Система є, але вона не працює — і португалець нічого не змінює.
Без зайвих слів розберемо два тактичних недоліки системи Рубена Аморіма на прикладі товариської гри проти «Лідса».
1. Інверсія центрального захисника в опорну зону
Найпомітніший «баг» тактики Аморіма — підйом центрального захисника (ЦЦЗ) з трійки ЦЗ в опорну зону для утворення подвійного півоту з опорним півзахисником.
В теорії такий патерн має створювати простір двом широким центральним захисникам та «прив’язувати» як мінімум одного опікуна до ЦЦЗ, а як максимум відтягувати всю першу лінію пресингу суперника.
Як це виглядає на практиці? Центр поля просто «забивається» двома гравцями, які не вміють грати обличчям до своїх воріт під пресингом, через що вони не пропонують себе як адресати передач. У висновку широкі ЦЗ змушені або будувати атаки через фланги, або віддавати м’яч назад воротарю.
І ні те, ні інше не можна назвати «здоровим» білд-апом. Гра через фланги — завідомо програшна ідея: Аморім заганяє вінгбека та «десятку» на клаптик поля, де їх простіше пресингувати і звідки їм самим складніше вийти.
Як результат воротар все частіше просто вибиває м’яч у боротьбу, уникаючи прогресу через пас.
Такий момент виник вже на 2-й хвилині матчу — Де Лігт піднявся до Каземіро, широкі ЦЗ «покатали» м’яч між собою і віддали воротарю. Бруно почав опускатись, щоб хоч якось почати позиційну атаку, але Алтай просто вибив вперед.
Кунья поборовся за верховий м'яч, але у підсумку «Юнайтед» просто втратив володіння.
Схожий момент трапився вже через 7 хвилин — Бруну опустився щоб розпочати атаку, але не отримав ніякої підтримки та втратив м'яч.
В центрі один Каземіро проти п'ятьох гравців «Лідса», а розрив між трійкою атаки та наступною лінією — практично третина поля. У цій атаці «Юнайтед» грав по суті без півзахисту.
І подивіться на позицію Де Лігта (ЦЦЗ). Він наче грає останнього захисника, але навіщо? У нього немає навичок диригента чи якісного дальнього пасу. А при крайній потребі партнери можуть просто віддати м'яч назад на воротаря. Сенс такої позиції повністю втрачається.
Далі Алтай під пресингом Нмечі віддає погану дальню передачу за бокову лінію.
І знову ніяких опцій в центрі, тільки Бруну намагається відкриватись і якось взаємодіяти з м'ячем.
Ситуація повторюється: Каземіро опускається до ЦЗ, а Мазрауї на фланзі під тиском віддає погану передачу на хід Кольєру, який грає праву «десятку».
І знову ніякої взаємодії з опорною зоною, і знову ніякого адекватного просування м'яча.
Так можна продовжувати ще довго, але сенсу немає. Ці приклади чудово підсвічують системну проблему Аморіма.
За перший тайм статистичні портали зафіксували 6 лонгболів від турецького голкіпера, і лише 1 точний (17% успішності). Загалом за тайм гравці «Юнайтед» віддали 6 точних дальніх передач із загальною успішністю 35%. Доволі показові цифри, правда?
Можна було б припустити, що якщо команда так регулярно вантажить м'яч вперед, у неї є якісні таргетмени в атаці?
Ага. Найкращий за відсотком виграних верхових дуелей — 179-сантиметровий Фернандеш (44%, але мізерні 0.66 виграних за 90 хвилин). Найкращі за кількістю виграних — Гойлунд (1.39 єдиноборства при 24.8% успішності) або Зіркзе (1.35 при 28%).
Грубо кажучи, Расмус та Джошуа виграють лише кожну четверту верхову дуель. Можна сміливо констатувати: профілі гравців «Юнайтед» абсолютно не відповідають такому патерну розіграшів. То для чого його використовувати настільки вперто?
Альтернативи
Якщо для Рубена Аморіма критично важливо мати п'ятірку ззаду у фазі без м’яча, виникає логічне питання: чому не перейти на формацію 4-3-2-1? У ній Каземіро, як центральний у трійці півзахисників, міг би опускатися в лінію захисту при втраті м’яча.
Це дозволило б команді зберігати бажану оборонну структуру (5-2-3 або 5-3-2), але без фіксованої трійки ЦЗ, яка заганяє «Юнайтед» у глухий кут при побудові атак.
При цьому в білд-апі Каземіро може як залишатися в півзахисті, так і опускатися між ЦЗ, ситуативно формуючи трійку, але не жертвуючи додатковим гравцем у центрі поля.
