Пролог
Ліс дихав ніччю. Тиша була настільки густою, що кожен її крок луною розчинявся між деревами. Еліара не пам’ятала, навіщо сюди зайшла. Пам’ятала тільки білий диск місяця над головою — надто яскравий, майже хворобливий.
Тріск гілки позаду змусив серце забитися швидше. Вона обернулась. Нікого.
Повітря раптом стало теплим, важким. У ньому пахло димом і чимось диким… небезпечним.
— Ти не мала бути тут, — голос пролунав з темряви, низький, майже рик.
І тоді вона побачила його — силует, що вийшов з тіні. Очі… темно-сірі з блиском срібла. Не людські. Погляд, який проникає під шкіру.
Він підійшов ближче, і щось у її тілі відгукнулося. Страх і дивна, нестерпна цікавість злилися в одне.
Мить — і світ зник. Лише холодна земля під нею, місяць над головою і чийсь гарячий подих біля вуха.
— Пам’ятай моє ім’я, — прошепотів він. — Райвен.
А потім темрява накрила її повністю.
Розділ 1: Нова школа — нове місто
Місто називалося Злагода. Іронія, подумала я, коли ми з мамою заїхали на нашу нову, порожню вулицю. Після всього, що сталося, Злагоди нам не вистачало. Ми переїхали, щоб почати все з чистого аркуша, втекти від минулого. Але з перших днів я відчувала, що це місто не схоже на інші. Повітря тут було важке і густе, а дерева в лісі на околиці ніби дихали, приховуючи щось. Злагода приховувала свої таємниці, і я це відчувала.
Моє ім’я, Еліара, означало «світла». Я намагалася відповідати йому, але всередині мене оселилася постійна тривога. Нова школа, «Навчально-спортивний комплекс “Злагода”», була ще одним випробуванням. Я намагалася знайти своє місце, посміхалася, коли мене запитували про попередню школу. Але знайти когось, з ким можна було б поговорити по душах, виявилося неможливо. Люди тут були закриті, трималися групами, і кожен ніби щось приховував.
Саме там я вперше його побачила. Він був тією самою прихованою таємницею, що й усе це місто. Його ім’я, як я потім дізналася, було Райвен. Він рухався коридорами школи, як тінь. Високий, з темним, трохи розпатланим волоссям і очима, які рідко зустрічалися з чиїмись. Він ніколи не розмовляв. Хоча, здавалося, інші учні хотіли б, щоб він навіть не дихав. Його оминали, наче він був хворобою. Він був небезпечним. Про нього ходили чутки: він побив однокласника, зник на кілька днів, живе в лісі. Я не знала, чи були ці історії правдивими, але щоразу, коли бачила його, мене проймав дрібний озноб, а серце починало битися швидше.
Райвенне дивився ні на кого, але я помічала, як він відчував кожен рух навколо себе. Він був схожий на хижака, що приховує свою силу, що відчуває найменший рух. У коридорах, на уроках — він завжди був самотнім. Його очі здавалися темними, майже чорними, але іноді, коли сонячне проміння падало на них під певним кутом, я бачила в них спалах, схожий на золото. Це був лише момент, але він змушував мене задуматися.
Я намагалася викинути його з голови. Я зосередилася на навчанні, намагалася подружитися з дівчатами з класу. Але мені було важко. Вони були занадто веселі, занадто прості. Мені здавалося, що я не належу до цього світу, і моя душа прагнула чогось іншого. Я розуміла, що це місто, ця школа, ці люди — все це тимчасово. Навіть Райвен. Але чомусь щоразу, коли я бачила його, мені здавалося, що ми набагато ближчі, ніж здається. У цій самотності ми обидва були схожими. Тільки він не хотів, щоб його знайшли, а я не могла знайти.
Розділ 2: Лісова таємниця
Браслет був подарунком від мами, срібна нитка з маленьким кленовим листочком. Я загубила його в лісі, коли намагалася знайти найкращий ракурс для фотографії. Це була лише примха, але мені хотілося повернути цю маленьку частинку мого старого життя. Тому, незважаючи на дивне, важке повітря, я знову вирушила до лісу на околиці Злагоди.
Я йшла поміж дерев, вдихаючи вологий запах землі та хвої. Ліс був густим і тихим, ніби він зберігав свою власну історію. Сонячні промені ледь пробивалися крізь крони, створюючи мерехтливі плями на моху. Я прислухалася до кожного звуку, відчуваючи неспокій. Здавалося, що хтось спостерігає за мною.
