Нерінга Клумбитє — “Коли в лютому 2022 року на Київ вперше почали падати бомби, я думав, що російський народ одразу визнає безглуздість цього всього й повстане, щоб зупинити війну. Зрештою, протягом понад сімдесяти років, після закінчення Другої світової війни, росіяни приєдналися до своїх європейців у проголошенні «ніколи знову».”
Відразу після повномасштабного вторгнення, ненадовго спалахнула невелика хвиля протестів, але за кілька тижнів вулиці російських міст знову були порожніми. Деякі росіяни протестували, залишаючи країну, але найбільший відтік був у мовчанні. За винятком кількох помітних прикладів, ті, хто виступав проти вторгнення, явно відчували, що не можуть змінити ситуацію.
Хоча до будь-яких спроб оцінити громадську думку в авторитарних режимах, таких, як путінська Росія, слід ставитися з високим ступенем скепсису, оскільки наявні дані вказують на те, що багато росіян справді підтримують вторгнення. Єдиний російський незалежний соціологічний центр, який має міжнародне визнання, Левада-Центр, у своїх щомісячних опитуваннях виявив переважну підтримку: понад 70% респондентів незмінно висловлювали своє схвалення так званої «Спеціальної військової операції». Анекдотичні свідчення, включно з провоєнними думками, висловленими великою кількістю росіян у приватних розмовах зі своїми українськими родичами з початку війни, ще більше посилили уявлення про широку підтримку російської громадськості.
На Заході стало звичним пояснювати ці провоєнні настрої тим, що росіянам промили мізки державні ЗМІ, контрольовані Кремлем. Деякі коментатори також згадують широку російську апатію та незацікавленість до політики. Однак, ці пояснення ризикують інфантилізувати російське суспільство та створити стереотип росіян, як пасивних конформістів без власної сили.
Більшість західних спостерігачів намагаються сприймати російську підтримку війни як свідомий вибір, оскільки вони не можуть визнати, що підтримка геноцидної війни взагалі може розглядатися як раціональна. Тим не менш, дослідження минулих загарбницьких війн і авторитаризму говорять нам, що протагоністи зла, зазвичай, вважають свої дії розумними та виправданими.
У випадку Росії, саме імперське минуле країни та імперська близькість відносин Росії з Україною служать виправданням поточної війни. Ця імперська близькість відображає глибоко вкорінені історичні ідеї спорідненості та братання, які заохочували покоління росіян розглядати українців — як частину своєї нації. Це ієрархічна близькість, коли українці поставлені в роль «менших братів», які потребують захисту та опіки. Це означає необхідність «дисциплінувати» українців задля їхнього блага. Таке мислення — центральна опора ідеології «русского мира» російського президента Володимира Путіна.
Сумнозвісне есе Путіна в липні 2021 року — «Про історичну єдність росіян і українців», було маніфестом імперської близькості, який відкрито ставив під сумнів право України на державність, заперечуючи існування окремої української нації. Натомість, стверджував Путін, українці насправді були росіянами («єдиным народом»). Напередодні повномасштабного вторгнення, він заявив, що Україна є «невід’ємною частиною власної історії, культури та духовного простору». Офіційно, Кремль намагався виправдати війну, вказуючи на десятиліття розширення НАТО після холодної війни, водночас зображуючи Україну як ультроправу загрозу самій Росії. Однак, звертаючись до внутрішньої аудиторії, Путін частіше висловлювався більш відкрито про свої імперські плани. Виступаючи влітку 2022 року, він порівняв нинішнє вторгнення з імперськими завоюваннями російського царя Петра Великого у вісімнадцятому столітті, заявивши, що тепер його черга «повернути» російські землі. Через кілька місяців, Путін спостерігав за пишною кремлівською церемонією, присвячену «анексії» чотирьох українських областей. Серед безпомилкових атрибутів імперії, він заявив, що ці частково окуповані українські регіони повернулися до Росії «назавжди».
Така імперська позиція, щодо України, викликає широкий резонанс у російської громадськості. Багато росіян сприймають сьогоднішню війну — як історичну місію подолання несправедливості розпаду Радянського Союзу та з’єднання росії з Україною, після десятиліть «штучного роз’єднання». Імперська близькість, що лежить в основі їхнього ставлення до України, дозволяє їм не помічати очевидний супротив українського народу цьому воз’єднанню.
За останні двадцять місяців повномасштабної війни, заперечення української державності та розмови про відродження імперії — стали характерними рисами жорстко цензурованого та ретельно підготованного інформаційного простору Росії. Українців регулярно дегуманізують, а саму Україну відкидають як нестерпну «антиросію». Тим часом експерти, на російському державному телебаченні, регулярно обговорюють необхідність вигнання чи навіть знищення великої кількості українців. Цю геноцидну риторику, зазвичай, оформлюють як неминучу ціну досягнення історичної справедливості та порятунку українців від самих себе.
Хоча зручно звинувачувати у сьогоднішній війні Володимира Путіна та розглядати її як продукт злочинних фантазій однієї людини, проблема російського імперіалізму є набагато більшою, ніж сам Путін. Багато мільйонів простих росіян підтримують війну, оскільки продовжують дивитися на Україну крізь спотворену призму імперської інтимності.
Ситуація навряд чи зміниться, доки більшість росіян не визнає, що справжній патріотизм означає визнання минулої несправедливості, заподіяної імперією росіянам, українцям, грузинам, литовцям, чеченцям та багатьма іншим. Це відкриє шлях для появи нової Росії, з потенціалом жити в мирі зі своїми сусідами, нарешті реалізуючи свої величезні можливості. Якщо ці зміни не відбудуться, російський імперіалізм залишатиметься основним дестабілізуючим фактором глобальної безпеки.
Неринга Клумбіте — директор програми з Литви в Центрі досліджень Росії та пострадянського простору при Університеті Майамі.
Джерело — Atlantic Council
