Друкарня від WE.UA

Паліндром - Декілька пісень невизначеності (ч. 1) (LP, 2026). Рецензія

Авторка рецензії - Дарина Рой

⭐️⭐️⭐️

Жанр: реп-рок/ альтернативний рок

Дата релізу: 29.05.2026

У плейлист: Дивна любов, Ніщо, Éclaire le chemin, Сенс, Гранд Чирокі

Лейбл - Потоп

Слухати:
https://promo.theorchard.com/onz8ccVnwFl8Tf6qlcAP

Існує парадокс: без ґрунту надії під собою ти, викинутий на узбіччя перегонів під назвою життя, відчуваєш необхідність продовжувати рух з іншими. Бо «так же можна впустити кращі роки». Тоді з'являється гидка невизначеність. Коли стагнація нестерпна, світ навколо нещадний, а рух потрібен, хоча він до очманіння болісний. Змиритися чи боротися? А якщо немає сил ні на що?

Ось про це, на мою думку, альбом «Декілька пісень невизначеності (ч. 1)». У ньому немає загальної ідеї. Він не ставить питань, не дає відповідей. Рефлексує хіба що. Він подібний до якогось прощального листа. Незавершеного. Тепер після ліричного вступу перейдемо до огляду.

Момент, коли Паліндром став рокером настільки, щоб використовувати екстрим-вокал, я пропустила. Адже релізи після «Придумано в черзі» пройшли повз мене. Тож у моїй пам'яті він довгий час лишався в деякому сенсі нащадком Скрябіна через синті-мотиви та тексти з гостросоціальною меланхолією. Так-так, палюся, давно я не оглядала Паліндрома.

«Декілька пісень невизначеності (ч. 1)» змусили щелепу відвиснути десь до підлоги, приблизно як на метал-виступі Пивоварова.

Альбому передував подібний інший лонгплей — «Машина для трансляції снів», але сьогодні не про нього. Скажу лишень, що він, гадаю, був порівняно менш вдалим через деколи непристойно банальну «роковість» — не такий об'ємний, не такий різноманітний, — він поза сумнівом програє «Декілька пісень невизначеності (ч. 1)». Гайда розбиратися, чому.

У треку Забуду», що відкриває альбом вступ неординарно готичний — якийсь чоловічий хор. Але далі інструментал на куплетах переважно одноманітний: проста мелодія, на фоні притрушена дисторшном, схожим на удари блискавки. Утім, вокал їх розбавляє. Він доволі звивистий — перестрибує з чогось типу глісандо до акцентної хрипоти, чергуючи форми рядків, — і не змушує нудьгувати. Тут Паліндром типово паліндромний, якщо можна так висловитися.

Приспів же виразний через певну хвилеподібність гітарних рифів і знову-таки дещо різні манери виконання рядків. А легенький а-ля зрив на слові «усе» особливо підкреслює патетику.

Загалом трек являє собою прохідний альтрок зі скромними натяками на тяжке звучання. Та в інтерпретації Паліндрома, саме через його візитівку-голос і несподівані словесні виверти (напр., «Відкрити би гордість — моя найсуворіша тюрма»; «Не дати злій помсті заповнити простір; І так дуже тісно»), «Забуду» набуває якогось унікального звучання.

Чи то мною вже попихає упередженість щодо виконавця?

«Дивна любов».

Чи не найвизначніша робота Паліндрома. Казатиму відверто: я заплакала.

Незрима постать Кашляючого Еда майорить над релізами Паліндрома — від неї нікуди не подінешся. Нехай не сприймає Степан це як образу, та мені завжди його реп-куплети нагадували Oxxxymiron'a (може, тому, що моє знайомство з репом завершилось у 2017-му). І слухати їх особисто мені з погляду звуку було вкрай непросто.

Але з погляду сенсу, а радше своєрідної літературної оповіді — навпаки. Паліндрому вдалося мазками гострих епітетів й образів змалювати промовисту картину проблемного дитинства. Текст треку побудований як діалог між батьком (перша частина з приспівом) і сином (друга частина й приспів після брейку), що мають деструктивні, хворі стосунки.

