На ній було темнокоричневе плаття з невеликим розрізом, з лівого боку, не вище коліна. Хустина, теж темного кольору, туго обвила її голову, так що і волосся не було видно. Вдіта вона була зовсім по-простому, тай за щож їй вдягатись не по-простому...? Але в цій простоті і була вся краса. Лице бліде, хоча по природі своїй смугляве, змучене лице, тяжке лице. Здається майже мертве. Лиш очі її і губи, то викривлялись в якусь, ледь помітну іронічну насмішку, то задумливо і серйозно зупинялись в якійсь точці в далині.
Вона підійшла до лавки, але сіла не одразу. Ще трохи роздивлялась по сторонах. Місце було їй не знайоме і вона, очевидно, дещо опасалась, чи то посторонніх, чи то незнайомого безлюдного, порослого травами, кущами й молодими березами місця, майже що лісу.
Потім дістала із сумочки з плеча якусь хустинку, спочатку вона хотіла нею обтерти лавку, і вже замахнулась, але потім передумала, постелила цю хустинку і сіла на неї.
Ранок був холодний. Але день обіцяв бути теплим. Небо було чистим. І роса. Роса покривала зелені, свіжі, набухлі трави, так що пригинала їх до землі. Ця ж роса виблискувала на сонці. Сонце ще не піднялось вище дерев, але в місцях де дерева були рідкими, воно пробивало свої промені і вони запалювали цю росу якимось яскраво-жовтим мерехтінням, так що все кругом, виглядадало таким свіжим, вологим, прохолодним, і переливалось якимись вогняними кольорами від цієї виблискуваної роси на сонці, яке тільки вставало і спішило принести усім людям новий Божий день.
Як по чиємусь наказі, почали перебивати один одного голоси птахів. Не мож було розібрати хто співає, який птах. Тай і я, здається тільки і знаю як заливається соловей і каркає ворона. Заливались соловї і ще якісь невідомі мені пташині звуки. Вони то спалахували десь дальше, тихо-тихо і тут же вже десь близько, голосніше, а потім знову десь далеко. Вони ніби доповняли ранок і не напружували слух, а якби убаюкували. Так що все кругом було якесь свіже і нове, повне радості і сил, так ніби усе вже проснулось, але ще ніжилось в дрімоті.
На такому фоні й появилась Оксана Ігорівна. Йшла вона швидкими кроками, напевно боялась запізнитись. Я глянув на годинник і він показував дві хвилини по шостій.
За декілька хвилин вона вже була біля лавки на якій сиділа Наталя, вся вона було від швидкого кроку задихана, хоч приховувала цю задишку і розчервонівшаясь на шоках і шия її, як мені здалось, була вкрита вся якимись червоними плямами які мали досить чіткі контури, якби намальовані.
Наталя і не поворхнулась при її появі і коли між ними залишилось метри зо два, то тільки чуть голову повернула в її сторону, але погляду не піднімала.
- Вибачте що змусила вас чекати,- почала Ігорівна,- мені здалось, що мій тато вийшов одразу після мене, з мого дому, а він ніколи так рано не виходить, тому я зробила ще один круг... Може то був і не він, а здалось тільки... Ну вже не важливо, ось, гляньте...
І Ігорівна положила на лавку, біля самої Дмитрівни, пачку, пачку паперу, папір був списаний чорнилом.
- Ось гляньте, і все зрозумієте - сказала, якби непевно і просячим тоном Ігорівна до Дмитрівни.
На що та знову повернула голову і погляд в сторону цього списаного паперу, але тут же різко відвернулась у другу сторону і не сказала ні слова. Дмитрівна впізнала мій почерк на папері. Це були мої листи до Ігорівни і вона принесла їх всіх,- Дмитрівні і поклала на ще вологу від роси лавку прямо перед нею.
Вони обоє мовчали десь хвилини зо дві. При чому Дмитрівна так і дивилась в бік протилежний листам і лице її не виражала якихось емоцій, але здавалось мені, що вона вся горить. Ігорівна в ці дві хвилини уважно роздивлялась Дмитрівну, а я роздивлявся Ігорівну.
Вона не скривала своїх емоцій, як Дмитрівна і було видно, що вона переживає, що вона хоче багато говорити і що і руки її, і вся вона вся трусилась, як березовий лист. Тополиний лист трясеться на вітрі, але дає шум, і всі тополя, літом перед грозою, коли вітер,- шумлять, шумлять якимось тривожним шумом. Не так лист берези. Він трясеться на вітрі, але все переносить мовчки. Так і Ігорівна, трусилась як березовий лист.
