Уряд КНР рекомендував китайським компаніям не розміщувати виробництва в Європі, Туреччині і Росії. У нас це коментують або ніяк, або у якомусь дивному контексті “ножів у спину” чи якоїсь китайської особливої підступності. Тобто бачать політику там, де насправді домінують демографія і економіка. Які і визначають зміст політики.
І тут вчергове слід нагадати: завданням будь-якого режиму (особливо авторитарного) є самозбереження, і ніщо інше. Усі внутрішні чи зовнішні активності підкоряються цій цілі. Найбільшими викликами для Китаю зараз є питання людей, ресурсів ринків збуту. Справедливо буде сказати, що ці питання надважливі для будь-якої країни. Але коли ви Китай - будь-яка проблема збільшується багатократно просто через ефект масштабу.�
Тож, хоча у сучасній геополітиці Китай часто виглядає таємничим і незрозумілим, мета уряду Сі доволі прозора: Пекін прагне не просто розширити свій вплив, а зберегти режим і забезпечити своє довгострокове виживання.
Три головні напрямки цієї боротьби — це демографічна політика, збереження (розширення) ринків збуту і боротьба за контроль над Південнокитайським морем. Боротьба на кожному з напрямків є умовою і одночасно вимагає економічного зростання і політичної стабільності.
Напрямок № 1. Битва за людей.
Демографічна криза, з якою зіштовхнувся Китай, має два виміри. Перший - старіння населення і “демографічний провал” внаслідок політики “одна родина - одна дитина”. Друга - Китай потрапив у пастку “середніх доходів” раніше, ніж втрапив у демографічну кризу.
Китай довго вважався країною з невичерпним людським ресурсом, але нині він стикається з однією з найсерйозніших демографічних криз у історії. А зниження народжуваності і старіння населення в майбутньому можуть призвести до соціальних потрясінь і зростання економічної нерівності.
Населення Китаю скорочується вже два роки поспіль (і скорочення буде пришвидшуватися як мінімум до 2050). Це наслідок багаторічної політики "однієї дитини", яка діяла з 1980-х років і привела до різкого скорочення народжуваності. Як результат, кількість працездатних людей (віком від 16 до 59 років) зменшується, тоді як кількість пенсіонерів та людей старшого віку зростає. Цей процес створює проблему нестачі робочої сили в деяких галузях, особливо в тих, що потребують фізичної праці або досвіду, як у виробництві чи сільському господарстві.
І якщо раніше режим спирався на демографічний бум як на драйвер економічного зростання, то тепер виникає питання: хто буде працювати на підтримку економічної машини?
Китай уже зробив кілька кроків для виправлення ситуації.
Скасував політику "однієї дитини" і стимулює багатодітність, але це не принесло бажаних результатів.
Нещодавно було анонсовано збільшення пенсійного віку, але це лише тимчасово зменшить тиск проблеми.
Зменшення працездатного населення і старіння стримують економічний розвиток. Але вже зараз Китай має, на перший погляд, парадоксальну проблему: брак робочої сили стає реальною загрозою, але при цьому у Китаї безробіття серед молоді сягає десятків відсотків. Чому так?
Виробничий сектор, який довгий час забезпечував більшу частину зайнятості, тепер втрачає свою вагу. Сучасні сектори, такі як технології, фінанси та високі технології, зростають, але не можуть миттєво поглинути все робоче населення. Це створює структурний дисбаланс: робочі місця у традиційних секторах стикаються з браком нових працівників, тоді як нові сектори ще не здатні забезпечити достатню кількість робочих місць, особливо для молоді.
Чому молодь така вразлива? Китай має дуже велику кількість молодих випускників університетів, які мають високі амбіції. Однак ринок праці не може забезпечити всіх робочими місцями, що відповідають їхнім кваліфікаціям. Водночас багато робочих місць у традиційних галузях залишаються вакантними, оскільки вони не відповідають очікуванням молоді або вимагають специфічної кваліфікації. До того ж, пандемія COVID-19, міжнародні санкції та уповільнення економічного зростання призвели до скорочення кількості нових вакансій.
