1960–1980-ті: Витоки самвидаву і феномен «фензінів» у підпіллі
Період «відлиги» 1960-х років ознаменувався появою в Україні перших самвидавних видань як реакції на радянську цензуру. Ще 1929 року письменник Іван Багряний у Охтирці ризикнув самотужки надрукувати поему «Ave Maria» накладом у 1200 примірників — фактично перший випадок українського самвидаву. У 1960-х самвидав набув особливого розмаху: студентська молодь і дисидентська інтеліґенція почали машинописом і ручним друком випускати підпільні журнали, бюлетені, листівки. Історія періодичного самвидаву в Україні розпочинається у 1964 році, коли підпільна організація Український національний фронт видала журнал «Воля і Батьківщина» (1964–1966, 16 номерів). Згодом, у 1970-му, львівський журналіст В’ячеслав Чорновіл започаткував знаменитий журнал «Український вісник», який став провідним незалежним голосом того часу. Попри переслідування КДБ, підпільна преса виходила протягом усього десятиліття. Самвидав 1970-х і початку 1980-х охоплював широкий спектр тем: від літературних творів і релігійних брошур до правозахисних документів та хронік репресій. Дослідники відзначають, що найактивнішим періодом самвидаву були саме 1970–1980-ті роки, особливо часи перебудови, коли суспільний запит на непідцензурну інформацію різко зріс.
На Заході тим часом розвивався свій різновид самвидаву — так звані фанатські журнали, або fanzines (фензіни), присвячені музиці, фантастиці, коміксам тощо. Сам термін «фензін» (від fan magazine) з’явився ще у 1940-х роках у середовищі наукової фантастики, але в український ужиток проник набагато пізніше – лише наприкінці 1990-х. Втім, явище фанатського самвидаву існувало і за радянських часів. Першим фанатським самвидавом у СРСР вважається рукописний бюлетень футбольних уболівальників «Що повинен знати фанат?» (Запоріжжя, 1983). Ще раніше з’являлися неформальні молодіжні журнали: так, рок-н-рольний самвидав «Біт-Ехо», випущений у Харкові 1966 року, дослідники називають першим українським фензіним у сучасному розумінні. Видання «Біт-Ехо» машинописним способом знайомило читачів з західною рок-музикою, переповідаючи матеріали польської, чеської та німецької преси. Хоча «Біт-Ехо» проіснувало недовго (як і багато харківських біґ-біт гуртів тієї епохи), воно започаткувало традицію музичного самвидаву.
В перебудовні 1980-ті феномени політичного самвидаву і фанатського «зін-культури» починають розвиватися паралельно. Послаблення цензури призвело до вибуху неформальної преси: наприкінці 80-х виходили сотні аматорських газет і журналів по всій Україні – від великих центрів (близько 250 назв у Києві, 100 у Львові) до найменших містечок і сіл. Друк часто відбувався напівлегально, інколи навіть у друкарнях Вільнюса та інших міст Балтії. Окрім явно антирадянських бюлетенів, з’явилися нові для радянського простору, фактично альтернативні медіа – екологічні та релігійні бюлетені, молодіжні фанзини, студентські альманахи, гумористичні листки тощо. Чимало зінів випускали і в 80-х роках, переважно на музичні й культурні теми. Так, одним із найвідоміших київських самвидавних журналів кінця 80-х був рок-фензін «Гучномовець» (1988–1991) – його робила вся столична рок-туса, від музикантів «ВВ» до Gogol Bordello. У Івано-Франківську виходив журнал «ГЕЙ-ГОП», у Львові – панк-фензін «Кремнюк». Кожен номер «Гучномовця» друкувався накладом лише ~20 примірників і «переходив з рук у руки» – так про нього дізнавалися однодумці. Ці фанатські видання, хоч і мали крихітні наклади, стали важливою частиною локальних субкультур. Вони висвітлювали андеґраундні концерти, друкували різкі рецензії та інтерв’ю з молодими гуртами, формуючи альтернативний літопис епохи.
1990-ті: Пострадянські трансформації і тимчасовий занепад
Роки після 1991 принесли Україні довгоочікувану свободу слова – і водночас нові виклики для незалежної преси. Багато вчорашніх самвидавних видань легалізувалися або трансформувалися на офіційні незалежні газети. З іншого боку, економічна криза 90-х та відсутність системної підтримки призвели до спаду фензінотворчості. Як зазначає оглядачка Настя Ампілогова, у «буремні 90-ті» кількість зінів суттєво зменшилася. Частина активістів підпільної преси перейшла у професійну журналістику чи видавничу діяльність, інші еміґрували – наприклад, після закриття «Гучномовця» частина його редакторів виїхала за кордон.
