День обіцяв бути гарним. Початок листопада був, на диво, сонячний і нехолодний. Дерева стояли вже голі, але під ногами ще шурхотіло опавше жовте листя. Алхімік і доктор Бальтазар збирав у кімнаті свої речі до клунку. Він приїхав лиш погостювати до міста на кілька днів і зустрітися із своїми спільниками та однодумцями. Вони обговорювали нові хімічні речовини та сплави металів, отрути та ліки, які створили у своїх напівтемних лабораторіях, де завжди в печах горів вогонь. Головною пристрастю в житті алхіміка Бальтазара були мінерали. Він вважав їх першими і справжніми квітами землі. Вони з самого її створення ховались у вічній пітьмі її надр. Мінерали, на його думку, були найпершими формами життя, які тут були, ще до появи найменшої живої істоти. Як із морського дна проростають корали, так із землі кристали рожевого кварцу, гірського кришталю чи турмаліну. Кожен мінерал чи коштовний камінь був для нього свідком народження молодої Землі. І найменший камінчик бачив історію людства зі всіма його трагедіями та падіннями цивілізацій. Для алхіміка навіть найкоштовніші та рідкісні каміння мали найбільшу цінність в своєму первісному виді, ще до огранки. Він їх брав у руку і пробував почути їх історію про те, як вони лежали мільйони років і чекали, як їх хтось знайде і підніме до сонця. Це потім вже вельможі та прості люди захоплювались їх заворожуючою красою, коли ці камені прикрашували корони та вставлялись в перстені. Бальтазару здавалось навпаки, що коштовні каміння сковували в оправу, робили їх послушними лиш для чиєїсь потіхи. А камені потрібно було слухати, давати їм волю, лиш змити із них бруд у чистій воді і милуватись ними.
Бальтазар розглянув ще раз аквамарин, малахіт, кілька шматків бірюзи та тигрове око на руці коло вікна, потім обережно завив їх у клапоть тканини і сховав у нагрудній кишені. Тигрове око алхамік собі уявляв краплинкою сонця, яка колись капнула з небес і застигла, так і лишивши в собі його золоте тепло сяйво. Бірюза немов увібрала усю прохолоду і блакить неба та праокеану. Алхімік поскладав до клунку кілька мішечків із кольоровими порошками, отруйними сушеними травами, зав'язав його, накинув теплий дорожній плащ, що захищав від негоди, і вирушив в дорогу. До рідного міста він мав добратись до опівночі.
Вже на вулиці він поснідав хлібом, яйцями та сиром, узяв із собою шмат пирога та баклагу води і в бадьорому настрої вийшов за ворота міста. До обіду погода була чудова, сонце присвічувало і не відчувалась осіння прохолода. Минув кілька сіл, пройшов попри ліс і вийшов на польову дорогу. Найдовший шмат дороги пролягав через поле, на випадок дощу сховатись було нікуди. З полудня погода, мов на зло, почала псуватись, сонце сховалось, небо затягнули олов'яні хмари і почало накрапати. Мряка перетворилась на зливу, яка розмісила поле на в'язке болото. Ноги грузли в ньому, йти ставало щораз важче. Алхімік сповільнився і тратив щораз більше сили, щоб пересуватись уперед.
“Так до опівночі я додому не доберусь, де ж тут заночувати можна, не на сирій польовій землі мені же спати”, - думав Бальтазар, як пережити цю ніч.
Згадав, що як звернути ліворуч від дороги, можна дійти до покинутого замку, кругом нього була пустка, на кілька миль не було і найменшого поселення, лиш збоку коло замку ріс сосновий ліс. Алхімік вирішив, що це все краще, ніж загрузнути по коліна в грязюці, за кілька годин польову дорогу геть розмило. До рідного міста він би вже тепер не дійшов і до рана. Поле поволі закінчилось, по траві, хоч і без стежки, та йти вже ж було легше. Де-не-де проростали молоді сосенки, сосновий бір розростався, не було нікого, хто би його рубав, чи відвойовував у поля, природа забирала своє назад.
Через пелену дощу показався замок. Бальтазар здивувався, коли побачив його зблизька, він мав цілком пристойний вигляд. Не було і слідів руйнувань, здавалось, що його мешканці просто поховались за стінами від негоди. І як тільки закінчиться злива - прислуга і робітники висиплються із замку на подвір'я і тут знову завирує звичне життя. Вже на сході до замку алхімік побачив частково покришені сходинки, але ж замок вже був покинутий кілька століть. Важко зі скрипом відчинились вхідні ворота, всередині замку було тихо, на другий поверх вели широчезні сходи, по яких можна було проїхати і двома возами з кіньми. По безкінечних залах йшла луна від кроків, на стінах висіли зітліли клапті колись барвистих тканих гобеленів. Усе цінне із замку було давно розграбоване. Але це тільки на перший погляд: коло каміну в бальній залі стояла ще кочерга, якою колись перевертали поліна у вогні; у наступній залі за кам'яною лавкою лежав запилений свічник; на каміні стояло кілька надбитих ваз; під столом Бальтазар знайшов металеву погнуту чашу. Якщо тут в перших залах при вході можна було знайти стільки речей, що ж тоді могло критись у віддалених кутках чи підвалах.
“Вікна побиті, ніч буде холодна, треба вогонь, щоб зігріватись”, - спало на думку Бальтазару.
