«Радий чути, що ти й К. Л. М. працюєте над спільним шедевром. Результат безсумнівно має вийти просто прекрасним! Для того, щоб облаштувати зустріч середньовічної Джирель та Нортвеста Сміта з майбутнього, доведеться добряче так жонглювати часом, однак, якщо вже до роботи беруться такі дві яскраві уяви, ніяких перешкод не має виникнути. Естетичної та фінансової удачі вам!».
Такий лист Говард Філіпс Лавкрафт написав Генрі Каттнеру в 1937 році стосовно його першої колаборації з майбутньою дружиною, Кетрін Люсіль Мур. Хоч самому Лавкрафту й не судилося побачити, у що згодом переллється ця співпраця, ми знаємо, якою кількістю спільних творів подружжя згодом «озолотило» фонд наукової фантастики.
Коли я формувала зміст перекладної збірки, то чимало часу витрачалося й на те, аби правильно «ділити» творчість Каттнера на ту, яка була написана разом з Мур чи окремо. Якщо сольні твори Кетрін разюче відрізняються від сольних її чоловіка, спільні за таким принципом ділити не виходить. Мур, яка відрізняється пишним і розлогим стилем, якимсь незбагненним для мене чином «абсорбувала» суху та лаконічну манеру письма Каттнера, майстерно підлаштувавшись під нього.
Коли ж у Мур спитали, у чому полягав секрет такої письменницької єдності, її відповідь була проста: коли вони обоє зрозуміли, що можуть таким чином підтримувати один одного, то кинулися писати, аби… покривати орендну плату. Кетрін стверджувала, що про ніякі сварки на цьому підґрунті не було й мови: «У нас не було часу на такі нісенітниці». Коли один з них відчував письменницький застій, за роботу брався хтось інший, нерідко навіть без мінімальних втручань у текст.
«Ми щиро любили те, як кожен із нас писав, і насолоджувалися тим, що виходило з друкарських машинок один одного. Це були хороші стосунки».
Якось у мене вже виходив допис, у якому Едмонд Гамільтон розповідав, як Кетрін під час одного з таких «застоїв» у Каттнера просто мовчки взяла й написала за нього розділ. У своїх мемуарах Джордж О. Сміт пригадував, як гостював у подружжя й застав таку картину: Генрі працював за друкарською машинкою, відволікся попити каву з гостем, поки на «заміну» йому пішла Кетрін. Після цього до гостя прийшла Кетрін, із якою він також випив каву, після чого жінка сказала, що їй варто переодягнутися. Тоді ж вона помінялася місцями з Генрі, який спустився повідомити гостя, що настав час снідати. І так тривало по колу:
«Вони з перервами працювали по черзі десь до другої години того суботнього пообідя, коли один з них підіймався нагору, поки інший спускався».
Їхня творча «дифузія» дійшла до такого ступеня, що єдиним способом, яким їх міг розлічити редактор Джон Кемпбелл, було те, що один з них писав grey, а інший — gray.
Мур же зазначала, що розрізняти їхні твори можна за тим, що вона схильна вживати багато прикметників та складнопідряних речень, тоді як Генрі писав дуже лаконічно. Та, здається, за кілька років роботи над текстами збірки (я вже відчуваю себе третьою в цьому тандемі), помітне втручання Кетрін я відчула тільки в Mimsy Were the Borogoves, але тут ще багато в чому причина у великих кількостях згадок про дитячу психологію, якою жінка могла зачитуватися під час своєї вагітності.
На мою думку, рівень співпраці Каттнера й Мур просто якийсь позаземний. Сумно, що вона зрештою повністю відійшла від сольної кар’єри, але нам усім слід визнати, що без неї Каттнер не був би Каттнером