І я не помилилася. Він стояв біля старої поваленої сосни, занурений у свої думки. Його плечі були розслаблені, але я відчувала напругу в кожному м'язі. Світло, що пробивалося крізь листя, вихопило його профіль. Я не могла відвести від нього погляду. Це був Райвен. Той самий хлопець, який був схожий на тінь у шкільних коридорах. Він був у простих джинсах і темній футболці.
Я стояла, не наважуючись поворухнутися, і в цей момент він підняв голову. Його погляд зустрівся з моїм. У коридорах його очі здавалися темними та порожніми, але тут, у лісі, вони були іншими. Вони світилися, ніби всередині них горіли маленькі золоті іскорки. Вони були наповнені дикою, первісною силою, і в них я побачила не просто хлопця, а щось більше. Моє серце почало шалено битися, а по тілу пробігли мурашки. Я відчула страх, але це був дивний страх, змішаний із цікавістю. Не страх того, що він зробить мені боляче, а страх перед чимось невідомим, перед чимось, що не піддається людському розумінню.
Він нічого не сказав. Лише дивився на мене, і в його погляді було стільки запитань, стільки попереджень. Я бачила, як він напружується, як змінюється вираз його обличчя, ніби він бореться з чимось усередині себе. А потім, так само раптово, як і побачив мене, він відвернувся і зник у гущавині лісу, залишивши мене саму з цим відчуттям дикого, небезпечного і такого привабливого світу. Я не знайшла браслета. Але знайшла щось набагато важливіше — таємницю.
Розділ 3: Перше перетворення
Незважаючи на його попередження і напружений погляд, я не могла зупинитися. Таємниця вабила, як магніт, а в моїй голові раз за разом з’являвся образ його очей із золотими іскорками. Я відчувала, що цей хлопець — це і є справжнє серце Злагоди, його справжня, дика сутність. Тож наступного вечора я знову пішла до лісу, цього разу під покровом сутінків.
Я йшла поміж дерев, відчуваючи, що ліс тепер був моїм другим домом. Я почувалася в ньому спокійніше, ніж у шумній школі, де мене не розуміли. Я вийшла на знайому галявину, де зустріла Райвена минулого разу. Порожньо. Я вже подумала, що він не прийде, і що це було помилкою, як раптом почула дивний хруст. Не гілки під ногами, а ніби щось розламувалося всередині.
Я завмерла. Він був там, за старим дубом, у тому самому місці, де я побачила його минулого разу. Але цього разу він не стояв нерухомо. Він згинався, ніби борючись із невидимою силою. Його дихання було важким, а м’язи на руках і спині напружувалися. Я відчувала, як страх, який я намагалася придушити, знову прокинувся. І тоді почалося.
Спочатку я подумала, що мені здалося. Його тіло почало збільшуватися в розмірах, а одяг на ньому почав рватися по швах. З його шкіри почало пробиватися темне, як нічне небо, хутро. Хруст кісток став гучнішим, він лунав у мовчазному лісі, як музика жаху. Його руки та ноги викривлялися, перетворюючись на сильні вовчі лапи. Він закинув голову, і з його горла вирвався крик, який був чи то від болю, чи то від звільнення. Це був не людський голос, а дикий, сповнений сили і люті, вовчий крик, що змусив серце у моїх грудях стиснутися до розміру горошини.
За кілька секунд перед моїми очима стояв уже не хлопець, а величезний вовк із сірою шерстю, що зливалася з сутінками. Його морда була подовжена, а вуха насторожено нашорошилися. І лише очі... ті самі золоті очі, що світилися в темряві, були єдиною частинкою Райвена, яку я могла впізнати. Він подивився на мене, і в його очах було стільки суму, стільки гніву, а також... благання. Він не хотів, щоб я це бачила.
Я зробила крок назад, моє тіло заціпеніло від шоку. Він заричав. Не по-вовчому, а якось по-людськи. І в моїй голові, як гучний голос, пролунало його попередження: “Тікай. Не наближайся. Ти в небезпеці”. Я хотіла послухатися, але не могла. Я була зачарована цією картиною, цією силою, і в глибині душі розуміла, що це саме те, чого мені завжди не вистачало.
Він розвернувся і побіг, його потужні лапи м'яко торкалися землі, але я чула, як ліс здригається під його вагою. Він зник у темряві, залишивши мене з тремтячим тілом і розумінням, що моє життя ніколи не буде колишнім. Я стояла, вдивляючись у темряву, і відчувала, як таємниця, яку я щойно розкрила, починає змінювати мене.
