Байка ця, добре знана у Тілеї, оповідає про те, як тілейці не дозволили вельможам бретоннським загарбати частину своїх земель та осоромили їх на все Міральяно.
Принцові Міральянському осточортіли постійні війни з Бретоннією та загарбницькі амбіції її пихатих вельмож, тож, аби донести їм свою волю раз й назавжди, вирішив він провести перемовини. Бретоннці радо згодилися, сподіваючись на те, що уся міць їхнього лицарства змусить принца піти на поступки. Місцем зустрічі обрали невеличке прикордонне містечко під назвою Равола, що своїми чудовими виноградниками страх як вабило бретоннців – хоч жителі його і підтримували законного правителя.
Бретоннську делегацію складали лицарі гордовиті та розкішні, кожен оточений власною свитою та обізнаними у феодальних законах герольдами. Принц, який особисто вітав їх, ані на йоту не поступався у пишності, зібравши навколо себе стільки ж добрих найманців. Та перш ніж обидві сторони сіли домовлятися, кілька днів вони танцювали й бенкетували, розливаючи вина рікою.
Але серйозні розмови не протривали довго. Настільки великою виявилася бретоннська пиха, що один з посланців, барон дю Борс, прямо заявив, мовляв вони, бретоннці, набагато майстерніші у лицарському мистецтві, тож тілейцям краще просто віддати їм Раволу та мирно відступити!
Почувши ці слова, Етто на прізвисько Лютий, капітан найманого загону Венаторів, страшенно розгнівався та викликав барона на поєдинок. Прикладу капітана негайно послідували й інші Венатори. Бретоннці, зі звичною собі чванливістю, прийняли виклики, а їхній герцог, певний що для лицарів цей раптовий турнір стане легкою розвагою, навіть запропонував тілейцям відмовитися від своїх претензій на Раволу, якщо ті раптом переможуть. Принц, людина азартна, погодився. "Сміливцям доля помагає" – вірив він.
Домовились на тому, що сім Венаторів битимуться проти сімох лицарів. Бретоннські герольди пояснили тілейцям, не надто знайомим з цим звичаєм, правила турніру. Трохи поміркувавши, окремо заборонили використання зачарованої зброї.
Вже наступного дня, на равольскому полі вишикувались один навпроти одного воїни двох держав. У нашвидкоруч поставленому павільйоні зібралися прекрасні дами з Міральяно та самої Раволи, які прийшли поспостерігати за видовищем. Звісно ж, нахабні бретоннці почали настирно прохати їх про невеликі подарунки на знак прихильності! Тоді сталася дивина. Жодному бретоннцю не відмовили тілейські дами у проханні, і серед їхніх дарунків були не лише звичні шарф чи фата! Така увага значно підняла лицарям настрій, зробивши їх ще пихатішими ніж зазвичай.
Невдовзі розпочався турнір. Коні понеслися один на одного... І першого бретоннця, під здивований крик побратимів, вибило з сідла. За ним другого, третього, четвертого, й так аж допоки кожен лицар не лежав на землі, скуштувавши тілейських списів. Оскільки вістря їхні були затуплені, усі бретоннці вціліли, приречені назавжди нести з собою сором цього турніру.
Аж тут, один з герольдів вирішив ближче поглянути на ті списи. Роздивившись їх, герольд розвернувся в бік Венаторів та розгнівано закричав, що вони довші за бретоннські. На його звинувачення, якась кмітлива дівчина з павільйону глузливо відповіла: "А ми знаємо!". Щойно слова вилетіли з її вуст, усі глядачі вибухнули реготом. Сміялося все поле! Розгублений герольд просто мовчки застиг, адже довгі списи не були зачарованою зброєю. Бретоннці спакували свої речі та швиденько забралися подалі з місця свого приниження. Відтоді, не претендували вони більше на жоден клаптик тілейської землі.
Подейкують, ніби саме принц та Етто вмовили тілейських дівчат підіграти їм та дати лицарям дарунків – інакше вони б в житті цього не зробили. Але навіщо? Справа в тому, що бретоннці, отримавши, хай вдавану, але яскраву прихильність дам, до того загордилися, що не помітили невеличкої різниці у довжині венаторських списів!
