Легкий нежить, виразно відчувається холод у руках і ногах. Незважаючи на все це, юнак у легкому одязі був радий тому, що запізнився разом зі своїм другом на вечірній автобус, і їм довелося чекати на останнього, щоб зуміти виїхати на вихідні додому з, як кажуть, шараги.
— Слухай, у тебе була можливість залишитися в Італії і не їхати сюди. Ти міг би знайти там собі гарну роботу, дівчину з добрим серцем і хорошими формами, зрештою, Дім. — мовив той друг, звертаючись до юнака, що недалеко стояв.
Як уже можна було зрозуміти з описаних вище подій, зараз обидва хлопці стояли на автобусній зупинці, і Діма, якому було холодно, вирішив використати це на повну. Підійшовши до споруди, яка собою накривала лавку, що стояла під нею, хлопець з коротким чорним волоссям і болотно-зеленими очима уперся об бічну стіну, але не сів на саму лаву, бо всі місця були вже зайняті іншими людьми. Тяжко зітхнувши і сховавши руки в кишені, той дав довгоочікувану відповідь своєму другові.
— Ах… Ну, розумієш… я не знаю італійської мови, у мене там немає якихось друзів… ну і найважливіше — там дуже дорогий безлімітний інтернет, розумієш, Ростіку? — При всьому цьому Діма сказав останню частину пропозиції максимально серйозно, адже вважав це досить вагомим аспектом на користь України, де безлімітний інтернет набагато дешевше.
— Так, безлімітний інтернет — це святе, безлімітний інтернет — це наше все. Ну а якщо бути чесним, то скільки там коштує безлімітний інтернет? — Вимовив друг Діми, Ростиславе.
Це питання змусило брюнета трохи замислитися.
— Якщо ти саме про мобільний інтернет, то таких тарифів в Італії немає, а якщо ти про домашній, то плата може легко доходити і до ста євро. Принаймні мені так мама казала. — Сказав той, хто в майбутньому стане фактично божеством для людства.
Ці слова викликали здивування у Ростислава, що він легко показав своїм виразом обличчя.
- О-ого. Сто євро — це ж… близько трьох тисяч двохсот гривень чи трохи менше. Та у нас за такі гроші майже весь рік можна було б оплачувати інтернет! Ну там у вас в Італії і ціни… — Промовивши ці слова, найкращий друг Діми вирішив озирнутися, щоб подивитися, чи не їде їхній автобус.
Надії Ростислава виправдалися, і він справді побачив транспортний засіб, що під'їжджав до них. Це був один із багатьох представників Еталонів, що їздили по всій Україні. Видно, що у неідеальному стані, бо жовта фарба на нижній частині повністю ховалася під шаром пилу та бруду так само, як і сріблястий колір покришок автобуса. Зреагував на приїзд і сам Дмитро. Відштовхнувшись від бічної стіни зупинки, той пригнувся, а потім закинув собі на ліве плече немаленьку спортивну сумку з домашніми речами та недоїденою їжею, яку щотижня йому готує бабуся до університету.
Коли автобус уже під'їхав до них, і двері відчинилися, обидва хлопці побачили, наскільки він забитий людьми. Втім, їхні побоювання виявилися марними, бо більша частина натовпу вийшла з нього, розбредуючись хто куди. Щоб не поспішати і зайти в автобус спокійно, Ростислав і Дмитро почекали, поки решта людей на зупинці зайдуть до Еталону, і тільки потім увійшли самі. Першим зробив це Дмитро, водночас відповідаючи на раніше промовлені слова Ростика щодо цін на інтернет в Італії.
— Ціни там високі, але й зарплати у багато разів вищі.
Вже увійшовши в автобус, обидва хлопці заплатили за проїзд, пройшовши потім у самий кінець і сівши на два сусідні місця.
- Слухай, у тебе пауербанку не знайдеться, Діме? — мовив Ростислав, дивлячись на екран свого смартфона, який показував лише п'ять відсотків заряду.
На голові в нього якимось чином вже встигли з'явитися навушники вкладки або це просто Діма не помітив спритності рук свого друга. На прохання Ростислава той схвально кивнув, а потім поліз у сумку, починаючи пошук зовнішнього акумулятора. Вони не тривали довго, бо незабаром такий потрібний Ростику предмет знайшовся.
Діставши його з самого дна судини всіх своїх речей, Діма простяг його найкращому другу.
— Кабель потрібен чи маєш свій?
— Ні, кабель є, дякую. — Із цими словами той прийняв пауербанк від Діми і підключив його до смартфона, перед цим трохи покопавшись у власних речах. Приклад Ростислава пішов і сам Дмитро, діставши з сумки власні повнорозмірні навушники і одягнувши їх на вуха, паралельно підключивши їх до свого смартфону і включивши улюблену музику.
Яким би серйозним не здавався зовнішній вигляд Діми, зараз у гарнітурі звучав ендінг аніме «Кобаясі та її покоївка-дракон». Перевівши після цього погляд на будинки і людей, що повільно проносяться повз них, той задумався… про життя, про буття, про те, чи правильно він все робить чи ні. Діму часто відвідували такі думки, чому той не завжди був радий.
