Загальноприйнята історія тріумфу християнства постає як епічна сага. Ісус навчав любові та миру, був розп'ятий, його учнів жорстоко переслідували римляни, проте їхня віра лише міцніла. Зрештою сам імператор Костянтин навернувся до віри, побачивши видіння Христа перед вирішальною битвою, чим і забезпечив остаточну перемогу Церкви.
Вступ: Історія, яку пишуть переможці
Цю офіційну версію задокументував для нас Євсевій Кесарійський, чия «Церковна історія» на століття стала підвалиною нашого розуміння тогочасних подій. Проте цей цілісний виклад приховує величезну історичну «чорну діру» — майже столітню лакуну, що охоплює період приблизно від 60-го до 160-го року нашої ери. У ту добу — за умов високої письменності римського суспільства, де навіть відвідувачі лупанаріїв залишали графіті на стінах, — ми не маємо жодного тексту, про який можна було б із певністю стверджувати, що його написав представник тієї Церкви, яку сьогодні вважають канонічною.
Що ж відбувалося протягом цього століття? Реальність була значно складнішою та брутальнішою за спрощену картину боротьби праведників із гонителями. Це була доба запеклої ідеологічної війни, де межа між «ортодоксією» та «єрессю» була надзвичайно плинною. У цій статті ми розкриємо п'ять приголомшливих фактів із цієї забутої історії, що заповнюють лакуну й докорінно змінюють наше уявлення про витоки найбільшої світової релігії.
Факт № 1: «Офіційна історія» Церкви як інструмент політичної пропаганди
Фундаментальна праця Євсевія Кесарійського, на яку взорується вся традиційна історіографія ранньої Церкви, є вкрай ненадійним джерелом. Насправді це не так історична хроніка, як політична пропаганда, що нагадує радянський «Короткий курс історії ВКП(б)» — офіційну, ретельно відредаговану версію життєпису партії більшовиків. Євсевій був не об'єктивним літописцем, а хистким придворним ідеологом, який майстерно пристосовував свої праці до політичної кон'юнктури. Трагізм ситуації полягає в тому, що для висвітлення багатьох тогочасних подій він залишається нашим єдиним джерелом.
Щоб догодити тогочасному правителеві, Євсевій переписував «Церковну історію» щонайменше тричі:
ПЕРША РЕДАКЦІЯ (близько 315 р.): історик звеличував імператора Ліцинія, який владарював у східній частині імперії. У хвалебній промові Євсевій називав його «другом Божим» та «новим Соломоном»;
ДРУГА РЕДАКЦІЯ (після 324 р.): коли між імператорами спалахнула війна, що завершилася тріумфом Костянтина, Євсевій докорінно змінив свої оцінки. У новій версії Ліциній перетворився на «підступного змія» та лютого гонителя християн, а «обранцями Господніми» постали Костянтин та його син Крісп;
ТРЕТЯ РЕДАКЦІЯ (після 326 р.): невдовзі Костянтин стратив власного сина. Євсевій знову взявся за редагування, поспіхом вилучивши з тексту всі згадки про опального спадкоємця й залишивши єдиним переможцем та обранцем Бога самого імператора.
Якщо фундаментальний історичний текст є по суті пропагандою, що змінювалася залежно від того, хто тримав кермо влади, то вся традиційна версія подій потребує критичного переосмислення. Ми споглядаємо минуле крізь криве дзеркало, виготовлене на догоду тиранові.
Факт № 2: «Єресь» початково означала не «хибне віросповідання», а «вибір» або «школу»
Сьогодні слово «єресь» має суто негативне забарвлення — це хибне, спотворене вчення. Однак у I–II століттях грецьке слово αἵρεσις (haíresis) мало зовсім інший зміст. Воно означало «вибір», «напрям» або «філософську школу» і було позбавлене осудливої конотації.
Єврейський історик I століття Йосиф Флавій називав фарисеїв, саддукеїв та есеїв різними «єресями» (тобто школами) всередині юдаїзму. Автор новозавітних «Діянь апостолів», написаних приблизно в ту саму добу, аналогічно вживає терміни «єресь саддукеїв» та «єресь фарисеїв». Проте найцікавіше міститься в «Діяннях» (24:5), де перших послідовників Ісуса названо «назарейською єрессю» — тобто школою або рухом назареїв.
Ба більше, ми можемо простежити, як це слово ставало зброєю безпосередньо на сторінках Нового Заповіту. У ранньому Першому посланні до коринтян апостол Павло пише: «Бо мусять бути і розділення [haireseis] між вами, щоб виявилися між вами досвідчені». Тут він сприймає розмаїття думок як природний процес. Однак у пізнішому Посланні до Тита, яке чимало дослідників вважають твором не Павла, тон докорінно змінюється: «Єретика, після першого та другого напучування, цурайся».
Термін, який згодом став головним знаряддям для таврування інакодумців, початково був нейтральним означенням різних течій, зокрема й самих ранніх християн. Його перетворення на лайливе слово відбиває перебіг ідеологічної боротьби, у якій переможці почали клеймити переможених.
Факт № 3: «Новий Заповіт» уклав і скомпілював «єретик»
Близько 140 року н. е. до Рима прибув Маркіон — надзвичайно заможний власник корабельні з міста Синопа. Його амбіції були величезними: він сподівався посісти єпископську кафедру Рима і задля досягнення мети пожертвував місцевій Церкві колосальну на той час суму — 200 000 сестерціїв.
