Автори: Лукас Вінтер, Джемайма Баар та Джейсон Ворнер
Оригінальний допис був опублікований 19 квітня 2024 року
Про авторів: Лукас Вінтер - старший аналітик з питань Близького Сходу в Управлінні закордонних військових досліджень армії США, що входить до складу Командування підготовки та доктрини армії США G-2. Він є співдиректором дослідницького проекту M-DIME, який систематично оцінює російський та китайський військовий вплив у всьому світі. Здобув ступінь магістра міжнародних відносин у Школі вищих міжнародних досліджень імені Джона Гопкінса і був флагманським науковим співробітником з вивчення арабської мови в Дамаску, Сирія, у 2006-2007 роках.
Джемайма Баар - наукова співробітниця Офісу іноземних військових досліджень. Здобуває ступінь магістра з міжнародних відносин у Колумбійському університеті, де вона є міжнародним науковим співробітником. Була науковою стажеркою у Раді з міжнародних відносин та асистенткою-дослідницею у Кембриджському центрі геополітики.
Доктор Джейсон Уорнер є директором з досліджень в Офісі закордонних військових досліджень, де він також є старшим аналітиком з питань Африки та старшим аналітиком з питань тероризму та транснаціональної злочинності. Він також є співдиректором дослідницького проєкту M-DIME. У 2016-2022 роках був цивільним доцентом на кафедрі соціальних наук Військової академії США (Вест-Пойнт). Здобув ступінь доктора філософії в Гарвардському університеті.
11 березня Іран, росія і Китай розпочали четверту ітерацію щорічних чотириденних тристоронніх військово-морських навчань. За словами іранського другого контр-адмірала Мустафи Тадж аль-Діні, ці навчання «свідчать про появу нового альянсу для забезпечення безпеки в північній частині Індійського океану». Проте реальність може бути не такою драматичною.
Вперше проведені в 2019 році, ці навчання завжди відбувалися в Аравійському морі і спиралися на іранський порт Чабахар. Вони відбуваються у надзвичайно стратегічно важливому коридорі на півночі Індійського океану, який через Малаккську протоку з'єднує Аравійський півострів з китайськими портами в Тихому океані. Найбільш помітними в цих навчаннях є геополітичні наслідки стратегічної координації між Іраном, росією і Китаєм. Дійсно, навіть попри посилення розмов про вісь Іран-росія-Китай, ці військово-морські навчання залишаються єдиним регулярно згадуваним прикладом тристоронньої військової координації в дії. Таким чином, вони можуть багато розповісти нам про характер цих тристоронніх відносин - їхні мотиви, можливості і обмеження.
Відносини між усіма трьома державами, схоже, поглиблюються. Генеральний секретар КНР Сі Цзіньпін визначив пріоритетом «посилення стратегічної координації» з росією, а президент росії Владімір Путін у своїй промові після перемоги на виборах заявив, що «національні інтереси Китаю і росії збігаються», що «створює сприятливе середовище для вирішення наших спільних завдань і у сфері міжнародних відносин». У нещодавно опублікованих звітах Офісу закордонних військових досліджень армії США ми виявили, що і Китай, і росія використовують інструменти національної сили для військового впливу в Ірані на високому рівні, кожен з яких оцінюється на чотири бали за п'ятибальною шкалою. Крім того, наше дослідження оцінює, що військовий вплив росії і Китаю в Ірані, ймовірно, зросте протягом наступних трьох років. Окрім зміцнення двосторонніх відносин між трьома країнами, Іран нещодавно приєднався до групи Бразилія, посія, Індія, Китай, Південна Африка (БРІКС) і Шанхайської організації співробітництва - можливо, двох найвідоміших російсько-китайських альтернативних багатосторонніх інституцій. Артикулюючи їх важливість для Ірану, президент Ірану Ебрагім Раїсі описав членство в БРІКС як «протидію односторонності», а Шанхайську організацію співробітництва - як «велику сім'ю цивілізацій», що протистоїть «моральному падінню Заходу». Коротше кажучи, фундамент для тристороннього альянсу безпеки, схоже, закладений.