Поки не стемніло він вирішив піти в підлісок назбирати дров. Залишивши клунок із речами у залі, він взяв дві порожні торби і вийшов надвір. У сосновому лісі було тихо, не чулось періщення дощу, повітря було навіть дещо тепліше, ніж назовні. Земля була встелена сухими хвойними голками і мохом, здавалось, що ступаєш по м'якому килимі. Бальтазар просто бродив лісом, і вдихав сосновий дух на повні груди. Тут саме повітря, насичене хвойними оліями, було цілюще. Алхімік набрав спочатку грубших дров і притягнув їх до сходів замку, потім трохи тонших і вкінці почав збирати хмиз для розпалювання. Тільки тепер він помітив, скільки тут росло грибів: маслюків, білих грибів, моховиків та рудих лисичок. Назбирав їх повну полотняну торбу, в іншу поскладав дрібненький сухий хмиз, узяв під обидві руки ще по оберемку і поволі переніс все за кілька заходів до зали. Ще не звечоріло і алхімік надумав побродити замком.
Бальтазар не міг згадати, чому цей замок покинули і згодом вилюдніли усі поселення, тепер від них навіть і хаток напіврозвалених не лишилось. Усе заросло травою і кущіма. Тут колись мала бути дорога, кузні, крамниці, стайні; котились підводи зі збіжжям та крамом; проїжджали карети вельмож; із замку виїздили мисливці на конях в оточенні собак; була якась церковця, в неділю лунали дзвони; бігали діти, ґелґотали гуси, спали на сонці коти, сварились перекупки, а потім враз все зникло. Лишилось поле, пустка і ліс, що розростався. Алхімік пообіцяв собі, що як тільки він добереться до міста, то одразу ж навідається до архіву, щоб вивчити історію замку.
Про замок просто всі раптово забули. Тут можна було влаштовувати ярмарки, свята, зробити з нього академію, галерею, притулок, що-небудь, натомість його немов ніколи і не було. Подорожні якийсь час оминали замок, а потім взагалі його викинули з пам'яті, про нього навіть ніколи не згадувалось в розмовах.
Одні зали переходили в інші, замок був величезний, мав кілька ярусів, балконів, оглядових площадок, кухонь, бібліотеку, в його надрах ховалось багато комор, схованих камер, переходів, потайних дверей, були навіть підвальні зали, в яких колись велись закриті ради. Бальтазар далеко не заходив, боявся, що потемки потім не знайде дорогу назад. Нарешті взявся розводити вогонь. От що-що, а вогонь алхіміки розпалювати вміли. Сосновий хмиз вмить спалахнув, немов на нього жбурнули дрібку пороху. Полум'я в каміні не горіло з добрих три століття. Бальтазар витер рукавом знайдений свічних, дістав з торби дві свічки, запалив їх і поставив біля себе. Мирно потріскували грубі гілки, помаранчеве світло заповнило простір. Прийшов час вечері, усі гриби алхімік нанизив на гострі гілочки і спік їх на вогні. Вони стали чудовим доповненням до картопляного пирога. Тепло розлилось по його втомленому тілі. Злива в полі перетворила його ніч на справжню пригоду, тепер йому належало розгадати таємницю забуття цього замку. Але не сьогодні.
Алхімік дістав із кишені куплене в крамниці каміння. Як морські губки вбирають воду, так кристали поглинають світло. Коштовне каміння вбирало будь-яке світло в себе: і від сонця, і вогню. Вони його перетворювали в собі в бризки веселки і випускали назад. Аквамарин таємниче виблискував на долоні у світлі полум'я, розливаючи міріади осколків відблисків довкола. Деякі з них продовжували світитись навіть в повній темноті, ще раз доказуючи Бальтазару, що це були земні губки, які пролежали в землі мільйони років і тепер жадібно всотували в себе сяйво світил.
Бальтазара почало хилити на сон, тепло і шум дощу заколисували. Раптово зі стін почали виходити тіні, Бальтазар подумав, що це гра світла в напівпітьмі, до того він вже майже задрімав. Тіні почали згущуватись, набирати людських обрисів, потім ще інші тіні почали виходити з проходу із сусідньої зали, і стали колом навколо алхіміка. В каміні палахкотів вогонь, біля нього сидів у плащі скоцюрблений алхімік, оточений півкільцем зі стіни нічних примар, за вікном бив дощ. Вони були немов із сірого серпанку, але Бальтазар бачив їх очі, міг розгледіти їх обличчя, а також стародавній одяг. Чим більше вдивлявся він у їх лиця, тим чіткішими і виразнішими вони ставали. Але як тільки він на мить відводив вбік свій погляд, вони знову перетворювались на розмиту млу.
“Ми спостерігаємо за тобою, як тільки ти ступив на сходи замку. Давно тут не було ні одної живої душі. Ми вже і забули, що це таке. Ти алхімік? Любиш мінерали і кристали? Ми бачили, як ти із захопленням розглядав їх у відлисках вогню. І так, твоя правда, вони тут довше від нас усіх на цій Землі. Ти незвичайна людина, прагнеш пізнавати таємниці світу і елементів, але пам'ятай, він так і залишиться для нас незбагненним. За кожними відчиненими дверима, буде з'являтись десять нових, та твоє завдання і є, щоб їх відчиняти - одні за другими” , - промовив один із привидів.
Бальтазар мовчав, не так він собі уявляв закінчення цього чудового затишного вечора. Зараз він вже мав мирно спати і набиратись сил для продовження подорожі.
“Недаремно цей замок оминають, так може і на краще, що його всі забули”, - промайнуло в нього в голові.
“Так, замок дійсно всі забули, який зараз рік літочислення, ми втратили їм лік ще кілька століть тому”, - привиди могли читати його думки. Бальтазар втратив від приголомшення дар мови, хоча він міг тут без неї обійтись.