Вчення Маркіона стало відповіддю на засадничу кризу тогочасного християнства — затримку Другого пришестя. Христос «забарився», і ця незбагненна павза потребувала тлумачення. Маркіон його запропонував: очікування кінця світу було непорозумінням. Ісус прийшов не для того, щоб судити матеріальний світ, а щоб дарувати людям таємне знання (гнозис) заради визволення від нього. Він навчав, що існують два боги: суворий бог-творець Старого Заповіту (Деміург) та всеблагий, вищий Бог, явлений Ісусом.
Проте найдивовижніше інше: саме Маркіон, оголошений згодом одним із найнебезпечніших єретиків, першим уклав канон священних християнських текстів. Він зібрав ті праці, які вважав істинними, і назвав цю збірку «Новим Заповітом», свідомо протиставивши її «Старому Заповіту». До його канону увійшли версія Євангелія від Луки та десять послань апостола Павла.
«Маркіон відокремив Новий Заповіт від Старого»,
— визнавав навіть його запеклий опонент Тертуліан.
Іронія цієї ситуації приголомшує. Маркіон програв вибори, гроші йому повернули, а його самого проголосили архієретиком. Однак ортодоксальна Церква, яка його засудила, згодом перейняла його засадничу ідею — саму концепцію окремого «Нового Заповіту» — і розбудувала власний канон, значною мірою взоруючись на ті самі послання апостола Павла, які першим обрав і впорядкував Маркіон.
Факт № 4: Чимало шанованих «святих мучеників» насправді були «єретиками»
У середині II століття виник рух, відомий як монтанізм. Його послідовники, які самі називали себе «Новим пророцтвом», наголошували на безперервності одкровення та очікуванні швидкого Другого пришестя Христа. Насправді їхні вірування не були чимось новим — вони лише відтворювали первісний апокаліптичний пал ранніх християн. Однак наприкінці II століття для церковної ієрархії, яка вже встигла стати заможною та впливовою, такий ентузіазм виявився незручним і дестабілізаційним, тому монтаністів проголосили єретиками.
Найпромовистішим прикладом історичних маніпуляцій є життєпис святої Вібії Перпетуї. Вона — одна з найвідоміших ранньохристиянських мучениць, а її тюремний щоденник є безцінною пам’яткою. У ньому Перпетуя відкрито називає свою громаду послідовниками «Нового пророцтва», себто монтаністами. Її нотатки дають змогу збагнути світогляд цих людей: вона описує видіння бронзової драбини, обвішаної зброєю, під якою лежить дракон, на голову якого належить наступити; вона перевтілюється в чоловіка-борця для двобою з єгиптянином (уособленням диявола) і відкидає відчайдушні благання батька зректися віри.
Доля монтаністів унаочнює запеклу політичну боротьбу між християнськими угрупованнями. У 177 році в Ліоні (Галлія) стався масовий погром християн, більшість із яких належала до монтаністів. За дивним збігом обставин саме в цей час Іриней Ліонський, майбутній єпископ міста й головний борець із єресями, був відсутній: він вирушив до Рима, щоб поскаржитися саме на монтаністів. Коли він повернувся, його «проблема» була розв'язана руками римської влади.
Ортодоксальна Церква засуджувала переконання Перпетуї як єресь, проте водночас канонізувала її як святу, привласнивши її мученицький чин і завуалювавши справжню релігійну ідентичність жінки.
Факт № 5: Апостол Павло як імовірний натхненник гностицизму
Ще одним впливовим учителем II століття був Валентин. Як і Маркіон, він прибув до Рима, сподіваючись обійняти єпископську кафедру, проте зазнав невдачі й був таврований як єретик. Валентин, подібно до інших гностиків, проповідував наявність таємного знання (гнозису). Він стверджував, що апостол Павло мав дворівневе вчення: одне — для загалу вірян, «душевних» (психіків), про розп'ятого Христа, а друге, езотеричне — для втаємничених, «духовних» (пневматиків). Валентин наполягав, що саме він є спадкоємцем цього таємного передання.
Це видається зухвалою вигадкою. Проте в текстах самого Павла є прямі свідчення, що підтверджують таку думку. У Першому посланні до коринтян він відкрито вживає гностичну термінологію, звертаючись до «досконалих»:
Мудрість [Софію] ж ми проповідуємо між досконалими, але Мудрість не цього віку [еону] і не володарів [архонтів] цього віку... а проповідуємо таємну, приховану Мудрість Божу... якої ніхто з володарів цього віку не пізнав; бо якби пізнали, то не розіп’яли б Господа слави.
(1 до коринтян 2:6–8)
Павло оперує засадничими гностичними термінами: «Софією» (Мудрістю), «еонами» (божественними еманаціями) та «архонтами» (нижчими духовними владцями, що створили матеріальний світ). Він відкрито заявляє, що для «досконалих» (пневматиків) існує таємне вчення, яке різниться від загальнодоступної проповіді для психіків. Це ставить фундаментальне питання: чи не були «єретики»-гностики, зокрема й Валентин, найвірнішими послідовниками справжнього, езотеричного вчення апостола Павла?
Висновок: Віра, що здобула гору
Історія, яку пишуть переможці, завжди видається простою та послідовною. Проте факти свідчать: те, що ми нині знаємо як ортодоксальне християнство, було не єдиною первісною вірою, а лише тією течією, яка вийшла тріумфаторкою із запеклої столітньої ідеологічної та політичної боротьби. Це був пізніший конструкт, який, здобувши владу, заповзято заповнив лакуни минулого, затираючи власні складні та «єретичні» витоки й тавруючи всіх опонентів як слуг диявола.
Раннє християнство було динамічним, розмаїтим і сповненим ідей, які нині видалися б приголомшливими. Залишається лише здогадуватися: якби історія склалася інакше і гору взяла котрась із цих «єресей», який би вигляд мала сьогодні найбільша світова релігія?
