У сім'ї крамаря сьогодні особливий день, народився їх довгожданий первісток. Назвали його Валер'яном, що з латині означає сильний, здоровий, сміливий. Таким і був хлопчик. Майже ніколи не хворів, лиш часом мав нежить чи застуду, як всі малі діти в дитинстві. Валер'янчик ріс жвавою, допитливою, веселою дитиною. Мав каштанове, злегка кучеряве волосся, ластовиння на носику, яке з часом зникло. Був улюбленцем обох бабусь та дідусів, усіх тіток та дядьків. Родичі обдаровували Вале'рянчика подарунками на всі свята, а також без будь-якої підстави. Сім'я була заможна, хлопчик ріс в достатку, але це не зробило його вередливим або пихатим.
В школі Валер'янчик вчився добре, любив музику і літературу, мав багато друзів, часто їх запрошував до себе додому, де вони робили разом уроки, а потім пили чай з тістечками, та слухали, як Валер'ян грає на скрипці. Батьки його у всьому підтримували, і виконували його забаганки. Коли Валер'янчик захотів на своє п'яте день народження котика, подарували йому, перев'язане великим блакитним бантиком, руде кошенятко. Сусідська кішка якраз розродилась, так що подарунок довго шукати не прийшлось. Валер'янчик так і назвав котика Рудиком. Котик став одразу ж пестунчиком всієї сім'ї та найбільше хлопчика. З того часу Рудик завжди спав у кімнаті Валер'янчика.
Єдине, що затьмарювало тихе родинне щастя, так це те, що хлопчик був сновида. Це почалось, як йому виповнилось сім років. Він почав ходити у сні, інколи навіть по кілька разів на тиждень. Що тільки не робили і куди не возили схвильовані батьки дитину, але нічого не допомагало. Йому оглядали найкращі світила медицини, і всі, як один, заявляли, що хлопчик цілком здоровий і причину сноходіння вони не знайшли. Лиш казали батькам набратись терпіння, і що колись це хлопчик має перерости.
Валер'янчика водили по всіх ворожках та знахарках, про які тільки десь почула від знайомих його мама. Чаклунки його відшіптували, викачували на ньому яйця, обкурювали свяченими травами та відливали воском. За хлопчика молились в церквах та монастирях, його поїли мікстурами, обливали холодною водою, обкладували на ніч грілками, годували вітамінами, та все було намарно. Сноходіння могло зупинитись на кілька тижнів, та потім починалось знову.
Батьки лиш заламували від відчаю руки, коли бачили, як хлопчик вночі, мов зачарований, виходив зі своєї кімнати та прямував на вулицю. Його кімнату перемістили з другого на перший поверх дому, адже боялись, що він може випасти вночі із вікна.
Як би це було не дивно, але найменше кого це хвилювало, був сам Валер'ян. Він нічого не пам'ятав, його нічого не боліло, він як і раніше лягав спати і прокидався в той самий час, лиш ноги були інколи брудні вранці від нічного ходіння.
Подорослішавши, з років тринадцяти-чотирнадцяти, у нього почали з'являтись перші нічні спогади, але все було затягнуто поволокою, мов у тумані, розмите і нечітке.
Їх дім був розташований майже на самому краю містечка. Справа за містом починалась торфовища, болотиста місцевість, куди і в день ніхто не ходив, адже там можна було легко втопитись, ставши не на ту болотяну купу. З лівої сторони було міське кладовище, на ньому був розміщений сімейний склеп родини Валер'яна, де була похована більшість його предків.
Мов уві сні, Валер'яну згадувалось, як він йшов доріжкою через сад, як звернув праворуч від хвіртки, і пішов на болота. Перед очима мерехтіли сотні біло-синіх блукаючих вогників. Одні казали, що то упирі сновигають вночі по болотам, інші, що то маленькі потерчатка, душі померлих неохрещених дітей, з крихітними каганчиками в руках, скачуть своїми кривенькими ніжками з одної купки на іншу. Їхні каганчики то гаснули, то знову загорялися. Вони ще, говорять, вміють кумкати по-жаб'ячому і люблять затягувати подорожніх на гибель в трясовину. Валер'яну пригадувалось, як він стоїть посеред болота, і навколо нього товпляться крихітні істоти, здається, він навіть бачив їх маленькі бліді личка в тьмяному світлі каганців, і як вони з подивом на нього дивились.
