Деякий час мені здавалось Владислав Федчук хворий на нарколепсію. Це така хвороба, коли людина неконтрольовано вимикається, але не втрачає свідомість, а впадає у фазу глибокого сну. Я не знаю які можуть бути причини такого поводження організму, але, наскільки я пам’ятаю, це не завжди пов’язано із захисним механізмом та депресією.
Владислав дуже ретельно сам драїв унітаз у своєму кафе «Федчук». У нього не було прибиральниці, він не оплачував клінінг-послуги, він усе там натирав і відполіровував самостійно.
Я заходила у вбиральню лише щоб помити руки. Я вже казала, що не люблю громадські вбиральні і у нього мені було особливо незручно користуватись туалетом, бо він був занадто близько до робочої зони, де Владислав готував, і він, мені здавалось, занадто Владиславовий. WC для персоналу, а не для відвідувачів. Незручно пісяти на голові в незнайомої людини, коли вона готує їжу і чує як ти за дверима ссиш.
Владислав уважно спостерігав за тим, як я проводжу із ним день і як надувається мій живіт, і як я хочу в туалет, але терплю. І він усіляко намагався підвести мене до користування його вбиральнею. Я думаю він хотів понюхати мою сечу. І ще якби я сіла на його унітаз, це б значило, що я вірю, що він чистий.
І вот одного світлого дня, це був саме день, ще до вечора було далеко, я вже напилась усього запропонованого, дуже хотіла пісяти, але терпіла, як і завжди. Ми були з мужем Владушей удвох, напевно щось обговорювали, бо в мене був гарний настрій.
Аж тут мені приходить у WhatsApp повідомлення від папи. Там вірш:
С неба звездочка упала
Прямо милому в штаны
Пусть лежит там где попало
Лишь бы не было войны
Це тоді прийшлось якось дуже влучно і до слова, у мене навіть промайнула думка, що це не від тата вірш, а якийсь з Владиславових ботів надіслав мені повідомлення типу від папи (таке бувало уже в телеграмі, у Fedchuk кав’ярні був телеграм-бот для відстеження днів народжень та знижок, який Владислав #здєлалсам). Я зайшлась сміхом, бо я не знаю чому, було їбейше смішно, я прям залилась аж до сліз, і в цьому гиготінні зрозуміла, що треба терміново бігти на унітаз, бо інакше біда, а змінного одягу у мене з собою немає.
Я зачинилась у вбиральні, пісяла і сміялась у повній тиші, знаючи, що Владислав стоїть за дверима і уважно слухає. Сорому у мене вже не було, тим паче, що ми були там удвох. І коли я вийшла, я побачила, що він відрубився прямо на своєму прикасовому прилавку. Він просто заснув.
Я знала, що він заснув, бо він уже так відкидувався, коли просто сідав посидіти або ми сиділи за столиком разом. І мене це чомусь жодного разу не злякало. Завжди переживала, що він просто недосипає і втомлений.
До рожевої солі в мене лише одне питання: навіщо вона Владиславові Федчукові?
Це звичайна морська або кам’яна сіль, пофарбована харчовим барвником та перемішана із якимось пакетиком готової суміші сушених приправ.
Я дізналась про гімалайську сіль ще коли жила із батьками. У мене була мама, яка адепт багатьох рекламованих продуктів. Купувала, бо бачила рекламу.
Я розумію, що я не спеціаліст із солі, і можливо в горах Гімалаях дійсно десь є рожеві залежі. Ще я знаю, що існує камінь кварц, і що він рожевий і солоний.
Як прикраса ця сіль виправдана на кухні та на барі. Але з тим самим успіхом можна зробити блакитну сіль, зелену сіль і так далі. Не знаю чому вони досі не з’явились на ринку. Усі кондитери купують харчові барвники, а сіль використовується у приготуванні кондитерських виробів іноді так само, як і цукор.
Чого криворукий Віслюк «Ішак Валакаламский» Владислав не може сам собі начаклувать кольорову сіль із приправами? Що заважає? За те від довбить як дятел два роки підряд своїм дзьобиком хінін.