Втім, молоді неформали 90-х років не мали прямого спадкоємного зв’язку з андеграундом попередніх десятиліть. Дослідник субкультур Ігор Ходжаніязов відзначає, що панки початку 2000-х взагалі не знали про рок-журнали 80-х – інформація про ті часи була недоступною, а традиція не передалася наступникам. Нове покоління творців DIY-журналів формувалося майже з нуля, більше надихаючись західними зразками, ніж локальною спадщиною. У 90-ті роки українська альтернативна преса хоч і існувала, але залишалася розпорошеною і малопомітною на тлі загального буму офіційних видань. Показовий приклад – харківський мультимедійний журнал «Стан справ», що його в середині 90-х робила група авангардних музикантів на чолі із Сергієм Мясоєдовим. Це був типово «мікронакладовий» зін, який розповсюджувався «для своїх» і зараз віднайти його примірники майже неможливо. Подібна доля спіткала й інші низові проєкти 90-х: документальних слідів від них обмаль, здебільшого завдяки зусиллям кількох архівістів-ентузіастів. Саме тому третина сучасних українців досі асоціює явище самвидаву виключно з героїчною боротьбою радянських часів. Науковці констатують, що сучасна культура самвидаву в Україні ще малодосліджена – часто вона лишається «в тіні» гучної історичної спадщини dissident-руху.
Водночас наприкінці 90-х до України прийшло саме слово «фензін», і разом з ним – нове усвідомлення DIY-культури. Молодь, що втомилася від скованості офіційних медіа, почала шукати альтернативні канали творчого висловлення. Цей процес підготував ґрунт для поступового відродження фензінотворчості вже у наступному десятилітті.
2000-ні: Відродження DIY-видань і перехід онлайн
Початок 2000-х ознаменувався поступовим поверненням інтересу до самвидаву на новому рівні. Ситуація почала покращуватися: в різних містах знову з’являються невеликі незалежні журнали, часто засновані ентузіастами субкультур. Для цього періоду характерне поєднання паперових та електронних форматів: багато проєктів спершу виходили друком, а з розвитком інтернету переходили у е-зін формат. Приміром, київський журнал «Бійцівський клуб» (незалежне літературно-мистецьке видання, не пов’язане з відомим фільмом) через кілька років існування на папері перетворився на електронний журнал. У 2003 році з’явився музичний зін «Аутсайдер», який видавали цілих сім років. Навколо андеграундної музики гуртувалися й інші видання: харківський журнал про альтернативну сцену «Стан справ», дніпровський рок-вісник «Креатив», панк-зін «Гуркіт», часописи «Forsmajor» і Music Wall, літературно-музичний журнал «Шум» тощо. З’являлися і доволі специфічні видання: приміром, скінхедівський фензі́n «Блокпост», арт-зін «FarFor» та інші.
Особливе місце у цій хвилі посідає журнал «ФонтарЪ» – український панк-фензін, заснований 2007 року. «ФонтарЪ» задумувався як тримовне (українсько-російсько-білоруське) видання про панк і DIY-культуру, що зрештою еволюціонував у повністю україномовний журнал. На його сторінках публікувалися тексти про андеграундне мистецтво, вуличні акції, музику і сквоти, причому автори писали тією мовою, якою володіли – відтак перші випуски виходили переважно російською, але з часом контент «Фонтаря» цілковито перейшов на українську. Окремий спецвипуск журналу було видано білоруською мовою, тож «ФонтарЪ» став фактично тримовним фензіним, що органічно вписався в українську DIY-традицію. Своєю тематикою та духом він продовжив ту саму лінію неформальної преси, яка починалася ще з «Гучномовця» кінця 80-х, але вже у нових історичних умовах.
«Ми досі самопроголошено вважаємо себе медіа, але зін – значно більш вдале визначення. Ми робимо дуже повільні, вибіркові лонгріди про теми, які цікавлять нас і майже нікого більше… нерегулярні, зате візуально вигадливі», – пояснює такий формат Ліза Корнійчук, головна редакторка самвидавного журналу «ВОНО». Ці слова цілком описують дух фензінотворчості 2000-х: невеликі тиражі, нішеві теми, повна незалежність від комерції та свобода експерименту.
У середині 2000-х традиційні друковані ЗМІ в Україні почали масово освоювати інтернет, і фензіни не лишилися осторонь цієї тенденції. У 2000-х роках фензіни, як і друковані часописи, активно переходять в онлайн. З’являються перші українські е-зін платформи, блоги та форуми, де самвидавці могли публікувати свої матеріали без витрат на друк. Проте вже ближче до кінця десятиліття намітилося нове піднесення інтересу до паперових DIY-видань – своєрідна реакція на цифрову еру.