Розділ 4: Таємне кохання
Після тієї ночі, коли я побачила його перетворення, я не могла спати. Образи перетворення, хруст кісток, дикий крик — усе це не виходило з голови. Я відчувала страх, це правда, але не меншим було і моє захоплення. Його попередження: “Не наближайся. Ти в небезпеці” — звучало як виклик. Я знала, що він казав це не зі злості, а щоб захистити мене. Це розпалювало моє бажання дізнатися більше. Я була зачарована, і ця таємниця вабила мене сильніше за будь-що на світі.
Я почала шукати його. Не в лісі, а в школі. Я не могла відвести від нього погляду, намагаючись знайти в його обличчі хоча б натяк на того дикого звіра, якого я бачила в лісі. Його очі тепер здавалися ще більш глибокими та таємничими. Він уникав мене. Коли я проходила повз, він опускав очі або відвертався. Це ранило, але не зупиняло. Я відчувала, що він бореться з чимось усередині, і я хотіла бути поруч, щоб допомогти йому в цій боротьбі.
Я знайшла його на задньому дворі школи, де він сидів на самоті. Замість того, щоб втекти, я підійшла до нього. Серце билося так сильно, що я думала, він почує його. — Привіт, — тихо сказала я, сідаючи поруч. Він не відповів, лише напружився. — Я бачила тебе, — продовжила я, відчуваючи, як тремтить мій голос. — У лісі. Я бачила, що з тобою сталося. Він повернув до мене голову, і в його очах була паніка. Він мовчав, але його погляд казав усе.
Чому ти тут? Чому ти не боїшся?
— Мені не страшно, — сказала я, і це було правдою.
— Мені... цікаво. Я хочу знати.
— Ти не повинна цього знати, — прошепотів він.
Це був перший раз, коли я почула його голос. Він був глибоким, низьким, як той, що я чула в голові. — Це небезпечно.
— Ти не заподієш мені болю, — відповіла я з упевненістю, яка здивувала мене саму.
Він подивився на мене довго і пильно, ніби намагався прочитати мої думки. Я не відводила очей, і в цей момент я відчула, що між нами зникає той бар’єр, що розділяв нас. Він розповів мені про свою таємницю. Він народився з цим, це було його прокляття, його доля. Він розповів мені про зграю, про місяць, про те, що він ніколи не зможе бути таким, як усі.
Ми почали таємно зустрічатися. Кожен вечір після школи ми йшли до лісу, і він розповідав мені історії про дику природу, про закони зграї, про силу місяця. Я розповідала йому про своє життя, про свій переїзд, про свої мрії. Він був моїм таємним світом, моїм першим коханням, і я відчувала, що я — єдина людина, якій він довірився.
Він був не просто вовкулакою, він був Дамиром, відповідальним, чутливим і дуже самотнім. Ми були як дві заблукалі душі, які знайшли одна одну в цьому дивному світі.
Розділ 5: Виклик зграї
Минуло кілька тижнів. Наші таємні зустрічі стали звичайною річчю. Ліс перетворився для мене з таємничого і лякаючого місця на щось рідне. Ми сміялися, розмовляли, і я зрозуміла, що моя самотність зникла. У Дамира я знайшла не лише коханого, а й споріднену душу. Але я знала, що наша таємниця не може бути вічною.
Одного вечора він подивився на мене з серйозністю, якої я раніше не бачила. — Я повинен повести тебе до них, — сказав він. — Зграя. Вони знають, що я з кимось спілкуюся. Я не можу більше приховувати тебе. Моє серце стиснулося від страху. Я знала, що зграя — це не просто друзі. Це сім'я, і вони мають свої правила. Вони живуть за законами вовків, а не людей. Але я кивнула, відчуваючи, що це єдиний спосіб рухатися вперед.
Ми пішли глибше в ліс. Повітря навколо нас стало іншим, густим від запаху звірів і землі. Ми пройшли через густі зарості, і я побачила їх. На великій галявині, оточеній старими дубами, сиділи вовки. Великі, сірі, коричневі, чорні — у кожного був свій відтінок, своя аура. Вони сиділи нерухомо, їхні очі світилися в темряві, і я відчула, як їхня сила наповнює простір.
— Альфа, — тихо прошепотів Дамир, вказуючи на величезного сірого вовка, який сидів на узвишші. — Це наш лідер. Коли ми наблизилися, вовки встали. Вони не заричали, але їхнє мовчання було гучнішим за будь-який рик. Їхні очі були сповнені презирства та підозри. Я була чужою, слабкою, і вони це відчували.
