У сумній хатці із трохи похиленим дахом жив чоловік по імені Жертва. Батьки його померли, як він ще був підлітком, з того часу Жертва хазяйнував сам. В хаті було все обставлено бідненько, дуже по-простому. На стіні висіло надбите дзеркало, один кут якого відколовся, а по самому дзеркалі пішла тріщина. Воно впало і надбилось, ще як Жертва ходив в молодші класи, і на нове дзеркало його так і не замінили. Казали, що воно майже ціле і ще може служити. Кожного ранку Жертва вставав до школи і дивився у розбите дзеркало, коли збирався і поправляв на собі шкільну форму. Лице його на ньому було розрізано навпіл - він окремо дивився спочатку на праву, а потім на ліву частину свого обличчя. Коли Жертва подорослішав і почав ходити на роботу, то як і колись в дитинстві, він вранці дивився на себе у те саме розколоте дзеркало, лишень по ньому з часом пішло ще більше прожилок тріщин. Він так звик бачити себе у тому половинчатому дзеркалі, що як колись десь ненароком ловив свій погляд у цілому люстрі, то не міг себе одразу впізнати, йому здавалось, що на нього дивиться із задзеркалля якийсь незнайомий чоловік.
У вітальній стояв зелений тапчан, в якому ще його покійний дідо колись пропалив папіросами дірки. Жертва малим запихав і крутив в тих дірках пальцями, уявляючи собі що то кратери місяця. Пізніше приходячи із роботи та повечерявши, він інколи ловив себе на тому, що далі машинально намацував на поверхні дивана ті випалені дірки і водив по них пальцями. Стіл, ліжко, дерев'яна фарбована шафа, комод, крісла, фіранки на вікнах, глиняні горщики для кімнатних вазонів - усе залишилось незмінним у будинку з десятого дня народження Жертви. Він добре пам'ятав, як саме перед його десятим днем народженням до спальні занесли нову шафу і купили 4 крісла. З того часу усе в хаті застило, меблі немов приросли до підлоги і пустили в неї коріння.
На стіні у золотій рамці висіла картина квітучого саду магнолій: пишні білі та молочно-рожеві квіті обліпили всі дерева. Усе буяло весною та радістю, хотілось бігати між тими квітчастими деревами і бавитись у квача. Жертва любив дивитись на картину, коли робив уроки і уявляв собі, що білі квіти - це голуби, які обсіли гілки, щоб перепочити. Йому здавалось, що він навіть чує, як вони воркують.
Поки була жива мама - вона прибирала, мила вікна, прала штори і фіранки, пересаджувала вазонки, коли її не стало - речі немов зрозуміли, що про них більше ніхто не дбає і почали занепадати. Вони вкрились якимось тонким сірим інієм, який не вдавалось змити. Жертва з батьком підмітали підлогу, інколи навіть її мили, вологою ганчіркою змахували по кілька разів у рік пил зі стола та шафи, але незважаючи на те, хата втратила якийсь блиск; поливали вазонки - та вони все одно засохли. Коли одного разу до Жертви завітав в гості колишній однокласних, то здивувався запустінню, сірості і убогості усього в домі.
Сім'я Жертви не була ні багатшою, ні біднішою від усіх інших. І дім у них був такий, як і в сусідів, правда, в якийсь момент трохи на один бік перекривився дах, і город був за домом, де можна було посадити якийсь овоч. Але Жертва лишень чув з самого дитинства, що нема грошей, треба ще трохи поекономити, таке ми собі позволити не можемо, відкладемо покупку на потім. З дому нічого не викидалось, бо могло ще колись пригодитись, усе ремонтувалось, підпиралось палкою, перемотувалось шнуром, підклеювалось. У кухонній дверці відламалась ручка, і батько на її місці прикрутив грубий дріт, за який треба було потягнути, щоб вона відчинилась; на столі якось свічкою пропалили чорну дірку і на неї пересунули серветку; від каструлі десь загубили кришку і в ній почали готувати, накриваючи каструлю дощечкою для нарізання хліба, щоб вода швидше закипіла. Не було і мови, щоб позбутись надбитих горняток чи тарілок, усі далі продовжували їсти вилками, у яких відламався один із зубців. Усього було шкода, речам просто не давали піти на їх законний покій, після того, як вони відслужили. З часом на майже усіх меблях чи хатньому приладді з'явились подряпини, плями, дірки, латки, тріщини, щербатість. Жертва пив чай із надбитого горнятка, батько - свою ранкову каву із філіжанки з відколотою ручкою. Кухонний стіл, ніжка якого почала хитатись, просто підперли грубим, складений вчетверо картоном і старались більше з того боку не накладати тарілок.