“Хто ви , хто ви такі?” - запинаючись, але все таки вголос витиснув він із себе.
“Ми - неприкаяні душі, що живуть тут і чиї долі переплелись із долею самого замку. З тих пір, як з нього зникли люди, час перестав для нас існувати. Ми тут блукаємо ночами по його підземеллях, коридорах, стоїмо на оглядових майданчиках веж і вдивляємось під пеленою ночі у світ. Та нічого ми не бачимо, окрім пітьми поля і лісу, що навколо розростається. Чуємо, як тріскотять і тягнуться вгору стовбури сосен, і так лиш розуміємо, що час біжить і не завмер на місці. Восени та зимою, коли надворі сіро і туманно, і все застелила мряка, ми починаємо снувати замком і за дня. Можна було б побачити сірі розмиті тіні, що пливуть по залах, якби хтось заглянув у побиті вікна, але ж ніхто ніколи не зробив цього. Ми спостерігали за тобою з оцих ось вікон, як тільки ти підійшов до замку, тобі вартувало лиш підняти свої очі, і ти б нас уже помітив”.
“Чому ви стали неприкаянами душами?”, - спитав Бальтазар.
“ Ось я, - виступила вперед із кола перша тінь, - тут із самого початку. Я працював робітником, ще коли лиш закладали підвалини замку, загинув на будові від нещасного випадку і моє тіло просто засипали землею і продовжили роботи далі, ніхто і не спробував мене похоронити по-людськи на кладовищі. І до тепер лежать мої останки тут під підземеллями, я став самим замком”, - закінчила свою історію перша неприкаяна душа і стала назад в коло.
Одразу ж виступила наступна.
“Я тут служив вартовим, хтось позаздрив мені чомусь і доніс, що я готую замах на самого короля, чого я ніколи і в снах не помишляв, і мене кинули у замкову в'язницю. Помістили мене у тісну малесеньку камеру без вікон, яку освічував тільки смолоскип на стіні в коридорі. Мене допитували, намагались довідатись, чи маю я спільників у замку, катували, відливали холодною водою, коли я втрачав від болю свідомість і кидали назад у камеру. На свято жнив, яке тут з пишністю святкували, і більшість вартових замку та прислуги гуляли в місті, про мене всі забули на кілька днів. Не було кому принести і кухля води. Я довго страждав від серпневої духоти та нестерпної спраги, аж поки із останніх сил встав і пройшовши крізь грати, опинився в коридорі. Тільки обернувшись назад і побачивши своє тіло в камері, я зрозумів, що помер”.
“Я молода кухарка, яку тільки прийняли на роботу до замкової кухні, і мене одразу ж возненавиділа перша придворна дама. Вона не могла стерпіти моєї краси та молодості. У мене ж було таке саме біленьке кучеряве волосся, як колись у неї, сірі очі і маленькі тендітні ручки. У мені вона бачила себе і свою в'янучу вроду. Я була щоденним нагадуванням її минувших молодих літ, попереду їй вишкірялась своїм беззубим ротом зморшкувата старість. Одного дня вона забажала, щоб я прийшла до її покоїв і пригостила мене рожевими мармеладними цукерками. Вони пахли малиною і трояндовими пелюстками. Тієї ж ночі я померла від отрути, яку вона додала до тих цукерок. Наступного дня перша придворна дама наказала, щоб з її кімнати винесли люстро, і більше ніколи не заходила у бальну залу, в якій були розвішені дзеркала вздовж стін”, - розповіла теж свою історія третя тінь із обрисами жінки у довгій сукні.
“ Я позашлюбний син короля і тієї придворної дами. У короля не було синів, родились лиш самі дочки. Був лиш я, один незаконний син. Королева боялась, що колись я може вчиню заколот, як король постаріє, та захочу сісти на його престол і веліла вірним слугам мене малого задушити. Як колись побачиш на верхньому ярусі силует дитинки, що бігає коридорами, то це моя дитяча душа не може знайти собі спокою, через те, що їй не дали прожити її життя” , - говорила наступна розмита постать.
І так один за одною вийшли та розповіли про своє життя та трагічний кінець усі неприкаяні душі. Голоси їх то лунали по залі й відбивались від голих стін, то, здавалось Бальтазару, лиш звучали в його голові. Тепер він справді зрозумів, чому їх долі переплелись із долею самого замку. Цих нещасних усі викидували із пам'яті одразу по їх кінчині: нікого не хвилювала несправедливість, байдужість чи жорстокість з якими з ними обійшлись. За ними ніхто в замку не тужив, не плакав, не пом'янув їх душі, не поставив за них свічку. Життя у замку не призупинялось і на найменшу мить - далі неслась музика і сміх, грали бали, лилось вино, варились наїдки, в дворі трубіли роги мисливців. Тому те саме забуття чекало і на замок.
“Ходімо в підземелля, ми покажемо тобі, які тут ховаються скарби”, - в один голос вимовили душі.
Алхіміх взяв в одну руку мідний свічник із двома свічками, в іншу грубу соснову гілку, яку запалив від каміну, і в оточенні неприкаяних душ рушив в надра замку. Душі його вели. Вони йшли довгими коридорами, нарешті спустились сходами вниз. Під землею був схований по розміру такий самий замок, як і над нею. Вже через кілька поворотів та ходінню по переходах і коморах, Бальтазар збився з пантелику і не знайшов би без них, швидше всього, виходу звідусіль. Він боявся, що душі замку його тут кинуть, і він буде блукати наосліп по нескінченному підземеллі, коли догорять свічки і гілка. Майже у кожній великій залі, були потайні двері, які вели в якісь сховані комірки. Деякі з них були порожні, і інших стояли полиці із скрученими папірусами і рядочками запилених книг.