Альфа, перетворившись на людину — старого чоловіка з сивим волоссям і очима, які світилися холодною мудрістю, — підійшов до нас. Він окинув мене поглядом, повним зневаги. — Дамире, — промовив він низьким, грубим голосом, — ти привів до нас людину? Ти знаєш, що це проти наших правил. Вона слабка. Вона — загроза. — Вона не загроза, — відповів Дамир, ставши поруч зі мною, захищаючи мене. — Вона — частина мене. — Частина тебе? — розсміявся старий, і цей сміх пролунав, як сухе листя, що ламається. — Вона не витримає нашого світу. Твоє кохання — це вибір між нами та її світом. І ти повинен зробити його зараз. Я відчула, як тремчу, але Дамир стиснув мою руку. У його очах була сила. Сила, що сказала мені, що він не збирається мене залишати.
Нас оточили інші вовки. Їхні погляди були гострими, як ножі. Деякі з них були ще молодими, і в їхніх очах я бачила ненависть. Я зрозуміла, що це лише початок. Моє кохання з Дамиром не буде простим. Воно буде боротьбою. Боротьбою за право бути разом, за право бути собою, за право існувати в цьому дивному світі, що тільки почав відкриватися мені.
Розділ 6: Ніч повного місяця
Ніч повного місяця була особливою. Вона була магічною, але водночас і жахливою. Повітря було сповнене напруги, ніби ліс затамував подих. Я сиділа біля Райвена, він тримав мене за руку, але я відчувала, як його м'язи напружуються. Його очі, що зазвичай були темними, тепер сяяли золотим світлом, як у дикого звіра. Він намагався стримати себе, але місяць, величезний і круглий, що висів над нами, був сильнішим за будь-яку волю.
Він почав тремтіти. Його тіло згиналося, і я знову почула той самий хруст кісток. — Біжи, — прошепотів він з болем. — Біжи, доки можеш. Я не хотіла залишати його, але він заричав на мене, і в цьому рику було стільки люті, стільки відчаю, що я злякалася по-справжньому. Я бігла, мої легені розривалися від болю, а серце калатало так сильно, що я думала, воно вистрибне з грудей. За спиною я чула дикі вовчі рики, і знала, що це не тільки Райвен, але і вся зграя. Вони відчули мій запах і почали полювання. Для них я була лише здобиччю.
Я бігла, спотикаючись об коріння дерев, дряпаючи шкіру об гілки. Зграя була швидшою. Я бачила тіні, що рухалися поміж дерев. Я відчувала, як вони наближаються. Це був страх, який я ніколи раніше не відчувала, страх, який паралізував мене, але водночас давав мені сили бігти далі. Я бігла до міста, сподіваючись знайти порятунок.
І ось, коли я вже майже впала, я відчула, як один із вовків наближається. Він заричав, і я побачила його золоті очі. Це був Райвен. Але він був уже не собою. Його обличчя було сповнене злоби, а тіло напружене, готове до нападу. Я закричала. Це був крик не від страху, а від болю, від того, що людина, яку я кохала, перетворилася на монстра.
У його очах, що світилися, я побачила проблиск свідомості. Він зупинився. Його тіло здригнулося, ніби він боровся із собою. Я бачила, як внутрішній Райвена бореться з диким звіром, який захопив його тіло. На мить він нахилив голову, і я відчула, як він намагається захистити мене, навіть у такому стані. А потім я почула рик іншого вовка, і Райвен відступив. Я впала на землю, а Райвен, з останніх сил, відкинув іншого вовка від мене.
Я була врятована, але я ледве вижила. Я зрозуміла, що моє кохання — це не просто романтична історія. Це боротьба. І щоб бути з ним, мені доведеться прийняти його темну сторону, прийняти світ, у якому я жила, і стати сильнішою.
Розділ 7: Повернення мисливця
Після ночі повного місяця я повернулася до школи, відчуваючи себе іншою людиною. Тепер я знала, що світ має дві сторони: одну, яку бачать усі, і іншу, що ховається в тіні, де панують дикі інстинкти. Моє кохання до Райвена стало сильнішим, воно перетворилося на рішучість і готовність боротися. Я знала, що цей шлях буде нелегким.
Усе змінилося, але життя в школі тривало. Я знову сиділа в класі, намагаючись зосередитися на лекції, коли в дверях з’явився наш учитель. — До нашого класу приєднався новий учень, — оголосив він. — Його звуть Алекс.
У клас зайшов хлопець. Він був високий, зі світлим, трохи розпатланим волоссям і блакитними очима, що іскрилися розумом. Його посмішка була чарівною, і всі дівчата одразу ж почали перешіптуватися. Він був повною протилежністю Райвену — відкритий, товариський, здатний легко підкорити будь-кого. Але коли його погляд зупинився на мені, а потім перемістився на Райвена, який сидів у кутку, я відчула, як по мені пробігає дрібний озноб. У його очах була неприязнь. Це був не просто погляд суперника, це був погляд хижака.