Тож. Загроза браку робочої сили та високий рівень безробіття серед молоді в Китаї виникає через те, що на ринку праці спостерігається демографічний і структурний дисбаланс.�
Щоб виправити цей дисбаланс, підтримати економічни розвиток і соціальну стабільність, але при цьому не йти на системні політичні реформи (які можуть позбавити партію влади), доводиться шукати специфічні економічні і геополітичні рішення. Щоб забезпечувати себе ресурсами, ринками збуту, технологіями, доступом до дешевої робочої сили тощо.
Напрямок № 2. Ринки збуту і ринки праці.
Економічні проблеми КНР визначають геополітику “далеко від дому”. Китайська економіка залежить від глобальних ринків збуту, а світові торговельні війни, особливо конфлікт зі США, загострили необхідність пошуку нових ринків і зміцнення позицій на існуючих.
Експортна модель економічного розвитку, яка тривалий час забезпечувала зростання, нині під загрозою через протекціоністські заходи інших країн, перенесення виробництв із Китаю до інших регіонів, старішання населення та здорожчання робочої сили..
Одночасне завдання підживлювати економічну активність (яка знаходиться під тиском об'єктивних та субʼєктивних обставин) і компенсувати кризу на ринку праці через брак працівників змушує китайських уряд одночасно:
Боротися за збереження існуючих ринків збуту і розширювати присутність у Китаї, Латинській Америці, Південній і Південно - Східній Азії, щоб підтримати попит на власну продукцію і підтримати економічну активність, бо внутрішній ринок дохлий.
Працювати над розширенням виробництва за кордоном, але при цьому віддавати перевагу тим локаціям, де є надлишок дешевої робочої сили. Памʼятаєте, вище ми говорили про проблему безробіття у освіченої молоді? Відповідно, розміщення технологічних виробництв у Європі, Росії чи Туреччині, де домінують кваліфіковані кадри - не ок.
Напрямок № 3. Підвеннокитайське море.
Контроль над Південнокитайським морем (далі - ПКМ) - ключова військово - політична і економічна мета Китаю. Чому?
Торговельні маршрути. Саме через це море Китай веде весь свій торговельний обмін з Південно - Східною Азією і Австралією (яка залишається найважливішим джерелом ресурсів для КНР). Саме через цей регіон проходять маршрути торгівлі з Близьким Сходом, Африкою і - найголовніше - Європою.
Ресурси. ПКМ є джерелом грандіозних покладів нафти і газу, а також найбільш багатим з точки зору біорізноманіття морем світу.
Економічна конкуренція і можливості. За останні 20 років в регіоні різко зростають економіки всіх гігантів (і В'єтнаму, і Індонезії, і Філіппін, і Таїланду) на додачу до вже економічно розвинених Тайваню, Сінгапуру та Малайзії.
Китай претендує практично на всю акваторію ПКМ, посилаючись на свої історичні права і доволі вільне трактування міжнародного права. Арбітражне рішення суду ООН 2016 року визнало ці претензії необґрунтованими. Проте Пекін продовжує зміцнювати свої позиції, перетворюючи рифи та скелі на військові бази, що дозволяє йому контролювати ключові морські шляхи.
Наразі кожна країна регіону протидіє Китаю по своєму. �
В'єтнам імітує китайську тактику, будуючи власні форпости на штучно створених островах у Спратлі. В'єтнам активно зміцнює свої позиції в регіоні. Минулого року Вʼєтнам уклав угоду про стратегічне партнерство з США.
Малайзія займає більш обережну позицію. Уряд Малайзії дозволяє Китаю патрулювати свої рибальські угіддя та здійснювати торгівлю нафтою, що перебуває під санкціями, у своїх водах. Однак, Малайзія продовжує розвідувати газові родовища біля Борнео, на які претендує Китай.
Тайвань тримається за свою частину островів Спратлі і розраховує в разі чого на підтримку США.
Філіппіни найбільш активно протистоять Китаю. З 2023 року адміністрація президента Фердинанда Маркоса-молодшого змінила курс зміцнивши відносини зі Сполученими Штатами. Філіппіни надали США доступ до кількох військових баз в обмін на їх модернізацію та зайняли більш жорстку позицію щодо забезпечення дотримання своїх морських кордонів.
