Авторка — Дарина Рой | Оцінка: ⭐️⭐️⭐️⭐️ |
|---|---|
Жанр: індірок | Дата релізу: 28.11.2023 |
Слухати: https://ffm.to/prymara-ii
У житті кожного з нас є темні та світлі смуги. Як день і ніч, вони зміняють одна одну, сплітаються, пересікаються, але все ж лишаються окремими.
Коли закінчується темна смуга, ми відчуваємо полегшення й радість, проте інколи й сильну розгубленість. Ніби одного ранку, виходячи з ночі, підставляючи обличчя під яскраві промені, котрі спершу засліплюють після мороку.
Коли стикаєшся з розгубленістю, що ж іще робити, крім як пригадати події останньої ночі?
І сьогодні нам із цим допоможе гурт «Prymara� зі своїм експресивним альбомом «Одного ранку я вийшов із ночі».
Для початку познайомимося з учасниками �Prymara� ближче. Зараз склад гурту наступний: Максим Семибаламут (вокал, гітари, бас, синтезатори), Віталій Козаченко (ударні, перкусія) та Данило Павлюк (бас, гітари, синтезатори, бек-вокал).
«Як-то кажуть, poppunk is a new dad rock. Ми на ньому виросли: нульові, скейти, конверси, канали «Enter Music», «MTV» та весела, позитивна рок-музика, послухавши яку, краще себе почуваєш (від панку і бритпопу до різноманітного інді). Звісно, смаки у всіх [учасників – ред.] вже давно змінились, але корені основного складу ростуть саме звідти», – розповів гурт нашому виданню.
�Prymara� стала далеко не першим проєктом виконавців.
До цього існував їхній гурт �Captain Cake�, що був англомовним. Утім, згодом учасникам захотілося створювати музику й українською, і, щоб не робити збірної лінгвістичної солянки, вони провели розподіл творчості.
Так і з'явився окремий гурт �Prymara�, дискографія якого писалася повністю державною мовою.
�Перший альбом «HEDONIA» вийшов на початку 2019-го року, і ми були приємно вражені відгуками друзів і рецензентів на нього, хоча на початку сприймали його скоріше як побічну гілку власної творчості. Тепер це вже давно не так», – пояснили «Prymara».
Варто зазначити, що «HEDONIA� презентувалася на кількох радіостанціях.
А з початком повномасштабки виконавці втратили інтерес до англомовної творчості та серйозно зайнялися своїм україномовним проєктом.
А сьогодні ми дістанемо з горища дискографії �Prymara� цікаву коробочку – альбом «Одного ранку я вийшов із ночі», – і покопаємося в ній. Цікаво, що ми знайдемо тут? Чи буде альбом актуальним і, чи витримає перевірку часом? Адже реліз відбувся майже рік тому. Ну що ж, відкриваємо.
«Одного ранку я вийшов із ночі» гурт створював у період зимових блекаутів кінця 2022-го та початку 2023-го років.
«Робота велася виключно під час відключень світла, майже завжди в темряві, і передавала ті емоції, що відчував автор під час блекаутів. Батареї ноутбука вистачало в середньому на 4 години запису й аранжування, тож треки придумувались і писались швидко, сиро, чесно, експресивно. На фінальній версії альбому порядок пісень залишився саме таким, у якому треки з'явилися на світ – по ньому можна простежити зміну емоцій автора від початку обстрілів енергосистеми й до самого Нового року», – розповідає фронтмен гурту Максим Семибаламут.
Композиції відрізняються від їхнього першого вигляду лише крихітними деталями.
Продюсуванням «Одного ранку я вийшов із ночі» займався фронтмен Максим Семибаламут, мастерингом – лондонська студія �Metropolis�, а зведення провели на студії �LipkyZvukoZapys� під егідою Сергія Заболотного, звукоінженера, що займався альбомом для гурту «5 вимір», який, за словами �Prymara�, для Максима є еталоном якісно записаного українського інді-року.
Більшість треків з попереднього альбому �HEDONIA� з погляду лірики несла експериментальний характер, що можна прослідкувати навіть у тексті.
Тим часом «Одного ранку я вийшов із ночі» хоч і простіший, але ближчий до слухача.
�Це історія людини, замкненої в темряві власного будинку, під час війни, обстрілів і загальнонаціонального стресу. Людина розмірковує про це все, слідкує за власним станом, журиться, надіється, живе. Це зріз часу. Цим альбомом не хотілося щось сказати – у ньому хотілося зберегти момент новітньої історії України таким, яким він був», – пояснює гурт.
Обкладинкою стало фото однієї зі станцій київського метро авторства Сергія Дудика, друга колективу та знавця плівкової фотографії.
�Чомусь воно гарно передавало той перехід від темряви до світла, від застою до руху. Руху поїздом кудись уперед, подалі від темного переходу, де ти був до того», – додають «Prymara».
