Глава 1
Дощ. Сирість. Багнюка. Поле суціль у вибоїнах. Земля зранена, залита кров’ю. Запах смерті й пороху. Зламані дерева, розтрощені будинки. Тут колись був невеликий хутір. Тепер це відкрита ділянка, що проглядається наскрізь. Ворог поруч, зовсім близько, але команда: «Тримати позиції!» Їх усього сімнадцять. Попереду сотні воїнів Єдиного. Їм не встояти перед таким натиском. Проте Вільні міцно тримають свою зброю, проповзаючи в багнюці вперед до невеличкого укриття. У цей момент поруч із ними вибухає снаряд. Одному з воїнів уламком відрізає руку. Він стікає кров’ю. Його побратим, наче й недалеко, але не помічає поранення друга.
— Ольгерд! Допоможіть! — Дейра щосили кричить, намагаючись привернути увагу цілителя, розуміючи, що це марно.
— Ні! Ні! Ольгерд! — по її щоках котяться сльози. Вона злякано дивиться навсібіч. Темрява. Ніч. У вікні видно місяць. Дейра у своєму ліжку.
— Це сон. Це всього лише сон, — тихо шепоче вона, але запах смерті й крові не зникає.
Дівчина встає з ліжка, тихенько проходить на кухню. Вмикається світло. Дейра підходить до столу, перевіряє, чи є в чайнику вода, і торкається кришки. Від її руки проскакує іскра. Вода починає грітися. Механічно бере чашку, насипає в неї каву й цукор. Сідає за стіл.
На серці тривожно. Біль. Смуток. Щоки мокрі від сліз. Вона дістає телефон. Екран світиться надто яскраво. Дейра шепоче: «Ольгерд». Відкривається додаток. На екрані поруч із фотографією статного хлопця з’являється напис: «був у мережі 2 хвилини тому».
Дейра полегшено зітхає. Чайник закипів. Вона заливає гарячу воду в чашку, чекає трохи, щоб напій охолов, і починає пити маленькими ковтками. Дівчина потроху заспокоюється і навіть злегка посміхається. Тепер можна повертатися в ліжко. Дейра закутується в ковдру і майже відразу засинає. До ранку сни вже не турбували її.
Прокинулась вона на світанку від стукіту крапель об підвіконня. На дворі був дощ. Дейра знову відчула запах смерті. Сон. Вона пам’ятала його до дрібниць. Ольгерд у тому сні міг би вижити, якби в нього з собою був кровоспинний засіб. Далі їх би телепортували на базу, не залишили б там на поталу ворогам.
Дівчина провела рукою по ноутбуку. Він тихо загудів і ввімкнувся. Дуже швидко вона знайшла потрібний сайт і замовила найдієвіший, сертифікований турнікет. Так, він коштував дорого, але міг врятувати життя. Не вагаючись, вона замовила його. Комірки швидкої доставки були поруч із її будинком, тож вже за годину вона тримала засіб у руках. Невеличка смужка тканини із застібками. Зручна. Зроблена так, щоб поранений міг сам її швидко натягти.
Вона подзвонила матері Ольгерда і попередила, що зараз підійде. Тітка Лесса була у дворі, спілкувалася з сусідками й неохоче підійшла до Дейри. Дівчина дала їй турнікет і попросила якнайшвидше відправити це Ольгерду. На жаль, сама вона не знала, де базується його підрозділ, і тому довелося звернутися до його матері.
Тітка Лесса пообіцяла відправити турнікет сьогодні.
Ввечері Дейрі знову було неспокійно. Вона подзвонила до матері Ольгерда. Тітка Лесса не передала турнікет сину. Вона пояснила, що він не помістився в посилку, бо там було два блоки цигарок.
— Ти ж знаєш, він не може без свого курева. Та й їм все видали. Він казав, що нічого не треба.
Дейра спробувала заспокоїтися і не нагримати на тітоньку. Усе ж жінка була після важкої хвороби, і відправка сина на фронт її підкосила. Вона почала багато чого забувати, та й останнім часом стала трохи дивакуватою.
— Тітка Лесса, я вас благаю! Передайте йому…
Але їй відповіла не матір Ольгерда, а її сусідка.
