Західні країни зараз перебувають у стані боргової кризи. Якщо у 2010–2011 роках проблема полягала у недовірі інвесторів до державних облігацій, а країни ЄС зіткнулися з неможливістю проведення необхідної монетарної політики, то зараз ми стикаємося з проблемою зовсім іншої природи.
Відчайдушні намагання врятувати фінансову систему у 2008 році дорого коштували бюджетам західних країн. Замість того щоб поставити під сумнів основні положення монетаризму уряди та банки вирішили рятувати саму систему, не дивлячись на те що його методи боротьби з кризами вичерпали себе. Раціональність таких дій і досі залишається під питанням.
Зараз країни масово стикаються з проблемами проведення соціальних реформ та підтримки соціальних проєктів. Обслуговування державного боргу зараз коштує американським платникам податків більше, ніж медична підтримка малозабезпечених та загальні витрати на освіту разом узяті.
У той час, коли малозабезпечені американці не можуть забезпечити своє базове право на життя, а молоді американці на пів життя потрапляють у боргову кабалу заради отримання освіти, утримувачі державних облігацій мають одні з найвищих прибутковостей за всю історію.
Така сама ситуація, меншою мірою, але присутня майже в усіх країнах західного світу.
На це є дві причини.
Перша — накопичення боргу внаслідок антикризових заходів у 2008 та 2020 роках. Якщо витрати 2020 року ще можна зрозуміти, то витрати, здійснені під час світової кризи 2008 року, пішли майже виключно на те, щоб урятувати великий капітал банків та інвесторів.
Друга — тенденція самого капіталістичного виробництва. Ми живемо в умовах, коли більшість товарів уже випускається в достатньому обсязі (у сенсі забезпечення платоспроможного попиту), отож ті сфери, у яких раніше було легко заробляти, вже зайняті. Сам стан економіки стимулює нас до того, щоб кардинально переглянути концепцію постійного зростання та звернути увагу на мотиви виробництва і, як наслідок, на розподіл товарів.
Однак мейнстримні економісти та уряди не готові переглядати старі поняття, тому продовжують орієнтуватися на ті показники, які могла демонструвати капіталістична економіка раніше. Для цього застосовуються також старі механізми: зниження ставок та зменшення податків. Однак, як ми бачимо, дива не виходить. Переграти старими методами об’єктивний глухий кут капіталізму не виходить.
Зараз, коли Європа та США внаслідок безграмотної кредитної політики стикаються з житловою та демографічною кризами, уряди не мають і не можуть мати коштів на те, щоб підтримати або забезпечити людей у їхніх базових потребах. Як-не-як, дедалі гостріше постає питання повного перегляду капіталістичного устрою.
