Ми живемо у світі, де нічого не є просто чорним чи білим. І це не тому, що ми знаходимося на межі кінця світу — це просто реальність, яку я, як і більшість з вас, переживаю кожен день. Оточуючий нас світ не складається тільки з краси, гарних почуттів, милої посмішки чи болю, якого не можна уникнути. Є ще злість, є ненависть, і є той момент, коли раптово розумієш, що більше не можеш цього терпіти.
Я — полька, і це не просто слово, це частина моєї крові, це мій глибокий зв'язок з тією землею, де я народилась. І коли до мене приходять люди та починають говорити про «нехай буде мир», я сміюся, бо для мене це не просто дурість — це зрада. Сказати, що я не люблю руських? Це був би тільки початок.
Я ніколи не була б тією, хто скаже: «Ой, це не стосується мене, я не маю з ними справи». Ні. Моя ненависть до цієї імперії вже на рівні крові — генетичний код не дозволяє забути. Не лише через війну, але і через покоління тих, хто не розуміє, чому так важливо не забувати історію. Це не просто «я не люблю», це неприязнь, що звучить як історичний виклик, що йде з покоління в покоління.
Але при цьому... я не хочу бути тільки емоцією, я хочу бути реальністю. Бо коли ти злісно спостерігаєш за тим, що відбувається навколо, коли всі ці «кращі люди» хочуть, щоб ти простив, то ми всі розуміємо — простити не можна. Це просто забуття, яке отруює тебе, наче невиліковна хвороба. І я не буду отруєна більше.
Сарказм? Злість? Я — це все, і глибше — я, навіть якщо це відчувається як відкриті рани. Кожен біль, кожен страх, кожен крок по цьому світу, де я ніколи не знайду визнання, лише робить мене ще міцнішою. І це не про те, щоб бути "доброю" чи "спокійною". Це про бути справжньою.
Мене не цікавить, як сприймає це суспільство. Мене не цікавить, хто думає, що я "занадто агресивна". Я буду агресивною до тих пір, поки злість не стане моїм союзником. І коли я говорю: «Я ненавиджу», я не очікую співчуття. Я просто визнаю факт, що це частина мого буття, частина моєї боротьби.