На фарбування брами теж шкодували грошей. ЇЇ малювали не частіше, ніж раз в десять років. Фарба за той час вицвітала, втрачала свій колір і починала відлущуватись тонесенькими шарами. За хатою стояли поскладані дрова, ніколи не доходили руки, щоб збудувати на ними якесь перекриття з дашком, і коли падав подовгу дощ, треба було заносити до хати і сушити дрова по кілька днів перед тим, як розпалити ними грубу. На городі на паркані висіли два відра, вони вже давно поржавіли, ржа майже з'їла усе дно, але їх тримали, може в них колись щось прийдеться принести. Попри паркан росло кілька кущів смородини та малини, але якось ніколи не вистачало часу їх підрізати, все було ніколи, і з кожним роком родилось все менше та менше ягід.
Але навіть у них не вдавалось відремонтувати деякі предмети. В якийсь момент речі просто починали бунтувати, вони відмовлялись служити далі і просили їх нарешті залишити в спокої - і тоді їх відносили в підвал. В кінці нього горіла одна тьмяна запорошена лампа. До підвалу заносили якусь наступну безнадійно поламану і стару річ і скидували її на купу мотлоху, що збирався там десятиліттями. Потім обертались, вдаряли рукою по вимикачі і захряскували двері. Про річ в наступну ж мить назавжди забували і вона врешті-решт могла заснути. Так комора за коморою, рік за роком підвал заповнювався сміттям. Те саме продовжував робити до кінця свого життя і Жертва. Він теж зносив увесь непотріб до підвалу. Одного дня, як тільки Жертва ввімкнув лампу, жарівка з тріском перегоріла, і він опинився у повній темноті. Годі було добратись до кінця підвалу, щоб замінити лампу, усе було захаращено дрантям і він навпомацки скинув поламану річ на купу і зачинив за собою двері. Підвал і далі продовжував набиватись непотребом, який все ближче підбирався до виходу.
На роботу Жертва ходив, бо так треба було, усі ходили і він мусів, до того ж гроші потрібно було заробляти. Якби його хтось спитався, чи подобалась йому його робота, Жертву дуже б здивувало таке питання. Він не знав, він взагалі не розумів, що це таке подобається, припадає до душі, імпонує. Він знав, що необхідно зранку вставати і йти до школи, потім робити уроки, згодом вчитись у технічній школі, малювати креслення, запам'ятовувати формули, а потім їздити на роботу і працювати в канцелярії від дев'ятої до шостої з вихідними в суботу та неділю.
З канцелярського одягу у Жертви був темно-сірий та світло-сірий костюми та кілька білих, хоча з часом теж посірілих сорочок. Костюми на ньому лежали дещо куценько, купив він їх ще в студентські часи, але потреби заміняти їх на нові не було. На роботі він майже весь день сидів скоцюрбившись за столом, креслячи схеми та роблячи розрахунки. Інколи піднімав голову і дивився у внутрішній двір із рядами однакових автомобілів.
На своє тридцяте п'яте день народження Жертва запросив кількох однокласників та двох колег до себе додому. З такої нагоди він навіть дістав із серванту нові з позолоченими обідками тарілки та горнятка. Їх трималось тільки для великих свят і діставалось зі схову лиш раз в кілька років. Гості подарували йому щось важке, квадратне і велике, завите у папір.
“Картина на стіну”, - подумав Жертва, розриваючи папір. Та ні - дзеркало, йому подарували нове дзеркало у світлій різьбленій дерев'яній оправі. Лаковане дерево враз заблискотіло у нього в руках, а від самої поверхні люстра відбився і застрибав по стіні сонячний зайчик. Усі засміялись, навіть сам Жертва.
“Ну, бажаємо, щоб тобі тепер завжди по стінах в хаті от такі ось зайчики стрибали”, - зичили йому гості.
Коли усі розійшлись по домівкам, Жертва узяв у руки свій подарунок, хотів завісити нове дзеркало на місце старого, та щось його не пустило. Глянув на нове дзеркало, потім на поколоте старе, не такий і поганий вигляд воно мало, там лиш відламався один кут, що його тепер викинути, коли воно і так служить.
Скривився, і не зняв його зі стіни: “Нехай ще побуде, може десь з весни їх поміняю”, - вирішив він. Потім загорнув нове дзеркало назад у порваний папір і поклав на дно шафи. Так він його ніколи і не завісив.
Жертва ще з дитинства помітив, що йому часто не щастить: то він останній в автобус не поміститься; то по вулиці пройдуть десять перехожих, а сусідська собака кинеться тільки на нього; то вчителька визве до дошки саме тоді, коли він вірша не вивчить; то хтось принесе солодощів до школи, і саме перед ним хтось з дітей візьме останній цукерок. Негаразди та неприємності ніколи не закінчувались. Спочатку Жертву це дуже засмучувало, та в якийсь момент він з цим змирився.
Коли в суботу вранці він прийшов до магазину за хлібом і молоком, став в чергу і останню буханку хліба продали бабусі перед ним, Жертва лиш знизив плечима, думаючи про себе: “Ну, я ж знав, що так буде. Добре, що хоч молоко залишились, буде з чим каву пити”.
Одного вечора прийшовши з роботи, Жертва зробив собі чаю у незмінне щербате горнятко, сів у вітальній, узяв газету і сьорбаючи чай почав читати про кандидатів на наступні вибори. Потім задумавшись на тим, за кого він збирається голосувати сам, Жертва зупинив очі на картині - магнолії почали опадати. Не так він собі запам'ятав цю картину з дитинства, тоді, йому здавалось, вони цвіли, буяли, скрізь цвіт не було видно самих гілок. А ось тепер на картині стояли дерева з зів'явшими тьмяними квітами, під ними лежала купа опалих потемнівших пелюсток. На полотні стало менше білого та рожевого, почали проглядатись голі сірі галузки. Трава втратила свій салатовий колір і стала землисто-зелена. Сама позолочена рамка помутніла, зникло тепле жовте сяйво і подекуди вона покрилась чорними плямками.
“Диво та й годі, як може зраджувати пам'ять. Що я тоді собі напридумував про дерева зі зграєю білих голубів”, - дивувався сам собі Жертва.
На роботі Жертва працював старанно, приходив завжди завчасно, звіти здавав справно в останній робочий день місяця, але ніколи не просив у керівництва підвищення зарплати чи просто підвищення. Йому завжди було ніяково, він не знав навіть з чого почати, та і керівник його рідко викликав до себе в кабінет.
На вихідних, як зазвичай, Жертва пішов на ринок купити свіжих овочів та зелені. Враз до нього заговорила жінка, спитала чи не хоче він придбати собі набір глиняного посуду.
“Пане, посуд з червоної глини, ручної роботи. Я поспішаю, залишився тільки один набір, віддам вам за півціни весь. За такі гроші ви більше такого товару ніде не знайдете”, - переконувала його продавчиня.
І посуд справді був гарний, поливаний, розмальований. На горщику з відкритими дзьобиками співали два півники, на тарілках червоніли кетяги калини, по кухликах вився барвінок з блакитними квітками, а на таці пашіли черешні. Жертва собі уявив, якби вони гарно дивились на кухні і прикрашували будь-яку страву, таке і перед гістьми не соромно поставити, намацав у кишені гроші, почав перебирати пальцями монети. Але потім подумав, а що йому робити зі старим посудом, не віднести його весь у підвал.
“Ні, не сьогодні, може колись іншим разом куплю, як оце вже старий дотовчу”. Ґречно подякував продавчині і пішов в інший ряд за картоплею.
Сьогодні трапилось щось неймовірне - Жертва проспав і спізнився на роботу. Будильник старий не задзвонив. Жертва бігав зранку по хаті, мов навіжений, такої халепи ще з ним не ставалось. Поспіхом вмився, одягнувся, не випив навіть кави, забув парасолю, а надворі моросило, і прибіг до канцелярії зі скуйовдженими мокрим волоссям. Колеги не повірили своїм очам, зазвичай він перший сюди прибував, вони навіть потайки звірили годинники на руці. Над вечір на землю впав туман, поки Жертва доїхав додому, туман став ще густішим, він просто котився клубами по дорозі. Жертва звернув на свою вулиці і не впізнав її, усе було залите немов молоком. Дорогою повільно їхали автомобілі, прорізаючи мару променями фар, деякі з перехожих навіть йшли з ліхтариками в руках. Подвір'я і город теж були затягнуті імлою. У хаті стояли навстіж відчинені вхідні двері, він в ранковій метушні просто похапцем вискочив з дому і забув за собою їх зачинити. Диво - туман заповз навіть в дім, в передпокої по підлозі стелилась сиза мла.
