Ми, як соціальні істоти постійно вимушені десь “згладжувати кути”, вести себе пристойно, стримувати своє роздратування, розчарування, злість. І навіть якщо це стримування дійсно виправдане (наприклад, багато хто на роботі терпить неприємних колег або клієнтів), ми все одно можемо втомлюватися від пристойності і періодично подумувати про те, як би з неї вирватися.
І тут з'являються книжкові лиходії, і вони дозволяють собі те, чого ми собі дозволити не можемо. Вони вільні. Вони чинять так, як їм заманеться. І через них ми, як читачі, можемо безпечно пережити свої негативні почуття і пориви — не завдаючи нікому шкоди.
Існує думка, що “комп'ютерні ігри виховують у людях жорстокість”, але реальні дослідження, які проводилися на цю тему, показують, що все навпаки. Пережити в голові зовсім не означає зробити в реальності, інакше б усі, хто регулярно уявляють, як вони “заробили мільйон” або “написали книжку”, уже б давно втілили свої мрії в життя, — багато психологів якраз навпаки радять не фантазувати про те, що ви вже досягли успіху, дописали книжку й спочиваєте на лаврах, тому що фантазії подарують вам задоволення, і мотивації домогтися цього в реальності вже не буде. Для багатьох читання про вигадані лиходійства працює так само: це катарсис, це звільнення від життєвого негативу.
Зі співчуттям і бажанням, щоб лиходій знайшов свій щасливий кінець, теж усе більш-менш зрозуміло. Якщо я асоціюю себе з лиходієм, то я, ймовірно, захочу, щоб його пробачили. Щоб його полюбили. Щоб він знайшов своє місце, незважаючи на все, що він зробив до цього.
І це нормально.
Вигадка — це не реальність.
Маніяк у книжці — це не те саме, що маніяк у реальному житті, книжковий насправді нікого не вбив — максимум нервові клітини читачів. Тому любити вигаданих лиходіїв нормально, зокрема тому, що більшість люблять не саме лиходійство — а недосконалість, бунт проти соціальних норм, силу характеру чи здатність протистояти цілому світу. Особливо, коли герої всі із себе ідеальні.
Утім в цьому ж є і обмеження. Межа “просто психологічної розрядки” пролягає там же, де і межа між вигадкою і реальністю. Головне виправдання книжкових лиходіїв не в тому, що вони страждали в дитинстві, тому мають право… Воно в тому, що їх не існує. І ми маємо чітко усвідомлювати, що моральний компас, який ми використовуємо для книжкових героїв просто не може бути таким самим, як для реальних людей. Романтизувати і виправдовувати реальних злочинців шкідливо. В них є реальні жертви, є їхні близькі, існує травма, біль, відчай реальних людей, яким вони нашкодили. Існує дуже небезпечне питання нормалізації їхніх вчинків. Тому потрібно завжди памʼятати про межу.
Авторка: Тетяна Гринько
