У клінічній практиці часто зустрічається пацієнт з хронічним синдромом сили.
Симптоми: не плаче, не кричить, не злітає з котушок — значить, сильна. Прогноз: небезпечна.
Сила — це коли прокидаєшся після безсонної ночі, втираєш втому в обличчя замість крему й ідеш "бути молодцем", бо хтось же мусить. Це коли тобі кажуть "Тримайся!", а ти вже пів року на моральних милицях — і ще й інших підтримуєш. Це коли ти не завжди витримуєш, але завжди продовжуєш. Навіть якщо твої кроки — це повзання в душі, головне, що вперед. А ще сила — це коли можна з повною серйозністю відповісти лікарю: — Так, я вже п’ять років у ремісії. У ремісії від наївності. У клініці життя пацієнт із силою має індивідуальний підхід. Йому дозволено і бурчати, і мовчати, і навіть рюмсати вночі на кухні. Бо справжня сила — не в тому, щоб завжди бути на коні. А в тому, щоб знати, де він пасеться, і в разі чого — на таксі доїхати.
Анамнез пацієнта з силою: Хвороба почалася раптово — після кількох років “нічого страшного”. Хтось одного разу просто не витримав, мовив "ти сильна" і… втупився в телефон. Пацієнтка вирішила, що дійсно сильна. Бо ж якщо не ти, то хто? І почалося.
Лікування:
Рекомендована терапія: Скасовувати статус “незламна” хоча б раз на тиждень. Виписати собі день без геройства — можна з чаєм і котиком. Приймати обійми в будь-якій формі (реальні, віртуальні, у вигляді теплих слів). Дозволено падати, але обов’язково — м’яко. На подушку, плед чи плече друга. Побічні ефекти: Іронія на грані сарказму. Втома, яку не бачать, бо ти ж “завжди в порядку”. Незалежність, яку ніхто не просив, але всі звикли.
Прогноз: Стабільна. Бо поки сама собі лікар, медсестра й психотерапевт — то що може піти не так? Виписка з історії хвороби: «Сила» Пацієнт: звичайна жінка. Діагноз: надзвичайна жінка. Скарги: — Вічне “я сама справлюсь”.– Алергія на фразу “будь сильною”.– Рецидиви “нікому не покажу, як мені погано”. Спостереження: Пацієнтка тримається на емоційному скотчі, гуморі та силі волі. Головна загроза — перетворення на “робочого коня з косметикою”.
Назначення: Вимкнути режим “виживання” й увімкнути режим “життя”. Приймати ніжність внутрішньо — без запивання цинізмом. Нормалізувати рівень “можу й сама” до “допоможи мені, будь ласка”. Щотижнева доза “нічого не робити й не картати себе за це”. Примітка для лікарів та близьких: Ця пацієнтка — ходяче диво. Вона вже пройшла пекло, не втративши здатності любити й сміятися. Але вона не з титану. Навіть супергероям потрібні перерви, чай і хтось, хто скаже: “Я тут. Можна бути слабкою. Ти не зламаєшся.”
Підписано:
Головна лікарка Клініки Іронії, Професорка Сарказмології, Барбара «Танцуюча з вовками»
