Авжеж, Бердянськ був російськомовним містом. Українською говорили тільки села навколо. І тільки на ринку можна було почути суржик селян, які приїхали в місто, щоб продати свої вирощені важкою працею продукти.
Української культури в місті не було, але, як не парадоксально, не було і російської в глибокому її розумінні.
Так, я розмовляла російською, але це була наша українсько-російська мова. З неправильним наголосом на деяких словах, діалектом, і взагалі простішим складом речень, ніж у московитів.
Так, я споживала російський контент: пісні, фільми, літературу. Але на фоні цього я слухала Океан Ельзи, Тартак та ТНМК. Я дивилася "Друзів", "Сімпсонів" і "Футураму" українською, тому що український переклад був набагато яскравішим за російський.
Так, я читала і навіть думала, що люблю російську літературу, але при цьому ненавиділа їхні п'єси, і обожнювала українські.
Мене ніхто не вчив любити українське, ані в сім'ї, ані в школі. Але любов до свого була пронизана тоненькою малопомітною ниткою на чужому полотні.
Бердянська культура тих часів - це був так званий вакуум, порожнеча, де ми не були повноцінною частиною ані російської, ані української культур.
Ми клали руку на серце, коли співали гімн України на уроці музики. Добровільно, по своїй ініціативі. І в той же час висміювали тих, хто говорив українською.
Культурні кордони були настільки розмиті, що я ідентифікувала себе як українка, але умовні матрьошки і балалайку вважала своїм культурним спадком теж.
Ми були чудовиськами Франкенштейна, ані живими, ані мертвими.