Гнітючі послідовності акордів, притаманні зазвичай більше дум- або блек-металу, опадають на слухача темрявою, а програші на піаніно підкреслюють відчуття безвиході та її циклу. Спотворені семпли з відомої пісні виглядають як жорстока іронія щодо такого ж спотворення батьківської любові.

Проте наприкінці нас чекає різкий вивих композиції, її дуже об'ємна кульмінація. А конкретніше — зміна темпу з перкусіями в дусі драм-енд-бейсу, що на диво взаємодіє з саксофонним соло та заволокою гітарних рифів. Цей відступ, ніби сеанс зцілення, дозволяє переосмислити попередню частину «Дивна любов». Навіщо?

Щоб її контрастне завершення заграло якомога яскравішими барвами. Останній дзеркальний за змістом приспів виконаний в абсолютно іншому стилі — звичному для Паліндрома електророці. Чи то синт-мелодії, чи то педи відчуваються як набагато світліші, ефірні, через що дають розв'язку напрузі, але лишають по собі глибокий чуттєвий шрам, навіть якщо описана історія слухачу не знайома. Надривний вокал тільки посилює таке враження.

«Дивна любов» змусила заплакати. Не через «жизу» в обгортці реп-гостросоціалочки, а через підсумок, де ліричний герой не носиться зі злобою, а виявляє благородство, хоче «набратися сил сказати, що любить, обіймаючи своїх дітей».

Проте в пісні лише сенсу недостатньо. У цьому випадку його ідеально відображає звучання, яке розглядати окремо від тексту — просто наруга. «Дивна любов» — цілісний твір мистецтва. І його треба смакувати повільно.

Манера виконання у «Гранд Чирокі» у Паліндрома якась дивакувата. Не те щоб мені це не подобалося, але немов трек мав бути англійською, а його виконали українською, але з іноземною інтонацією. Саме інтонацією — не акцентом. Такі мої, виключно, суб’єктивні відчуття.

Імовірно, на подібні думки додатково наштовхують згадки Онтаріо та Айови, багатоманіття англіцизмів й іншомовних слів (Гранд Чирокі, зомбі, «фʼюче глючить», YouTube, Гелловін тощо). А також класичний для Паліндрома інструментал із неоновими напівпрозорими синт-елементами, характерними для ретро або вапорвейву.

Під кінець треку вони переплітаються з гітарними партіями, які мають претензію на агресію. Але через несумісність ніжності синт мелодій та альтрокового дисторшну виглядають скоріше смішно в цій своїй претензії. Ніби в мемах, де Imagine Dragons називають дезметалом. Коротше, якби позбутися того наївного закосу під «крутий нюметал» та зпопсити гітари, то «Гранд Чирокі» я б назвала ідеальним.

«Ніщо»

Ось ця ще одна визначна робота в дискографії Паліндрома, яка шокувала мене. І викликала купу приємних асоціацій.

Сміливо суміщати щось типу постметалу та семпли з народної пісні — оскільки реалізація такої сполуки є слизькою доріжкою, із якої можна легко ковзнути до шароварщини, — але Паліндром упорався прекрасно. І мимоволі нагадав Марного, проте перевершив його.

Інструментал викликає ремінісценції металкору нульових і десятих (а особливо «My December» від Linkin Park) через схожі на скретч звуки над сердечною основною мелодією та мутним шаром перевантажених гітарних рифів.

Несподіваний екстрим-вокал, що згодом відтіняє семпли з «Ой на горі вогонь горить», заворожує — аж настільки доречно він приріс до звучання.

Вірогідно, більшість не погодиться, але вокальна партія після брейку наче віддалено наслідує почерк Чіно Морено — із різкими перепадами, від хрипоти до майже напівсубтону та напівтону. Що дуже не властиво Паліндрому, проте ввійшло в трек як влите.

«Порно». Еклектична мішанина (що нескінченно цікаво саме в рамках творчості Паліндрома).

Трек можна розбирати дуже довго, бо кожна його хвилина відрізняється що за темпом, що за жанром, що за настроєм — тут чергуються похмура напруга, злоба та ліричні частини.

Спершу слухача зустрічає потойбічний меланхолійний спів, який скоро змінюється речитативом на фоні синт елементів, контрастних перкусій та агресивних гітарних сплесків. Згодом до повтореного початкового співу долучається готичний хор, котрий швидко тане в скрімі та розтягнутій мелодії, подібній до сирени. Ще трохи типово попсових моментів — і скріми перетікають у легкий гроул і бластбіти в дусі блекметалу.