Ех, млинець, дуже скоро сесія. Треба підучитися, щоб не вилетіти… Та вже… комусь треба сидіти над цими книгами годинником, а в когось просто талант до права. Та-а-а, як був жалюгідним, так і залишився жалюгідним, Міщаку.
Вирішивши відволіктися від цього всього, Діма різко і швидко похитав своєю головою, намагаючись викинути з голови такі ненависні думки. Схрестивши руки на грудях, тримаючи телефон у лівій, той відкинувся на спинку сидіння, а потім прикрив очі. Набиваючи лівою ногою ритм ендингу, той усе більше відволікався від поганих думок, поки його голову не заповнили інші, добріші.
Йшли секунди, хвилини, а вони обоє наближалися все ближче і ближче до свого невеликого містечка з населенням лише у три тисячі мешканців. Раптом у голові у Діми засів одне питання, яке той різко захотів поставити поруч Ростику, що сидить. Знявши з себе навушники та поставивши трек на паузу, той легко штовхнув того ліктем, дочекавшись таких самих дій і від Ростислава.
— Слухай, а от якби тобі дали можливість вибрати суперздатність, то якою б вона була?
Це питання, зважаючи на свою раптовість, змусило Ростислава відвести від Діми погляд і непогано так замислитися. Втім, відповіді друга Діми не судилося донестися до вух брюнета. В одну мить чорне, як темрява, небо осяяло яскравий спалах світла. Це змусило обох хлопців так само, як і решту пасажирів, звернути увагу на цей спалах. На власні очі ті побачили, як небозвід над їхніми головами розсік метеорит, наче показуючи правильний напрямок до рідного містечка двох хлопців.
- Блядь, метеорит нахуй! Метеорит, твою матір, Ростик! — Так емоційно прокоментував те, що відбувається, Дмитро.
Якщо ж звернути увагу на вираз обличчя юнака, то можна було б помітити щире захоплення і радість події, що відбувається. Реакція на подібне і не могла бути іншою, а через рідкість цікавих подій на землях Львівської області. Подібною була реакція і в Ростислава, хоча він все ж таки стриманіше відреагував на це.
- Офігети, у нашому місті впав метеорит! Незабаром стільки важливих людей з'їдуться сюди!
Автобус тим часом саме під'їжджав до кінцевої для Ростика та Діми зупинки. Як тільки автобус зупинився, обидва хлопці згадали про те, що їм, власне, треба виходити або в іншому випадку автобус їх завезе в невідомі нетрі, і додому вони дістануться лише до ранку. Поспішно зібравши свої речі, найкращі друзі вийшли з автобуса, залишившись на якийсь час на зупинці, щоб перевірити наявність усіх речей. Далі ж їхні шляхи мало не розійшлися. Коли Ростислав попрямував додому, Дмитро прямий дорогою попрямував у ліс, у бік, де впав метеорит. Втім, уже незабаром той зупинився, бо виявив, що Ростислав не слідує за ним. Так само зробив і Ростик, зупинившись і перевівши погляд на друга.
— Ну, куди ти зібрався? — спитав учень на хірурга Ростислав.
- Як куди? На метеорит подивитися, звісно ж. Це ж метеорит… цілий… ще й у нашому місті. Та таке пропустити – вершина гріха! — негайно відповів своєму другові Діма.
Постоявши на місці і трохи подумавши, Ростислав тяжко і млосно зітхнув, попрямувавши у бік Діми.
— Але тільки зваж, ми туди й назад. Робимо пару фото і відразу йдемо. Я не хочу бути опроміненим якимось випромінюванням або бути поміченим тут будь-якими людьми, пов'язаними з владою. — закінчив своє попередження Ростислав, легко вдаривши кулаком Діму праворуч.
Зітхнувши з полегшенням, брюнет попрямував назустріч незвіданому разом із найкращим другом.
Кожен крок віддавався в головах хлопців виразним дзвоном, дедалі більше збивалося подих, а на лобах проступав холодний піт. У якийсь момент почав чути потріскуючий звук деревини, що тліє, яку обпік метеорит при падінні. Діма з Ростиславом зупинилися, але одразу ж продовжили свій шлях. Було незрозуміло, чим викликана така короткочасна та раптова зупинка. Усі припущення зводяться лише страху перед невідомим.
Через кілька хвилин вони все ж таки зуміли дістатися місця призначення. Перебуваючи з відривом, з якого можна було розглянути лише верхні грані кратера, вони ще не могли розглянути сам метеорит. Лише стоячи на місці, не в змозі зробити кроку вперед, вони намагалися зібрати всю волю в кулак для цього. Втім, зумів зробити це тільки Діма, який, насилу, зробивши перший крок, попрямував ближче до кратера. Увімкнувши на телефоні ліхтарик ще десь на півдорозі, той повільно став оглядати кратер, повільно наближаючись променем світла до метеорита. Коли перші фотони світла торкнулися позаземного об'єкта, вираз обличчя Дмитра набув приголомшеного вигляду, руки затремтіли.
— Ростик, це не метеорит… це мати його за ногу, космічний корабель…
Далі буде…
