Айлін
Юна тіфлінгесса стояла посеред згорілого, зруйнованого міста. Це було невеличке поселення її одноплемінників. Крихти спогадів про це місце проблискували в її думках.
Вона йшла покинутими вуличками. Згарище вже давно поросло травою та диким виноградом. Вона підійшла до великого маєтку. Колись, давно — дуже давно — вона бігала по величезному парку, полюючи на хижих монстрів, у яких переодягалися її друзі. Інколи й сама була на боці почвар (тут уже вирішувала доля, хто мисливець, а хто жертва).
Похмурий замок велично стояв біля невеличкого озера. Там, у великій залі, часто збиралися різні гості. Вона майже не пам’ятала своїх батьків, але вони були гостинні (ну як на тіфлінгів). Хоча іноді Айлін помічала, що матуся натягнуто посміхається деяким гостям. А спеціальний маг перепровіряв подарунки, які їм дарували.
З її пам’яті зникло багато років. Вона не знала, що тут сталося і коли.
Айлін поглянула в небо. Там, у височині, ширяла її соколиця. Вона знайшла її тоді, коли раптово опинилася в якомусь лісі. Не знала, як туди потрапила. На ту мить юна дівчина навіть імені свого не могла згадати.
Вона йшла невеличкою стежкою, яка вивела її до людського поселення. Раптом роздався крик:
— Аааа! Демон!
Айлін озирнулася, одночасно вихопивши мечі. Але ніякої почвари не було. Вона з подивом дивилася, як чоловік накиває п’ятами та верещить.
Дівчина знизала плечима і пішла слідом за ним. Дійшла до невеличкого містечка. Але на неї накинувся якийсь дикий натовп. Вона раптом втратила свідомість, а отямилася вже прив’язаною до стовпа — на якомусь вогнищі. Один чоловік зі смолоскипом якраз намагався підпалити хмиз. В нього це виходило не дуже, бо дрова були сирі.
Дівчина посміхнулася своєю «найприємнішою посмішкою», і чолов’яга відскочив.
Якийсь інший чоловік почав смикати за рясу якогось дивака і вимагати в нього сонний порошок.
— Та нема в мене. Я його тоді весь висипав на неї.
Айлін, посміхаючись, пристально глянула на натовп. Вона особливо не переймалася, бо завдяки спритності та худорлявості легко виплуталася з мотузок.
Нарешті хмиз загорівся. І Айлін у цей момент спригнула з вогнища. Переляканий кат упустив смолоскип. У натовпі почалася якась метушня.
На відміну від дров, на яких намагалися спалити тіфлінга, сіно, що було неподалік, миттю спалахнуло. І вітром вогонь з легкістю перекинувся на дахи будинків.
— Пожежа! Пожежа!
Всюди лунали крики. Хтось намагався врятувати своє скудне майно, хтось — гасив.
Скориставшись суматохою, Айлін спробувала тихенько втекти. По дорозі вона натрапила на маєток якогось багача. Сам будинок ще не почав горіти, а ось невеличкий сарайчик для тварин уже палав. Людям було байдуже на тварин, але у Айлін стиснулося серце. Не зважаючи на ризик отримати опіки, вона вибила двері. Усередині були мисливські собаки, які ледь не вчаділи від диму. Їх вона швидко відв’язала. І тут, у глибині, почула слабкий клекіт. У клітці, яка вже починала палати, було пташеня. Айлін, отримавши опіки, з трудом витягла пташку. І ледве встигла вискочити назовні, коли сарай повністю спалахнув.
Тривалий час вона піклувалася про соколицю з опаленим крилом. Жила в лісі, намагаючись згадати, хто вона.
Згодом вона пригадала своє ім’я і назву одного міста. Довго подорожувала, намагаючись знайти його. І ось вона тут. Айлін зовсім не пам’ятала, де була майже двадцять років. От тільки, проходячи через квітучий пагорб, на неї накотила хвиля злості. Вона з подивом усвідомила, що знає дуже багато про фей — навіть їхню мову. От тільки про себе вона знала лише те, що її звуть Айлін. І що в підземеллі під маєтком є чудові мечі, які батько обіцяв їй подарувати, коли вона виросте. Вона взяла у руки лук та стрілу, прицілилася, і відпустила тетиву. Що ж зараз вони посідають зайчатиною і тоді вже забере свій скарб з тайника.
