Місто зустріло її тишею, порожнім вокзалом і холодним метро. На вході ніхто не питав квитків, не треба було кидати жетон у страшний автомат, що міг стиснути, якщо зазіваєшся. Люди у вагонах нагадували сірі тіні — уламки спогадів про безкінечну метушню.
На дорогах майже не було машин. Вздовж них стояли височенні сірі будинки з облупленою штукатуркою, від яких віяло порожнечею. Вона з острахом озирнулася. Тиша і пустота. Лише тіні минулого.
Маленька дівчинка прокинулася зі сльозами на очах.
— Мамо, я не поїду туди. Там... Там... Сіро. Пусто. Там тільки тіні...
— Не плач, манюня, то лише сон. Просто страшний сон. Ми підемо в твій улюблений парк. Там багато фонтанів, ти ж їх так любиш. Обов’язково покатаємося на ескалаторі, зайдемо в зоопарк, а потім — у твоє улюблене кафе. Поласуєш морозивом «Білочка».
Сльози на щоках малечі висихали. Вона почала посміхатися.
— А феєрверк буде?
— Звісно. Пізно ввечері. Ми ще навіть встигнемо покататися на канатній дорозі.
Дівчинка усміхнулась і швидко почала збиратися в дорогу.
Її чекали пригоди: зоопарк, феєрверк. Трохи моторошно було їхати в метро — вона боялася загубитися в натовпі. Навколо було багато людей. У парку — відкриті кафе. А щоб потрапити до улюбленого, довелося вистояти довжелезну чергу.
Потім — канатна дорога. Трохи страшно дивитися вниз, але дуже гарно. Блакитне небо, а внизу — височенні дерева. Подорож була захопливою. Багато фонтанів. Вона бігала вздовж них, намагаючись спіймати краплі води, роздивлялася райдугу між струменями.
Серпневий вечір був теплий. На площі зібралося багато людей. Нарешті — феєрверк. Вона з захопленням дивилася на іскорки, що розліталися в різні боки. Навколо бахкало, і всі раділи.
Той страшний сон вона вже майже забула. Чи надовго?
⏳ Минуло багато років
Місто зустріло її порожнечею та згорілим банківським терміналом. Пусте метро, в якому їхало кілька людей — більше схожих на примар. На дорогах майже не було машин. Навіть у годину пік можна було швидко проїхати містом, не застрягнути в пробці.
Моторошні сірі будівлі з потрощеними вікнами, забитими фанерою. Зачинені торговельні центри й невеличкі магазини. Сірість, пустота і ледве чутний запах гару, хоча пожежі давно загасили. Там, де мало вирувати життя, панувала порожнеча. Тут побував сам Руйнівник. Він знищив не лише будинки — він знищив долі й життя.
В її очах стояли сльози. Вона з сумом озиралася навкруги. Найстрашніше — це вже був не сон.
Та вона все ж наважилася проїхати пустим метро, де звично лунало: «Наступна зупинка... Перехід на станцію...»
Вона вийшла в парку. На диво, тут працювали фонтани, і зоопарк був відкритий. На вході її зустріла мила дівчина і приємний чоловік — сказали, що вхід для всіх безкоштовний. На щастя, більшість звірів вдалося врятувати, вивезти, а потім повернути.
Її улюблене кафе було відчинене. Черги не було, але морозиво «Білочка» залишалося таким же смачним. От тільки феєрверків не хотілося…
Вона вирішила пройтися містом. Людей було небагато, але вони продовжували жити, працювати і знаходили в собі сили посміхатися. Незламні люди величного міста. Крізь сльози вона посміхнулася. Що ж, поки є вони — це місто не захопить Руйнівник.
🌌 Час повертатися додому
Рідне місто зустріло її темрявою. Лише дорогу освітлювали фари машин. А з-за шторених вікон де-не-де проблискувало світло. Колись їй теж це снилося. Але це вже інша історія — історія про Руйнівника.
