У далеких глибинах космосу його просторами кружляла планета із двома червоними сонцями. Вона була покрита глибочезними океанами, на дні яких зародилось перше примітивне життя і безкраїми лісами. Ліси і океани буяли життям, воно набуло тут різних чудернацьких форм. Рослинність на цій планеті було в основному темно-фіолетового кольору, як фіолетова капуста, гінура чи оскаліс. Дерева із круглими, як у вільхи; овальними, як в сливи; серцеподібними, як у липи та гострими на кінчику, як в тополі листями були як раз глибокого сливового кольору. Деякі листочки пронизували бордові прожилки, у інших завернута назовні кайма по краях яскравіла малиновим кольором. Верхівки дерев вкривали найсвітліші ніжно-фіалкові листочки, саме вони отримували найбільше світла і тепла від обидвох сонць, чим ближче до землі, тим темнішими ставали листочки на нижчих гілках. Дно лісу вкривали рослини баклажанового, чорнильного, майже чорного, як гейхера чи перилла кольору, вони своїми темними листочками намагались ввібрати ту дрібку світла, що ледве пробилось через крони дерев. Були тут часом трави глибокого коричнево-шоколадного, як колеус відтінків. На відкритих місцинах росла трава із сріблястим металічним відблиском, здавалось, що на кожну травинку хтось пензликом наніс ртуть і вона мерехтіла міріадами іскр у променях червоних сонць, як тут у нас на Землі переливається металічним сяйвом тропічна бегонія павоніна.
Добру частину неба займали дві розжарені кулі сонць. Одне з них було дещо більшим від іншого і навіть в самому зеніті знаходилось на небі трохи вище від меншого сонця. Вони безперервно танцювали в небесах і то зближались, то розбігались, інколи на якийсь час заступаючи один одного. Сходи та заходи сонць було одним з наймальовничіших та найживописніших явищ, яке будь-коли існувало в безкраїх космічних просторах. Спочатку перед першими променями сонця жителі планети відчували на собі хвилю тепла, яка неслась із горизонту, де ось-ось воно мало виплисти. Потім за небокраєм починала жевріти рубінова, карміново-червона заграва і виринав краєчок багряного сонця. Чорна темінь неба ставала циноброва, небеса переливались відтінками гранатового, брунатного, мідного, цинамонового, бронзового і бурштинового кольорів. Сонце поволі піднімалось, освічуючи планету червоногарячим сяйвом, усе було залите барвами осіннього кленового вогню. Дерева та предмети починали відкидувати м'які розмиті сіро-синюваті тіні, фіолетово-аметистові ліси немов тонули у морі розпеченої лави. Коли перше сонце доходило вже майже до половини небозводу, із-за обрію показувалось менше, додаючи до небесної палітри кармазинового та порфірового забарвлення. В якусь мить, коли одне сонце вже зійшло, а інше, мов м'яч ще лежало на набосхилі, простір ставав цегляного, моркв'яного та вохристового кольорів. Днем, коли обидва сонця однаково височіли в небі і їх сила була найбільша, небеса набували світло-шафранового відтінку, а самі сонця із просто червоних ставали червонясто-помаранчевими. Як тільки менше сонце починало підніматись над планетою, у предметів з'являлась друга тінь, бо тепер у небі було два джерела світла. Одна тінь була довша і чіткіша, її обриси розпливались у теракотове забарвлення, а інша коротша і розмитіша із міднуватими краями, вони частково перекривали одна одну, кидаючи на землю графітово-сіру пляму. З кожною наступною годиною тіні то видовжувались, то коротшали, і відбивались від предметів під що раз іншим кутом.
Лорі стояв на дерев'яній площадці і милувався сходом сонць, скільки він себе пам'ятає, а вони ніколи не були однакові. Кожного ранку по-іншому розливалось світло, по-іншому на небі сходило більше, а потім менше сонце. Інколи світанок був переважно червоно-багряного кольору, другого разу до небесної грані зразу вплітались помаранчеві і бронзові барви. Він, відчуваючи на обличчі перші невидимі промені тепла, повертався у бік сходу і вдивляючись у пітьму, чекав, як за небокраєм зажевріє гранатова заграва. Лорі, як і все його плем'я, жив на деревах з того часу, як у лісах поселився звір. Це сталось задовго до його народження, на деревах виросло вже кілька поколінь. Люди забули, як це безтурботно будувати житло на землі, розпалювати по вечорах вогнище і готувати на всю родину їжу, коли діти поряд із галасом бавляться у піжмурки та квача, а повечерявши, розказувати один одному бувальщину і співати тужливі чи веселі пісні. Земля для них стала місцем страху та небезпеки, на неї спускались лиш по крайній необхідності і то гуртом. Звір блукав по лісах, міг в будь-яку мить розірвати чи затоптати. На деревах вони почали споруджати легкі дерев'яні хатки, які захищали від дощу, кругом хаток простягались дерев'яні площадки, які заміняли їм подвір'я. Ці помости з'єднувались між собою і так можна було переміщуватись із дерева на дерево, на кожному з яких селилось по сім'ї. Діти тут швидше вчились лазити по деревах, ніж їх ніжки ступали перші непевні кроки по твердій поверхні. Вони спускались вперше на землю може десь у віці шести-семи років - світ вони звикли бачити тільки згори, і під наглядом дорослих починали вивчати дно лісу, при перших же ознаках небезпеки діти негайно залазили назад на дерево.
Але вічно на деревах теж не можна було сидіти. Треба було спускатись, щоб рубати дерева для хаток, збирати ягоди, фрукти, які спіли на дуже низеньких карликових деревцях, робити дрова із старих повалених дерев. Серед безкрайого лісу зустрічались поляни, на яких росли злакові рослини схожі до ячменю. Коли наступав час дозрівання, люди починали їх збирати і одразу ж швиденько заносити снопи наверх на дерева, на яких вже хтось стояв і передавав їх ще вище. Найбільший страх у них викликав відкритий простір, люди відчували абсолютну незахищеність, допоки вони були серед лісу, кожен знав, що у разі небезпеки головне встигнути застрибнути на якесь дерево - звір лазити по деревах не вмів, на поляні до найближчого дерева треба було ще добігти, а звір бігав швидше від них усіх. Тому збирати злакові на поляни відправляли найсміливіших і найвправніших. Лорі завжди був серед них.
Він швиденько стинав колоски заокругленим ножем і передавав їх далі, тим що ближче стояли до краю поляни. Сама рослина була сірого кольору, її видовжені зернинки мали молочно-жовтий відтінок. Їх вже обробляли та розтирали нагорі, а потім варили із фруктами. Люди навіть навчились розпалювати вогонь та готувати на деревах, щоб не ризикувати на землі. Лорі кожну мить дивився позаду себе та окидував оком по колу усю поляну - звір міг з'явитись в будь-який момент. Женці працювали, як один злагоджений механізм, за кілька годин робота була завершена. Першу партію колосків уже навіть почали розтирати зверху на помостах. До заходу сонць ще був час, тому Лорі відстав і непомітно звернув убік від гурту. Він знав, що звір десь блукає в інших місцях, його давно не було чувати, Лорі вже і не міг згадати, коли стався останній напад.
Дні на планеті з червоними сонцями ніколи не були занадто жаркими, тут не було полудневої спеки чи сліпучого білого світла. Усі кругом було залите м'яким помаранчево-червоним та мідним сяйвом. У пейзажах переважали відтінки фіолетового, пурпурного та теракотового. Небо днем було ніжного шафранового, інколи навіть приглушеного рожево-персикового кольору. По небі пропливали рожеві, бузкові та тьмяно-гарбузові хмаринки, перед дощем вони важчали і ставали свинцево-сірого кольору. Очі людей та тварин навчились розрізняти безліч відтінків від темно-червоного до жовтогарячого кольорів. Зіниці у людей були в кілька разів більші наших і займали половину ока, краї зіниць оточувала вузька смуга райдуги. Під час заходів та сходів сонця вона починала мерехтіти бурштиновим переливом, немов намагаючись ввібрати перші та останні промені сонць.
Лорі любив гуляти сам по лісі, про це ніхто не знав, інакше би його просто почали вважати божевільним. Він не міг сидіти подовгу на деревах, його чомусь все одно тягнуло до землі. Він казав, що хоче посидіти сам на дереві десь на окраїні лісу, і вправно перестрибуючи із дерева на дерево, все одно з нього злазив, коли нікого не залишалось позаду. Ось і сьогодні він мандрував по лісу, прислухаючись до співу птахів. Маленькі чорні із сріблястим переливом пташки повсідались на гілках і з цікавість розглядали Лорі. Він знайшов кущики із асфальтово-сірими голочками, які нагадували ялівець і їв із них водянисті, бліді, злегка солодкі ягідки. Сьогодні Лорі вирішив знову добратись до океану. По землі йти все таки було нерозумно, тому він пересувався вбік океану до гілкам дерев.
