Шева був як двигун, що ніколи не зупинявся.
Завжди із кимось бився, знову із кимось зустрічався.
Потрапляв то у відділок, то у лікарняну палату.
Завжди пробивав у дев’ятку. Далі всіх кидав гранату.
Бігав як лось. Міг віджатися п’ятсот разів,
Валив усе скопом на одну шальку терезів.
Рубав один за одним гордієві вузли,
Заступався за дівчат, казав козлам у вічі, що вони – козли.
У бурсі казали – світла голова.
Аби не жінки, не бабки, не бухло і трава.
Він раніше за всіх нас купив першу розйобану тачку,
Поважав мати, носив баті до тюрми передачки.
П’яний набивав татухи, навмання тицяючи у каталоги,
Стріляв у тирі, ламав собі і іншим ноги.
Інка народила йому доньку. Танюха – теж.
Він любив їх усіх, його любов не мала меж.
Здавалося, пів-міста ходило напідпитку,
Коли він повертався – худий і щасливий – із заробітків.
Коли у браму вдарили роги Сатани,
Всі розуміли – він просто створений для війни.
Налетіла буря – всі розлетілися, як пташки.
Десь у Європі над його постами нишком плакали всі його жінки.
Але зрештою, він знову зібрав нас всіх рАзом.
І нам важко знайти слова, важко скласти у фрази.
Тому давайте мовчки вип’ємо за Шеву в останній раз.
Шева був як двигун. Він був кращим із нас.