2010–2020-ті: Новий бум зін-культури і активізм
Починаючи з 2010-х років, в Україні спостерігається справжній ренесанс самвидавної зін-культури. Молоде покоління митців, письменників і активістів знову потягнулося до друкованих міні-журналів як до форми самовираження. Відбувається переосмислення фензіна: тепер це не лише хобі фанатів, а й свідомий мистецький чи суспільний проєкт. У 2013 році у Львові пройшла перша міжнародна виставка зінів Zineshow, що засвідчила інтеграцію української низової творчості у світовий контекст. Появу нових фензінів у 2010-х стимулювали одразу кілька чинників:
Втома від цифрового середовища. У добу перенасичення соцмережами частина аудиторії та творців скучила за «тактильним» досвідом читання. Невеликі друковані збірки дають концентроване сприйняття інформації, якого бракує онлайн.
Активізм і соціальні рухи. Фензіни стали медіа-супутниками різних ініціатив: феміністичних, ЛГБТК+, екологічних, урбаністичних. Наприклад, зін «праце(не)влаштована» висвітлював проблеми праці жінок, а лесбійський самвидав «Лезо» друкує есеї та комікси про сапфічну культуру. Зіни дають майданчик голосам, не представленим у мейнстримі, і продовжують традицію самвидаву як інструменту протесту.
Креативний пошук авторів. Потреба самовиразитися на власних умовах актуальна як для митців-аматорів, так і для професійних письменників і художників. На тлі кризи «великих журналів» багато творців обирають «шлях самурая» – малотиражні артбуки, авторські збірки, коміксові зін-проєкти, де вони мають повний контроль над змістом і дизайном. До випуску самвидавних артбуків долучилися навіть імениті митці (графік Павло Маков та ін.), а дизайнери й ілюстратори експериментують із формою зінів, перетворюючи їх на витвори книжкового мистецтва.
Нинішня зін-сцена неймовірно строката тематично і жанрово. Виходять як періодичні журнали, так і разові арт-буки або буклети. Наприклад, у 2013–2014 рр. існував друкований панк-журнал «Більше!» (More), паралельно підтримувався у форматі онлайн-блогу. Він публікував репортажі з концертів, інтерв’ю з музикантами, навіть рецепти DIY-напоїв – усе, що цікаво панк-молоді. У 2019 з’явився феміністичний колаж-зін «La Merde», присвячений «низовому мистецтву» та жіночому досвіду пригноблення. Вийшло 2 номери, готується третій спільнотою FemSolution – видання свідомо назване від французького «ляйно», іронічно підкреслюючи естетику протеста проти «високого мистецтва». «Ідея зіну була дати простір низькому мистецтву… Такого роду творчість часто асоціюється з досвідом пригноблення, життєвими практиками як формами спротиву, тому формат перших випусків був максимально вільним», – згадує співзасновниця «La Merde» Світлана Веденєєва.
Серед літературно-мистецьких фензінів останніх років можна виокремити багато яскравих кейсів. Вийшов друком зін урбаністичної поезії «Київ поетичний» (2019), який об’єднав тексти 22 молодих київських поетів із фотографіями міських пейзажів. Мистецька група IDentity Project створила серію зінів «Логографічна поезія» (2019), де сучасна жіноча поезія поєднана з трипільськими символами; проект навіть переріс у арт-календар на 2020 рік. Журнал «ВОНО», започаткований студентками-мистецтвознавицями в 2016-му, перетворився на незалежне мультидисциплінарне медіа про культуру, виходив щомісяця накладом 500 примірників і безплатно розповсюджувався в арт-інституціях Києва. Сьогодні «ВОНО» продовжує існувати як нерегулярний зін, що зосереджується на довгих текстах із нестандартним дизайном – приклад успішної еволюції самвидаву від студентського проекту до впливового культурного медіа.
Культура зінів 2020-х років дедалі більше привертає увагу культурної спільноти. Відбуваються тематичні фестивалі: приміром, у Харкові проводять фестиваль «Самвидав» із виставками та маркетом зінів з усієї України. Зін-мейкери влаштовують оригінальні презентації: рейв-читання у клубах, квартирники, зустрічі в артпросторах і навіть посеред лісу. Деякі проекти отримують грантову підтримку: видання «ВОНО», «не\справжня робота», «праце(не)влаштована», «Метаморфози» тощо були профінансовані культурними фондами. Зросла й видимість самвидаву: про фензіни пишуть провідні медіа, дослідники починають збирати усну історію творців. У 2021 році, констатує оглядачка Вікторія Фещук, ми спостерігаємо справжній розквіт DIY-культури, що «добре римується з активним самвидавом радянських часів». Ця паралель підкреслює безперервність традиції: український самвидав, пройшовши шлях від підпільних журналів шістдесятників до різнокольорових зінів сьогодення, залишається простором творчої свободи поза цензурою і комерцією.