Ця зростаюча взаємодія між Іраном, росією і Китаєм викликає серйозне занепокоєння, оскільки вона об'єднує трьох найбільш значущих супротивників США в коаліцію, яка, по суті, прагне підірвати і кинути виклик порядку, що панує на чолі з США. Тому коментатори б'ють на сполох про нову «вісь безладу», «вісь зла 2.0», «вісь автократії», «нечестивий альянс» або навіть «Легіон приреченості» (Legion of Doom). Проте посилення двосторонньої взаємодії та багатосторонньої співпраці не обов'язково призводить до створення тристоронньої «осі». Наскільки згуртованою є така «вісь» Іран-росія-Китай і наскільки вона має турбувати Сполучені Штати і їхніх союзників?
Хоча ця вісь і викликає певне занепокоєння, наразі вона є більше риторичною, ніж реальною. Хоча існують чіткі причини, чому ці три країни можуть отримати взаємну вигоду від виникнення глибокої і послідовної тристоронньої взаємодії - і вони дійсно співпрацюють на практиці, - в такій тристоронній осі існують серйозні розриви. Наприклад, вищезгадані військово-морські навчання не є настільки важливими, як їх зазвичай зображують. На більш широкому рівні, кожна з трьох країн створює власні виклики для потенційної осі. Як наслідок, Сполученим Штатам і їхнім союзникам, зберігаючи обережність, слід визнати крихкість цієї осі і уникати того, щоб розглядати всі взаємодії між цими трьома державами як глибокі, змістовні і, отже, загрозливі за своєю суттю. Натомість реальна загроза є більш витонченою: кожна з цих трьох країн прагне використати свою зростаючу мережу багатосторонніх партнерств, часто поза межами цього тристороннього контексту, на свою користь і на шкоду Сполученим Штатам.
Тристороння вісь в теорії
На перший погляд, для Китаю, росії та Ірану потенційні вигоди від співпраці в рамках формалізованої осі є інтуїтивно зрозумілими. По-перше, це сприяло б досягненню спільної мети - кинути виклик і змінити світовий порядок, який очолюють США. У цій групі не бракує риторики, що вихваляє цю мету. Сі закликав Китай «очолити реформу системи глобального управління» і виступив з ініціативами, спрямованими на конкуренцію світовому порядку під проводом США, такими як Ініціатива «Один пояс, один шлях», «Ініціатива глобального розвитку» та «Ініціатива глобальної безпеки». Росія, партнер середнього рівня, має основний зовнішньополітичний фокус, сформульований у так званій «доктрині Прімакова», на створенні багатополярного світу, в якому Сполучені Штати будуть обмежені іншими великими державами. Раїсі закликає своїх китайських і російських колег приєднатися до «опору», щоб «перетворити загрозу [Сполучених Штатів] на можливість для прогресу».
По-друге, в той час як першочергове занепокоєння Америки щодо цієї осі пов'язане з її військовими наслідками, створення формалізованої тристоронньої осі відкриває можливості для міцного економічного партнерства між усіма трьома країнами, щонайменше дві з яких (росія та Іран) перебувають під каральними світовими санкціями. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну у 2022 році в Москві та Тегерані відновився інтерес до розвитку Міжнародного транспортного коридору «Північ-Південь» - мультимодального маршруту для переміщення вантажів між росією, Центральною Азією та Індією. Відбулися відчутні кроки на шляху до більшої економічної інтеграції: у лютому 2023 року Москва і Тегеран оголосили, що підключили свої національні служби фінансовой комунікацій після того, як їхній доступ до бельгійського Товариства всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (SWIFT) був призупинений. Цей крок ізолює двосторонні фінансові обміни від західних санкцій і може бути розширений для залучення інших країн у майбутньому.
По-третє, створення тристоронньої осі допоможе кожній з країн зміцнити свою безпеку, оскільки вони дивляться в майбутнє, сповнене конфліктів: Китай розглядає можливість конфлікту зі Сполученими Штатами щодо Тайваню, росія - більш тривалу війну в Європі, а Іран вважає, що він постійно перебуває під загрозою нападу. Хоча військово-морські навчання демонструють потенційні наслідки для морської безпеки, ці три країни також співпрацюють у космічній сфері. Наприклад, усі три країни доклали спільних зусиль, щоб усунути свою залежність від американської глобальної навігаційної супутникової системи GPS і натомість посилити системи одна одної. У 2021 році іранські військові отримали повний доступ до китайської супутникової навігаційної системи BeiDou (друга країна, окрім Пакистану), в той час як тривають зусилля з інтеграції між BeiDou і російською супутниковою системою ГЛОНАСС.