Якось так сталось, що я зустрічала Владиславових «постійних», «близьких» клієнтів дуже поступово. Деякі з них були схожі на мене, тобто бували у нього ледь не щодня, була дівчинка, яка могла зайти 2-3 рази на день. Деякі заходили раз на місяць, раз на півроку, і Владислав їх усіх пам’ятав, і вони дуже дружньо спілкувались.
Він почав у вересні або на початку жовтня готуватись до ДняНародженняКав’ярні. Я тоді вже закінчила свої вправи з квітами. Владиславові потрібні були якісь гірлянди та дощики, він до мене по них не звертався, хоча я пропонувала йому допомогу. Він просив-змушував мене малювати йому плакати.
Ми разом святкували усі свята типу ДеньПрапора, ДеньВишиванки, ДеньКонституції, ДеньНезалежності. На День Незалежності я намалювала йому перший плакат. Десь між тим я зробила для нього меню, бо у нього його не було взагалі, лише його каракулі над мийкою. Кожен новий відвідувач дивився на ті каракулі, бо воно виглядало як меню, але Владислав божився, що то написані для нього самого пропорції напоїв.
Багато що дивувало мене у затишному задір’ї Федчука. Меню – це ж щось базове для кав’ярні. У нього було стільки помічників, радників, критиків і підпиздунів, і жоден з них не додумався зробити для нього меню. Це елементарний юзер експіріенс. Я-то знаю, як клієнт, які бувають кавові напої, але які подаєш саме ти, Владислав?
І третім я написала дурнуватий афішний напис про майбутню тусівку. Поки я писала, Владислав дрочив на мене зі спини, і знімав це на відео. Потім підставив під те відео пісню-зізнання-в-коханні і виставив його в Інстаграм.
Зайшла до Владислава жінка, яку я раніше не бачила. Виявилось вона його сусідка з…ларька з квітами. Вона побачила мене і справедливо розсудила, що вона там головніша за мене, бо вона старша і знає Владислава явно довше, ніж його знаю я. Вона для нього – мама. Жінка, яка бажає йому усього найкращого, готова опікати його і боротись за нього. Зі мною.
Поїхати на море – це всього 2 тижні на 3 місяці для мене у дитинстві. Увесь інший час я проводила в Ірпені вдома з бабушкою та дідом, або в Романівці у іншої бабушки. Я ніколи не їздила у літні табори, бо, як я вже казала, гуртожиток для мене гірший за самогубство.
У мене була власна кімната і я звикла мати власний особистий простір. Чим доросліше я ставала, тим більше цінувала його і відчувала свою у ньому потребу.
Коли ми були влітку вдома, а не на морі, ми їздили купатись на озеро. Озеро називалось Жучка і до нього треба було доїхати. Я не пам’ятаю якими дорогами, але мені здавалось, що їхати туди доволі далеко.
Спершу нас возив мій тато, він був за кермом. Потім мій брат став достатньо дорослим, щоб теж керувати автівкою. У нас був диск Серьогі із піснями «Черный бумер», «Ляля», інші я вже не пам’ятаю. Чорного бумера у нас ніколи не було, але ми усі із задоволенням і крутістю на обличчях слухали цей диск в машині, коли катались на озеро, з озера і в магазин.
Ще мені здавалось дивно-невідповідним те, що у мого брата в кімнаті поряд із плакатами «Бригада» та «Бумер» був плакат із зображенням Роми Зверя з групи «Звери». У нього був цілий їхній диск і він його слухав. Я теж слухала, але я пам’ятаю рівно одну пісню з нього, думаю як і всі: «Районы, кварталы, жилые массивы, я ухожу, ухожу красиво…»
Я не цікавлюсь світом каворобів, кавістів, барист, обсмажчиків і раніше не цікавилась, бо ця тема щиро не входить у перелік моїх інтересів. Я почала думати про каву лише заради Владислава, бо мені треба було починати щось розуміти, щоб бути йому корисною і не задавати дурних питань.
Владислав познайомився із Патріком Рольфом, світовим чемпіоном по каві. Я не дуже розбираюсь чим вони там на своїх змаганнях займаються. До цього часу я встигла дізнатись про два різновиди змагань: вгадування смаку та приготування кави.