На перерві Алекс підійшов до мене. — Привіт, я Алекс, — сказав він, легко посміхаючись. — Я новенький. Тут, мабуть, не дуже весело, правда? Я намагалася відповісти, але слова застрягли в горлі. Я відчувала, що він знає щось про мене. — Ти не схожа на інших, — продовжив він, оглядаючи мене з ніг до голови. — У тебе в очах є вогник, якого я тут ще не бачив. Він говорив зі мною, але його погляд час від часу повертався до Райвена. Я бачила, як Райвен напружується. Він відчував Алекса, як і я.
Алекс почав активно зближуватися зі мною. Він запрошував мене на прогулянки, розмовляв зі мною про мої інтереси, намагався бути моїм другом. Він був привабливим і цікавим, але щоразу, коли я була з ним, я відчувала небезпеку. Я розуміла, що він не просто новенький хлопець. Він був тут, щоб полювати. Я відчувала, що він знає про Райвена більше, ніж мав би, і що його справжня мета — це не я, а Райвен.
Одного разу, коли ми йшли разом після школи, Алекс різко зупинився і подивився мені прямо в очі. — Будь обережна, Еліаро, — сказав він тихим, але твердим голосом. — Це місто не таке, яким здається. У ньому ховається багато таємниць. І вони можуть бути смертельно небезпечними. Його слова були попередженням. Я зрозуміла, що Алекс — це не просто мисливець, він — мій суперник, і він боротиметься за Райвена.
Розділ 8: Наростання конфлікту
Слова Алекса, сказані ним наодинці, не давали мені спокою. "Будь обережна, Еліаро. У цьому місті ховається багато таємниць, і вони можуть бути смертельно небезпечними". Ці слова не були простою фразою, вони були попередженням. Я відчувала, що він знає про Райвена і про таємниці цього лісу. Це знання було його зброєю, і я розуміла, що він не збирається мовчати.
Алекс почав ставити мені запитання, які були, на перший погляд, невинними, але я знала, що за ними ховається щось більше. — Де ти була у вівторок ввечері? Я бачив тебе біля лісу, — запитав він одного разу. — Небезпечно ходити там самій. Там можуть бути... дикі звірі. Він наголосив на слові "дикі", і я відчула, як моє серце пропускає удар.
Райвен, своєю чергою, став більш напруженим. Він відчував Алекса. Кожен раз, коли Алекс підходив до мене, Райвен ставав холодним і відстороненим. Його очі, навіть у людській формі, блищали хижим блиском, а погляд був сповнений гніву. — Тримайся від нього подалі, — одного разу сказав він мені після уроків. — Він не той, ким здається. Я відчуваю в ньому запах... полювання. Його слова були сповнені люті. Я розуміла його. Він боявся, що Алекс зашкодить мені, що він забере мене від нього. Але я також розуміла, що Алекс намагається врятувати мене від чогось, що, на його думку, було для мене небезпечним.
Конфлікт загострився одного вечора, коли ми з Райвеном стояли біля мого будинку. Алекс, який, як я підозрювала, стежив за нами, підійшов до нас із посмішкою. — Привіт, Райвене, — сказав він, і в його голосі я відчула сталь. — Не знав, що ти став таким товариським. Райвен мовчав. Його тіло напружилося, ніби він готувався до бою. — Мені здається, що твоя... подруга, — продовжив Алекс, — дуже цікава. Вона, мабуть, знає багато про місцеву фауну. — Ти не маєш права, — прошипів Райвен, і його очі на мить блиснули золотом. — Тримайся від неї подалі. — Це не ти вирішуєш, — холодно відповів Алекс, його очі так само блиснули, але не золотом, а чимось небезпечним. — Це вона повинна зробити свій вибір.
Я відчула, що мене розривають на частини. З одного боку був Райвен, моє кохання, моя таємниця. З іншого — Алекс, який, здавалося, пропонував мені шанс на нормальне життя. Я була розгублена. Я не знала, кому вірити і чий бік мені обрати. Це був вибір, який я повинна була зробити сама.
Розділ 9: Зрада
Тиша між нами з Райвеном ставала все густішою. Ми майже не розмовляли. Його мовчання було сповнене болю і тривоги. Він знав, що Алекс не збирається здаватися, і боявся, що я зроблю вибір на користь мисливця. Я, своєю чергою, намагалася знайти спосіб, як переконати його, що мій вибір зроблено на його користь.