Валер'ян би так і думав, що йому це все снилося, якби прокинувшись, не бачив сліди від торфу на килимі перед ліжком і свої чорні, як дорога, підошви ніг. Він швиденько біг у ванну кімнату, мив ноги, замітав з килима землю, перевіряв чи не лишив він болото при вході та коридорі, і як нічого не бувало, вітав батьків з добрим ранком та сідав снідати. Валер'ян давно зрозумів, що стан він свій змінити не може, єдине, він намагався вберегти від хвилювань батьків.
В останніх класах школи спогади стали ще лячнішими. Валер'ян зрозумів, що почав ходити на кладовище.
Темна, глибока, безмісячна, хоч око вибери, ніч, задушлива тишина, цвинтарні ворота з кованої крученої арматури, чорні обриси дерев навколо кладовища, і сірі надгробні плити. Він блукав між ними, бачив, як на свіжих могилах сидять мерці, і розказують один одному про тяготи і болі свого вже завершеного життя, їх душі ще не відійшли на той світ, і вони ходили тут, між живими, по землі. Між могилами інколи снували старі зморшкуваті відьми, хоча були і молоді гарні.
“Босорканями їх називають”, - згадав Валер'ян, так йому колись розповідала улюблена нянечка Марія. Вони сюди приходили по цвинтарну землю для проведення своїх чорних ритуалів. Подекуди на могилах догорали свічки у ліхтарнях, що родичі принесли на роковини чийоїсь смерті.
Але потім знову був сонячний ранок. Весь дім пахнув свіжозвареною татковою кавою, на кухні шкварчали на вершковому маслі млинці, прибіг Рудик, хотів побавитись в м'ячика, служниця Марта несла у вітальну тацю зі сметаною та вишневим варенням, мама припрошувала як найшвидше сісти до столу, щоб мати вдосталь часу для сніданку. Крізь мереживні фіранки у вітальню пробивались пучки сонячного світла, цокав старий настінний дзиґар1.
Валер'ян вийшов з дому із ранцем, обернувся і поглянув на свій чудовий чепурний дім, маму, яка стояла у вікні і махала рукою, немов він не до школи йшов на півдня, а відправлявся у подорож, і всі примари зникли.
“Та що мені тільки може не приверзтись у тому сні. Надумав я все собі, може я вночі по садку ходжу, а мені в той час сняться усілякі відьми і потерчата”, - заспокоював себе Валер'ян. “Нянечка читала мені багато казок у дитинстві та розповідала усяку міську бувальщину, ото і виріс я з такою буйною фантазією. Треба частіше бувати на свіжому повітрі”. І вирішив сьогодні піти з однокласниками на морозиво, біля школи якраз відкрилась нова цукерня.
Кілька днів було затишшя, Валер'ян відігнав від себе усі нічні жахіття і багато гуляв по місту з друзями. В четвер після занять по музиці Валер'ян прийшов додому у гарному настрої, повечеряв, почитав, як завжди, і ліг раніше спати.
І знову йому сниться, що він виходить на ґанок, проходить повз кілька останніх сусідських домів, стоїть перед брамою цвинтара, тут він вже всередині сімейного склепу, в гранітній підлозі з'являються сходи, він спускається вниз по тридцяти трьох сходинках, які закінчуються старезними дерев'яними хробачливими дверима, відкриває їх, і вступає в підземний склеп, якого насправді не існує. Двері за ним зачиняються, перед ним стоїть висока постать в чорному плащі з накинутим до очей каптуром.
І тут Валер'ян прокидається, ні не в себе у ліжку, а в тому підземному склепі. Йому знадобилась добра хвиля, щоби прийти до себе. Валер'яна охопив невимовний жах, він думав, що спить далі, кілька раз вщипнув себе за ногу, згадав у паніці про усвідомлені сни, в яких треба щось прочитати, щоб зрозуміти чи це сон. Окинув очима підземелля, це був просто широкий довгий коридор з голими стінами з одного боку і зачиненими дверима з іншого. Крім Валер'яна і темної постаті там більше нічого не було. Валер'ян згадав ще про руку, різко підніс її до лиця, і зміг чітко побачити всі пальці та навіть їх порахувати.
Темна постать засміялась сухим коротким сміхом: “Ти думаєш ти спиш? О ні, ти вже проснувся”. Лице було закрите, Валер'ян міг бачити лиш руки з тонкими довгими пальцями.
“Ти знаєш, у кожної сім'ї є пам'ять, ти знаходишся у склепі своєї родинної пам'яті. Найбільший тягар, який лягає на плечики дитини, це трагедії і привиди минулого її батьків та дідів. Прийшов час тобі подивитися у вічі болей твого роду”, - продовжила постать. Вона відчинала перші двері, заштовхнула туди Валер'яна, і вони за ним з ляском зачинились.