Щиро люблю експерименти, утім, у «Порно» їх, гадаю, забагато. Деякі частини я б вирізала, адже надто вже вони стилістично переплутані. У всьому треба знати міру як-не-як. Однак у цілому композиція максимально незвична для Паліндрома й відкриває його з нового боку. І я точно не можу сказати, що «Порно» не варто слухати.

«Сенс» вважається головним треком альбому, хоча я б на цей п'єдестал однозначно віднесла «Дивну любов». Але най буде, як велів деміург альбому.

«Сенс» надзвичайно чуттєвий і неземний (на початку навіть із присмаком шугейзу). Він про розпач і водночас смирення:

«Був таким до вчора, питав у неба, чому доля чорна моя?Та тепер однаково; я знаю, шо біле не личить нам обом».

Альтрокові гітарні партії та м'який бас у композиції доволі стандартні. Проте ефемерними та невагомими їх робить саксофон, що золотистим серпанком лягає на хронометраж. Лагідна, трошки сумна духова партія звучить як кінець — не щасливий і не трагічний. Просто красивий кінець, котрий необхідно прийняти.

«Сенс» лишає після прослуховування наскрізне відчуття якоїсь пустоти, особливо через трохи обірване завершення.

«Éclaire le chemin». Ну в цьому треці сам Бог велів проводити паралелі з моїми улюбленими Alcest, для чого Паліндром навіть заспівав французькою. До речі, її я зовсім не знаю, тож оцінити форму тексту не маю змоги, як і зрозуміти, наскільки чутний акцент.

Хіба що рядки

«Au bout de chaque brancheLe bourgeon vert s’élance.La fleur, d’un coup d’aile blancheSort de son long silence»(з франц.
«На кінчику кожної гілки /Зелена брунька прагне вгору. / Квітка, наче змахнувши білим крилом, / Виходить із довгого мовчання»)

надзвичайно барвисті, весняні. Особливо метафора про крило. Ох, якими поетами людей робить ця романтична французька, мова Верлена, Ронсара та інших!

Та повернемося до «Éclaire le chemin». Композиція зшита з двох частин. Перша — медитативна, сповнена електронними глітч-перкусіями й огорнута дарк-ембієнтними педами та приглушеною декламацією. Друга — справді щось наближене чи то до блекгейзу через об'ємні гітарні текстури, чи то до DSBM або пост-блек-металу через шрайк і атмосферу безнадії, що поглинає все навколо й самого слухача.

Я вважаю, що це рівень, який виводить композицію за межі просто української музики. Настільки вона багато в собі несе.

Немає опису світлини.

В альбомі «Декілька пісень невизначеності (ч. 1)» Паліндром уже абсолютно не такий, яким його знали. Раніше він був артистом альтроку з відгомоном ретровейву або електророку, або молодого Скрябіна, якого я обожнюю до шаленства. І Паліндром був неперевершений у кожних своїх проявах. Зараз він ступає на шлях тяжкої музики, полярної попередньому стилю — чого тільки варті бласт-біти та його шрайк і скріми! Ви могли подумати про таке?

Можливо, у чомусь він ще тривіальний і тільки зондує ґрунт нових для себе жанрів. Але Паліндром — проєкт ой який непростий. Уже на етапі лонгплею «Декілька пісень невизначеності (ч. 1)» помітно, наскільки його підхід до творчості глибокий змістовно й експериментальний, пропрацьований за звучанням, яке нерозривно взаємодіє (радше навіть зливається в єдине ціле) із текстом.

Вважаю, що наступний альбом буде ще кращим, тож із нетерпінням чекатиму.

Паліндром — це українська музика, яка вийшла за межі національності. Це те, чим можна хизуватися й мірятися зі світом. І «Декілька пісень невизначеності (ч. 1)» — яскравий тому приклад.

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
The Rock Spectrum
The Rock Spectrum@rock_spectrum

журнал про українську музику

144Довгочити
17KПерегляди
109Підписники
Підтримати
На Друкарні з 29 травня 2024

Більше від автора

Це також може зацікавити:

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити: