Як то кажуть, новий тиждень, нові пригоди, нові релізи, нове сприйняття музики… Все не відслухаєш, але спробую хоча б якусь вижимку з цього зробити. Поки все дуже популярне, в майбутньому будуть й інші релізи…
Enter Shikari — A Kiss for the Whole World (2023, So Recordings/Silva Screen Records)
Я Шикарів слухаю вже більше 10 років, з часів коли нарешті у мене з’явився широкоформатний інтернет, можливість слухати багато хорошої музики та різної, а також коли вийшов “A Flash Flood of Colour”. На той час — це був справжній злам у творчості британського гурту, остаточний вихід з транскору (який, зрештою, вони і закріпили, як жанр) та перехід у суцільні експерименти, які продовжуються і по сьогодні.
“A Kiss for the Whole World”, до слова, продовжує лінію “Nothing is True and Everything is Possible”, показуючи, що Рау Рейнольдсу та всій команді цікаво робити епічні концепти. Єдина проблема в тому, що реально цікавий звук у банди закінчився на альбомі “The Spark”, який був мною відторгненим на початку, але з часом він закріпився треками у моєму плеєрі. Щодо останнього альбому точно цього не можу сказати, і не певен, щодо цього. Однак, позитивні тенденції є: по-перше, зменшилась кількість концептуальних інтерлюдій, по-друге — ці інтерлюдії реально стали містками до повноцінного альбому, а по-третє — як мінімум “It Hurts” звучить цікавіше будь-якого іншого хіта попереднього повноформатника. Чекаю, все ж, коли гурт дійде до кондиції продовження саунду легендарних The Prodigy і осучаснення британської рейв-течії (як це було на треці “The Void Stares Back” з WARGASM). А ще, хлопцям не в останню чергу треба подякувати за підтримку нашої країни увесь цей рік. Проміжна оцінка альбому: 3.25 з 5
Metallica — 72 Seasons (2023, Blackened Recordings Inc.)
Відверто: ну ніхто ж не очікував багато від гурту після виходу “Death Magnetic” у 2008 році (окрім запеклих фанатів, напевне). Насправді, після виходу “Lulu” з покійним Лу Рідом у деяких поціновувачів музики вже складалась певна картинка, що культова команда, яка породить цілу течію, багато мемів та епоху в метал-музиці, насправді, вже остаточно не народить нічого. Тим більше розкривались щелепи в усіх, хто слухав “Hardwired… To Self-Destruct” — на диво, реліз, може, і був далеким до кондицій Металліки у 90-их, але багато хто його ставив на рівень найкращого релізу колективу в новому тисячолітті.
Тому вихід 11-ого студійника “72 Seasons” покладав теж певні зачатки надій. І він сам по собі непоганий. Теми, які підіймає колектив, щодо ментального здоров’я — дуже важливі. Зрештою, “Screaming Suicide” та “Lux Aeterna” з натяжкою тягнуть на пісні, які гурт пограє декілька років на концертах (поки не повернеться до старого матеріалу). Кращим цей матеріал бути не зможе у силу причин того, що дисонанс між однією з найпопулярніших метал-банд світу та постійним триманням планки аж досить сильно відображається у музкультурному середовищі. Я би, все ж таки, для розуміння, припинив очікувати забагато від гурту, який вже давно не змінює музичну індустрію і вже просто закріплюється в рамках музлегенд. Вже і так, як то кажуть, Мастейна раз і назавжди обставили. Проміжна оцінка альбому: 2,5 з 5
Everything But the Girl — Fuse (2023, Buzzin’ Fly Records)
Чесно кажучи, чиє повернення для мене було шоком, так це дуета подружжя Трейсі Торн та Бена Уотта. Судіть самі: гурт після “Temperamental”, який на той час звучав дуже свіжо і прогресивно, остаточно закінчує існувати на довгі 23 роки. Як потім скаже Трейсі — для неї дуже важко було працювати у шаленому концертному графіку і бути постійно в центрі уваги. Бен же самостійно працював над своїми діджейськими проектами. І тут — дуже несподівано — новий альбом. Але чи витримає він конкуренцію з іншими електронними роботами сучасності?
Моя думка: абсолютно точно. “Nothing Left to Lose”, перший і головний сингл альбому, звучить так само, як і колись звучав “Missing” в обробці Тодда Террі у 1994 році — хітово, свіжо і найголовніше, у дусі сьогоднішнього часу. Інші композиції не відстають від головної і навіть в чомусь об’єднують усю творчість EBTG за перші 18 років існування тандему. І що найголовніше, Бену і Трейсі вже по 60 років, а вміння залишатись модерном вони не втратили як у 20 (в часи перших релізів), як у 40 (в часи останнього електронного “Temperamental”), так і зараз. Проміжна оцінка альбому: 4,0 з 5