Кров залила її щоки і шию ще більше. Я догадувався, що вона довго готувалась до цієї зустрічі, багато надіялась і вимагала від цієї зустрічі, але що саме,- я не міг пояснити собі. Тай оділась вона ніби показуючи, точніше сказати,- не оділась, а нарядилась вона, ніби показуючи що сьогодні для неї, для усіх нас трьох, має відбутись щось важливе. Вже стереньке її сіре плаття, з кремовими на ньому квітами і полосками, з жовтими пасами по країх, так і здавалось трусилось, ледь-помітно від її судорог, пам'ятаю лиш, що на грудях плаття переходило в якусь густу білу сітку і закривало всю верхню частину грудей аж до шиї. Груди її судорожно і високо піднімались і опускались. Прийшла вона простоволосою, тільки уклала жовто-гарячі кудрі свої в якісь дрібні коси, переплетині усі одна в другу і туго прилягнувші до її потилиці. Лице її худорляве, з гострим носом, тонкими і короткими бровами і губами, було сильно напружене, навпроти лиця Дмитрівни, яке було округлим, смуглим, холодним і всі чорточки його якби були дещо розмиті і м'які.
Після такої паузи заговорила Ігорівна :
- Я до вас, Наталія Дмитріна, зла не маю, і ви будьте добріші! Вона не договорила до кінця, коли Дмитрівна підскочила з лавки у весь ріст і вже прямо дивлячись у лице Ігорівни перебила її :
- Ви чого мене сюди заволокли ? У цю глуш і у таку пору, ви коли щось повідомити хочете то повідомляйте, а обмінюватись з вами люб'язностями я не намірена. Я прийшла сюди, я вас послухала, прийшла у таке місце і у такий час,- це вам знак, це вам признак, це вам доказ, що і я до вас, що і я вам не ворог, що і я можу розуміти людей, можу співчувати людям, навіть які мені не симпатичні, але обсипати вас компліментами і здружитись з вами, я таких планів не маю, поки що. Якщо причина нашої зустічі, це ось ці листи його, то це ваша преписка і мене це не обходить і я, не розумію, для чого ви мені їх показуєте ?
- Показую я їх вам - перебила Ігорівна,- щоб ви переконались, що у цих листах, у цих словах його, у цих словах моїх, у наших з ним словах, нема нічого такого, що могло б вам не сподобатись. Нема нічого такого, що мішало б нам подружитись.
- Що мішало б нам поділити його ! - перебила Дмитрівна:
- Ви все кругом ходите, ви все, Оксана Ігорівна, кругом ходити, а головного то, ніби спеціально, не торкаєтесь, головного то ви не зачіпаєте, бо щирості у вас нема, все чекаєте що я за головне заговорю. Я всього на рік від вас старша, ми мож сказати однолітки, а ви хочете щоб за головне я почала... Ви мене сюди закликали і ви повинні почати, а ви все чекаєте, що я почну. А я і почну. Бо я лицемірити, бо я лукавити не буду. Я червоніти разом з вами не буду. Віддаю його вам, так, віддаю його вам ! Від нині віддаю його вам! І навіть більше - приказую вам його взяти ! Знайте, що я виходжу за іншого. Все вже вирішено. За місяць я одружуюсь з Врублевським, з Олегом Врублевським. Тай вам не обов'язково знати з ким ! Що ж ви так дивитесь з відкритим ротом на мене, хіба це пасує панні, такій як ви, при розмові відкривати рот і не прикриватись ?! Ви ж так про мене думали,- хіба це пасує пристойній баришні в проститутки йти, так подумали, тільки не сказали, а я скажу... бо я не така як ви, я зла, я зліша вас, а значить гірша вас ! Невже ви думали що я такого Федю, такого ягнятка згублю собою. Невже ви подумали що він такої злості заслуговує. Як така дівчина як я, така злюща баба може позволити собі, може позволити собі такого чистого собою забруднити. Якже люди будуть казати про нього, і вже кажуть, що він з розпустною живе, що він її купив, як м'ясо купив на ринку, тільки на ринку м'ясо дохле, м'ясо мертве продають, свинину продають, а він купив живе м'ясо, свинину живу купив в людській подобі і живе з нею, а вона на шиї у нього, а дітей родити не хоче, бо тільки для блуда він її тримає, годує і квартиру цю оплачую,- все для розпусти її тримає, як наложницю якусь. Не вже ви думали що у мене серця нема, щоб вийти за нього, щоб і його, і його батьків очорнити. Невже його мама, його для такої як я ростила, нє... Нє Оксана Ігорівна, його мама для такої як ти ростила, а я вийду за іншого і уже все вирішено. Полюбить мене Врублевський, чи погубить - все рівно вже. А тепер прощайте.
Дмитрівна була готова вже йти, але з кущів вивалився, так і вивалився тато Оксани. Він був біля мене, ми обоє, як і договорились і наперед вибрали собі місце, щоб усе, по можливості, бачити і чути. Але коли він почув, що я і Ігорівна, можливо одружимся, чи йому нога затерпала, чи так Бог дав, хто його знає насправді, але факт, що він вивалився з куща, за яким ми підглядали, прямо на землю, перед дівчатами, в метрах 7-8 від них, так що було чути як колючки терену порвали йому рукава сорочки і як потім виявилось обдерли трохи лице.
Після такого курйозу тато Ігорівни не відразу знайшовся, він взагалі ще не міг знайтись до кінця цього дня, як виявилось потім, тому мені треба було якось спасти його, бо це саме моя ідея була сховатись тут, і якось треба було вирівняти ситуацію, тому і я вийшов на перед, так що здивування змішене з презрінням і страхом показалось на лицях дівчат.
Але самолюбство моє і гордість, що я став причиною цих подій, наскільки заразили мене, гордість і самолюбство це справжні хвороби, що швидко заражають всю свідомість і відривають її від реальності і я вже був заражений, так що думав, що це зовсім нормально в кущах ховатись і підслуховувати чиїсь розмови. Мені здавалось що всі так роблять, просто на відміну від усіх, мені не пощастило бути виявленим, але загалом нічо такого не сталось, так що можна сміло підійти до дам і поцілувати їм ручки і сказати що вони гарно сьогодні виглядають.
Тоді заговорила Ігоріна, але не до мене, я чомусь в той момент не був їм обом цікавий.
- Ви мене не зрозуміли,Наталія Дмитрівна, зовсім не зрозуміли. Я прийшла сюди, показала вам наші листи, щоб ви переконались, що я у вас його не забираю, що ми просто друзі, а він призначений вам, а не мені, і це що ви таке говорите зараз, це дурниці бо він ваш, завжди був ваш і ці листи це доказ цього, я лиш хотіла з вами побрататись, і доказати вам що я перед ним і перед вами чиста, то я його вам віддаю, точніше сказати я його і не забирала від вас і намірів таких не мала.
Я ж стояв і не вірив, я самолюбовався ще до цієї хвилини, а тепер почув як мене футболять від одних воріт до інших, Дмитрівна мене віддавала Ігорівні, а та наоборот,- Дмитрівні. Я вже нічого не розумів і не знав що робити, але вони обоє все знали і розуміли одна одну, це я бачив по їхніх поглядах.
- І Ігорівна знову заговорила перша :
- Ось ви кажете що ви виходите за іншого, і що вже все вирішено, але ж ви могли мені про це написати і ізбавити самих себе і мене, від цієї нашої розмови і зустрічі. Ви кажете що все вже вирішено, але ваш Федя про це нічого не знає, ви вирішили відкритись тільки тоді, і заявили про вашу помовку з паном Врублевським тільки тоді, коли побачили нашу переписку з Федьою, коли побачили ці листи, от тоді ви і заговорили про свій шлюб з іншим, але це не ви говорили, це ревність ваша говорила, це образа ваша говорила. Ви говорите що віддаєте його мені, та як тільки ми повінчаємся, то ви удуситесь на другий день. Ви його любите. Тільки ви важаєте, що ви недостойні його от і мучитесь цим, і від цього його ще більше любите, що вважаєте його високим і чистим, а себе не такою як він. Але я вам скажу, що хто вважає себе брудним той насправді і чистий. Пам'ятаєте притчу як фарисей і митар прийшли помолитись в храм і фарисей дякував Богу, що він не такий як цей митар, що стояв збоку від нього. Що він, фарисей, чистий, правильний, що дає регулярно десятину, що регулярно ходить в храм, що виконує заповіді, а митар, лиш стояв і не смів навіть очі свої підвести до неба, тільки бив себе в груди і казав - Боже, буть милостивий до мене грішного ! І Христос, коли розповідав цю притчу апостолам, говорив що митар більше сподобався Богу ніж фарисей, ось ви то і є цей митар, а я цей фарисей.
- І чого вас тільки в монастир не взяли ?! - перебила Дмитрівна:
- Чого вас в монастир не взяли, коли ви такі притчі так толкувати вмієте. Може я і є той митар, але замітьте,- я ще в храм не ходила, я ще Богу не сповідалась, тому я ще не той митар, про якого ви там кажете і досить вже, ось усі ми тут, прекрасно, спитаєм нашого величавого Федіра Михайловича, кого він своєю величність ощасливити бажає, чи мене, чи суперницю мою, так Ігорівна,- ви моя суперниця, знаєте чого ?- мені лиш погляду було досить, мені лиш погляду було досить, щоб побачити що ці листи, що вони всі списані і що вони... - Дмитрівна заплакала, сльози так і бризнули.
- Федя ! Федя ! - майже істерично кричала вона :
- Та ти ж подивись скільки тих листів, та це ціла пачка, ціла книжка, цілий роман, бібліотека ціла, а ти мені за цей час тільки три нещасні написав.
Вітер уже на цей час роздув листи по лавці і по траві і було видно що вони всі списані від верху донизу.
- Федя, ти подивись що на цих листах місця то пустого, місця чистого нема, все списане словами, все розписане чорнилом, а мені то ти лиш три-чотири словечка писав. Щоб ти не говорив, щоб вона не говорила, а ці листи і доказ що я тут лишня. Любиш,- то не той з ким живеш, то не та якій признаєшся, не та яку цілуєш, це та з якою говорити мило, якої кожне слово бережеш і пам'ятаєш, якої кожне словечко, чи добре чи зле, кожне слівце якої на серці вирізьблено. Вот головний признак ! Нема мене в твоєму серці Федя ! А я виходжу за ... Пам'ятаєш я тобі говорила за Олега, він один із цих трьох був, коли мене сватали. Ми за місяць одружимся, а ще через два-три відїзджаєм закордон з ним. Повік тебе Федя,пам'ятати буду, може я перший раз в житті людину побачила ! Тобі моя остання сльоза !
Всі ми замовчали. Якась німа напружена тиша настала. Тоді Дмитрівна підійшла до Ігорівни, взяла своїми дрожащими руками її дрожащі пальчики і шепнула :
- А як зробиш його щасливим, якщо буде щасливим з тобою - молитись за тебе все життя буду - може Бог почує і мене, грішну, а ти за мене один раз лиш помолись, більше не треба. А тепер розходимся, досить цих сентиментів... Пора...
І Дмитрівна чуть руками припіднявши плаття перескочила через ще мокру від роси високу траву і пустилась йти геть, майже біжучи. Але пройшовши метрів із 10 зупинилась, зупинилась і крикнула :
- А знаєш Ігорівна, ти ще перемогу не спіши відзначати, може я ще передумаю, може я його ще собі і залишу, а тебе ні з чим додому відпушу. Чого мені такий шанс відпускати. Такого дурачка тобі даром віддавати. Дурак, добряк, з грошами в придачу, тай ще й не жадний, чого ж ліпшого в житті шукати ? Не віриш Ігорівна, вот зараз йому прикажу, Феді твоєму прикажу, і він зі мною тут залишиться, зі мною тут залишиться, а ти сама до дому підеш. Тільки словечко йому одне скажу і він мене вибере, тут же вибере, а до тебе обернеться плечима, не віриш ? хочеш переконатись ? Тут і зараз переконатись ?
- Злість залила лице Дмитрівни і вона вп'ялась своїми чорними очима в голубі, широко відкриті, очі Ігорівни. Так тривало секунд з 10, Ігорівна нічого не відповідала, а тільки здивовано дивилаь у відповідь, очі її повільно обернулись на мене, потім на її батька, тато її теж дивився на неї, вони зустрілись поглядами і кров хлинула в щоки обох.
Тоді і Ігорівна, чуть припідняла своє плаття, сіреньке і стареньке своє плаття і мовчки розвернулась і почала йти геть. Ми всі дивились за нею.
Її вже не було видно з-за кута стежки, пройшло десь 2-3 хвилини і кроків вже не було чути і я мав, я чув, що маю зробити вибір. Або залишитись з Дмитрівною, або побігти за Ігорівною. Чекати більше не мож було. Я не хотів показати свою слабохарактерність і нерішучість, яка й так, здавалось, уже всім зрозуміла і очевидна, а від нещодавнього самохвальства і гордості вже нічого й не лишилось. Треба було щось робити, робити вже ! Робити негайно !