“Ось мені би їх всіх прочитати”, - в Бальтазарі прокинулась цікавість алхіміка.
“Ти їх прочитаєш, але не зараз”, - знову неприкаяні душі відчули його думки.
В одній із маленьких комірчин котрась із неприкаяних душ натиснула на майже невидиму кнопку в стіні, її обрис лиш здавався розмитими природніми прожилками у камені, і в гранітній стіні відчинились двері. Вони вели в простору скарбницю - ось де було серце замку. Усе було заставлене більшими і меншими скринями. Деякі були з них зовсім древні, їх мідні обідці стали зеленястого кольору, а замки покрились ржою.
“Відчиняй її”, - перша неприкаяна душа кивнула на одну зі скринь.
Алхімік поставив на більшу скриню свічник, і відкинув зі скрипом віко. Там лежали рядами поскладані золоті злитки, вони видавали рівне тепле сяйво у світлі вогню. В іншій лежали щирі золоті монети, різних періодів з портретами королів, ще в наступній - срібні. Невеличка скринька було вщент наповнена білими молочними перлами, Бальтазар занурив в неї руку і бавився ними, ніби горохом в мішечку. Там були сімейні герби, срібні столові прибори, кинджали, які не втратили своєї гостроти, брошки, сережки, намиста, люстерка із морських мушель і золоті браслети. І ось заблискотіли в наступних скринях коштовні каміння. Бальтазара охопило справжнє піднесення, він уповався їх магією. Смарагд, немов увібрав в себе всю зелень соснового лісу і випромінював багатство і силу природи, гранати і рубіни - жар вулканів, діаманти - кришталеву чистоту води.
“Ти знаєш, чому ти тут? Бо ми знаємо, що ти не хочеш ними володіти, лиш любуватись ними, вивчати їх”, - душі пояснили чого привели його сюди.
“Бери золота скільки тоді потрібно”, - додали вони.
Алхімік набив всі кишені золотими монетами, і вони так само вивели його нагору. Лиш довівши його до зали, де він вирішив ночувати, сказали: “Ну все, а тепер спочивай”, - і вмить зникли.
Бальтазар закутався в плащ, і заснув перед каміном, від якого все ще йшов жар.
Ранок був сонячний, немов і не було ніякої негоди, земля вмилась від пороху і стала ще зеленіша.
У лабораторії алхіміка все було, як завжди - у печі горів без перестану вогонь, який підтримували по черзі три учні. На його письмовому столі так і залишились розкидані, частково списані листи паперу і перо - учні без нього не наближались до столу і нічого там не перекладали. Вздовж стіни на полицях стояли різноманітні баночки і колби з барвистими порошками і гранулами, лежали шматки різноманітних металів. Учні саме топили у печі золото, розкатували його на пластини і намагались зрозуміти при якій товщині золото ще гнеться, а при трохи товщій вже починає ламатись.
Бальтазар дістав із кишені мінерали і відніс їх до крихітної комірчини в лабораторії. Тут він тримав свої найцінніші екземпляри, але навіть найкоштовніші із них не могли зрівнятись із дорогоцінним камінням із підземелля замку. Комірчину алхімік закривав на колодку, для нього кристали мали більшу значущість, аніж золото чи срібло. Він попросив учнів вийти і довго сидів коло печі. Намагався осмислити події в замку - важкі кишені з золотом свідчили про їх дійсність, і що йому робити з цим далі.
Алхімічна лабораторія Бальтазара знаходилась у підвалі двоповерхової кам'яниці. На першому поверсі Бальтазар жив із своїми учнями. Другий належав якомусь іншому власнику і пустував. Тепер він міг викупити і другий поверх і переобладнати його під робочі кабінети. Золотих монет вистачило б і на купівлю таких кількох будинків. Сказано - зроблено. До лабораторії він купив багато обладнання і подарував новий одяг і взуття учням.
Пройшла осінь, наступила довга сніжна зима, життя сповільнилось, темніло вже по обіді, стало більше вільного часу і Бальтазар вирішив нарешті взятись за вивчення історії замку. Зимові вечори він проводив у міському архіві. Цеглинка за цеглинкою він відбудовував його історію, сторінка до сторінки складались і плелись у гобелен. Тільки не в зітлілі обривки, які висіли по залах замку, а барвисте панно.
Колись за давніх часів на місці замку були пасовиська, днями чутно було лязкіт пастуших батогів, мукання корів і блеяння овець, потім король вирішив тут зробити свою головну резиденцію. Почали копати підземелля для майбутнього замку: “Ось в цей час десь і загинула перша неприкаяна душа”, - промайнуло в голові Бальтазара. З вивезеної землі зробили насипи з північної сторони. Закладення підвалль, комор, залів, потайних ходів і кімнат тривало ж стільки, як і саме будівництво замку. Король зайшов у нього сивим старцем і пожив там лиш кілька літ. Історія замку була переповнена придворними інтригами, боротьбою за трон між кількома наслідниками, описами пишних балів і прийомів. Десятки листків були списані перерахуванням данини, що збирали в різні правління: шкіри куниць, зерно, мед, яйця, масло, срібні монети, полотно. Кілька книг були присвячені звичаям та святам поселень в окрузі. Як і сказала одна із душ, найбільше святкували часи серпневих жнив. У місті та селах влаштовувались гуляння, пеклись медові коржі, наливали усім бажаючим по чарчині вина. Чим багатший був урожай, тим довше тривали фестивалі з музикою та театральними дійствами.
Окремо говорилось про придворних лікарів, алхіміків та астрологів. Цю частину історії замку Бальтазар вивчив особливо уважно. Знайшов навіть кілька старовинних рецептів мазей, переписав їх і вирішив з початком весни вирушити на пошуки потрібних трав. Деякі королі були милосердні до свого народу і не душили їх даниною, інші - жадібні і марнославні, треті - войовничі і проводили більшість часу в походах чи на полюванні. Та поступово замок почав занепадати, почалось все з засушливого року - дощу тоді не випало ні восени, ні літом. Пасовиська вигоріли і пожовкли, прийшлось переганяти худібку в зовсім далекі місцини. Поле аж курилось, земля в руках розсипалась на порох. Майже висохла річечка, що пробігала через місто. Перший раз за більше, ніж століття не проводились святкування серпневих жнив. Урожаю не було, в розпеченому повітрі в місті панували сум і приреченість. Восени частина міщан знялась зі своїх нажитих місць і відправилась шукати кращої долі десь інде. Життя зупинилось і в замку, не було чути музики і пишних святкувань, звільнили частину замкових слуг. Коли зменшилось населення міста і навколишніх сіл, то і данини стало менше, позакривались крамниці та кузня. Рік за роком перепис жителів в архівних книгах показував про повільне запустіння, врешті закрили і церковцю, бо не стало кому до неї ходити. Від тоді в літописах згадувалось про замок все рідше і рідше, а потім і взагалі замок зник зі сторінок хронік і відправився в людське забуття.
Бальтазар згорнув пожовклу книгу, ось і все - тепер йому стало усе зрозуміло. Згадав про неприкаяні забуті душі, які, мабуть, зараз блукали коридорами замку. За вікном архіву падав лапатий сніг, він собі уявив, як в ту залу, де він ночував, залітають пухнасті сніжинки, а сосни дрімають під шапкою снігу.
Бальтазар купив за золоті монети із підземелля шмат гірського кришталю, цитрин, бурштин із застившою комашкою всередині, опал, топаз та альмандин. Закінчивши із замком, Бальтазар взявся за вивчення світлових якостей кристалів. Він розглядав їх при світлі свічки та вогню в печі, крутив їх із усіх боків в руках, пробував зрозуміти, як коштовне каміння вбирає та віддає світло. Потім виходив з ними на вулицю, і робив те саме при сонячному світлі. Під ранковим сонцем коштовне каміння м'яко розливало сяйво, воно, немов саме лиш прокинулось разом із сонцем і повільно починало його поглинати. Полудневе сонце заставляло камені іскритись і сліпити очі. Осколки відбитих променів були колючі і білі. Вечірнє багряне сонечко заспокоювало кристали, вони тепер видавали теплий золотистий відблиск, гріючи Бальтазару долоню. Потім він ще надумав перевірити їх у сяйві місяця. Дочекався безхмарної ясної ночі, коли місяць майже досяг повні. При місячному холодному світлі Бальтазар не впізнавав навіть ті камені, які були в нього найдовше. Вночі вони здавались чужі, зовсім інакші. Світились таємничим полиском, який линув немов нізвідки. У всій свої красі розкрився місячний камінь та опали. Тепер їм не заважало сліпуче сонце, під місяцем вони ожили, з них полилось блакитне і сріблясте сяєво, їх сила стократно збільшилась під владою їх патрона.
Дні нагадували один одного. З самого ранку Бальтазар працював у своїй лабораторії в підвалі, вчив учнів, давав їм завдання, плавив метали в печі, варив та настоював усілякі трави. Вечори проводив у своєму кабінеті і писав книги на основі спостережень у підвалі. Потім дивився по довго на малолюдну засніжену вулицю, як сніжинки кружляли у світлі ліхтарів, мов комахи літом навколо свічки, і знову думав про замок. Бальтазар відчував якусь відповідальність перед неприкаяними душами після того, як вони розповіли йому про свої трагічні долі, та що там казати - перед самим замком, йому задавалось, що між ними з'явився якийсь особливий зв'язок, як він переночував в ньому. На письмовому столі лежала і виблискувала остання золота монета із підземної скарбниці.
Бальтазар почав із нетерпінням чекати весни. Вона спізнилась, прийшла лиш на початку квітня, розтанув сніг, пішли дощі, годі було переїхати до замку таким болотом. Алхімік відклав подорож до травня.
Коли нарешті підсохла і зазеленіла земля, Бальтазар зібрав клунок, скрутив солом'яну підстилку, набрав у баклагу води і і взяв три пригорщі сирих картоплин, насипав солі у шматок паперу і зложив його у четверо, поклав кілька свічок, одягнув свій незмінний плащ із каптуром і вирушив в дорогу. Йшлось легко і весело, щебетали пташечки, люди працювали в полях. До замку він добрався перед заходом сонця. Дні були вже теплі і лагідні, але через довгу зиму травневі ночі залишились все ще прохолодними, тому потрібен був вогонь для зігрівання. Бальтазар чомусь не наважився зайти одразу до замку, а вирішив спочатку завернути до лісу. Сосновий ліс привітав його шумом, на тлі темно-зелених голочок яскравіли ядучо-салатові молоді бруньки. Збираючи гілки для каміну Бальтазар помітив, як попри нього перед самими ногами стрілою промайнула руда білка, потім інша. Їх шерсть була майже вогняного кольору, десь зараз у них мали народжуватись дитинчата. Вони його не боялись, мабуть, тому що ніколи не бачили до того людей і не знали, що таке небезпека. Бальтазар безшумно ступав по моховому килимі, і лиш порушував тишу хрускотом гілок, що розламував на хмиз.