Межі військово-морської співпраці
Хоча ідеологічні підстави для тристоронньої осі теоретично існують, на практиці найчастіше наводиться приклад, коли вісь є меншою, ніж сума її складових частин. Зокрема, тристоронні військово-морські навчання в Аравійському морі - єдиний публічний приклад тристоронньої військової координації - залишаються значною мірою перформативними. Самі по собі вони навряд чи зможуть суттєво посилити тристоронню оперативну сумісність. Проте той факт, що ці навчання відбуваються з певною регулярністю, свідчить про бажання усіх трьох сторін, нехай навіть символічне, створювати імідж тристоронньої координації.
З військової точки зору, немає жодних ознак того, що ці навчання, як і попередні, мають на меті імітувати складну скоординовану операцію. Замість цього вони передбачають досить стандартні морські навчання тактичного рівня і майже не змінили своєї спрямованості з роками. Навчання 2024 року, які отримали назву «Security Bond-2024» (або альтернативно «Maritime Security Belt 2024»), були зосереджені передусім на «стрільбах у морі і озброєному порятунку захоплених торговельних суден». Попередні ітерації навчань так само були зосереджені на імітації операцій з порятунку захоплених суден і нічних стрільбах по мішенях. Типи російських і китайських кораблів, що беруть участь у цих навчаннях, з роками мало змінилися.
На додаток до обмеженого характеру навчань, повчальним є також те, де вони проводяться. Примітно, що Аравійське море залишається єдиною зоною операцій, де ця «тристоронність» оживає. І це не випадково: Аравійське море є одним з небагатьох просторів, де всі три основні елементи потенційної осі, згадані вище, - виклик порядку на чолі з США, сприяння економічному партнерству і зміцнення безпеки - сходяться в одному місці. У цій конкретній ситуації кожна країна надає цим елементам різну ступінь пріоритетності. Росія розглядає навчання як засіб просування своєї програми «Колективної безпеки в Перській затоці», яка була оприлюднена за кілька місяців до проведення перших тристоронніх навчань у 2019 році. Навчання також відіграють певну роль у просуванні мети Москви стати «великою морською державою», що, як детально описано в її військово-морській доктрині до 2022 року, передбачає встановлення військово-морської присутності в Перській затоці. Для Ірану, країни, що приймає навчання, безпека стоїть на першому плані, і ці навчання є відповіддю на прагнення посилити військово-морські сили і засоби в регіоні Індійського океану, який стає дедалі більш оспорюваним. Для Китаю ці навчання посилюють присутність його військово-морської ескортної групи в Аденській затоці, яка разом з військово-морською базою в Джибуті забезпечує Пекіну обмежену, але постійну військово-морську присутність в цьому стратегічному коридорі, яким транспортується більша частина нафти, що надходить до країни. Коротше кажучи, хоча ці навчання мають обмежене значення для посилення оперативної сумісності між трьома флотами, кожен учасник має конкретні, хоча і обмежені, потреби, які задовольняються завдяки участі в них.
Індивідуальні виклики
Окрім того, що самі військово-морські навчання є слабшим засобом тристоронньої співпраці, ніж це часто зображується, більш уважний аналіз показує, що кожна держава виносить на обговорення свої власні проблеми, які перешкоджають формуванню такої більш формалізованої тристоронньої осі.
Однією з найбільших перешкод з боку Ірану є той факт, що Тегеран наполягає на створенні ширшої коаліції зі співробітництва в галузі безпеки, ніж та, яка є комфортною для інших двої країн. Хоча Тегеран є найновішим членом Шанхайської організації співробітництва, він був палким прихильником фундаментальної переорієнтації організації на те, щоб вона слугувала каналом для посилення військової співпраці між усіма державами. Відразу після того, як Іран став повноправним членом організації, міністр оборони бригадний генерал Мохаммад-Реза Аштіані заявив, що «країни-члени [Шанхайської організації співробітництва] поділяють відповідальність за розробку нового світового порядку». Він закликав до створення «Шанхайського морського поясу безпеки» - нової військової зони, яка б захищала торгівлю між країнами-членами. Хоча це не було реалізовано, ця прокламація, якби вона була прийнята, свідчила б про фундаментальну зміну сенсу існування організації, переорієнтувавши її з початкового фокусу на боротьбу з тим, що Китай називає «трьома злами» - тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом - на захист від зовнішніх державних загроз. Показово, що ані росія, ані Китай публічно не обговорювали цю пропозицію.
