Чи задумувались Ви над тим, як нас усі роки незалежності України годували російським медіа-лайном? І ми всі його їли, аж захлиналися?
Можливо це прозвучить доволі грубо, і хтось скаже: «ми не такі, ми завжди були патріотами і слухали та дивилися лише українське».
Можливо такі люди і є, але їх буквально одиниці. Я за своє життя таких особисто не зустрічав.
І однією з причин моє невіри в це є відсутність якісного системного підходу до формування українського медіапростору.
Фактично в усіх кафе та барах, з кожної машини до 24.02.2022 лунали російські пісні які співали кіркорови, лепси та іші вилупки російської естради. Пісні «3 сентября», «Рюмка водки на столе», «Цвет настроения синий» і купа всього іншого виносили мозок. Молодь дуріла від усіляких монгерштернів. Молодим українським виконавцям було важко пробитися в радіоефір. Українські пісні звучали лише через те, що був мінімальний ліміт часу, який мав зайняти український контент.
Та й будемо відвертими, українських співаків, які робили собі славу та кар’єру в Україні, можна перелічити на пальцях обох рук. Це зараз молодь почала слухати Степана Гігу, і то напевно через переробку Лесею Нікітюк.
З’явилися нові популярні виконавці, зник російський контент. А згадуючи початок 90-х, то на касетах були лише російські виконавці ну і максимум українські народні або весільні композиції – виправте мене, якщо я помиляюся.
Але якщо в музиці у нас були ще якісь досягнення, в тому числі на Євробаченні, то в кіноіндустрії у нас було все дуже печально. Чи багато Ви назвете зараз фільмів, знятих в перші 2 десятиріччя в Україні і про Україну, саме українцями. Бо росіяни знімали у нас фільми охоче – це значно дешевше ніж в росії.
А росія знімала фільми та серіали пачками. Ї їх з задоволенням показували всі наші телеканали. А тепер задумайтеся, що то були за фільми. Більшість з них пропагували велич російської армії, хоробрість та чесніть їхньої поліції, героїзували російську армію в Чечні та Грузії.
В прайм-тайм канали крутили «Кадети», «Солдати», «Грозові ворота», «Вулиці розбитих ліхтарів», або дибілізували нас родиною Букіних чи Вороніних. І скажу відверто, я сам дивився ці серіали, і зараз жалкую за втраченим на це часом, і мені через це соромно.
У 2000 році, коли затонув російський підводний човен «Курськ», я був курсантом першого курсу одного з військових ВИШів, і пам’ятаю як наші офіцери оголосили хвилину мовчання, і ми стояли і мовчали, і переживали за них. А тепер я розумію, що якби вони тоді не затонули, то зараз би цей човен стріляв по нас «Калібрами» або ще якоюсь хрінню.
Нас постійно штовхали до думки, що ми з росіянами брати, але самі ж росіяни змальовували нас у своїх фільмах як якихось хуторських недоумків та зневажали нас: це видно по фільму «Брат», по деяких епізодах серіалу «Солдати», де Шматко приїжджав до Одеси.
Я перестав дивитися російські фільми з 2014 року, коли почалася війна. З піснями нажаль було складніше, в теці були Сплін, Арбєніна, 7 Б і інші виконавці. Більшість населення не сприйняли втрату Криму та початок війни у 2014 як щось таке, що мало змусити назавжди відвернутися від російської медіа-продукції. І це також було одним з факторів, який росіяни враховували при прийнятті рішення щодо широкомасштабного вторгнення (це моя особиста думка).Росіяни думали, що більшість населення України зустрінуть їх квітами, як робили це у Криму та частково на Донбасі, бо ми ж такі як і вони, ми слухаємо їх естраду, ми читаємо їх книжки, ми дивимось їх фільми, ми просто молодший брат, як набрався сміливості і вирішив вийти з під їх контролю.
Тепер я з задоволенням читаю Адрія Кокотюху, слухаю українських хіп-хоп виконавців, дивлюся наші фільми. Я ніколи в житті не плакав після перегляду фільмів, а після «Кіборгів» я сидів в кінотеатрі і просто очі були на мокрому місці, мене вразив фільм «Хайтарма», я у захваті від «Червоного», я переглянув «Чорний ворон». Я лікую свій мозок від російської пропаганди. Ми не брати з росіянами, і ніколи не були. І ми маємо пам’ятати хто ми є….