Алекс, як справжній хижак, не втрачав часу. Він почав поширювати чутки про Райвена і про мене. Я чула, як учні перешіптувалися в коридорах, обговорюючи Дамира, його дивну поведінку і його зв'язок зі мною. Це було боляче. Я відчувала, як нас відштовхують, як наші таємниці стають об'єктом насмішок і пересудів.
Одного вечора, коли Дамир був у лісі, я отримала повідомлення від Алекса. Він запропонував мені зустрітися. Я не хотіла, але щось підказувало мені, що я повинна піти. Він чекав мене біля старого мосту. — Я знаю все про тебе і Райвена, — сказав він, дивлячись мені прямо в очі. — Я знаю, що він — вовкулака. І я знаю, що ви були разом у лісі в ніч повного місяця. Я відчула, як моє серце пропускає удар. Він знав. І він не збирався тримати це в таємниці. — Ти можеш врятувати його, — продовжив він. — Але ти повинна зробити свій вибір. Ти повинна відректися від нього. Я була в шоці. Я не могла повірити, що він пропонує мені це.
Алекс, дізнавшись, що я не збираюся його слухати, вирішив діяти по-своєму. Наступного дня я дізналася, що він розповів усе зграї Дамира. Він сказав їм, що я — шпигунка, що я працюю на нього, що я намагаюся вивідати їхні таємниці. Це була брехня, але зграя, яка і без того мені не довіряла, повірила йому.
Коли я зустрілася з Дамиром, він був сповнений гніву і розчарування. — Чому ти це зробила? — запитав він. — Чому ти не сказала мені? Я намагалася пояснити, що це все брехня, але він не слухав. Зрада була надто болючою для нього. Він відчував, що я його зрадила, що я обрала інший бік. Я була розгублена, не знала, як йому довести свою вірність, і ця ситуація ставила нас на межу розриву.
Я залишилася сама. Зграя зненавиділа мене, Райвен відвернувся, а Алекс торжествував. Я розуміла, що повинна щось робити, щоб довести свою невинність.
Розділ 10: Велика битва
Я відчувала, як Райвен віддалився від мене, як стіна недовіри виросла між нами. Алекс досяг своєї мети, і я була в розпачі. Він зруйнував усе, що ми будували. Але я не збиралася здаватися. Я знала, що єдиний спосіб довести свою невинність — це показати, на чиєму я боці, коли настане вирішальний момент.
І цей момент настав. Повітря було сповнене напруги, ніби перед бурею. Я відчувала, що щось має статися. Того вечора, коли я йшла з дому, я почула крик у лісі. Це був крик Райвена. Він кликав на допомогу, але в його голосі я відчула відчай і біль. Я побігла на його голос.
Коли я дісталася до галявини, побачила жахливу картину. Зграя Райвена билася з групою мисливців, яких очолював Алекс. Їхні обличчя були сповнені люті, а в руках вони тримали срібні кинджали, які світилися в місячному світлі. Вовки ричали, але срібло було їхньою слабкістю, і мисливці мали перевагу.
Райвен, перетворившись на вовка, бився з Алексом. Його тіло було порізане, а з рани на боці текла кров. Я бачила в його очах дикий вогонь, але він повільно згасав. Алекс був досвідченим мисливцем, і він знав, як боротися з вовкулаками. Він тримав срібний клинок, готовий завдати смертельного удару.
Я зрозуміла, що повинна діяти. Я не могла дозволити йому загинути. Я кинулася вперед, кричачи: — Ні! Не роби цього! Мій крик був гучним і сповненим відчаю. Я стала між ними. Алекс замахнувся, але його очі, здавалося, на мить зупинилися, побачивши мене. Я відчувала, що він не хоче заподіяти мені болю.
— Він не такий, як ти думаєш! — закричала я. — Він не монстр! Алекс, розгублений, опустив клинок. Ця мить була достатньою. Райвен, зібравши останні сили, кинувся на Алекса і повалив його на землю. Але він не вбив його. Він лише заричав, і в його очах було стільки ненависті, що я відчула, як моє серце стиснулося від болю.
Я підійшла до Райвена, який тепер був знову в людській формі, і обійняла його, не звертаючи уваги на кров. — Я тут, — прошепотіла я. — Я завжди буду з тобою. Зграя, яка бачила мою сміливість, мою відданість, тепер дивилася на мене по-іншому. Я була чужою, але я довірила своє життя їхньому альфі, і вони це побачили. Моя дія була сильнішою за будь-які слова Алекса.