Лиш потім Бальтазар увійшов до замку. Усе здавалось іншим, бо у вікна потрапляло більше сонячного світла, ніж тоді за зливи. Стелі стали ще вищими, зали ще просторішими. Вітер ганяв по залах минулорічні пожухлі соснові голочки і перекочував скручені сухі листки. Бальтазару так хотілось знати, що було зображено колись на тканих гобеленах, з яких тепер на поржавілих гачках звисали лиш сірі паклі. Як і першого разу, він скинув спочатку речі у залі з каміном, а потім заніс соснові гілки, що поклав при вході на порозі. Бальтазар здивувався, коли зрозумів, що він почуває себе, як вдома. Немов він покинув його на довгий час, а тепер нарешті повернувся. Мідний свічник стояв та же, де він його залишив останній раз, він спробував присунути кам'яну лавку поближче до каміну, але не зміг навіть зрушити її з місця, тому вирішив спати і далі на землі перед ним. Він зайшов до сусідньої зали і підібрав з-під стола погнуту чашу. Одна зала переходила в іншу, деякі з'єднувались вузькими напівтемними коридорами, дивно, але ніде не відчувалось сирості.
Стемніло, з вікон потягнуло холодом, прийшов час розпалювати вогонь. Коли грубі гілки перетворились на грань, наступив слушний момент і запікати картоплю. Розламуючи печені картоплинки і солячи їх, Бальтазар згадав про минулорічні лісові гриби. Повечерявши, розкрутив солом'яну підстилку, сів на неї, і почав чекати. По опівночі зі стін знову почали виходити тіні, і одразу обступили його півкільцем.
“Хоч ми нічого і не говорили, але знали, що ти повернешся” , - звернулась до нього одна із душ.
“Я щось відчуваю до цього замку, він кликав мене безупинно, я провів в архівах всю зиму, занурюючись в його історію і чекав зустрічі з вами. Що я можу зробити для вас, чому я не задав вам це питання раніше, а лиш взяв гроші”, - почав себе корити Бальтазар.
“На все свій час, Бальтазаре. Ходімо, візьми лиш із собою порожню торбину”, - і вони рушили вперед.
Бальтазав лиш вспів швиденько дістати три свічки із клунку, заклав їх на свічник, запалив гілку до вогню і нею усі три свічки, склав у кишеню полотняну торбу і послідував за неприкаянами душами. Знову вони спустились в підземелля, снували його коридорами, переходили із комірки в комірку, а з них потрапляли в широкі зали. Та цей раз вони вчили Бальтазара: як розбиратись у переходах, як знаходити потайні кнопки і двері в, здавалось би, зовсім гладких стінах, дали йому зв'язку ключів, якими відкривались замки комірчин, показали йому план самого підземелля, тепер Бальтазар розумів, які коридори закінчувались дверима, а які заводили в глухий кут. Душі проводили його по кілька раз одними і тими самим місцями, аж поки Бальтазар не почав йти попереду них, повертати у потрібний бік, знаходити потайні ходи і відчиняти замки належними ключіма.
Бальтазав відімкнув наступні двері і опинився у тій самій кімнаті із стелажами книг і сувоями рукописів, на мить зупинився перед ними, та душі сказали йому йти далі.
“Ні, не сьогодні, час ще не прийшов”, - захитала головою тінь.
Звідси Бальтазара почало вести чуття, він сам переходив із комірчини в комірчини, безпомилково підбирав ключі і зміг розгледіти таємну кнопку в граніті - стіна відчинилась і він вступив до скарбниці.
“Бери золота стільки, скільки зможеш донести, тут все твоє”.
У першій скрині, віко якої так і лишилось відкинутим, на Бальтазара дивились злитки золота.
“Для чого мені стільки золота, я живу дуже скромно. Тут кілька злитків вистачить на три життя” , - з подивом спитався Бальтазар.
“Ти скоро зрозумієш для чого, відповідь прийде до тебе сама”.
Алхімік набрав повну торбину більших злитків, меншими напхав кишені, торба із золотом аж перетиснула плече.
“ А тепер візьми щось і для себе”,- душа, що найперша заговорила восени до Бальтазара, стояла в самому кінці скарбниці коло невеличкої шкатулки. Бальтазар відчинив її і на чорному оксамиті лежав один великий смарагд. Уже огранений - у всій своїй красі. Йому здавалось, що можна втопитись і забутись в його зеленій глибочіні. Бальтазар так і вирішив забрати коштовний камінь разом із шкатулкою. Виходив із підземелля Бальтазар сам.
Зранку він прокинувся від щебету пташки на підвіконні. Бальтазар відчував, що потрібно повертатись, бо душі не повідять йому більше нічого нового. Положив у клунок шкатулку із смарагдом, зверху поклав погнуту металеву чашу, закинув торбу із золотими злитками на плече і не оглядаючись, залишив замок. Лиш минувши ліс, Бальтазар повернувся до замку лицем.
“Я поверну сюди життя, ти знову оживеш”, - немов звернувся він до нього.
З того часу Бальтазар рідко виходив на люди, лиш, коли його кликали до котрогось із хворих. Ночами сидів у підвалі і йшов головою в роботу, а вдень замикався у своєму кабінеті, і весь час ходив у роздумах, інколи забуваючи навіть поїсти. Його вірні учні хвилювались за нього, приносили вчителю його улюблену їжу, капали на воду шавлію і м'яту, щоб додати йому сил. Бальтазар вирівняв і начистив до блиску чашу із замку та вдихнув в неї друге життя. Тепер він пив тільки з неї, не розлучався з нею навіть в подорожах. Хто-зна, може вона колись належала самому королю. Він і надалі засиджувався коло печі, подовгу вглядувався у вогонь і коли нікого не було, дістав із нагрудної кишені свій улюблений смарагд із замку, і тримаючи на долоні, немов очікував, що той дасть відповіді на усі його питання.