Дійсно, для Китаю одним з найбільших каменів спотикання на шляху до створення формального альянсу з Іраном і росією є те, що він просто не хоче такого альянсу, принаймні, в тому вигляді, в якому його бажає Іран. По-перше, бравада Ірану, який порівнює свою співпрацю з росією і Китаєм з «новим НАТО», діаметрально протилежна підходу, якому віддає перевагу Китай. Китайські лідери, що змінювали один одного, в тому числі Сі Цзіньпін, уникали глибоких, зобов'язуючих альянсів у сфері безпеки. По-друге, для Китаю членство у відверто антизахідному блоці з двома глобальними паріями суперечило б його прагненню чітко уникати прагнення (або того, щоб його сприймали як прагнення) до повного розриву зі Сполученими Штатами. З огляду на його значну «частку в нинішній міжнародній системі», Китай, швидше за все, не захоче брати участь у відкритому протистоянні, яке призведе до більш серйозного розриву з Вашингтоном. Зрештою, саме прагнення Пекіна не бути сприйнятим як частина відверто антиамериканського блоку стало причиною того, що Китай більше десяти років вагався з наданням Ірану повноправного членства в Шанхайській організації співробітництва.
Виклик, який росія кидає появі такої тристоронньої осі, полягає не у відсутності інтересу, а радше у відсутності фокусу. З моменту свого повномасштабного вторгнення в Україну Москва була занадто приголомшена, щоб бути надійним партнером. Показовим прикладом є неодноразова відмова росії поставити Су-35, які придбав Іран. Ще однією проблемою, яку росія створює для потенційного тристороннього альянсу, є її небажання вступатися за Іран за будь-яких обставин. Наприклад, росія продемонструвала обмежену готовність протистояти постійним атакам Ізраїлю на іранські об'єкти і персонал в Сирії. Іншими словами, вже існують чіткі межі того, наскільки далеко росія готова розширювати свою підтримку Ірану.
Останній виклик полягає в тому, що Китай розходиться з росією та Іраном у своєму баченні ролі Індії в усьому цьому. Дійсно, і Іран, і росія, схоже, хочуть чогось більшого, ніж тристоронній альянс з Китаєм: натомість вони, можливо, прагнуть чотиристороннього альянсу, який включав би Індію і який теоретично мав би переважний вплив на всю Євразію. «Доктрина Прімакова», наприклад, прямо називає Китай та Індію державами, з якими росія співпрацює проти Сполучених Штатів у рамках «стратегічного трикутника». Іран, у свою чергу, прихильно ставиться до росії та Індії, оскільки вони надають йому можливість зміцнити свою економіку через участь у міжнародному транспортному коридорі «Північ-Південь» в умовах західних санкцій. Коротше кажучи, тристоронній альянс, який виключає Індію або вороже ставиться до неї, навряд чи матиме велику підтримку в Москві чи Тегерані.
Пекін, навпаки, не бажає залучати Індію до цієї хиткої осі. Наразі Китай та Індія дедалі більше конкурують за вплив у Південній Азії. Індія почала «робити свою військово-морську міць більш гнучкою» в Індійському океані, розгортаючи кораблі у себе на задньому дворі, щоб продемонструвати Китаю, що він не має монополії на патрулювання регіону. Напруженість поширюється і на самі військово-морські навчання: Після перших тристоронніх навчань росія-Китай-Іран у грудні 2019 року смертельна прикордонна сутичка у 2020 році призвела до того, що Китай та Індія відмовилися від запрошення взяти участь у других навчаннях на початку 2021 року. (Зрештою, лише росія і Іран взяли участь у навчаннях 2021 року, які виявилися здебільшого несуттєвими). Показово, що в лютому 2024 року Індія приймала багатосторонні військово-морські навчання, в яких брали участь, серед інших, росія та Іран, а також США. Китай не був запрошений.
Нарешті, війна між Ізраїлем і ХАМАС, що триває, підкреслює той факт, що там, де існує тристороння координація, вона часто обмежується риторичним узгодженням позицій і невійськовою дипломатією, яка не є виключною для тристороннього угруповання. Наприклад, російські та китайські наративи щодо Гази значною мірою віддзеркалюють іранські - критичні до Ізраїлю, і підтримують ХАМАС. Російські і китайські офіційні особи зустрічалися з лідерами ХАМАСу. Коли справа доходить до резолюцій щодо Гази, ці дві країни голосували в Раді Безпеки ООН в тандемі. Однак ці риторичні та дипломатичні позиції навряд чи обмежуються членами так званої тристоронньої осі, а скоріше відображають більш глибокий глобальний розкол, з якого росія і Китай намагаються отримати вигоду. Хоча зв'язки між Ізраїлем і росією та Китаєм погіршилися внаслідок цих позицій, обидві країни прагнуть зберегти свої позитивні відносини з Ізраїлем, і жодна з них не допомагала ХАМАСу на полі бою.
