Станом на зараз у КНР орієнтовно 650 мільйонів м² житлової площі, яка не використовується. Це приблизно 6-8 мільйонів квартир та домівок. Водночас, близько 30% населення живе у орендованих помешканнях, і відсоток громадян, особливо молоді, яка живе саме в орендованому помешканні, зростає.
Китай не оминула доля більшості, якщо не всіх, інших країн — нерухомість тут уже давно розглядається бізнесом як засіб інвестування, відтак фінансіалізація сфери штовхає ціни догори, у той же час ріст доходів громадян не встигає за цінами, особливо це стосується найбільш чутливого до питання нерухомості сегменту популяції — молоді.
Середні заробітки людей, які тільки виходять на трудовий ринок оцінюють в, залежно від сфери та географії, у 8 000 - 15 000¥, у той час як проживання у містах “Великої Четвірки” — Пекіні, Шанхаї, Гуанчжоу та Шеньчжені — на місяць вимагає орієнтовно 12 000 - 16 000¥, а у малих — близько 6 000¥, але і заробітки там нижчі.
Сучасна китайська родина повинна заощаджувати протягом хоча б 10 років, якщо вона бажає придбати нерухомість у великих містах на півдні та сході країни. Звичною річчю є ситуація, коли на домівку молодшому поколінню збирає гроші вся родина — аж до найстарших поколінь.
Загальновідомо, що КНР заселена нерівномірно.
Диспропорція у дистрибуції популяції чудово корелює із цінами на житло, які у Пекіні та найбільших мегаполісах південно-східного узбережжя стали де-факто непід’ємними для абсолютної більшості молодих родин.
Отже, здається, ці історія не нова для сучасності — молодь не може собі дозволити купівлю, а часто і оренду житла у найбільш економічно активних регіонах та містах. Відтак постає питання — звідки взялися мільйони квадратних метрів пустої жилплощі?
Причина — у розташуванні. Попри уже дуже відчутну диспропорцію розміщення населення, у Китаї продовжуються процеси урбанізації та субурбанізації, що створює попит, який суттєво переважає пропозицію, у регіонах з позитивним сальдо внутрішньої міграції.
Відтак ситуація знову таки нагадує таку ж у багатьох державах Заходу — відносно доступні помешкання є у провінції, але остання суттєво програє за рівнем оплати праці, кар’єрних перспектив та культурної привабливості для молодого поколіня.
Відтак частина “міст-привидів” виникла як результат звичайної міграції, особливо якщо плани забудовників ігнорували цей соціальний аспект.
Однак це не вся картина. Частина міст-привидів — результат не надто успішної політики уряду КНР з вирівнювання економічного та соціального дисбалансу між півднем та сходом з одного боку та північчю і заходом — з іншого. Мова йде перш за все про політику Розвитку Західного Китаю, вона ж 西部大开发. Започаткована на самому початку ХХІ століття, у 2000 році, вона мала на меті сприяти економічному розвитку західних регіонів та внутрішній міграції в них. Звісно, переслідувалися і цілі національної безпеки — розбавити некитайські меншини таких регіонів як Тибет, Сіньцьзян та Внутрішня Монголія ханцями.
Схожі цілі переслідувала прийнята в 2003 році політика Відновлення Північно-Східного Китаю, вона ж 振兴东北老工业基地.
За приблизними оцінками видатки на розвиток західних регіонів склали 13 трильйонів юанів (2 трильйони доларів), результат у них був — стрімкий ріст ВВП регіонів, покращення ситуації у таких сферах як охорона здоров’я, освіта, інфраструктура, тощо. Але це в основному стосувалося саме населення, яке вже мешкало там. Для решти КНР захід та північ (у яку окремо вклали 6 трильйонів юанів) залишилися значно менш привабливими для життя регіонами.
У рамках обох політик уряд витрачав великі суми на будівництво житлових комплексів, інколи буквально цілих міст. Значна частка цих проектів завершилася провалом — люди просто не переселялися на Північ та Захід в достатній кількості. Подальші розслідування виявили також численні випадки неефективного використання ресурсів та корупції, але це ремарка, яка не сильно стосується теми.
Відтак, значна частка міст-привидів КНР виникла як сумний спадок гігантоманії уряду Китаю.
Унікальність проблеми міст-привидів полягає у їхньому масштабі — вдихнути життя у депресивне провінційне місто простіше, аніж заселити з нуля місто-привид. Попри відносно доступні ціни на нерухомість на півночі та заході населення не поспішає туди їхати, віддаючи перевагу міграції у економічні центри узбережжя. Відтак, вірогідним видається сценарій, що ці міста так і залишаться марною витратою ресурсів.
