Опублікую ще одну стару свою рецензію з Аркуша. А в четвер вже буде нова і свіжа і надалі буду пробувати триматись ритму понеділок-рецензія на паперову, четвер-рецензія на самвидав.
Цього разу це про "Стрімера" Івана Дурського. Цей текст максимально просто знайти, він буквально перший в топі по книжкам на платформі.
дісклеймер 1: в тексті максимальна кількість спойлерів. Або ідіть і прочитайте спочатку текст, або вам буде нічого не зрозуміло.
дісклеймер 2: це суб'єктивна рецензія, де я орієнтуюсь на власні смаки та уявлення про літературу.
Власне, саме тому що це найпопуляніший текст на платформі, я спочатку і вирішив придивитись до цього роману. Тож, темне фентезі і антиутопія в поєднанні з концепцією стрімінга з сучасного інтернета. Це могло бути цікаво або ні. Другим вирішальним фактором було те, що як я прочитав в післямові (ну звісно я читав її першою!) автор намагався окрім іншого рефлексувати війну. Не війну взагалі, а ось цю війну, нашу. Ту, що з 14го року, як мінімум. Це я вже не став би пропускати.
Тож, почнемо, як завжди з плюсів:
Найбільший і найвагоміший це сам факт оцієї співвіднесеності з реальністю, з тим що відбувалось і відбувається тут. Відсилочки на меми і до болю знайомі ситуації. Це чіпляє. Як я бачив в комментах, це прям багатьох чіпляє. І це добре, звісно, бо про війну треба говорити і тим паче треба було говорити тоді, коли текст писався (тобто до 24 лютого, як я зрозумів). Дехто з читачів може мені заперечити, мовляв, подивіться! Автор сам заплутався в аналогіях і метафорах і його чудовиська явно складніші і людяніші ніж наші реальні росіяни і взагалі в романі далеко не все однозначно та ще й фіналу немає. Звісно немає і звісно неодонозначно. Бо аналогії завжди неточні, а фіналів не буває в реальному житті. Текст має ставити питання, а не давати відповіді. Інакше то була б зовсім банальна пропаганда і читати таке не хотілося б.
Плюс номер два - автор не шкодує персонажів і дозволяє їм страждати і потрапляти в халепу. Без цього в цьому жанрі було б важко писати щось хоч трохи цікаве і часто саме безжальність автора допомагає зрушити сюжет далі.
Третій плюс - почуття того, що є певний розвиток масштаба і це зроблено досить органічно. Якщо на початку наш герой не дуже розумний і дуже, скажімо так, екзистенційно обмежений, тобто має дуже вузький і примітивний набір мотивацій і взагалі погляд на світ, то поступово сюжет змушує його виповзти з цієї мушлі і почати щось розуміти про життя. І це явно зроблено спеціально і послідовно.
Тепер перейдемо до того, що мене в цій книзі бісило:
По-перше, з цією обмеженістю, яку я позитивно описав в попередньому пункті, автор таки трохи перегинає. Ну, на мій смак. Герой вже якось демонстративно тупить. І не тільки він. Туплять і демонструють відсутність стратегічного бачення буквально майже всі. А часом здається, що всі без винятку. Але якщо здатність до логічного інтелекта і планування деякі мешканці цього світу ще намагаються демонструвати, то з емоційним інтелектом і емпатією тут погано. Зовсім. У всіх без винятків. Що робить, нажаль стосунки між персонажами досить пласкими. Ну і таке ще спостереження: якщо при описі стосунків героя з побратимами чи там вчителем автор хоч трохи старався, то міжстатеві стосунки в тексті і жіночі персонажі це катастрофа. Мені, як чоловіку з профеміністичними поглядами було дуже соромно це читати. Жінки тут виконують роль переважно служебну, як об'єкт сексуального потяга чи об'єкт ритуальної заботи. Чи як жертва по якій треба страждати (звісно ж Гера, у якої був хоч якийсь шанс на агентність дуже трагічно помирає). Та і за чоловічими персонажами з емоційним діапозоном табуретки спостерігати сумно, як вже на те. Звісно головний герой намагається якось щось проживати, але виходить у нього погано. Так, я розумію, що там у більшості персонажів птср і ці проблеми з емоційним інтелектом - логічний наслідок. Але ж ну можна було б на контрасті показати когось не травмованого, хіба ні?
По-друге, в мене є ряд моментів стосовно побудови світу, які мені муляли. Переважно, я так здогадуюсь, тут проблема в тому, що автор все це колись задумував як комп'ютерну гру. І вуха досі стирчать, так. І роблять текст схожим на якісь богомєрзкі літрпг і новелізації "Сталкера", прости господи. Оці сюжетні повороти, за якими вгадуються квести і система репутацій серед фракцій, оці безкінечні бійки, оця підвищена увага до спорядження... Ну, якщо ми вже пишемо книгу, то воно все зайве, якщо чесно. І трохи штамповане. Ну не працюють так банди в реальному світі, тільки в іграшках. Про заставу мисливців на третій сірій, яка десятиліттями виживає без логістики і такі інші речі, я взагалі мовчу. Досить дивно працює інтернет в цьому світі - з одного боку він є і є у всіх, бо інакше професія стрімера не має сенса. З іншого боку, важливі моменти про світ герої не можуть дізнатись так, ніби у нас середньовіччя і отримти достовірну інфу з сусіднього міста неможливо. І як це має працювати-то? Ну і ще про світ - дуже мені було мало пояснень про механізми за якими він працює. Я прочитав всю книгу і так і не зрозумів що за розлом, як існували чудовиська до нього, чому воно сталось все. Ну до того ж трохи вкурвлювало, що автор взяв монстрів зі всіх традицій у найстереотипніших проявах, нічого творчо не осмислював, просто змішав в оце випустив гуляти. Вампірські клани стирені зі "Світу Темряви" то взагалі не дуже ок, як на мене. Короч, цей підхід з ігр "пофігу що воно, пофігу як з'явилось, просто хапай обріз і стріляй" тут працює для мене не дуже добре. Може я просто старий сноб і не є ЦА, а книжка написана для простих пацанчиків, яким на початку і є Орест. І це звісно добре, бо на простих пацанчиках тримається цей світ і звісно вони мають щось читати українською також.
Короч, як ви бачите, враження в мене знову змішані, але читати було по-своєму цікаво.
