Red Hate — Ненавиджу рижих (LP, 2026). Рецензія

Ходять чутки, що руді люди — злі. Принаймні так завжди казала моя бабця. Віра в стереотипи є знаком, що пора визначити рівень IQ. Але так чи інакше руді з давніх часів привертали увагу та підпалювали (без цього каламбуру ніяк) у суспільстві резонанс. І може, тому, що їхній вогняній красі легко позаздрити? Та далеко не всі рудоволосі схожі на янголят з блакитними очицями. Автори релізу, який я покручу в цій рецензії на 360°, — тому яскравий приклад.

Гурт Red Hate випустив дебютний альбом «Ненавиджу рижих» у кінці літа 2026-го. Мені одразу імпонує самоіронія: фронтмен цілковито рудий. Чи це натяк на тему самобичування? Можливо. Гайда розбиратися.

На нас чекають 18 хвилин конкретного бруду. Буквально.

Я попередила.

Трек (чи скоріше просто какофонія) «noise» виправдовує назву. Навіть перевиправдовує: це шум, психодел і повне свавілля у хорошому сенсі. Не слухайте, якщо вам дорогі ваші вуха. Серйозно.

«freestyle». Початок — акт самовисміювання. І я не можу не погодитися з рядками: «— Ти знаєш групу Red Hate? [...] — Ну, музика непогана, але текст — дурня». Так воно і є. Це речитативний монолог пубертатної виразки під атмосферний інструментал у дусі дум-вейву. У ньому навіть є щось від дарк-вейву, DSBM тощо. Гітарні програші з'являються й тухнуть, ніби хитаються. Вони депресивні, але дуже мелодійні. А бас і барабани, котрі нависають похмурими тінями, роблячи паузи, розхитують гітари ще більше.

Пробачте, дворові амбасадори Revo, але цей трек ідеально описує його смак — сумнівний і відразливий, але від якого розносить. Під подібну музику, напевно, класно слемитися під сценою, попередньо заповнивши бак (тобто шлунок) тим самим Revo. Бо агресія тут витікає через край: вокал крикливий, нав'язливий, а рифи динамічні та колючі. Деякі моменти інструменталу — як-от соло в прехорусі — навіть дуже приємні. Але все перекреслює вокал.

Я здатна прийняти факт існування треку «зад» тільки в разі, якщо автору зрадила дівчина й він побачив це на власні очі. Будемо відштовхуватися від такої думки... Чесно, якби текст був інший, я б сказала, що «зад» — прикольний експромт, сповнений образи та злоби. Скажімо, гітарна мелодія на початку схожа на звуки газонокосарки, що додає інструменталу родзинку. Часом він ніби рветься, захлинається, що додає йому розпачу.

Навіть не знаю, чи можна це назвати «страхи» агресивною панкухою, чи вже чимось на грані зі сладжем. Слайди, які пливуть на початку, мені зайшли, як і перегружене, дуже шумне звучання. Склалося враження, що пасаж з 2:30 — дуже збочена та панкушна інтерпретація стилістики якогось хевіметалу (хай не засуджують мене фанати): майже баладна мелодія, що сповільнюється на фоні агресивного гітарного шуму. Вокал над нею надто тисне, але я люблю скрім, часто з аматорськими нахилами, що звучить просто як крики агонії. Не скажу, що тут він аж надто доречний, проте ніби кращий, ніж у попередніх треках. Насправді помітно, що у вокаліста сильний голос і приємний тембр. Тож шкода, що він не використовує його в потрібному руслі.

«сігаретка» доволі непоганий трек, особливо для цього альбому. Жваві та теплі гітарні програші з конкретним таким рок-н-рольним стрижнем укупі з хриплим панк-вокалом дають на диво якісну динаміку. «сігаретка» коротка, однак дика та жива, з нотками вкрай привабливого божевілля. Для концерту взагалі супер. Сповільнення темпу під кінець теж зіграло свою роль, залишаючи хороший післясмак і бажання увімкнути трек знову.

Ніщо так не займає людську душу, як альтухи Red Hate в пісні «альтуха». ги-ги)) Рифи, ніби злизані з не найоригінальнішого металу, одноманітні барабанні партії, або це все звучить просто ніяк і відверто мізогінно. Я дуже сподівалася, що цей трек мені зайде, експресивність вокалу могла б бути мінімальною фішкою, але, на жаль, я розумію українську і не розумію таких текстів.

Вокал у пісні «я все депнув» навмисно несерйозний і в певних моментах майже дублює партію з «зад», хіба що пришвидшено. Проте якщо пересилити себе, на нас чекатиме крутий лайтовий сладж з відтінками гранжу. І подальші появи вокалу будуть доречні та порадують. З інструменталу виділю шикарні зміни темпу, який балансує від шаленства до пауз і психоделічного в позитивному сенсі, писклявого соло (як-от одразу після першої хвилини). Воно колюче, неприємне, як вереск крейди по дошці, проте в цьому його шарм. Барабани чудово тримають темп і то злітають з гальм, у тому числі разом із соло, то повагом тягнуть за собою жирні гітарні стогони. Страшно обожнюю всілякі ігри з темпами, тож щиро захопилася. Композиція не дуже тяжка, але в ній присутня велика кількість агресії. І вона мені подобається. Слухати рекомендую.

Якщо любите бруд і чорнуху — це для вас. Або ж якщо для вас важливий насамперед саунд у контексті розносу під нього та доречності в слемі. Якщо ви більш тонкої душевної організації та про анальний секс, блювотиння чи мастурбацію слухати не зовсім прагнете — матимете щось типу культурного шоку. Бо слухати це без відчуття крінжу - неможливо. Я, як завжди, маргіналка — щось між романтиками та прихильниками бруду, а ще обожнюю рецензувати погані альбоми. Утім, мені було фізично неприємно усвідомлювати тексти Red Hate. Не тому, що там є нецензурна лексика чи бридкі образи, а саме через їхню беззмістовність. У них абсолютно немає цілі. Це найгірші тексти сповнені огиди,які ви почуєте цього року. Хіба що викликати шок заради шоку. Навіть якщо сенс альбому задумувався як постіронія, самосарказм і спроба показати страждання особистості через руйнівний спосіб життя, залежності тощо, подача настільки невміла, що так заглиблюватися не захочеться.

За звучанням треки «сігаретка» і «страхи» банальні, проте енергійні та можуть добре зайти на концерті. Можливо, комусь сподобаються й під час самостійного прослуховування. А от «я все депнув» прикольна, раджу з радістю. Звичайно, тільки якщо ви нормально сприймаєте щось типу легенького сладжу. Але майте на увазі: тексти тут дуже погані навіть якщо це панк — це не скасовує того, що вони погані.