Я скептично ставлюсь і до того, і до іншого, бо мене там не було і коли я читаю описи смакових профілів на упаковках кавових зерен – я ржу німагу. «В теруарі червоні ягоди і біле вино, а також горіховий присмак». Подумаємо про це по порядку:
Червоні ягоди – це червоні ягоди кави, малина, полуниця, червона смородина, вишня, черешня, калина…Які саме червоні ягоди? Усі з вище названих мають різні смаки. Червоні ягоди – це типу підказка? Навіщо вона мені? Я клієнт, я хочу обрати точний смак.
Біле вино робиться із винограду білих сортів. Вино – це похідний продукт, що містить градус алкоголю. Що мається на увазі? Це кава, що росла поруч із рослиною винограду білих сортів?
Горіховий присмак. Горіхи – це кедровий горіх, ліщина, волоський горіх, бразильский горіх, мигдаль, фісташка, кешью. У них різні смаки. Що таке горіховий присмак? Якого горіха?
Попри такі дурнуваті написи на упаковках, сама кава при заварюванні дійсно відрізняється за смаком. Але як можна на змаганні відгадати «червоні ягоди»? Ну які червоні ягоди?
Патрік Рольф їздить в Африку та по інших контитентах і знімає відео із власниками кавових ферм. Я подивилась усього пару, бо у мене виникло до них дуже багато запитань.
По-перше я здивована, що чемпіон світового рівня дозволяє собі випльовувати каву, яку він спробував.
Колись я була на виробництві пива «Ципа» на дегустації. Пиво – це алкогольний напій. Наслідки вживання пива – алкогольне сп’яніння. Припустимо я не хочу п’яніти, або мені не можна, тому я справді куштую і змушена виплюнути це пиво назад, щоб не ковтати алкоголь. Хоча я при такому розкладі не впевнена, що це дегустація.
Усім відомо, що деякі алкоголі зігрівають горло. Горло нижче рота. Тобто напій має бути проковтнутий і опуститись за язик.
Кава – це безалкогольний продукт. Так, він може мати у смаку щось схоже на вино, але він кави не п’яніють. Кава – це отрута? Наскільки я зрозуміла зараз кавові фермери подають безпечний вид кавового напою, тобто можна не переживати, що помреш, проковтнувши дегустаційний семпл.
Сама поведінка: спробувати-виплюнути. Виплюнути. Що НЕ хочеться ковтати? Щось несмачне? Щось, чому не довіряєш?
По-друге, він же чемпіон. Чому він досі купує каву, але не купив собі плантацію?
По-третє, можливо це вже я прискіпуюсь, бо я не живу в англомовному середовищі 24/7 і у у мене наслуханість на побутові мовні конструкції трошки інша від тих, якими користується Патрік, але мені здається він не слідкує за своїм язиком у своїх відео.
Там є інтро де він типу представляє власника ферми, «однієї з найстаріших ферм» і каже про людину, доволі молодого віку, «he’s still with us». Це звучить наче «чого він сука досі живий???».
Владислав ще познайомився із власником кафе «Kuku» на Академмістечку у Києві.
Я у захваті від цієї назви: «Куку». Куку – мой мальчік.
Збула як його звуть, по-моєму теж Олександр, і не знаю, як вони познайомились, але Владислав одягнувся у свій найкращий няш-мяш лук і поїхав в «Куку» готувати коктейлі із алкоголем. Дивно було це бачити, бо «Куку» виглядає як кафе, де абсолютна більшість клієнтів – це молоді мами із ледь не щойно народженими пупсами. Які їм алкогольні коктейлі?
Та навіть і без алкоголю. Кава чи не впливає на якісь грудного молока? Вона ж кислотна.
Люблю переповідати цю історію, але у моєї бабушки в хаті була електрика якогось старого типу. Я не дуже у цьому розбираюсь, не відрізняю як воно влаштоване. У грозу у неї завжди пропадало світло, бо вибило пробки. Ці пробки були у вітальні над шафою і їх треба було повернути на місце.