Алекс, розбитий і розгублений, зник у темряві лісу разом зі своїми мисливцями. Він був переможений. Не силою, а коханням, яке він не міг зрозуміти. Я врятувала Райвена, і в його очах була вдячність. Наша таємниця була розкрита для світу, але тепер у нас був шанс побудувати нове життя разом.
Розділ 11: Прийняття
Битва закінчилася, і на галявині, де ще мить тому панувала лють, тепер була тиша. Мисливці зникли, залишивши по собі лише холодний попіл і гіркий присмак поразки. Райвен лежав у моїх обіймах, його людське тіло здригалося від болю. Зграя, що стояла навколо нас, тепер дивилася на мене з повагою, а не з презирством. Моя рішучість і готовність віддати своє життя за Райвена змусили їх переглянути свої погляди.
Старий альфа, який раніше був настільки вороже налаштований, підійшов до нас. Він сів поруч, його сиві очі, в яких більше не було холодної люті, дивилися на мене. — Ти — чужа. Але ти показала нам, що твоє серце належить зграї, — сказав він низьким, грубим голосом. — Ти врятувала нашого альфу. За це ми тобі вдячні. Він кивнув, і всі інші вовки, перетворившись на людей, підійшли до нас. Вони вітали мене, їхні погляди були сповнені поваги та вдячності. Я більше не була чужою, я була однією з них.
Дні після битви були сповнені зцілення і нових розмов. Райвен довго відновлювався. Його рани заживали швидко, але емоційні рани були глибшими. Він зрозумів, що його зграя, яка була заснована на агресії та старих правилах, більше не могла існувати. І він, і я, ми обидва відчували, що настав час для змін.
Ми почали будувати нову зграю. Ми не відкидали минулого, але хотіли створити щось нове, щось краще. Ми працювали разом, збирали нові правила, які були б засновані на повазі, довірі та коханні. Ми хотіли, щоб зграя була сім’єю, а не просто групою вовків, які полюють разом.
Райвен завжди був моєю опорою, а я — його. Наша таємниця більше не була таємницею, а нашим спільним світом, який ми будували разом. З кожним днем я відчувала, як ми стаємо сильнішими. Ми були єдиним цілим, і наша сила була в нашій любові.
Розділ 12: Несподівані зміни
Після битви і прийняття зграєю, моє життя змінилося докорінно. Я була щаслива, як ніколи раніше. Наші таємниці з Райвеном зникли, а на їхньому місці з'явилася сила, що єднала нас. Я відчувала себе частиною чогось більшого, чогось дикого і сильного. Навіть старий ліс, який раніше здавався мені таємничим, тепер став рідним. Я звикла до запаху хвої і вологої землі, до шелесту листя і до крику птахів.
Одного разу, коли я стояла біля дзеркала, я помітила щось дивне. У моїх очах, де раніше були лише темні іскорки, тепер з'явився золотий відблиск. Він був ледь помітним, але я знала, що він там. Я злякалася, але водночас відчула і захоплення. Це було схоже на те, що я бачила в очах Райвена в лісі, і я зрозуміла, що це не просто збіг.
Моє тіло почало змінюватися, але не так різко, як у Райвена. Я відчувала, як мої почуття загострюються. Я могла чути звуки, яких раніше не чула. Я могла бачити речі, які раніше не помічала. Мій нюх став таким чутливим, що я могла розрізняти запахи людей і вовків. Я відчувала їхню присутність, навіть коли вони були далеко.
Я розповіла про це Райвену. Він був здивований, але не злякався. — Це означає, що ти стала частиною нашого світу, — сказав він, дивлячись на мене з ніжністю. — Ти більше не людина. Ти — одна з нас. Я подивилася на нього, і в його очах була любов. Я знала, що він правий. Я вже не була простою людиною. Моє тіло змінювалося, але що важливіше, змінювалася моя душа. Я відчувала силу, яку раніше не знала.
Я почала вчитися контролювати свої нові здібності. Райвен був моїм учителем. Він розповідав мені, як відчувати ліс, як слухати його, як розпізнавати запахи. Він вчив мене, як контролювати свої емоції, щоб не перетворитися на дикого звіра. Я була вдячна йому за все. Він був моїм провідником у цьому новому світі.
Розділ 13: Пошуки себе
Мої нові здібності, що з'явилися після битви, були для мене справжнім викликом. Я бачила більше, чула більше, відчувала більше. Кожен запах, кожен звук, кожен дотик до землі — усе це було для мене новим світом. Я відчувала себе як дитина, яка вчиться ходити, і моїм провідником у цьому новому світі був Райвен.
