Автор рецензії - Діма unortheta Громов | ⭐️⭐️⭐️⭐️½ |
|---|---|
Жанр: country, alt-country, singer-songwriter | Дата релізу: 22.07.2026 |
У плейлист: Ранок, І ми з тобою теж, Під три чорти, Кавове дерево | Слухати: https://id.ffm.to/des_tut |
Якби не рідна українська мова, можна було б подумати, що ми географічно переїхали десь у штат Теннессі. Десь там, як мені згадалося під час прослуховування нашого кантрі-альбому, у головному храмі кантрі-музики Grand Ole Opry відбувся дебют Kimberly Kelly — з одного боку, чергової непримітної виконавиці, у якої перегляди на YouTube мають шалені розриви між 60 і 60 000, з іншого боку, нової кантрі-зірки за 40, яка постійно палає й усміхається, ніби їй 20. У її останньому «I’ll Tell You What’s Gonna Happen» відзначають сучасний альтернативний підхід до аранжування, у якому попри те відчувається стара old-time americana традиція. Це вайб кантрі-місцини, де, здається, життя йде своїм плином, значно повільніше, а бува й зовсім застигло.
Але це десь там, а десь тут Max Paragraph спекотним літом цього року релізить свій дебютний повноформат «Десь тут» і переносить це «десь» із Нашвілла сюди, у Дніпро. Тут у нас є свій робітничий південь а-ля Техас, а замість Аппалачі маунтейнс у нас будуть Карпатські хребти. Є в нас і свій Northwest — лемки з Lemko Bluegrass Band вже давно варять свої карпатські зілля, а гурт Zwyntar постійно наголошує «кантрі для України набагато звичніше явище, ніж здається на перший погляд…», як і значно глибше в рідній землі його коріння. І справді, слухаючи реліз Макса Параграфа, я поневолі поринав у спогади свого дитинства, коли на місцевому фесті «Трипільське коло 2012» поблизу Ржищева вперше чув щось подібне до кантрі та блюзу, того ще не знаючи. Тоді в наш мідвест-регіон приїжджав гурт «Телері» й виконував народну пісню «Солом'яний дух» у дуже цікавій інтерпретації, яка здавалась одночасно чимось новим, а втім ніби й рідним 100% фолком.
Але що суттєво відрізняє Max Paragraph від взагалі всіх вищеперелічених і всієї наявної в Україні маленької кантрі-сцени — це той факт, що йому не знадобилося нічого адаптовувати й урізноманітнювати народними елементами жанр, щоб зробити його українським. Магія? Абсолютно полишений якихось натяків на народну мелодику, ба навіть просто авторським текстом, не змінюючи анічогісінько (окрім мови, звісно) від американського кантрі-канону навіть у ладово-тональному мисленні, Максу вдається намертво припаяти його таким, яким він є, в український контекст музичної культури таким чином, що воно сприймається цілком звичним і логічним.
Просякнутий ностальгією «Десь тут» викликає щирі почуття туги за мирним минулим, яке ми не цінували, та вселяє надію на майбутнє своїм спокійним плином. Надію, яка часто губиться у вихорі останніх новин та подій. Тут ностальгія — це не те, що ми звикли чути в наших широтах під цією вивіскою: немає тут ні нафталінового СРСР з устарішими синтезаторами, ні вкуснава мароженава, ні навіть «зеленішої» трави. Є тільки час. Пройдений і той, що залишається. І кантрі — це ідеальна музична форма, яка передає невимовну суть справжньої ностальгії, адже кантрі завжди залишається тим самим, ніби вільним від конкретних часових асоціацій і не прив'язаним до конкретних епох, а натомість підв'язується до нас самих і наших власних спогадів через тонкощі своєї музичної мови. Це не тільки сум за тим, що не повернути, це й пошук незмінного через час і через саморефлексію, що вселяє надію на майбутнє й надає речам цінності; відділення хороших спогадів від поганих і навіть пошук у тому іронії; не марення уявними версіями розгалужених варіантів минулого «а що, якби», а «як воно було і з ким» — які люди були поруч, адже йдемо цим шляхом не самі, як і сам Макс Параграф у своїх піснях не сам — тут його навіть музично постійно супроводжує акомпанемент клавіш, що грають далеко не другорядну роль у розвитку композиції.