“Чорт-зна що, а не осінь - мокра, противна, ще й туман до хати наліз, це треба, щоб так все затягнуло”, - і Жертва гримнув дверима.
Вранці Жертва прокинувся від сирості, туман переповз із коридору по кімнатах, добрався до кухні, ванної, піднявся догори і вже був вище комода. На столі від нього зібралась дрібнесенька роса. Жертва довго витирав рушником на сухо стіл, щоб не ложити за сніданком лікті на мокру поверхню. У ванній від туману запотіло дзеркало, покрились парою віконні шиби. Туман так назавжди і залишився в домі. Він заповз у кожен його куточок і складку. З часом від нього відсиріли усі речі: одяг в шафах, рушники, фіранки і постіль. Коли Жертва сидів у вітальній, то вже через кімнату не бачив кухні, бо туман усе розмивав. Восени і зимою він був особливо густий і мокрий, ставало навіть важко дихати. Жертва лягав у вологу постіль і йому треба було багато часу, щоб хоч трохи зігрітись. Він вже забув, який вигляд має вулиця за вікном, бо вікна завжди були запотілі. Часто прокидався вранці відчуваючи на губах дрібненькі краплинки води, найбільше Жертва не любив вставати і ступати босими ногами по холодній вологій підлозі. Усе в хаті стало ковзьким, вогким, неприємний на дотик.
Літом ставало краще. Коли сонце прогрівало землю, пестило її своїми золотими промінцями, а надворі сміялось саме життя, туман теж слабшав і рідшав, ставав майже невидимий. Він піднімався під саму стелю і нависав над домом біло-сірою димкою. Висихали речі в хаті, через шиби пробивалось сонячне світло, приємно було вмощуватись в ліжко. Якщо не піднімати голови, то Жертва навіть на якийсь час забував про туман. Не було відчуття постійної вологи на шкірі та у волоссі, він відкривав навстіж вікна та шафи, щоб провітрити зимовий одяг. На короткий час майже налагоджувалось життя, але літо тривало, на жаль, недовго, невдовзі поверталась дощова осінь. Туман одразу ж білішав, спадав до долу, ставав густим, як пара, інколи здавалось, що він складався із міріадів мікроскопічних краплинок, Жертва проводив через нього рукою, і вона ставала мокра. По кімнатах з'явився запах затхлості, у ванній в кутах кинувся грибок - вогкість робила своє. Жертва натоплював піч, вмикав обігрівачі, але вони мало чим допомагали, туман був сильніший. У Жертви від сирості та мокроти з'явився постійний кашель, вночі ставало гірше, він навіть пересунув ліжко поближче до пічки, щоб хоч трохи підсихала постільна білизна. Кашель надокучав йому, не давав спати, читати, навіть нормально поїсти. На роботі Жертві легшало, восени та взимку канцелярію добре обігрівали, повітря в приміщенні було сухе та тепле, напади кашлю тут рідшали, тому Жертва приходив і залишав робоче місце останній, він навіть не хотів повертатись додому.
Колеги йому порадили звернутись до лікаря. Лікар його послухав, захитав головою і виписав довжелезний рецепт із ліками. Та ліки лиш ненадовго пом'якшили кашель, він не відступав. Жертві здавалось, що туман добрався і до його легень і там назавжди поселився, біла мла заповнила усі його альвеоли. Він вже не міг вдихнути повітря на повні груди. Жертва собі уявляв, що він бродить по залитому туманом лісі, не знає куди повернути і звідки він прийшов. Натикається на стіну колючих кущів, рве на собі одяг і намагається звернути в бік. Із туману стирчать покручені гілки дерев, вони немов простягають до нього свої руки і пробують його схопити. Він дивиться вниз і через мряку не бачить навіть своїх ніг. Густу млисту пелену вже можна розрізати ножем, вона забилась в горлянку і сплелась там у водянистий клубок.