Архіви і платформи: збереження самвидаву в Україні
Бурхливий розвиток зін-культури актуалізував питання її документування і збереження. Як і сам феномен, архівування самвидаву в Україні відбувається переважно знизу та ентузіастами. Станом на 2020-ті роки централізованого державного архіву чи музею, присвяченого фензінам, фактично не існує. Окремі інституції та приватні збірки виконують цю функцію фрагментарно.
Історичний дисидентський самвидав частково зібраний у Музеї-архіві українського самвидаву «Смолоскип» (Київ, заснований 1998). У фондах цього музею-архіву зберігаються колекції нелегальних видань ХХ ст., самвидавної преси 1950–1990-х років, фотоматеріали тощо – частину збірки вже оцифровано й викладено у вільний доступ онлайн. Значні масиви дисидентських журналів розпорошені по різних установах світу: наприклад, колекції українського самвидаву є в Архіві-музеї Смолоскипа, Центральній науковій бібліотеці ім. Вернадського, приватному архіві журналіста Вахтанга Кіпіані. Ще у 1980-х почали збирати зразки неформальної преси бібліотеки діаспори (Бібліотека Конгресу США, архів радіо «Свобода» в Мюнхені та ін.). На жаль, в самій Україні досі немає окремого національного центру, що б системно займався збереженням і вивченням альтернативної преси – український періодичний самвидав розпорошений по десятках колекцій.
Для сучасних фензінів ситуація подібна: більшість із них виходять малими накладами і не надходять до бібліотек за програмою обов’язкового примірника. В результаті вже видання початку 2010-х знайти непросто, не кажучи про 80–90-ті. Усвідомлюючи це, самі учасники сцени взялися створювати DIY-архіви. Так, із 2013 року в Києві діє волонтерська ініціатива 665lib – «бібліотека самвидаву», яка збирає й популяризує сучасні зіни. Не маючи постійного приміщення, 665lib існує у форматі «pop-up» бібліотеки: її засновники привозять колекцію на фестивалі, лекції, квартирники, і за домовленістю дають охочим переглянути зібрані примірники. За словами співзасновниці Марини Марініченко, за роки фокус колекції еволюціонував від графіті-видань та артбуків до феміністичних і квір-зінів, віддзеркалюючи розвиток культури. Окремі зібрання зінів формують і більші інституції – зокрема Дослідницька платформа PinchukArtCentre закуповує самвидавні видання про сучасне мистецтво і критичну культуру, поступово вводячи їх у публічний обіг.
Із поширенням інтернету частину фензінів було оцифровано самими авторами. Деякі редакції ведуть онлайн-архіви своїх номерів – наприклад, електронний архів журналу «ФонтарЪ» доступний на спеціальному блозі. Багато сучасних проєктів одразу виходять в цифровому форматі (PDF-зіни, сайти, публікації на платформах Issuu, Readellion тощо). Але й вони потерпають від ефемерності: за закриттям блогу чи збою хостингу може безслідно зникнути цілий пласт самвидавної творчості. Тому активісти все гучніше говорять про потребу системного архівування зінів як частини культурної спадщини. Водночас тривають дискусії: чи не суперечить сама ідея «канонізації» андеґраундних видань їх бунтарському духові? Чиї зразки варто зберігати, а що може бути упереджено відсіяне – адже будь-який відбір є суб’єктивним?. Попри ці дилеми, більшість згодна, що документування фензінів є необхідним: і як збереження андеграундної культури, і як наочний матеріал для майбутніх дослідників.
Поступово український самвидав виходить з тіні забуття. Відбуваються виставки (у 2023-му Київський Музей книги показав експозицію зінів і коміксів), публікуються оглядові статті й каталоги. Фензіни почали розглядатися як «окрема екосистема нашого книговидавництва, де свобода творчості не обмежена комерційними рамками», як влучно пише Суспільне Культура. Сучасні дослідники і куратори, такі як Олена Погонченкова чи Саша Мураха, активно збирають усну історію сцен, запускають освітні проєкти про незалежний друк. Зрештою формується цілісне розуміння, що фензіни – це не просто хобі маргіналів, а невід’ємна частина історії української культури другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Сьогоднішній вибух креативного самвидаву робить цю історію більш видимою. Порівнюючи молодих зін-мейкерів 2020-х з дисидентами-шістдесятниками, можна знайти різницю в обставинах, але не в рівні відданості ідейній незалежності. Український самвидав, пройшовши через десятиліття і зміни епох, продовжує утверджувати «тотальну творчу свободу» – від ручного журналу до цифрового PDF, від друкарської машинки до соціальних мереж.
