«Танцюючи з вовками: думки й дні» "Крила та падіння"

Я сьогодні — це вічний бій між "хочу" і "треба". Між небом і землею. Між вірою в себе — і тим шепотом, що нагадує: "А справді?" Я можу все. Я відчуваю це кожним нервом — як крила розкриваються за спиною. Вони несуть мене до мрій: до роботи, яка буде не просто виживанням, а життям. До достатку, який не означатиме рабства. До свободи, де я не прошу — я створюю. А потім — вогонь. Раптовий, безжальний. Він пожирає мої крила, залітає в груди, перетворює підйом на падіння. Я падаю. Знову. Земля холодна і тверда, як сумніви. Вона б’є мене обличчям у реальність: "Хто ти така? Чому думала, що зможеш?" Боже, як це боляче. Я ненавиджу ці падіння. Ненавиджу себе за те, що знову повірила у польот. Але ще більше — ненавиджу думку, що можу перестати намагатися. Я не хочу падати. Я хочу жити. Не просто плисти по течії, не просто виживати. Я хочу відчувати, як мої крила — навіть обпалені, навіть зламані — все ще піднімають мене. Бо якщо не я — то хто? Може, одного разу я навчуся летіти, не палаючи. Або навчиться горіти — і не падати. Або просто прийме, що кожен політ вартий болю. Але я вже знаю одне: я знову підіймуся. Навіть якщо зараз — тільки на коліна. Бо жити — це не просто дихати. Це відважуватися летіти. Навіть знаючи, що земля чекає. "Крила, пір’я та слова" Я — та, що падала. Чула, як тріщать кістки об тверду землю реальності. Вірила, що біль — це кінець. Але потім почалося обростання. Не одразу. Не пишно. Спочатку — одна пір’їнка: "Сьогодні я прокинулась і не злякалась свого відображення". Потім — друга: "Сміх, що вирвався сам, без дозволу". Потім — цілий пух мікроперемог, які світ ніколи не назве подвигом. Мої крила ще пам’ятають вогонь. Але тепер я знаю: падати — не значить програти. Бо після кожного падіння: — я знаходила слова; — вони ставали моїми пір’їнками; — а потім — крилами. Не для того, щоб летіти високо. А щоб встати. І зробити крок. Ще один. Світ, можливо, ніколи не прочитає цю книгу. Але вона вже виконала свою справу: — була свідком мого болю; — стала ґрунтом для мого пір’я; — навчила мене говорити під час польоту. Я — та, що впала мільйон разів. І мільйон і один — знайшла слова. Це не історія про героїню. Це — інструкція з виживання, написана в темряві, коли пальці шукали клавіші наосліп. Присвячується нам обом — тому, хто падав, і тому, хто допомагав збирати пір’їнки.