І ось перед лісом показалась сталева синь океану. Коло берега вода переливалась зелено-синіми барвами, далі на глибині вона ставала майже чорного із синім відтінком кольору. Хвилі повикидали на берег чорно-фіолетові, темно-тіалові та вугільні жмути водорослів, де вони поволі висихали та розсипались на порох. Лорі ступав голими ступнями по дрібному піску шоколадного відтінку. По узбережжі лежали камінці різноманітних кольорів, Лорі любив збирати саме зелені та сині камінчики. Вони нагадували йому про океан, у лісі та на небесах такі кольори були узагалі відсутні. Лорі сидів по вечорах на дереві і просвердлював в камінцях дірочки, слухаючи оповіді старших, і потім робив з них намисто. Фіолетово-сливова стіна лісу переходила через коричневий пісок у глибокий синьо-зелений океан над якими нависало шафранове небо - ця живописна картина найчастіше снилась Лорі, він гуляв у снах по цьому узбережжю, у обличчя дув вітерець, а поряд із ним йшов ще хтось. Прокидаючись, Лорі ніколи не міг згадати хто це був. Скільки раз він собі не говорив, подивитись у сні вбік і запам'ятати свого супутника, та тільки розплющивши очі, у наступну мить усе знову забувалось.
Перше сонце почало хилитись за горизонт. На небі знову розігрувався театр кольорів, відблиски заходу сонць відбивались на океанічних хвилях. Темні води океану почали іскритись багряними, бронзовими та вогняно-помаранчевими бризками. По хвилях немов хтось смужками розлив розтоплені кольорові метали і вони блищали та перемішувались з водою. Коли більше сонце заховалось за планетою - запанували напівсутінки, ліс почав відкидати тільки одну тінь. Як зникло менше сонце, небо враз перетворилось на чорний оксамит у якому через прорізані дірочки світились холодні далекі зорі. На узбережжя лягла суцільна тьма, природа принишкла, стало трохи прохолодніше, але так тривало недовго. За якусь мить у повітрі попри ліс почали літати іскри ядучого зеленого та блакитного кольорів - це у темряві почали світитись різноманітні комашки та жучки. Вони приваблювали і кружляли навколо один одного, вимальовуючи чудернацькі вогнисті візерунки. По лісі хтось немов запалив неонові лампочки - електричне кислотне світло почали випромінювати гриби. Одні з них мали вигляд капелюшків з ніжками, другі були схожі на скручені листочки дерев, ще інші просто були аморфною масою, як розповзлась по стовбурах дерев. Вони видавали холодне жовто-салатове, ціанисто-синє, лаймово-зелене та м'ятне біолюмінісцентне сяйво.
Океан теж ожив - невидимий у темних синіх водах за дня планктон засяяв червоним. По чорних хвилях почали мерехтіти кармінові острівки мікроорганізмів, що накопичили енергію сонць і тепер віддавали її назад у виді живого світла. Із бездонних глибин океану почали підніматись на поверхню тварини схожі на медуз, кальмарів та восьминогів. Вони пульсували лілово-фіолетовими та малиновими спалахами. Якась морська істота розкинула у різні боки свої кількаметрові тентаклі, які по черзі переливались від аметисто-фіолетового до ніжно-рожевого сяйва.
І ось нічне небо вибухнуло кольорами - воно засвітилось усіма фіолетовими та електрично-червоними відтінками аврори. Полярне сяйво тут зовсім не було полярним, бо оперізувало по екватору усю планету. Різнобарвна пелена кожну секунду змінювалась, одні кольори перетікали в інші, інколи аврору пронизували смуги бірюзових спалахів. Сяйво відбивалось у водах океану, здавалось, що вода зроблена із розтопленого кольорового прозорого скла, що переливалось хвилями і мов живий планктон без перерви рухалось.
Планета ніколи не засинала, вона вночі ставала ще таємничішою та фантасмагоричнішою. Лорі стояв, вдивлявся у темінь океану і відчував, як в ньому теж пульсувало життя. Прохолодний океанічний бриз розвивав його темне кучеряве волосся, зовсім не хотілось вертатись нагору, тому він зайшов у ліс по землі і ще довго розглядав гриби, що світились щораз яскравішим нічним сяйвом. Лорі чомусь знав, що звір десь дуже далеко і йому нічого не загрожує.