Гітарні слайди, що підкреслюють рухи та плинність акордів, розкидані хамер-они та пулл-офи з грейс-нотами, що навмисно ніби тікають з такту, щоб його чуттєво «подовше» завершувати, чи, навпаки, намагаються поскоріше його наздогнати та пробігти, технічно створюють канонічну кантрі-підкладку під такий самий за відчуттям сторітелінг — спокійний та розмірений, він розказує історії з життя, насичені подіями, ніби нотами різної тривалості, що проходять тут секундами в два-три рядки, — автор сам вирішує, що згадати, а що пропустити, а на якому емоційному фрагменті пам'яті повисіти подовше, розтягнувши спогад.
Тембрально, а особливо на оксамитових низьких регістрах, голос Макса нагадує лайтову версію Steve Von Till — комусь уже відомий гітарист легендарних Neurosis, проте він також має власний іменний проєкт, де хизується глибоким голосом. Та й музично насправді в мінімалістичному інструментальному підході можна знайти дещо спільне. Але якщо у фон Тілла ранкова краса холодна та росиста, з відчуттям, що день буде важким, як і тисячі попередніх, то в нашого ковбоя дні легкі та ліниві, сповнені тепла — якщо не літнього сонця, то горнятка гарячої кави восени. І якщо знайдеться хтось, хто сумував за ранковими радіосніданками, за інді-музикою з реклам кави «Нескафе» й родинних мобільних операторів, то він знайде в цьому альбомі повернення в ті мирні часи, коли такі ранки були буденністю, а може, навпаки, — у майбутнє, що, сподіваюся, для нас недалеке й «врешті помруть усі москалі і настане мир на Землі. Амінь».
І як би не було це іронічно для альбома з назвою «Десь тут», де цієї іронії в її доброму прояві хоч відбавляй, — ця музика не тут. Вона поза часом і місцем. Десь. Це неймовірно точне влучання в жанр, яке й робить цей реліз таким американським, а втім парадоксально розкриває і сам жанр, і музику взагалі як універсальну мову ностальгії, адже одночасно з цим він сприймається як і «as an old Ukrainian country that somehow feels like it has always been there» — дослівний опис від самого артиста на Bandcamp-сторінці релізу.
Незважаючи на те, що альбом буквально сприймається з ходу як прямий переклад рядової американської альт-кантрі платівки на українську (це вже складна метрична задача), я пророкую йому гарне майбутнє — можливо, це стане відправною точкою, коли така музика пустить нарешті не коріння, а пагони, почне цвісти й давати плоди, а поки що це паросток із зернятка кавового дерева. Коли дивишся на нього — бачиш одночасно і те, чим воно було, чим натхнене, і яким великим деревом може бути в перспективі, і сам цей тендітний інді-паросток у конкретному моменті зараз, тому важко оцінювати «Десь тут» з перспективи сьогодення. Які б не були ці тавтологічні «перспективи», або якими б міцними не були вже наявні коріння українського кантрі-підґрунтя, втім, це не скасовує великої кількості роботи, як уже зробленої, так і тієї, яку належить ще зробити, щоб це кавове дерево вимахало.
Цікаво, що простенький сонграйтинг та тональна бідність релізу (що радше жанрова умовність), мінімальний набір інструментів і переважно один і той самий настрій та темп повісті, що ніби перетворюють усі вісім пісень на один довгий трек, — усе, що можна було б трактувати як «мінуси» у сучасній музиці, насправді чи не роблять цей реліз таким, який він є, — позачасовим і тим прекрасним.
Український прованс, сільська ідилія — вимальовується пейзаж-пастораль простого українського щастя та затишку засобами кантрі-музики — вельми майстерно, розміреними спокійними мазками фарб. Та й сам Макс Параграф ніби нікуди й не спішить, більшість матеріалу, як-от пісні «Ранок» і «Останній блюз», було складено ще шість-сім років тому — карбувалися самим часом і, мабуть, тому в них і відчувається спокій та прожите маленьке життя без сумніву в тому, що воно було справжнім. Єдине, в справжності чого я сумніваюся, — це його вуса, невже справді такі густі вони у ще молодого Макса, чи все ж таки накладні? :)
Іноді буває, бажаєш артистам якомога швидше досягти успіху та реалізації творчих задумів. Тут же окремий випадок, коли артист ніби вже досяг дзену й має все, що йому потрібно, хоча й потрібно йому не так і багато. Але саме ця властивість бути щасливим, задовольняючись простими речами мирного життя, підкреслює їхню справжню цінність, по-особливому зрозумілу нам, українцям, зараз — у час війни й політичної суєти. По-справжньому цінуємо те, що втрачено, тому хочеться побажати лише, щоб автор не спішив старіти й зберіг усе, що вже має, що було з ним постійно. Особливо ці пишні чорні вуса.
