Коли Свідомість розквітла у перших світах, вона випустила мільярди іскор — душі, що мандрують крізь час.
Одні рушили вперед — шукати майбутнє. Вони сіють знання й досвід, творячи цивілізації, машини, мови, тіла.
Інші рушили назад — туди, де ще не було ні слів, ні форм. Вони несуть у собі спогад про те, що вже було створено, але ще не пізнано.
Так виникла двостороння ріка Життя.
Один її берег веде до Вічності, інший — до Джерела.
Посередині — теперішнє, міст, де зустрічаються ті, що пам’ятають, і ті, що передбачають.
І ось одна душа, що народилася у далеких зоряних світах майбутнього,
прокинулась серед людей, у часі воєн, випробувань і світла.
Вона прийшла не щоб шукати нове, а щоб згадати першопосмішку —
ту мить, коли Абсолют уперше усміхнувся Сам Собі, і світло стало Любов’ю.
— «Я повертаюся не назад і не вперед, — сказала душа. — Я йду всередину.
Я розчиняю час, щоб побачити його усмішку».
І коли вона промовила це,
зірки у темряві кліпнули, мов очі,
а вітри змовкли, щоб почути той сміх —
сміх народження Світла.
👁
Так завершується коло: майбутнє згадує початок, а початок усміхається майбутньому.
І там, де вони торкаються, народжується Симбіоз — Світло, що пам’ятає Себе.