Наступного дня звір повернувся і вбив одного із племені Лорі. Коли молоді люди спустились вниз і зібрались зривати фрукти із карликових дерев, із кущів раптово виринув звір. Той, хто поближче, устиг кинути у звіра спис та промахнувся. Спис черкнув його руду шерсть, але не зачепив - звір розлютився і затоптав ногами того, хто в нього поцілився, інші встигли застрибнути в ту мить назад на дерева. Вечір став часом оплакування, з дерев зійшли тільки, щоб похоронити тіло. Потім спільно сиділи зо два тижні нагорі, аж поки не почали закінчуватись харчові запаси.
Лорі сидів на одному із старезних дерев, ближче до океану, і споглядав за сонцями - останні кілька днів вони невпинно зближались. Сьогодні мав настати час затемнення - його наближення вже відчувалось у всій природі навколо. І ось воно почалось - більше червоно-помаранчеве сонце стало повільно закривати собою менше. Небо із теракотово-шафраного перетворювалось на очах на криваво-багряне. Здавалось, що менше сонце почало перетікати в більше і поступово за нього ховалось. В якусь мить вони злились у одну велику розмиту розжарену кулю, по її краях сяяла вогняна корона, що поступово слабла, розсіювалась у фіолетову димку і зникала у тьмяному небі. Світла стало одразу менше, мов перед сутінками, тіні видовжились і ще більше розплились по землі. Між деревами одразу ж подув прохолодний вітерець, бо одне сонце перекривало тепло від іншого. Лорі ще вище піднявся по гілках і виринув із крони дерева. Тепер він дивився на весь ліс згори - червоно-винне сяйво, що пробивалось через сірувато-фіолетові хмари, заливало чорнильне море лісу. Через різке охолодження повітря, над кронами дерев почали збиратись згустки туману і невдовзі чубки дерев потонули у молочних хмарах.
Затемнення тривало кілька годин, до поки два сонця знову не розійшлися на небесах, наступне мало наступити рівно в той самий час через кілька тижнів. Вже сотні мільйонів років дві червоні зірки здійснювали свій споконковічний космічний танок, ще як тут на планеті не було ніякого життя і продовжать його виконувати, коли останні форми життя зникнуть з її лиця.
Лорі згадав про ягоди, йому їх страх, як захотілось. Він, як завжди, перебрався по деревах до місцини, де їх росло найбільше, зістрибнув з дерева і присівши над сірими кущиками почав зривати та жменями набивати рот блідими ягідками. Обірвавши майже всі ягоди з одного боку, він розвернувся і завмер - перед Лорі стояв звір. Лорі ще ніколи не бачив звіра з такої близької відстані. Років в дванадцять він раз побачив, як звір промайнув десь далеко між деревами, і цього вистачило, щоб звір відтоді приходив до нього у нічних жахіттях. Лорі несвідомо вхопив короткий спис, що лежав коло нього на землі і підвівся. Вони обоє дивились у вічі один одного, очікуючи, хто нападе перший. І тут Лорі щось збагнув - він побачив страх у очах звіра, вони боялись один одного. У нього за коротку мить в голові водночас блискавично промайнула купа думок: за звіром росло кілька карликових фруктових дерев, тобто він сюди прийшов, щоб поживитись плодами, він ніякий не м'ясоїд, як про нього всі думали, до того він ніколи не розривав нікого і тим більше не їв, а просто затоптував своїх жертв; і ніяких не жертв, а нападників з точки зору звіра, які намагались його вбити чи покалічити; люди навчились безшумно пересуватись по долівці лісу, вони навіть набивали взуття сушеним листям особливого дерева, що робило їх кроки зовсім нечутними і звір не міг завчасно почути людей, щоб втекти, і тому інколи, на своє нещастя, випадково виходив на них; не маючи завжди змоги втекти, звір нападав перший, щоб його не убили списами; і ось зараз звір підійшов до фруктових дерев і не помітив Лорі, який в три погибелі зігнувся за кущами. Лорі зрозумів всю абсурдність і трагічність ситуації, - вони ховались і боялись звіра, а звір в свою чергу уникав і боявся людей.
І Лорі стало неймовірно шкода тварини, він ще раз подивився у його перелякані темні очі з каштановими райдугами і відкинув убік спис. Потім простягнув перед собою руки, розвернув уперед долоні, показуючи, що у нього більше нема ніякої зброї, опустив додолу очі і поволі, крок за кроком почав відступати назад. Звір ще якусь хвилю постояв, розвернувся і зник серед зарослів.