Це — не ідеальний сценарій. Каземіро має свої обмеження і йому буде важко покривати великі простори. Але проблема в тому, що аналогічні труднощі мають і Де Лігт з Магваєром. Обидва не відповідають ролі центрального захисника в системі Аморіма, яка вимагає агресивного пресингу, контролю простору та гри у високій лінії.
По суті, вибір стоїть не між добрим і поганим варіантом, а між двома поганими. Але один з них принаймні відкриває більше тактичних можливостей у володінні та дозволяє команді діяти гнучкіше, не приносячи в жертву оборонну організацію, яку так цінує Рубен.
Або можна просто відмовитись від п'ятірки захисників, але це вже зовсім інша історія.
Насправді є 1000 і 1 варіант тактично покращити «Манчестер Юнайтед» Рубена Аморіма, але португалець не робить практично нічого. І це дивує найбільше.
2. Проблеми пресингу та середнього блоку
Ще одна системна хвороба «Юнайтед» — відсутність гнучкості та цілісності в оборонних фазах. Команда не діє як єдиний організм: одна лінія може ситуативно реагувати на епізод, а інша залишається статичною, наче існує окремо.
У результаті суперники доволі легко експлуатують задню п'ятірку — розтягують її як вертикально, так і горизонтально, особливо у зонах між крайніми центральними захисниками та вінгбеками.
Цей епізод чудово ілюструє проблему. Кунья змушений розриватися між двома опонентами, тоді як трійка півзахисників разом з дев'яткою Обі фокусуються лише на двох гравцях «Лідса».
Леон опускається, щоб сформувати п'ятірку захисників, а Амад «зависає» в напівпозиції: формально він мав би сідати в лінію захисту, але змушений залишатися вище, щоб зустрічати фулбека «Лідса», бо Кольєр не встигає зміститися.
Усього через вісім секунд Боґл залишається один на фланзі, спокійно приймає м’яч, витягує на себе Леона та віддає пас на Ньйонто.
Шоу зміщується до Ньйонто, а той віддає у величезний вільний простір за спиною Люка, куди вже вривається Боґл. «Лідсу» вистачило трьох передач, щоб вийти в ситуацію, де їхній фулбек має гектар простору, а Де Лігт і Мазрауї змушені грати 2 в 2 проти Нмечі та Гаррісона.
Далі схожа ситуація: одна передача відрізає більшість гравців «Юнайтед». Шоу ризиковано кидається в пресинг, залишаючи за собою відкритим цілий фланг.
Як наслідок, у Ньйонто є кілька варіантів для передачі, а Нмеча спокійно може виходити віч-на-віч з воротарем.
Гравцям «Лідса» забракло якості, щоб довести цей момент до удару, але топові клуби за такі помилки не пробачають.
Можна сказати, що такі «баги» — не системні, а матч узагалі товариський. Але ні — це класика «Манчестер Юнайтед» Рубена Аморіма. Часто у матчах узагалі немає жодного сенсу від п'ятірки захисників: вона роз’єднана з іншими лініями, не синхронізована, не дає структурної переваги.
І навіть у зворотній ситуації — коли п'ятірка начебто працює, коли вона компактна та узгоджена з рештою структури — її все одно легко розтягнути. Суперникам достатньо кількох передач, щоби розкрити міжлінійні коридори, які напрочуд просто атакуються на швидкості.
Висновок
Це лише дві проблеми, але вони найбільш показові. Окрім них, існує купа дрібніших недоліків, та й загалом ідея системи Рубена Аморіма не виглядає переконливою.
Якщо в перші місяці на це можна було закривати очі, списуючи на адаптацію до нової ліги та гравців, то зараз, через вісім повних місяців після призначення, виправдань бути не може.
Рубен не демонструє готовності адаптуватися — ані до реалій АПЛ, ані до наявних у нього гравців. Він уперто намагається зруйнувати все й побудувати команду з нуля як в «Спортінгу», але в умовах Прем'єр-ліги такий підхід приречений.
На елітному рівні це не працює. Посередній гравець в АПЛ коштує 20-30 мільйонів, тоді як викуп чи звільнення тренера обходиться дешевше. Простіше і дешевше знайти гідного тренера, який адаптується під гравців, аніж міняти половину складу під систему, яка не дає жодних гарантій успіху.
Telegram (ua) — https://t.me/UkrFutAnaliz
Twitter (eng) — https://x.com/UkrFutAnaliz
Medium (eng) — https://medium.com/@UkrFutAnaliz