Ще я від неї чула історію про «шаровую молнію», яка типу колись через відкрите вікно залетіла в будинок і всі її бачили, і потім вона вилетіла. І вона типу небезпечна тим, що якщо вона наштрикнеться на якісь меблі або предмет, то вона може спричинити пожежу. Наскільки я змогла з’ясувати, не одна я чула таку історію, але в інтернеті немає підтверджень тому, що це явище реальне.
Зараз я думаю, що це жарт про те, що комусь надіслали безкоштовний екстренний лист. Я не знаю скільки в СРСР-і коштувало надсилання листа-молнії, припускаю, що це було дороге задоволення.
Темна Конячка – це, я так зрозуміла, школа для барист-кавістів. Владислав або там вчився, або їх знав. Одного разу він мені кидав посилання на їхні курси, але крім того він показував мені свого вчителя і я якось не співвіднесла одне з другим. Те, що він їх знав, це точний доконаний факт. Він їздив до них на змагання посвітити там своєю апетитною мордашкою.
Я не палю і ніколи не палила. Саме цигарки, вейпи оце все. Я курила траву, але це відбувалось епізодично, та кальян. Одного разу я невдало змішала кальян і вино, і після того перестала займатись такими розвагами, бо було аж занадто погано після.
В родині у нас були курці і я не дуже люблю запах диму. Крім того у мене дуже часто боліла голова і, мені здається, це було пов’язано саме із димом від цигарок. Я не бачу як можна сумістити прийом їжі та дим. Я маю на увазі не копчення. Я не можу їсти, коли поруч палять.
Владислав теж не курець, але у нього на холодильнику з тортіками для мене завжди стояв табак, бо, як виявилось, він купував його для свого товариша. У Владислава були друзі, які приходили курити на східцях перед дверима і дим від їхнього курева постійно тягнуло всередину мені в чашку та на мої торти і тістечка.
Я довго це терпіла і довго спостерігала як той друг, для якого був заготовлений табак, приходить і крутить із ним самокрутки, а потім закурює мені приміщення.
Був ще у ВладФедчука постійний клієнт. Чоловік, який жив десь поряд, можливо у тому самому домі, і він часто спускався до Владислава, замовляв еспресо і спершу сідав в приміщенні півтори години потриндіти по телефону, щоб його розмову усі чули, а потім виходив назовні і сідав скурити сигу на східцях.
У мене увірвався терпець, а Владислав занадто багато мені дозволяв, тому одного вечора, коли він не закрився до 20:00, як мав би за самим собою ж встановленим графіком роботи закладу, я в його присутності взяла той табак і їбанула його у смітник. Пішов нахуй табак. Хай охуївший друг купить собі власну пачку цигарок і не засмічує мені повітря.
Владислав не оцінив мій вчинок, не знаю чому. Але він чомусь вирішив зі мною не погодитись і насварити мене. Насварити мене! Взяв і випхав мене у двері, щоб я від нього пішла і більше не приходила. Але перед тим він ще спробував відмінити мої сміливі дії, підійшов до смітника і навмання сунув у нього руку, щоб врятувати табак. Він дістав папірець із назвою Dark Horse.
Інколи мені здавалось, що Владислав – режисер.
Ми переживали із цим такі дивні яскраві сцени в його Федчук кафе, що мені здавалось, що вони – фікція, акторська гра.
Це проявлялось саме у якихось нюансних співпадіннях: приходили гості, він вимикав або вмикав світло, окремі лампи, і це створювало атмосферу; ми начебто розмовляли, а начебто думали разом; те, що із нами відбувалось, підтверджувало або логічно без нашого втручання продовжувало наші із ним розмови. Ми були емоційні.
Він так своєчасно вчиняв якусь чергову дурню, можливо я теж, але за собою я цього не помічала, я дивилась на нього і мені здавалось він підлаштовує усі сцени для мене. Щоб довести мені своє кохання, свою закоханість, наче зачаровував мене. Мені це дуже подобалось, я ніколи раніше не переживала такого неприхованого ілюзіоністського чаклунства.