Одного липневого ранку Бальтазар встав в бадьорому і піднесеному настрої, умився та одягнувся у свій найошатніший одяг. Він врешті знав, що йому робити. Поклав у кожну із кишень по меншому золотому злитку із скарбниці замку і направився в міську ратушу до бургомістра. На щастя, бургомістр мав мало записаних зустрічей до обіду і майже одразу його прийняв. Бальтазар гречно вклонився пану бургомістру і сів на запропоноване крісло. Вони поцікавились здоров'ям один одного, поговорили про останні новини в місті і Бальтазар перейшов до основної розмови.
“Пане бургомістре, мені довелось минулої осені переночувати в покинутому замку через негоду і з того часу він не дає мені спокою. Я навіть вивчив усю його історію у наших архівах, ще з того часу, коли там пастушки гонили свої отари по пасовиськах. Замок в чудовому стані, я мав достатньо часу, щоб трохи по ньому побродити. Тільки чомусь про нього всі забули і оминають його десятими дорогами. Він просто пустує і заростає поволі лісом. І ось в мене з'явилась ідея, щоб використовувати його на благо всієї громади, а саме - зробити з нього академію наук. Себе, вашого вірного слугу, а пропоную на роль її ректора”, - виклав свій намір доктор Бальтазар.
Пан бургомістр помовчав деяку хвилю.
“Пане докторе, ідея справді чудова. Замок вже добрих три століття дійсно стоїть забутий всіма. Розвиток наук це справді благе діло. Академія дала би поштовх для розвитку усієї околиці довкола замку, до нас би приїжджали студенти та вчені мужі із цілого краю, та є одне але - звідкіля нам узяти такі кошти. У нас пів міської казни піде лиш на те, щоб замінити побиті вікна в замку і накупити дров для опалення взимку. Наше місто не може собі таке дозволити, ми просто не потягнемо такі витрати”, - з сумом підсував пан бургомістр.
“Про це я вже подумав, - продовжив Бальтазар, - так, авжеж я з вами згоден, що наше місто не має змоги узятись за такі витрати, але це було до того, як я добув філософський камінь і тепер вмію перетворювати неблагородні метали на золото і срібло”. І Бальтазар дістав з обох кишень по золотому злитку та поклав їх на стіл перед паном бургомістром.
Золото подіяло на бургомістра краще будь-яких переконань. Він взявся за серце, потім відкинувся на спинку крісла і врешті надпив кілька ковтків води із склянки.
“А ви, ви, тобто пане докторе алхіміку, зможете ще таких , - і очима кивнув на два злитки, - зможете ще таких зробити?”
“Зможу, скільки буде потрібно”, - твердо вимовив алхімік.
“Ну, тоді рибка в сітці, беремось за роботу”, - повернувся до свого звичного ділового стилю пан бургомістр.
І робота закипіла, за тиждень до замку вирушила перша група робітників. Найперше вони замінили побиті вікна і вимели листя та соснові гілки із залів. Потім поїхали столярі, муляри, штукатури, повезли меблі, парти, столи, учбове приладдя. До їдальні поїхали каструлі, сковорідки, черпаки, тарілки, разом з ними кухарі, щоб годувати робочих. Бальтазар сам захотів вибрати нові гобелени для залів. По мірі того, як витрачалось золото, він приносив по два нові злитки і клав їх на робочий стіл перед бургомістром, і тоді бургомістр видавав ще більше указів, підписував ще більше дозволів і до замку їхали нові підводи з матеріалами. Бальтазар їздив з учнями по книгарнях і скуповував карти, книги, довідники, писав листи до своїх колег і пропонував їм викладати в майбутній академії.
Коли Бальтазар відніс до мерії два останні злитки, то наступного дня одразу ж зібрався в замок. Взяв дві великі торбини і до вечора вже був там. Одразу спустився до підземелля, знайшов скарбницю, набрав золота, скільки лиш міг винести на собі, не розпалював каміну, бо надворі був липень і було вкрай тепло і заснув на своїй солом'яній підстилці. Неприкаяні душі не виходили до нього. Бальтазар переночував сам, а рано-вранці, ще до того, як прийшли робітники, він покинув своє місце в камінній залі. Робочі, навіть групами, боялись заходити в підземелля. Наприкінці жовтня він ще раз пішов по золото. Воно не закінчувалось в скарбниці, Бальтазар за майже рік не зміг винести злитки навіть з однієї скрині. Коло каміну вже були наскладані рядочком дрова, навіть не довелось ходити до лісу. За вікном накрапав осінній дощик, майже, як минулорічного листопада, але Бальтазар вже був не той і він відчував, що і сам замок змінився.
Життя в місті пожвавилось, усі враз заговорили про покинутий замок, але називали його в розмовах вже не замком, а майбутньою академією. До міста прибули художники, скульптори, різьбярі - золота вистачало на те, щоб їх запросити та щедро винагородити за їх працю. Вони мали прикрашати замок, надавати йому краси та витонченості. Бальтазар організовував зустрічі докторів, алхіміків, поетів та філософів - в місті витав дух чогось особливого, воно затамувало подих в очікуванні. Взимку роботи в замку дещо сповільнились через сніговії, але повністю ніколи не зупинялись. Бальтазар засів в себе в кабінеті і невпинно писав книги для студентів. Рука безперестанно виводила чорнилом рядки на папері, сторінка списувалась за сторінкою. Лиш коли на ратуші годинник бив наступну годину, Бальтазар на мить зупинявся, підводив голову, дивився у вікно, щоб звірити час, і знов занурювався у писання.