— Не хвилюйся, я завтра з нею піду на пошту і відправлю.
Дівчина погодилася, що так буде краще.
Минуло три дні. Дейра стояла на зупинці, чекаючи автобус. Стало холодно. Небо затягли сірі хмари. Піднявся туман. Дейра знову відчула запах крові та смерті. Вона побачила Ольгерда. Він посміхнувся дівчині і зник у сірій димці. Дейра почула сміх і розмови. Вона струснула головою. Марево зникло. Дівчина стояла на зупинці. Поруч гомоніли і сміялися підлітки. Яскраво світило сонце. Нарешті під’їхав автобус, і дівчина поїхала в університет. Там було багато клопоту: важлива контрольна, а ще й залік. Вона швидко забула своє видіння.
Ввечері їй подзвонила тітонька Лісса. Вона плакала:
— Ольгерд... Він... Він не на зв’язку. Мені з його телефону написали: «Ваш син мёртв».
Дейра згадала, як бачила його тінь і свій нещодавній сон.
— А командир? Ви зв’язалися з його командуванням? Що вони кажуть?
— Так, звісно, я їм подзвонила. Вони нічого не знають. Кажуть, звідти ніхто не повернувся, — сухо відповіла Лісса.
Дейра почула, як сусідка тітоньки сказала:
— Він, скоріше за все, в полоні. Я впевнена, що він живий.
Дейра хотіла сказати, що ні, що він загинув. Хоча, навіть якщо і в полоні, для техномага рівня Ольгерда, краще вже смерть. Дейра бачила тих, кого зуміли витягти з лап Єдиного. Вони були м’яко сказано в жахливому стані. Зморені, скалічені. Вони більше не могли користуватися енергією. Вони просто існували. Дивилися пустим поглядом, а інколи їх накривало. І як допомогти їм не знали навіть Боги.
Дейра вагалася. Сказати тітоньці, про те що вона бачила, але раптом вона помиляється. Та й не можна в рідних забирати надію. Тому вона сказала:
— Що ж, треба чекати офіційного повідомлення. Ви зверніться в храм усіх Богів, вам там допоможуть. Підкажуть, що робити далі. Може направлять групу на розшук.
— Та що мені той храм? У мене ліки закінчилися, а пенсія через тиждень. Я на всі гроші Ольгерду купила продуктів і цигарок, — на цьому тітонька Лесса закінчила розмову.
Дейра, не вагаючись, попрямувала до будинку, де жив Ольгерд. Вона швидко піднялася на 5 поверх. З квартири Лесси було чутно голоси. Двері були відчинені. Вона гукнула:
— Тітка Лесса, це я. Ви вдома?
— Так. Так. Дейра, заходь сюди.
Тітонька Лесса була в кімнаті Ольгерда. Дейра підійшла до неї і протягнула їй гроші.
— Ось. Цього має вистачити. Післязавтра мені мають заплатити за курсову, і я вам ще занесу.
Лесса обійняла дівчину. Взяла гроші і поклала їх на стіл. Поруч лежав той самий турнікет, який Дейра передавала для Ольгерда, і амулет Єдиного.
— Тітка Лесса, це що... Це як?.. — сказати, що Дейра була здивована, це замало. Вона була шокована і одночасно перебувала в повному розпачі.
— А що? Що мені залишається? Вони забрали його в мене. І тепер сказали, що він міг врятуватися тільки дивом. Наші Боги мовчать. Вони нас кинули.
— Тільки Єдиний здатен творити дива, — сказала та сама сусідка. А тітонька Лесса кивнула і додала: — Ми ж не маємо таких магічних здібностей. Ми прості люди. Нам лишається сподіватися на диво. — Вона відвернулася від Дейри.
Дівчина мовчки розвернулася і пішла звідти. Вона намагалася зрозуміти, як так сталося. Ольгерд був магом. Не сильним, але він мав свої таланти. Він захищав їх землю і людей від адептів Єдиного, щоб що... Щоб його мати...
В очах дівчини стояли сльози. Їй хотілося одночасно кричати, знищувати. Вона ледве стримувала свою магічну силу, щоб не розтрощити все навкруги.