Тепер до альбому. Здуваємо пил... О, і що це маємо?
«Хай сльози падають» – пісня перш за все про усвідомлення. Усвідомлення того, що життя неможливе без сліз:
«Так просто, так просто:
Життя буває гостре.
Хай сльози ллються далі».
Насправді таку істину важливо зрозуміти. Ми ніколи не будемо повністю задоволені, і для суму завжди знайдеться місце навіть у найзавзятішого оптиміста. Але щастя вимірюється не кількістю сліз, а кількістю посмішок і сміху.
За звучанням композиція максимально тепла. Прості, злагоджені гітарні рифи, що нагадують саундтрек до серіалу про підлітків і віддають впливом року нульових, а також чіткий, майже незмінний барабанний ритм створюють приємне враження. Особливо в купі з життєствердним текстом, де хочеться зазначити неочікувані образи на кшталт вертепу, що дає змогу визначити час подій, коли трек був написаний, – зиму. Також класним рішенням стала відмова від конкретного ліричного героя. Текст про всіх і кожного, звернений до всіх і кожного.
Часом у вокалі (ближче до кінця) чутні нотки скрімо. Максим співає, як-то кажуть, дійсно від душі та без зайвої мішури. Тому «Хай сльози падають» на виході по-справжньому щирі.
Композиція «Бути кимось» заманює до прослуховування прекрасним інтро. Як воно, так і весь інструментал аж просочені якимось вайбом midwest emo, хоча тут мелодії елементарніші та далекі від задротських нахилів того ж мат-року. І вокал, звичайно, відрізняється. Тут у ньому вже немає навіть натяку на скрімо, а мені б його так хотілося... Ну то мої забаганки, не зважайте.
Тематика треку не оригінальна, ми таке чули й бачили в мистецтві неодноразово. Однак вона буде безперечно знайома абсолютно різним слухачам. Бо будь-яка людина інколи сумнівається в собі та бажає стати "більшим, ніж я є".
«Я хочу кимось,
Та не самим собою»
– у принципі приспів і є лейтмотивом тексту.
Я нерідко можу доколупатися до сухої лірики, проте не цього разу. «Бути кимось» настільки відізвався в мені, що я, напевно, переслуховуватиму його знову і знову. Це трек того типу, коли про моменти розчарування чи екзистенційної кризи співається парадоксально легко. Як розмова з другом про проблеми, приправлена жартами: після неї ніби нічого й не змінилося, а все ж немов камінь з серця.
«Вернутися додому». Якби існувала номінація «Найліпша пісня про дитинство», то даний трек посів би перше місце. Та стривайте... А чому "якби існувала"? Тепер існує. Ексклюзивно на Rock Spectrum (нагадайте мені потім про неї).
«Дитинство бороло
Жорстокий світ довкола».
Хоча би ця влучна фраза, сподіваюся, розчулила вас. Не кажучи про загальний настрій композиції. Боже, ви лише слухайте – і відчуєте обов'язково.
«На великах додому
Ми обганяли втому».
Чергування програшів з вокалом і без таке бешкетливе, як дитя. А бас стелиться м'якою ковдрою. Більш затишну атмосферу й уявити складно.
«У підвалі».
«Я навчився жити у підвалі,
Я давно готовий жити далі».
Великонадійний початок, еге ж? І повірте, він виправдає ваші сподівання.
Бек та основний вокали емоційні; у цьому треці �Prymara� трохи частіше жонглює їхнім темпом, у певних частинах майстерно зміняючи їх – один після одного, – через що структура «У підвалі» нерівномірна (у хорошому сенсі).
Інструментал нагадує позитивний попрок. Особисто я чую тут щось від стилю гуртів на кшталт «U2»: просто, але як же ж приємно! Немовби згадки про перше кохання.
Давно не зустрічала чогось настільки наповненого енергією, проте на тему війни. І щоб ця тема війни була відтворена таким чином, аби орієнтуватись і на іноземного слухача. Бо поняття "жити у підвалі" можна трактувати як буквально, так і метафорично. За подвійні образи, як картинки стерео-варіо, роблю респект. Одразу видно, що виконавці раніше працювали над англомовним проєктом.
Знаєте, направленість на зарубіжжя я вважаю великим плюсом. Це розширює межі впливу української музики. А їй такого ду-у-уже не вистачає.
Композицію «Теплий дощ» гурт одночасно і включив у альбом, і випустив як окремий сингл. Супроводжується вона анімованим відео, котре створила Дар’я Галузинська. Воно показує життя київської багатоповерхівки впродовж одного важкого року: різна погода, атмосфера, наявність чи відсутність електрики. Типовий людський мурашник, одним словом.