Жертва працював на роботі щораз повільніше, придумував собі додаткові завдання і йшов, із сумом оглядаючи канцелярію, коли там залишався лиш сторож. Перестав ходити щосуботи на ринок за свіжими овочами, хоча в цьому і не було більше потреби, у нього зовсім пропав апетит, їжа смакувала, як картон. Він автоматично заковтував яєшню на сніданок, пробігав очима по шпальтам ранкової газети, але букви з труднощами складались у слова. Від постійного кашлю і втрати апетиту він ослаб, став повільно ходити і говорити, в якусь мить він зрозумів, що вже майже нічого не відчуває, і рухається по життю, мов заведена механічна лялька. Йому навіть перестали снитись сни, він впадав на ніч у якесь безпам'ятсво і зранку вертався з нього від різкого дзвону будильника.
На роботі його розібрала гарячка, він не пішов до їдальні разом зі всіма, а залишився за столом далі креслити схеми. Як він добрався додому того дня, Жертва навіть не міг згадати. Він розпалив піч і одразу ліг у відсирілу постіль, вночі його стало лихоманити, йому марилось, що він впав у якусь яму і не може з неї вибратись, він дерся по її стінах, але вони були ковзькими і він знову сповзав вниз. На дно ями забрався туман, який накрив усю округу. Він лежав знесилений на дні серед безкрайого пустовища і не було нікого, кого Жертва міг позвати на поміч.
Він зненацька стрепенувся - знов дзвонив цей нестерпний будильних. Жертва із злістю збив його з нічного столика, той ще кілька разів слабо дзвякнув і замовк. Робота була тепер від нього так далеко, не було в світі ніякої сили, яка би змусила його встати з ліжка і продираючись через туман, зайти до холодної ванни.
“Байдуже, усе байдуже, вони і без мене там обійдуться”, - подумав Жертва, і ще глибше занурився у ковдру.
Піч за ніч охолола, але його палила зсередини гарячка. По обіді почав дзвонити телефон, та здався через якусь хвилю, бо його ніхто не піднімав. Він втратив лік часу, день і ніч злились у одну безформну масу. Якось він почув, як об віконні шиби б'ється, як горох, дощ і зрозумів, що на вулиці злива. На дні свідомості промайнуло, що краще бути зараз в ліжку, аніж виходити під цю хлющу. При вдиху в легенях з'явився свист, майже, як в чайнику, як він зранку на каву закипає - чомусь цей образ дуже розсмішив Жертву. Його почала пекти спрага і він просто злизував краплинки густого туману із губ.
Жертва, блукаючи очима, кинув погляд на картину із магноліями. Золота рамка від вологості почорніла, лиш де-не-не ще залишались клаптики колишньої позолоти. У саді стояли голі дерева, чорні стовбурі і гілки темніли на фоні сірого неба. У саді по землі між дерев повз туман. Мла застелила низ усієї картини.
“Туман, як і в мене вдома. І не було там ніколи ніяких квітів”, - промайнула остання думка.
Туман щораз густішав і білішав, в якусь мить Жертві здалося, що він у хмаринці піднімається в небо. Знайшли його тіло лиш через кілька днів. У нього не було ні близьких, ні далеких родичів, не було кому успадкувати його дім та сад, через те усе перейшло у власність держави. Дім виставили на продаж, але його вперто ніхто не хотів купувати, тому зрештою було прийнято рішення його просто знести. Після того, як будинок демонтували, сусіди казали, що ще довго по вечорам на його місці по землі стелився туман.
Коментар від авторки: історія базується частково на ідеї д-ра Девіда Р. Хокінса про картку свідомості, згідно якої свідомість поділена на рівні, де панують відповідні їм емоції та певна кількість життєвої енергії. На найнижчих рівнях свідомості переважає апатія, безнадійність, депресія, відчай, психічна бідність. Людина відчуває себе жертвою обставин, вона не бачить ніяких перспектив і можливостей і навіть не робить жодних спроб, щоб щось змінити - у неї на це не буквально вистачає життєвої енергії. У такому стані можуть перебувати окремі індивіди, сім'ї, а також цілі народи. У цьому положенні людина тільки споживає ресурси, вона не здатна творити та щось давати світу, її психіка перетворюється на чорну діру, що поглинає усе навколо себе і нічого не дає взамін. У свідомості панує відсутність будь-якого змісту чи вищої цілі в існуванні. Головними гаслами у житті таких людей є фрази: я не можу і я не буду. Людині здається, що вона безпорадна і безсила, тому вона віддає себе на милість долі. Це стан убогості духу. В стані апатії людська психічна енергія застигає, вона знаходиться у сплячці і нікуди не рухається.