Він навчав мене, як контролювати свої емоції. — Наша сила залежить від наших емоцій, — пояснював він. — Якщо ми дозволимо їм взяти над нами гору, ми перетворимося на диких звірів. Він вчив мене, як слухати ліс, як відчувати його енергію, як спілкуватися з іншими вовками. Я проводила дні в лісі, відчуваючи його силу і його магію. Я бігала поміж дерев, відчуваючи, як мої ноги стають сильнішими, а моє тіло — швидшим.
З часом я почала відігравати важливу роль у зграї. Вовки, які раніше ставилися до мене з підозрою, тепер слухали мене. Мої людські знання, моя здатність розуміти їхні проблеми і знаходити спільні рішення, були для них чимось новим. Я допомагала їм вирішувати конфлікти, домовлятися і будувати нові стосунки.
Райвен завжди був поруч, підтримував мене. Ми були як дві половинки одного цілого. Він був моєю силою, а я — його. Ми разом працювали над тим, щоб зграя стала кращою. Ми створювали нові правила, нові традиції. І я знала, що ми на правильному шляху.
Але одного вечора, коли я стояла на пагорбі, спостерігаючи за місяцем, я відчула щось дивне. Моє тіло здригнулося, і в моїх очах спалахнув золотий відблиск. Я відчула, як мої м'язи напружуються, а мої зуби стають гострішими. Я зрозуміла, що мої зміни тільки починаються, і що я повинна бути готовою до того, що на мене чекає щось більше.
Розділ 14: Фінальна загроза
Минуло кілька місяців, і життя нашої зграї налагодилося. Ми створили нові правила, нові традиції. Райвен був сильним і справедливим альфою, а я — його правою рукою. Я допомагала вирішувати конфлікти і знаходити спільну мову, завдяки моєму людському досвіду. Мої здібності ставали сильнішими, і я вже могла відчувати присутність інших вовків на великій відстані. Я була щасливою, але відчувала, що це лише тимчасовий спокій перед бурею.
Я не помилилася. Одного вечора, коли ми з Райвеном були в лісі, я відчула щось дивне. Запах. Це був не запах нашої зграї, і не запах мисливців. Це був запах чужинців. Запах іншої зграї. Вони були агресивні, і їхній намір був очевидний — вони хотіли захопити нашу територію.
Ми зібрали зграю. Райвен, дивлячись на них, відчував напругу. — Вони сильні, — сказав він. — Їхній альфа — жорстокий і не знає милосердя. Я відчувала їхню присутність, їхню силу, але я також відчувала силу нашої зграї, яка тепер була більш згуртованою, ніж будь-коли. Ми були готові до бою.
Настала битва. Вона була жорстокою. Я вперше билася як вовк, відчуваючи силу, що текла в моїх жилах. Я захищала Райвена, який бився з альфою іншої зграї. Битва була важкою, але ми не здавалися. Ми билися за свою територію, за своє життя.
У розпалі битви Райвен був поранений. Він був на межі, але я не дозволила йому здатися. Я кинулася на допомогу, і в моїх очах спалахнув золотий вогонь. Я заричала, і цей рик був сповнений такої сили, що він змусив альфу іншої зграї відступити. Він побачив, що я не просто вовк, я — частина чогось більшого.
Ми перемогли. Ми врятували нашу зграю, наше життя. Ми показали, що наше кохання — це не лише почуття, це сила, яка може перемагати.
Епілог
Минуло десять років. Ліс, який колись був для мене місцем таємниць і страхів, тепер став моїм домом. Місто Злагода, яке колись здавалося сірим і нудним, тепер було нашим домом, місцем, де ми знайшли мир і щастя. Ми з Райвеном збудували новий дім, який був не просто будинком, а справжнім лігвом, де ми могли відчувати себе в безпеці.
Наша зграя, яка колись була розділена, тепер була єдиним цілим. Ми створили нові правила, нові традиції. Ми жили в гармонії з природою і з людьми. І ми були щасливі.
Найбільшим нашим щастям був наш син, Артем. Він був схожий на Райвена — високий, з темним волоссям. Але його очі... У них, коли він сміявся або грався, спалахував золотий вогник. Це був вогонь, який я бачила в очах Райвена в ту ніч, коли я побачила його вперше. Артем успадкував нашу силу, наше кохання і нашу відданість.
Ми виховували його, вчили його, як бути сильним і добрим, як контролювати свою силу, і як жити в гармонії з обома світами. Ми були щасливі, тому що наше кохання, яке почалося з таємниці, закінчилося створенням нової, сильної сім'ї. Ми знайшли своє місце в світі, який колись відкидав нас. І ми були вдячні за це.