В кімнаті теж було порожньо, лиш на підлозі сиділа молода жінка, у мокрому одязі, з блідою синюшною шкірою, з її темного волосся скапувала вода. “Потопельниця”, - промайнула думка у голові Валер'яна. Він чомусь одразу збагнув, що це його прапрабабуся, яку насильно видали заміж за старого нелюба. Білий світ їй був немилий із ним, навіть, коли народився хлопчик, прадідусь Валер'яна по батьківській лінії, це не помогло її втримати, і вона втопилась у ставку. Валер'яну згадалось, що колись, в глибокому дитинстві, нині вже покійна сусідка розповідала йому про цю сімейну трагедію, а батьки ні словом, ні півсловом ніколи не обмовились про це. Валер'ян на мить побачив її очима темну воду над головою, глибину, в яку вона занурювалась, відчай, який вона відчувала, думки про ту нещасну дитину, що лишилась, але вона не поворухнула і пальцем, що себе врятувати. І ось тепер з відсутнім поглядом, немов і не розуміючи, що тут, вона сиділа перед Валер'яном.
Що він міг зробити, чим він міг їй помогти! Валер'ян досі відмовлявся вірити, що це не сон, підбіг до дверей і з силою почав гримати кулаками, щоб його випустили. Двері відкрились, постать в коридорі показала Валер'яну рукою на наступні двері, і він, не пручаючись, зайшов у них. Там напівсидів, напівлежав солдат, весь обмотаний подекуди закривавленими бинтами: “Мій прадідусь”, - Валер'ян його впізнав, у креденці2 до тепер стояла його фотографія. Валер'яну багато розповідала про нього бабуся, як його молодого забрали на війну, як в окоп упала і розірвалась граната, ранила його осколками, прадідуся забрали до військового шпиталю, та, на жаль, він там помер. Залишив після себе вдову з двома маленькими дітьми. Валер'ян подивися в очі раненому солдату, у них він бачив саму німу біль. І тут Валер'ян не знайшов, що сказати, лиш мовчки стояв.
Двері самі відчинились і постать сказала: “Виходь, в тебе нічого не виходить, ти нічого не зробив, спи далі!”
Валер'ян розплющив очі, міцно стискаючи в руці простирадло - ще ніколи він так не радів ранку.
Чому йому це все показали, до чого тут він? Там в тому склепі поховане минуле, а минуле не змінити, все пройшло, вода вже втекла, історія написана, людей вже тих немає.
Весь день він був сам не свій, не їв, не чув ні слова з того, що говорили вчителі на уроках, на перерві сидів окремо від всіх у їдальні. Кому він міг таке розказати, хто б йому повірив. Друзі засміяли би швидше всього, а батьки з переляку почали би знову возити по лікарях, думаючи, що син почав втрачати глузд.
Валер'ян з острахом чекав ночі, довго сидів і гладив Рудика у кріслі-гойдалці, замкнув свою кімнату зсередини на ключ, а сам ключ сховав на дні шафи. Правда, перед тим, сам не розуміючи чому, він взяв у вітальні зі стола недопалок свічки і сірники, та поклав їх на нічний столик біля себе.
Знову цвинтар в тумані, склеп, сходи, чорна постать в коридорі і Валер'ян вдруге проснувся. Його вже не охопив такий жах, як учора, і він одразу зайшов у перші двері, на які кивнула фігура в каптурі. Там далі сиділа жінка-потопельниця. Валер'ян запалив недопалок свічки, яку тримав у руці, сів на землю, поставив свічку між собою і нещасною... і почав говорити. Він сказав їй, що давно вже немає того старого діда-нелюба, за якого з плачами її пошлюбили, батьки її прокляли ту годину, коли надумали видати її заміж, знадившись на його гроші, без неї виросла її дитина-сирота, засипали той ставок, у якому вона втопилась, її рід розрісся, у неї багато правнуків, і вона може нарешті спочити з миром. І тут нещасна стрепенулась, неначе зі сну, підняла свої очі, і їх погляди зустрілись: “Спочивай, спочивай, люба прабабусю, твій відчай минувся, усе скінчилось”, - і вона, зітхнувши, зникла. На підлозі лишилось лиш кілька крапель води.