«Суспільство страждає на втому, і саме про втому й під час втоми було написано «Теплий дощ». Коли здається, що сил уже більше немає, варто дочекатися весни, аби теплий дощ змив усе погане з душі», – розповідає «Prymara» в пресрелізі.
Якщо попередні треки були м'які, легкі, то «Теплий дощ» цілком однозначно пішов у агресивнішу сторону гранжу. Чітко відчувається дух бунтарства з перших секунд:
«Як все дістало мене,
Просто жесть».
Утім, усупереч початковому змісту тексту, композиція все ж також пройнята вірою в майбутнє.
Інструментал різноманітний, до пари вокалу – з упізнаваною, але барвистою манерою.
Якщо мою рецензію читають дівчата з ім'ям Христина – настав ваш час! На вашу честь названа пісня.
Коротко кажучи, вона про кохання. На жаль, напевно не відомо, чи про кохання когось з учасників �Prymara�, чи про якусь гіпотетичну Христину. Але так чи інакше «Христина» у тисячі разів краще багатьох інших "іменних" пісень, що існують.
Рядки
«Змішані із журбою,
Змішані ми з тобою»
– це чесно та мило, мені запам'яталося. Оскільки коли перебуваєш із людиною в довгих стосунках, то ви швидше дійсно "змішані", ніж пов'язані. Маленька деталь, а розчулює.
Композиція знову-таки нагадує попрок, проте ним не є. Лише елементами.
Якщо я була Христиною, я б пишалася, що існує такий трек.
«Рушій сердець» – на мою думку, найслабший трек альбому. Це спроба сумістити попрок і гранж, або, гадаю, якийсь постгранж. Повтори й ритм, що ледь-ледь перемінюється, а також відсутність яскравих образів у тексті роблять «Рушій сердець» "разовим", фоновим.
У ньому не відчувається конкретний настрій чи ідея, передана емоційно.
Попередні композиції були про щось, а ця ніби ні про що – що за звучанням, що за змістом.
Хіба що на рядках:
«Говорили нам у неділю
Протриматися до середи.
Наче серце, ковток надії
Помагає лиш на день чи три (?) чесно, я не почула кінець рядка, а тексту під рукою немає». Оригінально та дуже мелодійно закручується вокал. Чіпляє. Але тільки цей момент.
А «Під час війни» ідеально впорався з роллю завершального акорду альбому «Одного ранку я вийшов із ночі».
По-перше, Максим почав брати вищі ноти (не у приспіві) та порівняно більше розбавляти вокал повітрям, зробивши його легшим, не таким гранжевим.
Теплі бас і піаніно напочатку, що переростають у знайомі, в одній стилістиці з попередніми треками, гітарні рифи вносять різноманіття.
«Колись розквітне небо
Барвистим днем».
Такі красиві слова жевріють життям і змушують повірити у геппі енд, чи то власний, чи то загальний для нашої країни.
А остання частина «Під час війни» взагалі без коментарів. Вона в кращих традиціях попроку, тої його вибірки, що залишається в самому серці та потім буде нагадувати про юність.
Гітарні програші знову спадають до піаніно й бачу, ніби підбиваючи солодко-сумні підсумки.
«Одного ранку я вийшов із ночі – і побачив світлий, новий день» – заключна фраза, що пояснює назву альбому та ставить після нього крапку. Чи все ж трикрапку?..
Альбом вийшов нереально позитивним, на стику ніжного постгранжу, інді, лайтового поппанку та попроку, а подекуди з відчутними віяннями midwest emo. Кожна композиція світиться зсередини надією на світле майбутнє та завершення війни, хоча й розповідає про змішані почуття.
Приємне звучання та тексти, прості, але що без проблем запам'ятовуться, – фішка «Одного ранку я вийшов із ночі».
Хоча учасники гурту називають себе задротами, цього зараз я абсолютно не побачила, оскільки вони дещо відійшли від закручених текстів і рифів.
«Prymara» створили реліз, що обов'язково заслуговує на місце у вашому плейлисті та здібний розігнати хмари над головою в найгірший день із найгіршими новинами (перевірено мною).
«Мені роками хотілося якісно грати й записувати той тип рок-музики, якого мені самому завжди бракувало на українській сцені.
У цьому плані я дуже вередливий, і зараз, на жаль, в Україні я не знаю жодної команди, послухавши яку в мене виникло би враження типу "вау, оце саме мій стиль". Після розпаду «Димної Суміші», смерті Кузьми і повільної деградації «5-го виміру» (їхній перший альбом був суперовий) захотілось самому писати те, що було би прям естетично моє. З тих пір це й роблю» – пояснив фронтмен Максим Семибаламут.
Йому разом із колективом, поза жодними сумнівами, чудово вдалося досягти успіху в тому, що він прагнув привнести до української сцени. «Prymara» випустили якісну, незвичайну в рамках вітчизняної музики та, головне, яскраву роботу.