Сильні і слабкі сторони тристоронньої координації також були продемонстровані в Червоному морі. Наприкінці січня Китай, за повідомленнями, висловив своє невдоволення протикорабельними атаками хуситів і попросив Іран допомогти стримати їх. В середині березня хусити нібито уклали офіційну угоду про те, що вони не атакуватимуть російські або китайські судна біля узбережжя Ємену. Проте через кілька днів протикорабельні балістичні ракети хуситів влучили в китайське торговельне судно, ймовірно, помилково.
Що далі?
Хоча двосторонні відносини між Китаєм, росією та Іраном є міцними, вони самі по собі не є тристоронньою віссю. Той факт, що військово-морські навчання біля іранського узбережжя, які мають переважно перформативний характер, є єдиним прикладом тристоронньої військової координації між ними, на додаток до індивідуальних викликів, які кожна країна ставить перед собою, свідчить про практичні труднощі, з якими стикається така координація.
Проте, ці навчання не варто списувати з рахунків як неактуальні. Співпраця завжди може поглиблюватись. Дійсно, військові зв'язки між росією, Китаєм та Іраном цілком можуть бути міцнішими, ніж були відносини між трьома державами Осі Другої світової війни (Німеччиною, Італією та Японією) до укладення Троїстого пакту 1940 року, який створив оборонний союз між цими трьома країнами. Структурно, схожість між тодішнім і теперішнім часом вражає: ревізіоністські держави «прагнуть кардинально трансформованого світового порядку» в часи глобальної взаємозалежності. Як і у Другій світовій війні, спільним ворогом цілком може стати дещо несподіваний, об'єднуючий зовнішній чинник.
По-друге, хоча тристороння вісь росія-Китай-Іран, схоже, не переростає в тристоронній альянс на рівні, наприклад, НАТО, її поява свідчить про новий modus operandi. Росія, Китай та Іран продемонстрували схильність до індивідуальної та колективної роботи над створенням міцної мережі багатосторонніх партнерств, які підривають американські відносини у сфері безпеки, заманюючи американських партнерів приєднатися до одного з їхніх клубів. Наприклад, під час останніх тристоронніх військово-морських навчань кілька країн були запрошені як спостерігачі, в тому числі Азербайджан, Індія, Казахстан, Оман, Пакистан і ПАР. Ці країни є членами кількох «альтернативних» багатосторонніх організацій і проектів, які перетинаються, насамперед Шанхайської організації співробітництва, БРІКС і Міжнародного транспортного коридору «Північ-Південь». Таким чином, створення різноманіття, а не єдиної альтернативи нинішньому порядку може виявитися більш складним завданням.
Коли Сполучені Штати та їхні союзники розглядають нещодавні військово-морські навчання між Іраном, росією та Китаєм, їм слід утриматися від зосередження виключно на цьому дещо нетривкому тристоронньому зв'язку. Замість цього їм слід звернути увагу на ширшу тенденцію до багатополярності серед країн, які прагнуть уникнути лідерства США. На жаль, ця тристороння взаємодія є лише одним із симптомів набагато більшої проблеми.
Як би виглядала більш виражена вісь Іран-росія-Китай? Одним з потенційних індикаторів поглиблення тристоронньої взаємодії могло б стати публічне визнання і включення амбітних пропозицій Тегерана щодо більш структурованої військової співпраці в офіційний дискурс Москви і Пекіна. Повчальним прикладом є прагнення Ірану до членства в Шанхайській організації співробітництва: Після більш ніж десятирічного опору Пекін врешті-решт погодився на цю ідею після наполегливої адвокації з боку Москви і Тегерана. Якщо Москва стане на бік Ірану і виступить за формалізовану військову взаємодію між усіма трьома країнами, це стане значним кроком у цьому напрямку, оскільки разом ці дві держави зможуть пом'якшити позицію Китаю. Якщо Пекін, який, ймовірно, є найоптимістичнішим партнером, виявить свою зацікавленість у цій ідеї, формалізований військовий альянс може стати неминучим. До того часу спостерігачі повинні усвідомлювати, що наразі вісь справді перебуває «у безладі».