Логіка КНР нахабна, але цілком зрозуміла. Але в регіоні вже достатньо сильних держав, які можуть Китаю протистояти. Відповідно, США, Японія, Австралія, Британія і Індія, які намагаються протистояти китайському впливу, розглядають саме Південно - Східну Азію та Південнокитайське море як потенційне місце наймасштабнішого зіткнення.
Як ці три напрямки китайської політики впливають на його глобальну політику?
Китай намагається зміцнити свої позиції в Африці та Південній Азії, пропонуючи вигідні інфраструктурні проєкти та інвестиції. Це стратегія "Масштабного шовкового шляху", спрямована на те, щоб зв'язати Китай з Європою та Африкою були забезпечені через потужні транспортні коридори. Однак цей шлях супроводжується складнощами, адже багато країн, зокрема африканські, починають розуміти ризики залежності від китайських інвестицій. А окремі європейські країни - наприклад, Франція та Італія - відкрито відмовляються від ідеї нового шовкового шляху.
Робота з Іраном і Росією теж спрямована не тільки на створення додаткових потоків ресурсів, але і на формування наркотичної голки китайського імпорту. Якщо ви подивитесь на торговельний баланс КНР - РФ, то за 2,5 роки повномасштабної війни негативне для Китаю торговельне сальдо значною мірою скоротилося. Бо збут у РФ китайської продукції хоч і невеликий, але суттєвий спосіб підживлювати економічну активність. Сі хоче від Росії два треки: дешевий імпорт, дорогий експорт. З мінімальними санкційними ризиками.
Те, як Китай намагається впливати на політику Європи (через підтримку екстремістів) і США (через обережну політику мʼякого впливу, адже американські екстремісти - антикитайські) підкоряється логіці створення якщо не більш лояльних, то хоча б менш дієздатних урядів. Які не захочуть протистояти китайському впливу.
Не треба думати, що керівництво КПК покладається тільки на зовнішній контур. Китай намагається зміцнити внутрішній ринок і стимулювати споживання всередині країни, проводить автоматизацію і інвестує у перспективні галузі, щоб зменшити залежність від дешевого експорту.. Однак зниження рівня доходів населення та загальна економічна невизначеність через наслідки ковіду, торговельні обмеження і загальний економічний песимізм створюють додаткові перешкоди.
Як це все впливає на нас? Інтереси Китаю, з одного боку, вимагають підтримки стабільної глобальної торгівлі, уникнення санкцій та збереження доступу до ринків збуту. Тому надто великої ескалації у Європі (ключовому ринку збуту) Китай хоче уникнути. Тож Китай намагається уникнути сценарію, коли конфлікт спричинить серйозні глобальні економічні потрясіння.
А з іншого боку - через неготовність піти на політичні реформи і необхідність у зручних партнерах - глибоке партнерство з Росією для КНР цілком природне. Росія - найбільший і найнадініший партнер Китаю по боротьбі з “домінування Заходу”. Але при цьому Китай не може дозволити собі надмірно підтримувати Москву у війні, щоб не поставити під загрозу свої ключові економічні інтереси.
При цьому війна у поточних її параметрах чи навіть у разі заморожування відкриває для Китаю можливості для розширення свого впливу на Близькому Сході, в Африці та Південній Америці. Де він часто займає позиції США чи самої Росії зі своєю більш гнучкою політикою. А це, як ми писали вище, одне з ключових завдань китайської політики загалом, бо ринки збуту і дешева робоча сила. Тому Китай своєю гібридною позицією висмоктує максимум можливого з війни. Як і зробить все, щоб отримати максимальні бонуси від миру.
Чи врятує це режим КПК довгостроково від потужних потрясінь? Ні, звісно. Бо фундаментальні соціальні, демографічні, економічні в Китаї набагато масштабніші за будь-які короткострокові чи середньострокові тенденції у зовнішній політиці. Але “петляти” вони будуть до останнього.
Підтримати автора донатом: 1. Patreon. 2. Monobank. 3. Приват.