Валер'ян узяв свічку, піднявся і сам попрямував до другої кімнати. Там теж сів і поставив свічку перед своїм прадідусем. Біль прадідуся висіла у повітрі. Він говорив з ним, сказав йому, що війна скінчилась, заросло те поле, на якому йшли бої, там навіть пшеницю засіяли, давно сконали ті, хто почав цю війну, його дружина вдруге вийшла заміж, й інший чоловік вигодував його дітей, діти стали лікарями і врятували безліч життів. У дідуся покотилась по лиці сльоза, він дивився на тепле світло свічки і його погляд зм'як. Валер'ян сказав, що там його чекають товариші, пора відійти і залишити тут все, і дідусь теж зник.
“Добре, добре, - подумав про себе Валер'ян, - вони мене почули”.
Валер'ян думав, що все скінчилось, і він виконав свою роботу, але вийшовши в коридор, побачив, що постать у плащі тримає відчиненими треті двері, запрошуючи його туди. У третій кімнаті він побачив виснажену зморену жінку, яка тримала на руках худесеньку, подібну на скелетик, дитину. “Голод”, - зрозумів Валер'ян. Його прапрабабуся пережила голодний неурожайний рік. Молодше померло, вижила тільки старшенька дівчинка, бабуся мами Валер'яна. Він тепер зрозумів, чому мама завжди заставляла його доїдати з тарілки все до останньої крихти, і найбільше не любила, коли викидають їжу. Вона її роздавала, сушила хліб на сухарі і годувала в зимі пташок, лиш би їжа не пропала. Мама інколи говорила про голод, але скупо і мало, зсутулювалась і немов сама хотіла витіснити це горе із своєї пам'яті.
На тонесенькій, мов мотузка, шиї трималась обтягнута лиш одною шкірою голівка, великі очі аж позападались, дівчинка простягала до нього свої кістляві ручки і жалібно просила хліба. У Валер'яна нічого не було, він не міг її нагодувати. Слова тут були марні. Валер'ян розізлився від власної безпорадності, пішов до постаті і почав питати, чи має вона щось для дитини. Постать мовчала. Останнє, що він пам'ятає, як він копнув ногами старі дерев'яні двері і хотів вибігти наверх.
Наступного дня він вже не боявся, був рішуче налаштований і не пробував заперечити у свої голові, те, що відбувалось вночі. Валер'ян нарешті зрозумів, що якщо йому це показали, значить він може щось змінити. Помагав мамі цілий день в садку із квітами, ввечері перед сном прокрався на кухню, набив повні кишені хлібом і сухарями, не замикав більше на ключ двері, і в одязі і взутті ліг спати.
Вночі він прийшов до себе ще на сходах склепу, відчинив червиві двері і зразу попрямував до третьої кімнати. Дістав з кишень хліб і дав його дитині, яка без перерви плакала. Дитина замовкла, пильно подивилася на Валер'яна і почала їсти. Вперше за сотню років її голод був втамований. Валер'ян виклав з кишень перед ними обома весь хліб і сухарі, і попрямував до дверей, коли обернувся, в кімнаті вже нікого не було.
В коридорі постать теж зникла. Валер'ян піднявся сходами, вийшов із склепу, пішов навпростець через кладовище, далі через поле, оминаючи болота, дійшов додому, зняв взуття, зайшов у свою кімнату, роздягнувся і ліг спати.
Більше він ніколи не ходив у сні. Якось мама сказала за обідом: “Пан професор таки мав рацію, наш Валер'янчик нарешті переріс свій лунатизм”. Валер'ян лиш посміхався про себе.
Закінчивши школу, Валер'ян вирішив стати істориком. Як він ніколи не забуде історію своєї сім'ї, так він і не дасть, постановив він собі, піти в забуття історіям інших. Адже минуле нікуди не зникає, воно продовжує жити у підземеллях сімейних склепів.
Тлумачення від авторки: ця розповідь описує таке явище як трансгенераційна травма. Психологічні травматичні події, пам'ять про які передається через покоління. Вона записується у генах, як доказала вже наука, її відголоски відчуваються на собі нащадки, які і не знали, що пережили їх предки.
Спроби витіснити, забути не працюють. Сором, страх, приниження, тривога, почуття вини, голод, війни, заслання, зневіра передаються невербальним шляхом і тягарем лягають на кожне наступне покоління. Діти їх зчитують від своїх батьків через мову тіла, міміку, інтонації, мовчання, моменти зніяковілості, і навіть уникання певних тем. Чим більше вперто замовчуються трагедії і втрати із сімейної історії, тим потворнішими стають їх привиди.