Лорі дивився на усипане білими зорями небо, лежачи на дерев'яному помості, і розумів, що розгадав таємницю; страх, який сковував покоління, сьогодні розсипався на прах. Йому стало так смішно, що неіснуюча примара, загнала їх жити на дерева, мов якихось білок, що він уголос зареготав на усю горлянку. Звір знову снився йому вночі, але цього разу це було не жахіття і Лорі не втікав від нього - вони обоє мирно бродили по лісі, немов щось шукаючи.
Наступного дня Лорі вибрався нишком від усіх і на світанку вже був на тому самому місці, де він вчора побачив звіра. Але цього разу Лорі не ховався, а просто стояв і чекав. Десь за годину звір з'явився, Лорі заздалегідь поклав на землю гостинців - кілька фруктів, які росли лишень коло самого океану. Спис Лорі залишив на дереві, щоб не лякати звіра. У звіра було руде з червонястим відливом хутро, він був великий, і ставши на задні лапи міг легко затоптати Лорі. Лорі знову відкрив долоні, простягнувши їх уперед і почав говорити зі звіром. Казав йому, що він його не скривдить і боятись нічого та що він прийшов, щоб з ним потоваришувати. Звір прислухався до Лорі, немов розуміючи про що він говорить. Потім звір зробив уперед зо два кроки і з'їв залишені фрукти. Лорі вирішив не підходити ближче, щоб не переполохати його.
І так кожного наступного дня дистанція між ними скорочувалась, а довіра збільшувалась. В якийсь момент, сидячи на дереві коло берега океану, Лорі спало на думку, що у звіра немає імені і треба його якось назвати.
“ Гіпо”, - промайнуло в нього в голові. З того дня звертаючись до звіра, Лорі почав кликати його Гіпо. Вони щодня зустрічались в один і той самий час коло карликових фруктових дерев. В якийсь день Гіпо настільки став довіряти Лорі, що з'їв жменю біленьких ягідок з його долонь і дав себе погладити - це був момент, коли вони назавжди стали друзями. Тепер вони разом гасали по лісі, збирали фрукти, Лорі зривав для Гіпо дрібненькі ягідки і годував його. Гіпо якось присів на передні лапи і дав Лорі себе осідлати. Лорі міцно обхопив товсту шию Гіпо, занурюючи пальці у його густу м'яку шерсть, щоб не скотитись і Гіпо обережно провіз його між деревами. Кожного наступного разу Лорі тримався на Гіпо щораз впевненіше та вправніше, і міг вже їхати на ньому верхи, навіть не тримаючись руками за його шию.
Сьогодні Лорі розплющив очі високо на дереві, коли надворі ще була суцільна тьма і вирішив, що так далі жити не можна і потрібно щось міняти. Він знову зустрівся з Гіпо, вони трохи побігали по лісі і Лорі, осідлавши Гіпо, почав направляти його до дерев, де жило його плем'я. В якусь мить Гіпо щось відчув, він, напевно, зрозумів куди його веде Лорі. Та Лорі його заспокоював, гладив по голові і бокам, казав йому, що все буде добре, потім зліз з нього, поклав на Гіпо руку і закрокував поряд з ним. Скоро вони обоє показались людям - дорослі, не вірячи своїм очам, повистромляли голови із гілок, діти зі страху поховались у дерев'яних хатинках. Лорі почав їм розповідати про непорозуміння, яке так давно тривало і заставило усіх переселитись на дерева. Сказав, що Гіпо їх так само боїться, як вони бояться його. Погладив Гіпо, показав, який він добрий, хороший і вірний друг. В повітрі трохи спало напруження, діти вийшли із хаток і почали із цікавістю розглядати Гіпо. Кілька сміливців чи просто відчайдухів спустились із дерев, один із них навіть підійшов до Гіпо і простягнув йому видовжений бузкового кольору фрукт. Гіпо подивився на Лорі, Лорі кивнув головою, що можна і Гіпо взяв їжу із рук іншого хлопця. В цю ж мить вже інша група почала злазити з дерев.
“Ну все, сьогодні для нас усіх настав новий час, пора спускатись на землю. Звіра, якого ми всі так боялись і думали, що він нас хочу убити, не існує. Натомість у нас з'явився новий друг. Починайте вже сьогодні будувати нове житло на долівці, і тепер не треба кожен раз із острахом оглядатись, коли ви зрізаєте колоски на полянах чи зриваєте плоди”.
І з цими словами Лорі осідлав Гіпо і вони рушили до океану. Гіпо поволі спустився із лісу до берега і вони двоє дивились, як друге сонце, доволі наплюскавшись у хвилях океану, нарешті почало підніматись небом.
