Жанр: Post-Rock, Indie Rock, Math Rock
Лейбл: Polyvinyl
★★★★½☆ 9/10 · 2026 · ДостобісаГарнаНоваМузика
Емо для дорослих. Саме це першим спало мені на думку коли я вперше послухав цей альбом. Після відновлення діяльності гурту, їх музика продовжує «рости» разом з їх юними персонажами, образ яких викарбуваний на їх першому релізі.
До них хочеться повертатись за ностальгією, згадуючи наскільки простими, але в той самий момент, сумними були їх, та зрештою й наші, підліткові проблеми. Сучасна молодь продовжує любити їх дебютний альбом за його унікальне звучання, що досить вправно тисне на «больові точки». Їм досі надихаються, та досі безуспішно намагаються відтворити його магію.
Щодо вічно незадоволених дорослих, то своїм поверненням AM перетворились для них на невдале продовження улюбленого серіалу, коли улюблені персонажі дають їм жорсткого ляпаса, нагадуючи те якими людьми можуть у підсумку стати «розбиті» підлітки. У них повне лайно з сімейним життям, купа всіляких криз, запущені залежності та настільки сильне самобічування, що воно здатно підштовхнути до фатальних рішень. Реальність дорослих складна, в ній рідко є місце щирій дитячий радості, наївності та підлітковій мрійливості. Втім рідко, не означає ніколи, адже навколо так само багато прекрасного.
Так, не дивлячись на всю біль та жахливе по міркам багатьох життя, Майк Кінселла все ще не втратив здатність бачити прекрасне навколо, вдало вплітаючи це прекрасне в болісну та сумну буденність. І це складне протиріччя ілюструє відповідної складності музика, що й є уособленням цього теплого відчуття життєрадісності.
Вона тяжіє в сторону прогресивних та пост-рокових структур з насиченим «помпезним» звучанням. Тут купа маленьких, нашарованих, ледь помітних моментів: від семплів дитячих голосів до ембієнтових розтягнутих гармоній з уривчастим гітарним ритмом, що за тембром нагадує ксилофон. Вони то збираються до купи ущільнюючи текстуру під час кульмінаційних піків, то примарно розчиняються під час сумних «самокатувань» Майка. Ну і звісно, напевно вже фірмові для цього гурту поліритмічні ударні, які ніби постійно спотикаються, також нікуди не ділись.
Звісно, що гурт і раніше грав не самий простий лоуфайний інді-рок, проте на четвертому LP дійшов здається до крайної точки свого композиторства. При тому, що їх пісні все ще не перетворилися на абстрактні полотна з глибоким філософським та соціальним підтекстом. Вони, як і належить справжньому «емо», зберігають те саме інтимне відчуття бесіди на кухні з сумним другом, що невпинно жаліється тобі на своє «нікчемне» життя. І ти ніби маєш щось йому відповісти, проте правильних слів як завжди бракує, можливо тому, що їх зовсім і не існує, цих правильних слів.
На цьому альбомі, Майк якраз і є «тим самим другом», який ще не так давно був зовсім іншим. Звісно, трохи «з єбанцою», але ж веселішим. І ось він закінчує свою довгу тираду, трохи віджартовується, ви обидва посміхаєтесь та починаєте спілкуватись про якусь кумедну маячню. Приблизно так закінчується ваш черговий спільний вечір, як зрештою і цей альбом American Football. Без якогось зрозумілого висновку, окрім як з усвідомленням того, що завтра знову треба йти на роботу. Таке воно це емо для дорослих, заплутане та заморочене.
Давно я так не рефлексував та не «розтікався», а альбом що таке зі мною зробив, я з впевненістю можу назвати ДостобісаГарнаНоваМузика.
