Ми зустрічаємось у світі,
Де кожен власним шляхом йде.
Хтось вміє щиро порадіти,
Хтось просто мовчки відійде.
Ми носим біль під шаром тиші,
Ховаєм сльози від людей.
І навіть ті, що найсильніші,
Чекають лагідних ночей.
Колись були й прості хвилини,
Коли здавалось - вічність є.
Тоді тримались за людину,
Не знаючи, що час мине.
Та час безжальний - все міняє,
Розводить долі по кутках.
Один кохає, хтось тікає,
А хто живе в гірких думках.
Так залишаються світлини,
Слова, що вже не повернуть.
І найдорожчі нам людини ,
Яких назад не повернуть.
Ми часто пізно розумієм,
Що щастя тихо поруч йшло.
За тим, що втратили, жалієм,
Не цінували, що було.
І поки серце ще палає,
Поки світанок настає.
Кохайте тих, хто вас кохає,
Цінуй усе, що в тебе є.
Той час не вернеться ніколи,
Не зможе доля все змінить.
І найцікавіше що ми маєм,
Це те, що в серці буде жить.
Верещако Сергій.