Наприкінці весни Бальтазар відкрив запис для студентів, святкове відкриття академії та навчання мало відбутись восени. На початку серпня Бальтазар зібрав із учнями усі свої речі і вони переїхали жити до академії. Тут усе майже було готове, на стінах висіли картини, стояли вази з квітами, в бібліотеці височіли полиці із книгами, деякі зали переобладнали у лабораторії, інші в аудиторії. Лишилось поглянути на камінну залу, де мали вже висіти вибрані Бальтазаром гобелени. Вона зустріла його затишком, більше не йшли луною кроки, що відбивались від голих стін. На одному із гобеленів була зображено вітрильних, який відправляється по блакитних водах на зустріч сонцю, на іншому - весняний луг із жовтогарячими та карміновими квітами, на третьому - сама покровителька академії, богиня мудрості, ремесел та справедливості Афіна. Вона, одягнена у золоті шати, тримала у руках спис, на плечі у неї сиділа сова. Бальтазару здавалось, що Афіна жива і дивиться йому прямо у вічі, ось-ось - вона зробить крок і вийде із гобелену.
Залишилось лиш вибрати собі кабінет і Бальтазар обрав кімнату з боку лісу. Вікна виходили прямо до сосен. Він тримав їх відчиненими до самих холодів, йому подобалась тишина лісу, запах хвої, любив змітати долонею соснові голочки із вологого підвіконня. Ліс був теж частиною замку, вони давно зрослися у щось одне. А Бальтазару подобалось бути між ними обома. Час від часу по гілкам сосни прошмигували білочки і Бальтазар почав їм залишати на підвіконні гостинці - лісові та волоські горішки. Бальтазар дав право кожному із своїх трьох учнів теж обрати собі своє місце праці.
І ось цей день наступив - день відкриття академії. До замку завітав пан бургомістр, уся міська знать та інтелігенція. З студентами юрмились їх батьки, окремо стояла професура, Бальтазар у колі своїх учнів виголосив урочисту промову. Він виконав свою обіцянку, тепер до замку повернулась життя, він почав служити громаді, і про нього усі заговорили.
Почалось навчання. Бальтазар викладав, далі писав книги, проводив досліди з учнями в лабораторії, а на ніч спускався в підземелля, зв'язку із ключами він завжди носив при собі, як і свій безцінний смарагд. Йому не давали спокою ті сувої, що лежали в потайних кімнатах. Він відчув, що час настав. Зайшовши в потрібну потайну кімнату з книгами, він на мить завмер, чекав, що зараз йому скажуть ні, не можна. Але надалі панувала тишина, він був тут один, і Бальтазар розкрутив перший звиток. Кожної ночі він брався за наступну книгу, від найстаріших, яким було трохи менше двох тисяч років до тих, що мали по кілька століть.
Після кожної прочитаної книги у Бальтазарі народжувалось щось нове і помирало у душі щось старе. Від одних він занурювався у роздуми і любив бродити по лісі між сосен, інші заставляли його щиро сміятись і він цілий день проводив серед студентів і слухав їх веселі розповіді та інколи дещо наївні міркування. Ще інші книги із підземелля просто зачаровували його і він сідав вранці у своєму кабінеті і під враженням писав вірші та пісні. Тепер він зрозумів, що мали на увазі неприкаяні душі, коли сказали, що за одними відчиненими дверима з'являються десять нових. Чим більше він знав, тим більше у нього з'являлось запитань. Бальтазар ділився знаннями зі своїми вірними учнями, він не хотів забрати їх безслідно зі собою в могилу. Неприкаяні душі, так і не з'являлись, але Бальтазар відчував їх присутність, особливо по ночам, вони все ще були тут. Лиш коли на голові Бальтазара почала пробиватись перша сивина, він дочитав усе із підземних бібліотек і тепер знав, як відпустити неприкаяні душі.
Одного вечора алхімік одягнув свій плащ, в якому колись прибув вперше до замку, намацав у нагрудній кишені смарагд, доторкнувся долонею до зв'язки із ключіма, яку він теж завжди носив на поясі і зі смолоскипом в руках спустився до підземелля. Зайшовши в залу для таємних нарад, він став посередині і викликав усіх неприкаяних душ замку. Вони послухались його і почали виходити із стін. За хвилю він стояв у колі із напіввидимих темних постатей.
Далі деякі студенти та професори академії говорили, що прикинулись серед ночі від раптового грому, який вдарив не на небі, а немов із підземелля, хтось навіть бачив спалах світла із коридору, що вів туди. Затремтіли стіни і замок зітхнув, як людина з якої спав важкий тягар. Душі відійшли, Бальтазар нарешті відправив їх на покій.
Бальтазар заповів, щоб його поховали коло замку. Відчуваючи свою кінчину, він вперше завів усіх трьох учнів до підземелля, і як колись роки назад його водили неприкаяні душі, так тепер він показував їм усі потайні ходи, комірки, сховані двері і останньою саму скарбницю. На виході вручив найстаршому ключі від підземелля і наступного дня назначив його новим ректором академії. Як і заповідав Бальтазар його похоронили на схилах замку і на його могилі написали: “Він все життя випромінював світло, як і його улюблені коштовні камені”. Таємницю філософського каменю, говорили люди, він забрав із собою в домовину.
